Розділ 3. Джерела та основні риси права Гетьманщини.

А) джерела права Гетьманщини

Березневі статті 1654 року підтверди­ли непорушність прав і вольностей України. Таким чи­ном, правова система, яка сформувалася в роки Визволь­ної війни, продовжувала діяти і розвиватись.

Головним чинником цієї системи було звичаєве право[46]. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду. Серед цих конституційних актів найбільше значен­ня мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, дек­рети та грамоти. Таке законодавство головним чином ре­гулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсю­джувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відра­зу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими стат­тями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до вход­ження їх після розділів Польщі до складу Російської імпе­рії, джерелами права були норми звичаєвого права[47]. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм дер­жавного, адміністративного та процесуального права. Збір­ник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій най­важливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний мате­ріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової прак­тики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прий­няття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою — такий зміст розділів про становище панівної верстви.

"Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації україн­ської державності.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату[48].

У 1786 році, після введення в Україні загально-імпер­ського адміністративно-територіального поділу, в канцеля­рії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт мало­російських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийня­тих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

Б) цивільне право

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти перехо­дить у казну Війська Запорізького і набуває статусу дер­жавних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універса­лами, а пізніше і царськими указами[49]. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті. Православній Церк­ві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на зем­лю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігаєть­ся зворотний процес: кількість рангових земель скоро­чується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові ко­заки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єк­том власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроб­лена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, ку­півля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спад­коємців не було, майно визнавалося "виморочним" і пере­ходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержува­ла тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних се­лян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадкову­вати батьківське майно.

В) кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократич­ний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідаль­ності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'як­шувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царюван­ня Петра І до державних злочинів стали відносити пося­гання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: бого­хульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби. Серед службових злочинів особливо небезпечними вва­жалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належа­ли фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбив­ство батьків, службової особи, дитини..

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, роз­бій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфікова­ну, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Су­воро каралося приведення на територію Січі жінки. Пока­ранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання[50]. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану[51]. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання го­лови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, коле­сування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з най­давніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі но­сила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використову­вати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися га­небні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стов­па на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку"[52].

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізич­ними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовува­лася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків — до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо пока­рання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період. Її визначав Статут 1588 року та поточ­не польсько-шляхетське законодавство.

Г) шлюбно-сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі По­сполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків — 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружува­тися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по бо­ковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

Д) процес

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інкві­зиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який на­зивався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва —"адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивіль­них та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судо­вими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свід­чить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не зміню­ється система судових доказів. До них відносилися: влас­не зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офі­ційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовува­лося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовен­ство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову — декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи - "решением". Судові вироки та постанови приймалися біль­шістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Гене­рального військового суду в 10-денний термін. У Правобе­режній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уря­ди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового ви­конавця — возного.

Таким чином можна зробити висновок, що головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі По­сполитої, — нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Висновки.

В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки:

1. Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648-1649рр., формування Української козацької республіки, Б.Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи­лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореної держави, її міжнародне визнання. Тому 1650 рік характеризувався насамперед інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України. Її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б.Хмель­ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

Народ, який протягом кількох століть перебував у польському ярмі, у масовому порядку підтримав Б. Хмельницького, сподіваючись саме на скасування обридлого станового устрою суспільства і запровадження рівності всіх верств населення. Багатотисячне се­лянство прагнуло отримати козацькі права і вольності. Але його сподівання не виправдалися. Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649р. і започаткування української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводства Б.Хмельницький скасував особисті свободи, якими селяни фактично кори­стувалися з січня 1648р., тобто з початку національно-визвольної війни. Здобувши реальну владу, козацька верхівка на основі Зборівського договору, яким Ян Казимир стверджував її вольності і доводив кількість реєстрових козаків до 40 тис., розпочала інтен­сивне відновлення становості суспільства.

Ігнорування Хмельницьким соціальних інтересів селянства призвело до втрачання ним підтримки народу. Ця обставина, поряд з іншими важливими факторами, стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише протекторат росій­ського царя, встановлений після відповідних рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. та січневої (1654 р.) Переяславської ради, а також Московського договору (березень 1654 р.).

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти. Проте Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, тому Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами не мала перспектив для розвитку. Наступні історичні події підтвердили це і до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою автономію.

2.1. Народно-визвольна війна 1648—1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобут­ність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, то­му Україну XVII—XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих стат­тях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськи­ми жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукуп­ності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності геть­манської влади.

А дміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано авто­номні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи.

2.2. Панівна верства України, з одного боку, привлас­нила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані.Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на зем­лях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

2.3. Можна сказати, що вищим органом влади в Гетьманщині вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[53].

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

2.4. Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Пере­робка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введе­но загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колиш­ню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.

3. Головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Таким чином, ліквідацією Запорізької Січі як останнього оплоту української державності та наступними актами царату Україна остаточно була інкорпорована Росією. Водночас насильницька ліквідація форм і ознак автономії України не могла знищити головного — традицій та ідей незалежної української держави. Вони завжди відроджувалися в літературі, мистецтві, народних переказах і піснях, різних фор­мах суспільно-політичного руху.

ЛІТЕРАТУРА

І. ДЖЕРЕЛА

1.1 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-С.192.

1.2 Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-С.207.

1.3 Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – С.324.

1.4 Хрестоматія з історії держави і права України (під редакцією А.Рогожина). – Київ, 1997. – С.466.

ІІ. МОНОГРАФІЇ, СТАТТІ

2.1 Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.238.

2.2 Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –С.93.

2.3 Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.390.

2.4 Боплан Г. Опис України. – Львів, 1990. – С.234.

2.5 Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997.-№6.-С.76-80.

2.6 Грушевський М. Історія України-Руси. т.8, ч.3. – Київ, 1992. – С.688.

2.7 Дорошенко Д. Історія України. – Краків-Львів, 1942. - С.251.

2.8 Дорошенко Д. Нарис історії України. –Київ: Глобус, 1992. –С.349.

2.9 Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991. - С.131-144.

2.10 Історія України в особах ІХ-ХVІІІ ст.(за редакцією Землинського В.). Київ: Україна, 1993. – С.396.

2.11 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С.408.

2.12 Куліш П. Чорна рада. – Київ, 1990. -С. 255.

2.13 Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994.-№9.- С.28-29.

2.14 Липинський В. Україна на переломі// Український історичний журнал. –1991. -№4.

2.15 Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності – Львів, 1995.

2.16 Мироненко М., Римаренко Ю. Українське державотворення. Словник-довідник. Київ 1997.

2.17 Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4. - С.5-20.

2.18 Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

2.19 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у 3-х томах Київ, 1992.

2.20 Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін, №4, 1991 – С.100-117.

ІІІ ПІДРУЧНИКИ

3.1 Музиченко П. Історія держави і права України. – Київ, 1999 –С.662.

3.2 Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б.Й.Історія держави і права України. – Львів,1996.

[1] Див.: Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – 324с.

[2] Див.: Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-192с.

[3] Див.: Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-207с.

[4] Див.: Боплан Г. Опис України. – Львів, 1990. – 234с.

[5] Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. –Київ.: Глобус, 1992. – 349с.

[6] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. т.8, ч.3 – Київ, 1992. – 688с.

[7] Див.: Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - 390с.

[8] Див.: Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –93с.

[9] Див.: Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997.-№6.-С.76-80.

[10] Див.: Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994.-№9.- С.28-29.

[11] Див.: Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4. - С.5-20.

[12] Див.: Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

[13]Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. –Львів: Світ, 1990. – С.110.

[14]Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-С.66.

[15] Смолій В.А. Українська козацька держава// Український історичний журнал. – 1991. - №4. – С.10.

[16]Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-С.163.

[17]Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. – С.11.

[18] Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.238.

[19]Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: – Світ, 1990. – С.293.

[20]Драгоманов М.П. Пропащий час: Україна під Московським царством 1654-1876 //Український історичний журнал. - 1991. - №9. –С.135.

[21] Яковлів А Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін. - 1991. - №4. - С.112..

[22]Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –С.22.

[23]Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ,1994. –С.24.

[24]Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності.– Львів, 1995. – С.41.

[25]Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4.

[26]Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, 1995. – С.49.

[27]Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

[28]Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С.183.

[29]Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності – Львів, 1995. – С.45.

[30] Яворницький Д.І. Історія запорозьких клзаків у 3-х томах, т.1, -Київ, 1992. - С.456.

[31]Дорошенко Д. Нарис історії України. – Київ: Глобус, 1992. – С.165.

[32]Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2. –– Київ: Глобус, 1992. – С.75.

[33]Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – С.324.

[34]Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2. –– Київ: Глобус, 1992. – С.221.

[35]Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – с.169.

[36]Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4, с.11.

[37]Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.170.

[38] Дорошенко Д. Нарис історії України.. – Київ, 1992. – С.115.

[39] Дорошенко Д. Нарис історії України.. – Київ, 1992. – С.116.

[40]Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.172.

[41]Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.166.

[42] Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991.- С.131-144.

[43]Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2 – “Глобус”, Київ, 1992 – с.198.

[44]Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. – Київ: Глобус, 1992. – С.198.

[45]Дорошенко Д. Нарис історії України. – Київ: Глобус, 1992. – С.199.

[46]Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994. - №9. - С.28..

[47]Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. – Київ: Глобус, 1992. – С.206.

[48]Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2.– Київ: Глобус, 1992. – С.226.

[49]Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів:Світ, 1990. – С.160-189.

[50]Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997. - №6. - С.78.

[51]Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.77.

[52]Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.78.

[53]Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.166.

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: