Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Поняття Доа в китайський філософській традиції.





Важливу філософську школу в Китаї організував Лао-Цзи. Головною проблемою було питання про ідеї світобудови. Людина, її діяльність виводяться з космічних законів. Священний текст вчення-Дао-де-узин. Вихідне поняття цієї школи – «дао», це одночасно і шлях, яким ідуть усі явища, речі, це першооснова і першоджерело. 1.Дао-нічого не створює, але дає можливість для існування.

2.Дао- подібне порожнечі, де порожнеча розглядається в посудині між спицями колісниці.

Є ще категорія «де» - конкретний шлях окремої речі або групи речей. Категорії «Дао» і «Де» дозволили розглянути проблему єдності, сутності і якості то їх відношення.

Категорія «Дао» -це єдиний і універсальний початок буття. ЇЇ тлумачать як закон світобудови, як долю людини, як закон правильного мислення.

Основні філософські школи Китаю.

Виникнення і становлення Стародавньої Китайської філософії припадає на 8 ст.до.н.е. Саме в цей період сформувалися такі основні школи: даосизм, конфуціанство, леггізм, моїзм, натурфілософія. Треба виділити такі філософські школи Стародавнього Китаю: Даосизм, конфуціанство, Інь-янь-цзя(натурфілософська), Моїсти, Легісти, Софісти.

Даосизм Важливу філософську школу в Китаї організував Лао-Цзи. Головною проблемою було питання про ідеї світобудови. Людина, її діяльність виводяться з космічних законів. Священний текст вчення-Дао-де-узин. Вихідне поняття цієї школи – «дао», це одночасно і шлях, яким ідуть усі явища, речі, це першооснова і першоджерело. 1.Дао-нічого не створює, але дає можливість для існування.

2.Дао- подібне порожнечі, де порожнеча розглядається в посудині між спицями колісниці.

Є ще категорія «де» - конкретний шлях окремої речі або групи речей. Категорії «Дао» і «Де» дозволили розглянути проблему єдності, сутності і якості то їх відношення.

Категорія «Дао» -це єдиний і універсальний початок буття. ЇЇ тлумачать як закон світобудови, як долю людини, як закон правильного мислення.

Видатний філософ Китаю Конфуцій. Він заснував школу конфуціанства. У школі була зосереджена у вага на соціально-етичних проблемах. Вирішальну роль у житті людини відіграє закон Неба, згідно з ним треба будувати свою поведінку. Конфуцій будував сою етику на принципах стародавньої релігійної моралі – людяність, справедливість, ритуальність, знання, довіра. В його філософії відображається тенденція добропорядності, доброчесності.

Важливу роль в розвитку філософії Китаю мла школа Ян Чжу. Вона розвивала і підтримувала вчення Лао-Цзи, виступала проти конфуціанства. Людина повинна керуватися законом природи.

Вчення Платона про ейдос

Ейдос (грец. — якість, вигляд, образ, мета, сутність, намір) — термін античної філософії і літератури, спочатку означав «видиме», «те що видно», але поступово набув глибшого змісту — «конкретна наявність абстрактного», «речова даність у мисленні»; в загальному значенні — спосіб організації або буття об'єкта. У середньовічних та сучасних філософів - категоріальна структура, що інтерпретує первинну семантику будь-якого поняття.

Якщо досократівська натурфілософія Платон трактує термін ейдос як власне оформлення, чуттєве сприйняття речі, у Платона зміст поняття істотно трансформується. Перш за все, ейдос тепер розуміється не як зовнішня, але як внутрішня форма, тобто іманентний спосіб буття речі. Крім того, ейдос набуває онтологічно самостійного статусу, формуючи трансцендентний світ ідей як сукупність абсолютних і досконалих зразків можливих речей.

Досконалість ейдосу позначається у Платона через семантичну фігуру нерухомості його сутності, спочатку рівною самій собі. Способом буття ейдосу в такому випадку є його втіленість у багатьох речах відповідно до своєї функціональної структури як зразка, роду і власне образу.

Ейдос, за Платоном, - те, на що насправді спрямована мисленнєва здатність людини. Ейдос - те справжнє, що дається в міркуванні, безсторонньо до нашої думки про речі та до чуттєвих вражень, які відображають тільки матеріальне буття речі. На відміну від ідеї ейдос вже не узагальнює, а, навпаки, вирізняє річ серед інших речей.

В стоїцизмі та неоплатонізмі ейдос набуває різноманітних значень (починаючи з «зовнішності тіла» і закінчуючи самостійною субстанційною ідеєю). Стоїцизм зближує поняття ейдосу з поняттям логосу, акцентуючи в ньому креативне, що організує початок. Неоплатонізм трактує ейдос в платонівскому розумінні Єдиного як «думки»; численні ейдоси в аристотелівському трактуванні (як іманентні гештальти організації об'єктів) - продукти еманації.

У пізньому неоплатонізмі таке «апперцептуальне» розуміння ейдосу зникає (доступне до розуміння тут постає «симфонією богів», кожен з яких є носієм самосвідомості як одним з моментів своєї власної природи). Ейдос перетворюється на момент ейдетично буття в суворій платонівскому сенсі терміну, тобто ейдос - підсумок-предмет розуміння власного знання. Ейдос - частини буття, які перебували невіддільними від цілого, а вжиттястали поділятися і виходити, еманіровать. У цьому сенсі ейдос є підсумком, «статуєю» життєвого процесу. Він ще не існує як щось само-по-собі, тобто як обмежену в бутті (а таке існування тіл і смертного). Ціле для нього - Нус. Однак він виступає підсумком розрізнення та поділу, перебуваючи вже не цілим, але особливим.

Філософія Аристотеля

Аристотель — давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної логіки.

На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки його геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

У 367р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. Подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

26. Еліно – римська філософія (скептицизм, стоїцизм, епікуризм):

Скептицизм

У повсякденному використанні скептицизм (грец.— замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:

− сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту;

− метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

− (принципову) обмеженість знання;

− отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти;

− брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення філософської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

 

Розвиток скептицизму

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань.

В житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття, дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати.

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

Стоїцизм

Стоїцизм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. – «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Періодизація стоїцизму

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336 - 264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.) та Хрісіпп (бл. 281 - 208 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні представники цього періоду - Панетій (бл. 180 - 110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 - 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н.е. Основні представники періоду - Сенека (4 р. н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50 - 138), Марк Аврелій (121 - 180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їх увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати.

Епікуреїзм

Епікуреїзм — учення і образ життя, що витікає з ідей Епікура і його послідовників. Епікурейцями називають тих, хто, не замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним — як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до стану спокою і незворушності. Плотський світ – головне для епікурейців. Епікуреєць не має пана, він свободовільний. Життя – ось головна насолода (вмираючи, Епікур приймав ванну і просив принести йому вина).

Головні моменти епікуреїзму:

− Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій.

− Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і задоволення.

− Боги байдужі до людських справ.

− Світ відчуттів не ілюзорний, він – головний зміст людського життя, все інше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається" на плотському житті.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне:

1) Відсутність тілесного страждання;

2) Незворушність душі;

3) Дружба.

Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

Учення Епікура

Епікур прагнув дати практичне керівництво для життя; цьому служила фізика, а останній — логіка. Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне учення: нескінченне число і різноманітність світів, що спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору. У просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть боги, не піклуючись про світ і людей.

До громадськості (особливо державі і культу) мудрець повинен відноситися дружньо, але стримано. Девіз Епікура: «Живи відокремлено!»







Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.