Проблема людської екзистенції та свободи в філософії екзистенціалізму.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зрозуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людського існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розвивали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансцендентальною свідомістю або трансцендентальним суб'єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактично як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об'єктом критики екзистенціалістів.

На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єкта грішить гносеологізмом — зведенням людини до суб'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як суще, як предмет. Про це свідчить, зокрема, трактування Декартом душі як «мислячої речі» і набуття предметних форм «Я» в концепції трансцендентальної свідомості Канта. В цій концепції, стверджують екзистенціалісти, не подоланий натуралістичний підхід до людського буття; вона зводить людську суб'єктивність до чогось незмінного, затверділого — речі, сущого, тобто мислить людину як річ серед речей.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Мілл, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Казімеж Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Загалом російський космізм – це надзвичайно цікавий і оригінальний підхід до усвідомлення гармонії індивідуально-суспільного буття людини у Всесвіті.

Федоров Микола Федорович (1828-1903) – засновник цього напряму російської філософії. Багато років він працював у Румянцівському музеї, центральній бібліотеці Москви. Ерудиція, пам'ять і висока моральність його вражали сучасників. “Філософія загальної справи” – головний твір мислителя.

Федоров критично відносився до сучасної йому науки, спостерігаючи як учені поділили єдину науку на безліч окремих наук. Методологічним принципом організації науки, на думку Федорова, має стати принцип тотожності розуму практичного і розуму теоретичного. Розум практичний слід розглядати як правлячий, як регуляцію, тобто перетворення сліпого руху природи в розумний. Невизнання цього, на думку Федорова, у середовище людей вносить безладдя, уражаючи їх голодом, виразками і смертю.

Гуманісту Федорову, який шукає правди, важко сприймати існуючий у суспільстві небратський стан, під яким він розуміє всі юридико-економічні відносини, становість і міжнародний розбрат. Причиною неспорідненості є “цивілізація”, яка замінили братерство і “державність”, яка замінила “батьківство” (“отчественность”). Філософ зазначив: «Батьківство – це не патріотизм, який замість любові до батьків зробив їх предметом своєї гордості, тобто замінив любов, або чесноту, гордістю, пороком, а любов до батьків любов'ю до самих себе, себелюбством». Відстоюючи уявлення про обмеженість нашого земного буття в нинішньому вигляді, Федоров пише, що вчена спеціальність має тимчасове значення. Зловживанням для нього є прагнення до знання як мети, заміна справи світоглядом, тобто культ ідей (ідеолатрія). Критично налаштований Федоров і до релігії у формі платонізму, бо така релігія виходить з поняття відродження без участі в ньому людини. Гуманіст Федоров уважає пануючий у суспільстві поділ праці на розумову і фізичну великим нещастям, незрівнянно більшим, ніж розпадання на багатих і бідних. Соціологічна ідея, що обіцяє усунення розпадання на багатих і бідних, на думку Федорова, не зможе забезпечити головного – участі всіх у знанні. Він упевнений, що людство робить багато безглуздої роботи.

Учення М.Ф. Федорова представники релігійно-ідеалістичної філосо-фії сприйняли дуже критично, визначивши основну суперечність вчення – відношення тіла і духу.

Ціолковський Костянтин Едуардович (1857-1935) – послідовник вчення Федорова, уважав себе матеріалістом і панпсихістом, який визнаєчуттєвість усього Всесвіту. У роботі “Монізм Всесвіту” він писав, що чутливість – це властивість невіддільна від матерії, а тому будь-яка матерія за певних умов може перейти в органічний стан; можна стверджувати, що неорганічна матерія потенційно жива. Кожен атом має потенційну здатність жити при будь-яких складних обставинах. Мислить мозок, але відчувають атоми, які його складають. Методологічні ідеї, якими керувався Ціолковський, достатньо виразно їм сформульовані. Він вважав, що мозок і душа смертні і тому зрештою розпадаються на атоми, які безсмертні. З атомів і їх частин знову виникає матерія, котра дає життя, за законом прогресу, більш довершене. Тут Ціолковський зробив цікаве зауваження: “Рідко астрономи спостерігають згасання сонць, значно частіше виникають нові сонця”. Хоча і гаснуть сонця, але на місце їх з'являються нові. Утопічні ідеї очікування царства розуму на Землі хвилювали його: “Можна незабаром очікувати настання розумного і помірного суспільного устрою на Землі... Наступить об'єднання, припиняться внаслідок цього війни, тому що ні з ким буде воювати”.

Технократичний оптимізм Ціолковського безмежний: «Техніка майбутнього дасть можливість здолати земне тяжіння і подорожувати по всій Сонячній системі. Відвідають і вивчать усі її планети. Недосконалі світи ліквідують і замінять власним населенням. Оточать Сонце штучними житлами, запозичаючи матеріал від астероїдів, планет і їх супутників. Це дасть можливість існувати населенню в 2 мільярди раз більш численному, чим населення Землі.»

Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) – засновник вчення про ноосферу. Походження життя для Вернадського – це, насамперед, проблема світоглядна, онтологічна. Людина, на його думку, нерозривно зв'язана з живою речовиною планети, із усіма живими істотами, які жили до неї й одночасно з нею. Вернадський свідомо ввів у науковий обіг поняття “жива речовина”, тобто, сукупність живих організмів.

Вернадський: 1) переконаний в істинності ідеї про вічність життя; 2) заперечує початок життя у часі; 3) стверджує принципове розходження, існуюче між косною (мертвою) і живою матеріями.

Ідея самозародження, тобто генезису живого організму за рахунок косної матерії без посередництва іншого живого організму, багатьом ученим-сучасникам Вернадського здавалася обґрунтованою. Вони глибоко вірили тоді і вірять сьогодні у прямий синтез організму із його матеріальних елементів, у можливість зародження організмів у земній корі, у спонтанність видозмін косної матерії.

Ноосфера – відмітне поняття системи соціально-біологічної побудови Вернадського. Ноосфера – нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Людина може і повинна перебудовувати своєю працею і своєю думкою простір свого життя, перебудовувати докорінно, порівняно з попередньою. Ноосфера – це сфера розуму, яка виникла під впливом влади живого людського організму над біосферою. Єдність людини, її свідомої діяльності, її більш висока незалежність від навколишнього середовища, аніж інших живих істот, дозволили їй очолити еволюцію.

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: