Сковорода Г. «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті»

А ф а н а с і й. Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець – радість серця.Чи ж не для цього вибираємо за нашим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування з ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку; вишукуємо всілякі музики, створюючи безліч концертів, менуетів, танців і контратанців для звеселювання слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і любими для ока квітами й обвішуємося ними, аби була приємність очам і достатня ніжність тілові; складаємо запахущі спирти, пудри, помади, духи й ними задовольняємо нюх свій. «...» Погадай же нині, яким тріумфом охоплені славні європейські міста?

Яків. Достеменно великим. Я чув, що ніде немає більше веселощів та розваг, аніж у Парижі й Венеції.

А ф а н а с і й. То так, багато їх там, та допоки ти їх нам з Венеції перевезеш, помремо тут із нудьги.

Григорій. Годі брехати, любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі ігриська та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити духа і тим вигнати нудьгу, що заволоділа вами.

Григорій. Лише знання того, що складає істинне щастя, і як його віднайти.

Афанасій. Це так, ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше — шлях, що тече, як річка.

Яків. Здавна вже шукаю я щастя, але годі його знайти.

Григорій. Коли достеменно хочете його знайти, то скажіть мені, що для людини найкраще?

Яків. Бог його знає, і взагалі, нащо питаєш те, чого великі мудреці не змогли розрішити і розійшлись у своїх гадках, як подорожні на шляху? Адже те, що найкраще, те найвище, а найвище — всьому голова й кінець. Це найкраще добро звалось у стародавніх філософів завершенням усіх добр та верховним добром; хто ж тобі дасть відповідь, що таке край і пристановище всіх наших бажань?

Григорій. Тихіше, паночку мій! Дуже високо ви попливли. То я спитаю простіше: чого ви в своїм житті бажаєте найбільше?

А ф а н а с і й. Я бажав би стати людиною високочиновною, щоб мої підлеглі були міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб будинок мій був венеціанський, сад флорентійський; аби бути мені й розумним, і вченим, і шляхетним, і багатим, як бик на шерстину.

А ф а н а с і й. Дужим, як лев, гарним, як Венера...

Яків. Хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь, вухастим,! як осел...

Григорій. Маю великий сумнів, аби ввійшли в Божі вуха такі безмозкі бажання. Ти зі своїми вигадками схожий на дерево, яке хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і трояндою, і рутою, і сонцем і місяцем... Дитина, що сидить на материних руках, часто хапається за ніж чи за вогонь, але премилосердна наша мати природа краще знає про те, що нам корисно. Скільки ж мільйонів цих нещасливих дітей день і ніч волають, нічим не задоволені: одне їм дають у руки — плачуть за чимсь новим. Годі нам бути щасливими.

Григорій. Бо не бажаємо й бажати не хочемо.

Григорій. Тому, що не знаємо, в чому воно полягає. Започаткування справі — знання, звідки іде бажання, від бажання — пошук, потім отримуємо результат — ось і задоволеність, тобто те, що дістаємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість «...» Премудрості сенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, — ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься — ось ліве крило. Без цих крил годі вибратися й полетіти до гаразду. Премудрість — це гостре, далекозоре орлине око, а добродійність — мужні руки з легкими оленячими ногами. Про це божественне подружжя є цікава байка «…» це байка про двох мандрівців – безногого та сліпого «…» Мандрівник, обходячи всілякі землі та держави, позбувся ніг. Тут спало йому на думку повернутися додому, в батьківський дім. З великими труднощами, спираючись на руки, подався мандрівник у дорогу. Нарешті доповз він до гори, з якої вже стало видно батьківський дах, але тут позбувся й рук. Звідсіля дивилося живе його око через ріки, ліси, яруги, через пірамідальних гір верхів'я, з веселою пожадністю осягаючи сяйливий здаля замок, — оселю батька й усього миролюбного їхнього роду, кінець та вінець мандрівних труднощів. Але біда була в тому, що наш обсерватор ані рук, ані ніг уже не мав, а лише мучився, як євангельський багатій, дивлячись на Лазаря. Поміж тим, озирнувшись, побачив він раптом дивне й сумне видовище: бреде сліпець, прислухається, вимацує палицею то праворуч, то ліворуч і, наче п'яний, з дороги збивається, підходить ближче, зітхає. «Він закінчив у марноті їхні дні...» «Господи, вкажи мені дороги твої». «Горе мені, мандри мої триватимуть далі...» Та й інші такі слова сам собі каже, зітхаючи, часто спіткається й падає. «Боюся, друже мій, злякати тебе, але хто ти такий?» — питає прозірливий. «Уже тридцять чотири роки подорожую, а ти перший на шляху моїм зустрівся, — відказує сліпий. — Мандрування моє по різних світах закінчилося ось так. Страшна жаркота сонячного проміння в Аравії позбавила мене зору, і я, сліпий, повертаюся в отчій дім». «А хто ж твій батько?». «Живе він у нагірнім замкові, що зветься Миргород. Ім'я йому – Ураній, а моє – Практик». «Боже мій, що я чую? Таж я твій рідний брат! — вигукнув прозірливий. – Я – Обсерватор!». Після щедрого плачу сліпець із зарошеними очима сказав своєму братові: «Солодкий мій брате! Чув я вже про тебе з розмов, а тепер сердечне моє око бачить тебе. Змилосердься, заверш мої біди, будь мені навчителем. Правду кажучи, мене праця звеселює, та доводиться весь час спотикатися, і це знищує мою наснагу». «Щиро шкодую, — каже світлоокий, — що безсилий тобі служити, кохана душе моя! Я подорожній, що обійшов пішки всю земну кулю. Ноги мене скрізь носили гарно, але кам'янисті гори, що часто стрічалися мені, позбавили мене ніг, і я, спираючись на руки, продовжував свій шлях, та тут зараз утратив і руки. Більше ані ходити, ані повзти землею я не здатен. Багато хто хотів мене використати, але, позбавлений можливості повзати, я був їм безкорисний...». «За цим діло не стане, — сказав сліпий, —ти мені тягар легкий і пожаданий: візьму тебе, скарбе мій, на себе. Чисте око твоє хай буде тіла мого вічним володарем і всіх моїх членів головою. Припини муки безпросвітної темряви, що жорстоко ганяє мене по порожніх шляхах: я твій кінь, сідай на рамена мої та й керуй мною, любий мій пане і брате!». «Сяду, брате мій, із задоволенням, аби довести цю істину: «Брат, якому допомагає брат, як місто твердинне і високе, зміцнюється, як засноване царство». Нині ж гляньте на дивне Боже твориво: з двох людей складено одну, одне обличчя мандрованої людини зроблено з двох спорідненостей без усілякої мішанини, але й взаємно існуючого розділу. Іде небувалий подорожній головним шляхом, ні праворуч, ні ліворуч не ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови та яруги, переходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, обливає й його світле й запахуще повітря. Виходить спокійна юрба жителів, що дихають миром та любов'ю, плескають у долоні, а ген очікує на ґанкові і вже приймає синів у блаженні свої обійми ветхий деньми Ураній.

Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.

Яків. Наше верховне бажання — бути щасливими.

Григорій. Де ж ти бачив звіра або птаха без цих думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без цього, рідненький, ти сліпець: він шукає батьківського замку, та не знає, де він. Відаю, що шукає щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає у нещастя. Премилосердна природа всім без винятку душам відкрила шлях до щастя...

Афанасій. Стривай! Це слово, здасться, смердить… - всім без винятку?

Яків. Мабуть, не заважай, пане православний марновірнику: все народжується на добрий кінець. А добрий кінець – розумій щастя. То чи можна сказати, то не кожній живій істоті відкрила спільна мати наша натура шлях до щастя? «…»

Єрмолай. Боже поможи! Що у вас за суперечка? Я давно прислухаюся.

Яків. Будь ласка, стань суддею нашої суперечки.

Яків. Він вважає ідолопоклонством, коли Бога назвати натурою.

Єрмолай. В Біблії Бог називається вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими незчисленними іменами. То чому ж його не назвати (натура) натурою? Що ж до моєї думки належить, то годі відшукати для Бога ліпшого імені, як це. Натура – е римське слово, по-нашому природа або єство. Цим словом означається все на все, що тільки родиться в цілій машині цього світу; що ж знаходиться ненароджене, як вогонь, і все, що народжується взагалі, зветься світ. Тому...

Афанасій. Стривай! Усе уречевлене народилося й народжується, і сам пан вогонь.

Єрмолай. Не перечу, друже мій, нехай усе уречевлене народилося саме так. Чому ж усього живого загальним іменем, тобто натурою, не назвати того, в кому весь світ із родженими своїми, як закривається в зерні своєму чудове квітуче дерево і звідтіля ж являється? Більше того, слово це – натура – значить не тільки всяку роджену й перемінну істоту, але й таємну економію тієї завжди сущої сили, яка скрізь має свій центр чи середню головну точку, а околичності своєї – ніде, так як куля, якою та сила живописом зображається, чи не такий Бог? Вона називається натурою тому, що все назовні виходить чи народжується від таємних її необмежених надр, як від черева спільної матері, має своє тимчасове начало. А оскільки ця, народжуючи, ні від кого не приймає, а сама від себе народжує, зветься і батьком, і началом, що ні початку, ні кінця не має і ні від місця, ні від часу не залежить. А зображають її маляри кільцем, перснем чи змієм, звитим у коло, що тримає зубами свого-таки хвоста. Ця дія повсюдної сили, всемогутня і премудра, зветься таємним законом, правлінням або царством, по цілому матеріалі розлитому, безконечно й позачасове, тобто годі про неї спитати, коли вона почалася, — вона завжди була і скрізь є. «Пощо, — каже Бог до Мойсея, — питаєш про Ймення Моє?», коли можеш через матеріальний морок побачити те, що завжди було, буде і є, — ось моє ім'я та єство. Ім'я у єстві, а воно в імені, одне від другого не різниться, тож одне і друге обидва вічні. «Я є той, що є. Я є сущий». Коли хто знає Бога, то як не називає його пошанувальне серце, все те дійсне і добре ім'я. … Мойсей та Ісая іменують його словом сущий. А богослов інше ім'я дає: «Бог є любов». Любов'ю називає те, що однака і нескладна єдність скрізь, завжди, в усьому. Любов і єдність – одне і те ж «...»

Григорій. Чи довго вам ще сперечатися? Вернімося до нашої розмови.

Григорій. Премилосердна матінка наша природа і батько всілякої втіхи відчинив шлях до щастя кожному без вибору диханню.

Григорій. Але те біда, що не хочемо знати, в чому воно достеменно поселилося. Хапаємося і беремося за те, як за тверду нашу основу, що прикрилося самим тільки гожим видочком. Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке. Але того не було б, коли б ми радилися самі з собою «…» Скажіть мені, що для вас найкраще? Коли відшукаєте це, то й щастя своє достеменно знайдете, тоді до нього й добиратися можна.

Єрмолай. Як на мене, найкраще, коли бути задоволеним усім.

Єрмолай. Грішми, землею, здоров'ям, людьми і всім, що є на світі.

Афанасій. З радості, що трапився товариш мого глупства. Цей також хоче бути: горбатим, як верблюд, череватим, як кит, носатим, як крокодил, гожим, як хорт, жеровитим, як кабан, і таке інше.

Григорій. Добре ти кажеш про Бога, а бажаєш нерозумного. Не прогнівися, друже мій, на мою чистосердечність. Уяви собі незчисленне множство тих, кому ніколи не бачити багатства, поклади на пам'ять усіх в образі хворих та перестарілих, усіх, хто народжений з нескладним тілом. Невже гадаєш, що премилосердна й дбала матір наша натура зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою? Ех, будь ласка, не втискуй мені премудрого її помислу у вузькі рамці, не обмовляй ЇЇ всемогутнього милосердя. Вона для кожного подиху добра, а не для деяких вибраних із самого тільки людського роду. Вона дбайливим своїм помислом виготовила все те, без чого не може здійснитися щастя останнього черв'яка, а коли чого бракує, то, звісно, зайвого. Кріт не має очей, але що йому з того? Птахи не вміють будувати кораблі – непотрібно це їм, а кому потрібно – знає. Лілея не знає фабрик, вона і без них красна. Залиш, мій друже, це наклепницьке на рідну матір нашу прохання.

Єрмолай. Я не обмовляю і не подаю на неї чолобиття.

Григорій. Ти обмовляєш її милосердя… Скільки тисяч людей позбавлено того, чого ти бажаєш?

Григорій. Дивна людина! То Бог за твоїм визначенням немилосердний?

Григорій. А тому, що зачинив іншим шлях до того, чого ти бажаєш, тобто до надійного щастя всього живого.

Григорій. До того, що або ти зі своїм бажанням дурний, або Господь немилосердний.

Григорій. Чому гадаєш, що, одержавши своє бажання, ощасливишся? Зваж, скільки тисяч людей його загубили! До яких тільки пороків не призводить здоров'я з багатством! Цілі республіки пропали через те. Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя? Щастя нещасливим не робить. Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з'їдають самі себе, як млинове каміння, крутячись без зерна? Звісна річ, Боже милосердя осипало б тебе багатством, коли б воно було тобі потрібне, а тепер викинь із душі це бажання, воно геть-но смердить світським квасом.

Григорій. Тому, що просмерділося і скрізь воно є. Де знайдеш ти душу, не напоєну цим квасом? Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради, бунти, змови, викрадання скипетрів, падіння держав і прірва всіх нещасть «...» Цю таємну славу морочного царства один від одного приймаючи, блудять від слави світла Божого, що веде до істинного щастя, ведені духом, засіяним мирськими похотями. Не ввійшовши в надра найсолодшої істини, а ця їхня облуда, сказати б Єреміїними словами, написана на нігті адамантовім, на самому розі їхніх олтарів. Звідти виходять усі речі і діло, так що цього началородного рукописання не стерти, ні вирізати, ні роздерти неможливо, коли не подбає сама про себе людина вседушно із Богом, що каже із Павлом: «Наша боротьба не з тілом і кров'ю...»

Єрмолай. То скажи ти сам, у чому полягає справжнє щастя?

Григорій. Спершу взнай усе те, в чому воно не полягає, а перешукавши всі порожні закавулки, швидше доберешся туди, де воно живе.

Яків. А без свічки по темних кутках як йому шукати?

Григорій. Ось тобі свічка: премилостивий отець наш відкрив шлях до щастя всім. Цим каменем випробовуй золото і срібло, чи чисте.

Афанасій. А що коли хто не здатний випробовувати?

Григорій. Отак випробовуй! Чи можуть усі люди бути живописцями й архітекторами?

Афанасій. Аж ніяк не можуть, бридня то нерозумна.

Григорій. Тобто не тут щастя. Бачиш, щодо цього шлях відслонено не кожному.

Афанасій. Як не може все тіло бути оком, так не буде і тут.

Григорій. Не можна усім бути багатими або чиновниками, дужими або гарними, чи можуть усі поміститись у Франції, чи можуть усі народитися в один час? Аж ніяк не можна! Бачите, що справжнє щастя не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багатстві.

Афанасій. Хіба у значному чині й у веселій стороні не можна бути щасливим?

Григорій. Ти недавно називав щастям високий чин з багатством, а тепер зовсім виганяєш його звідти. Я не кажу, що щаслива людина не може відправляти високого звання чи жити у веселій стороні або користуватися багатством, а тільки кажу, що не чином, не стороною, не багатством людина щаслива. Коли у красному домі щедре багатство пахне, то причина цього не гарні кутки, пироги часто і не в славних кутках живуть. Чи можеш сказати, що у Франції всі люди погіднодушні та веселі?

Григорій. А коли б сторона була істотністю чи есенцією щастя, то й тоді всі не могли б бути щасливі. В кожній статі є щасливі й нещасливі. Не прив'язав Бог щастя ні до Авраамових часів, ні до Соломонових предків, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні до статей, ні до природних ударувань, ні до багатств; відтак не всім до нього шлях відкрив, хоч праведний у всіх справах своїх.

Афанасій. Де ж шукати того щастя, коли його нема ні там, ні тут, ніде?

Григорій. Я ще малим вивчив баєчку, послухай. Дід і баба зробили собі хату, та не прорубали жодного віконця. Невесела хата! Що вдіяти? Після довгого роздуму визначено було в сенаті іти і діставати світло. Взяли міха, розхилили його у полудень перед сонцем, щоб набрати його, немов борошна, і внести до хати. Принесли отак кілька разів, дивляться: чи є світло? Нічого нема. Здогадалася баба, що світло, як вино, з мішка витікає. Треба швидше бігти з міхом. Біжучи, обидва старі вдарилися об двері — одне ногою, друге головою. Закипіла поміж них суперечка. «Це ти втратив розум!» — «А ти й народилася без нього!» Хотіли вже піти по світло у чужі гори та землі, аж чернець перешкодив. Від роду мав він тільки п'ятдесят років, але щодо освітлення був добрячий мастак. «За вашу хліб-сіль не ховатиму таємниці», — сказав чернець. На його раду узяв старий сокиру і почав прорубувати стіну з такими словами: «Світе весільний, світе життєвий, світе повсюдний, світе завжди сущий, світе безсторонній, відвідай і освіти мою хоромину!» Раптом розчинилася стіна, наповнило хоромину солодке світло, відтоді й дотепер почали в тій країні будувати світлиці.

1. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії. – К.: Либідь, 2004. – 488 с.

2. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 316 с.

3. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1973. – 532 с.

4. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1973. – 576 с.

5. Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К.: Факт, 2007. – 552 с.зі стор.48.

6. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – 669 с.

Головний недолік всього попереднього матеріалізму — включаючи і фейєрбахівський — полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться лише у формі об'єкту, або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб'єктивно.

«…» Матеріалістичне вчення про те, що люди є продукти обставин і виховання, що, отже, люди, що змінилися, є продукти інших обставин і зміненого виховання, – це вчення забуває, що обставини змінюються саме людьми і що вихователь сам має бути вихований. Воно неминуче тому приходить до того, що ділить суспільство на дві частини, одна з яких підноситься над суспільством (наприклад, у Роберта Оуена). Збіг зміни обставин і людської діяльності може розглядатися і бути раціонально зрозумілий лише як революційна практика.

«…» Суспільне життя є по суті практичним. Всі містерії, які відводять теорію в містицизм, знаходять свій раціональний дозвіл в людській практиці і в розумінні цієї практики.

«…» Найбільше, чого досягає споглядальний матеріалізм, тобто матеріалізм, який розуміє чуттєвість не як практичну діяльність, це – споглядання ним окремих індивідів в “цивільному суспільстві”. (Маркс К. Тези про Фейєрбаха…)

«…» У міру того, як наочна діяльність всюди в суспільстві стає для людини – дійсністю його власних сутнісних сил, всі предмети стають для нього опредметнення самої себе, твердженням і здійсненням її індивідуальності, її предметами, і це означає, що предмет стає нею самою.

«…» Продукт праці є праця, закріплена в деякому предметі, упредметнена в нім, це є опредметнення праці. Здійснення праці є її опредметненням. При тих порядках, які передбачаються політичною економією, це здійснення праці, це його перетворення в дійсність виступає як виключення робітника з дійсності, опредметнення виступає як втрата предмету і закабалення предметом, освоєння предмету як відчуження.

«...» Діяльність людини виявляється мукою, її власне творіння – чужою їй силою, її багатство – її бідністю, її сутнісний зв'язок, що сполучає її з іншою людиною — несуттєвим зв'язком...

«…» Родове життя у людини, так і в тварини фізично полягає в тому, що людина (як і тварина) живе неорганічною природою, і чим більш досконалою є людина в порівнянні з твариною, тим більш досконалою є сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе.

«…» Відчужена праця людини, відчужує від неї: 1) природу, 2) її саму, її власну діяльну функцію, її життєдіяльність, тим самим відчужує від людини рід: вона перетворює для людини родове життя на засіб для підтримки індивідуального життя. По-перше, вона відчужує родове життя і індивідуальне життя, а по-друге, робить індивідуальне життя, узяте в його абстрактній формі, метою родового життя, теж в її абстрактній і відчуженій формі.

«…» Річ у тому, що, по-перше, сама праця, сама життєдіяльність, саме виробниче життя виявляється для людини лише засобом для задоволення однієї її потреби, потреби в збереженні її фізичного існування. А виробниче життя і є родове життя. Це є життя, що породжує життя. У характері життєдіяльності полягає весь характер даного виду, його родовий характер, а вільна свідома діяльність якраз і складає родовий характер людини. Саме життя виявляється лише засобом для життя.

«…» Практичне творення наочного світу, переробка неорганічної природи є самоствердження людини як свідомої – родової істоти, тобто такої істоти, яка відноситься до роду як до своєї власної суті, або до самого себе як родової істоті. Тварина, правда, теж виробляє.

«…» Тварина виробляє лише те, чого безпосередньо потребує вона сама або її дитинча; вона виробляє однобічно, тоді як людина виробляє різносторонньо. Універсальний продукт тварини безпосереднім чином пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продукту. Тварини будують лише згідно міри і потреби того вигляду, до якого вона належить, тоді як людина уміє докласти до предмету властиву міру... (Маркс К. Економіко-філософські рукописи 1844 року…)

«…» Разом з розподілом праці, що містить всі ці протиріччя і що покоїться у свою чергу на природно виниклому розподілі праці в сім'ї і на розпаді суспільства на окремі, ворожі один одному сім'ї, – разом з цим розподілом праці даний і розподіл, що є притому, – як кількісно, так і якісно – нерівним розподілом праці і його продуктів; отже дана і власність, – зародок і початкова форма якої є вже в сім'ї, де дружина і діти – раби чоловіка. Рабство в сім'ї – правда, ще дуже примітивне і приховане – є перша власність, яка, втім, вже і в тій формі сповна відповідає визначенню сучасних економістів, згідно з яким власність є розпорядження чужою робочою силою. Втім, розподіл праці і приватна власність, це – тотожні вирази: у одному випадку йдеться по відношенню до діяльності те ж саме, що в іншому – по відношенню до продукту діяльності. Далі, разом з розподілом праці дано і протиріччя між інтересом окремого індивіда або окремої сім'ї і загальному інтересом всіх індивідів, що знаходяться в спілкуванні один з одним; притому цей загальний інтерес існує не лише в уявленні як “загальне”, але перш за все він існує в дійсності як взаємна залежність індивідів, між якими розділена праця. І нарешті, розподіл праці нам також і перший приклад того, що доки люди знаходяться в стихійно сформованому суспільстві, поки, отже, існує розрив між приватним і загальним інтересом, поки, отже, розподіл діяльності здійснюється не добровільно, а стихійно, — власна діяльність людини стає для неї чужою, протилежною їй силою, яка пригноблює її, замість того, щоб вона панував над нею.

«…» Клас, що має в своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, володіє в той же час і засобами духовного виробництва, і через це думки тих, у кого немає засобів для духовного виробництва, виявляються загалом підпорядкованими пануючому класу.

«…» За цих обставин є необхідним, аби завдання окремих членів прагнучого до панування класу мало вигляд як загальнолюдське завдання.

«…» Таким чином, це розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи саме з матеріального виробництва безпосереднього життя, поглянути дійсний процес виробництва і зрозуміти пов'язану з даним способом виробництва і породжену ним формулу спілкування – тобто цивільне суспільство на різних рівнях – як основу всієї історії; потім необхідно зобразити діяльність цивільного суспільства у сфері державного життя, а також пояснити з нього всі різні теоретичні породження і форми свідомості: релігію, філософію, мораль та ін. і прослідити процес їх виникнення на тій основі, завдяки чому, звичайно, можна змалювати весь процес в цілому.

«…» Це розуміння історії, на відміну від ідеалістичного, не розшукує в кожній епосі яку-небудь категорію, а лишається весь час на грунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а пояснює ідейні утворення з матеріальної практики і через це приходить також до того результату, що всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені не духовною критикою, не розчиненням їх в “самосвідомості” або перетворенням їх в “привидів”, “примари”, а лише практичним скиненням реальних суспільних стосунків, з яких сталася вся ця ідеалістична дурниця, – що не критика, а революція є рушійною силою історії, а також релігії, філософії і будь-якої іншої теорії. Ця концепція показує, що історія не розчиняється в “самосвідомості”, як “дух від духу”, а що кожен її рівень отримує певний матеріальний результат, певну суму продуктивних сил, що історично створилися відношення людей до природи і один до одного, отримує успадковану кожним подальшим поколінням масу виробничих сил, капіталів, і обставин, які, хоча, з одного боку, і видозмінюються новим поколінням, але, з іншого боку, наказує йому його власні умови життя і додає йому певний розвиток, особливий характер. (Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія)

«...» Першим кроком в робітничій революції є перетворення пролетаріату на панівний клас, завоювання демократії. Пролетаріат використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як панівний клас, і можливо швидше збільшити суму продуктивних сил...

«...» Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротше, пригноблюючий і гноблений знаходилися у вічному антагонізмі один до одного, вели безперервну, то приховану, то явну боротьбу, що завжди завершувалась революційним перевлаштуванням всієї громадської будівлі або загальною загибеллю класів, що борються… (Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест комуністичної партії…)

1) Чому Маркс критикує матеріалізм Фейєрбаха?

4) Чому лише революція може змінити суспільний устрій?

5) На чому ґрунтується матеріалістичне розуміння історії?

1.Зотов А.Ф. Современная западная философия. – М.: Высш. шк., 2005. – 781 с.

2.История философии: Учебник для вузов / под. ред. В.В. Васильева, А.А. Кротова, Д.В. Бугая. – М.: Академический проект, 2005. – 680 с.

3.История философии: Энциклопедия. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2002. – 1376 с.

4.Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии. // Собрание сочинений. – Т. 4. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 419 – 459.

5.Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. – М.: Изд-во политической литературы, 1985. – 574 с.

6.Маркс К., Энгельс Ф. Экономически-философские рукописи 1844 года. // Собрание сочинений. – Т. 42. – М.: Госполитиздат, 1974. – С. 41 – 174.

7.Філософія: Навч. посібник. / за ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 2003. – 457 с.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: