Характеристика використаної літератури.

Найбільш цінними і документальними першоджерелами інформації про події в історії України ХVІІ-ХVІІІ століть є козацько-старшинські літописи: “Літопис Самійла Величка”[1], “Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки”[2], “Літопис Самовидця”[3]. Кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій – битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України.

Літопис Самовидця – одна з найвидатніших історіографічних пам’яток і одне з найдостовірніших історичних джерел ХVІІст., самобутня й оригінальна пам’ятка української мови та літератури. Як історичне джерело, написане очевидцем, літопис містить цінні фактичні відомості з історії українського, білоруського, російського, польського та інших народів другої половини ХVІІст. Багато з цих відомостей мають унікальний характер.

Твір Григорія Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам’ятку, а не як історичну. Центральна постать літопису Грабянки – Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка - прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій – ставлення до Росії – як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями.

Літопис Самійла Величка це документальне першоджерело, наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХVІІ-ХVІІІ століть, який разом з літописами Самовидця і Григорія Грабянки, складає корпус козацької історіографії.

Книга французького військового інженера Г.Л. Боплана “Опис України”[4] – цінне історичне джерело для вивчення побуту запорзького козацтва і селянства, а також інших станів середньовічного суспільства України. В ній відображені географічне середовище, природа України, її кліматичні умови, наведені дані з історії заселення Середнього Подніпров’я, змальована яскрава картина життя українського народу першої половини ХVІІ ст.

Дорошенко Д.І. у “Нарисі історії України”[5] дає огляд історії України як процесу розвитку української державності. У книзі вміщено вичерпні історичні відомості практично про всіх гетьманів України. Чимало сторінок твору висвітлюють факти і події, які відсутні у роботах М.Грушевського[6], М.Аркаса[7], та інших відомих українських істориків.

Книга відомого історика І.П. Крип’якевича “Богдан Хмельницький” присвячена історичній ролі Богдана Хмельницького як керівника Визвольної війни українського народу 1648-1654рр. Автор, по-новому оцінюючи історичні факти, всебічно висвітлює життя і діяльність Богдана Хмельницького, перебіг та етапи Визвольної війни. На широкому історичному тлі проаналізовані питання організації запорізьких військ.

В роботі “Українсько-російський договір 1654 року.Міфи та реальність”[8] Апанович О.М. відтворює історичну правду про передумови і процедуру його укладання, розкриває державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу.

У сучасних публікаціях Грозовського І.[9], Кульчицького В.С.[10], СмоліяВ.А.[11], Степанкова В.С.[12] розглядаються основні етапи формування Української козацької держави - від епохи Богдана Хмельницького до руйнування Запорозької Січі, оцінюється діяльність її керівників, а також велика увага приділена джерелам та головним чинникам правової системи Гетьманщини.

Мета роботи.

Метою даної роботи є розкриття ролі і важливості діяльності державних керівників Гетьманщини у боротьбі за незалежність України, збереженні досягнень українського народу у створенні державницьких і правових структур та висвітлення історичних уроків відношення російського царату до України, до українського народу.

Структура роботи.

Робота складається з трьох розділів, вступу і висновків.

У вступі розглянуто актуальність даної теми на сучасному етапі історії України, ступінь дослідженності теми в роботах вчених істориків та правознавців, зроблено характеристику використаної літератури, сформульовано завдання та мету роботи.

В першому розділі роботи розглянуто характерні особливості українсько-російських угод 1654 року і перехід України до складу Росії на правах автономії. Розглянуто передумови та процес укладання угод, розкрито державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу.

У другому розділі розглядаються питання політико-правового статусу Гетьманщини: адміністративно-територіальний поділ українських земель, суспільний лад, державний та судовий устрій.

Розгляду джерел та основних рис права Гетьманщини присвячений третій розділ роботи. Велику увагу приділено питанню захисту автономії України в складі Росії і козацьких демократичних інститутів.

У висновках, на основі проведених досліджень, наведено авторські висновки по кожному з розглянутих питань плану роботи.

Розділ 1. Переяславська угода і перехід України до складу Росії

На правах автономії.

Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників[13]. Природним було його прагнення вста­новити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсу­нем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції.[14] Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції ви­кладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Украї­ною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так самовільно, без царського указу. У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допо­мозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не пе­рервала. В Україну було відправлено посольство для ви­вчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправ­лялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кож­ному етапі переговорів виступав з пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

Тільки в квітні 1653р. цар наважився послати до Вар­шави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

На осінь 1653 р. Росія після багатьох вагань нарешті погодилась прийняти Військо Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловили­ся за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами й землями принять"[15].

9 жовтня 1653 р. на виконання рішення Земського собо­ру в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В.Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успен­ському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной — короля Речи Посполитой й Литвы — Яна-Казимира".[16]

Для проведення з Україною офіційних церемоній і пе­реговорів, присяги, вручення царської грамоти було обра­но Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччи­ни, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна доро­га". Учасники Переяславської ради — старшини усіх ран­гів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя мос­ковського православного"[17].

Тільки кілька пунктів угоди обговорено докладно, більша частина їх лишилася неясною, не обговореною як слід[18].

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії геть­ман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяслав­ської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом но­мер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав по­чаток московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяслав­ської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенароднеє множество мужского й женского полу" та інше[19].

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кіль­кість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина не задовольнившись царським словом, заявили, що вони ба­жають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського догово­ру як документу. В 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася та­кож однобічна присяга гетьмана, невеликого числа стар­шини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови об'єднання двох держав, жодної пись­мової гарантії виконання царським урядом усних запев­нень московських послів.

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждер­жавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький праг­нув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Моск­ви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін май­бутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юри­дичних і дипломатичних документах Українську Геть­манську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в при­ватних правових відносинах.[20] Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під геть­манську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала не­доторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкуван­ня козацькими вдовами та дітьми, статті восьма—дванад­цята були присвячені виплаті грошей на утримання геть­манської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про не­порушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята-шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісім­надцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу геть­мана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими сила­ми. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять пер­шій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говори­ла про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкрес­лював, що українським проектом договору "гарантувала­ся повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України"[21].

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5,6, 7,9,11,13,17 — затверджувалися беззастережно. Статті 4,8, 12, 15, 16 — з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18, 19, 22, то позитивне їхнє рішення було вислов­лене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були вне­сені обмеження. Ст. 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".[22]21 березня українські посли подали нову редакцію про­екту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, були підтверджені права і вольності Війська Запорізького, встановлено кіль­кісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати ко­зацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сфор­мувався не за звичною для наших часів моделлю міждер­жавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться в двох різних за формою актах: в так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запо­різькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю догово­ром, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона — держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам й привилеям й по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Украї­ною[23].

Отже можна зробити висновок, що договір 1654 р. для Богдана Хмельницького був звичай­ною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Поль­щі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Прусією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трак­тували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до Украї­ни як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці.

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. Так звані “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали: збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині та кошти на утримання козацького війська; збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків для царської казни; право зносин гетьманського уряду з іншими державами; право Запорозькому війську обирати гетьмана; невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей; збереження прав київського митрополита; оборону України від нападів татар.

Але чи мала Українська держава після 1654 року перспективи для свого розвитку? На думку автора курсової роботи – ні, адже Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами була своєрідним вик­ликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: