Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці, органами місцевої влади та управління Гетьманщини були полкові та сотенні ради. У другій половині XVII ст. на Правобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Калницький. Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруць­кий, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжин­ський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ[24].

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала стар­шинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначаль­ником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову стар­шину, яка за своєю назвою та функціями відповідала ге­неральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий пи­сар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які прийма­лися на полкових радах, були обов'язковими для всього населення полкової території. У ХVІІІ ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на почат­ку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полко­вий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слободській Україні, а у 1783 році по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з "Учреждением о губерниях" Лівобережна та Слобідська Україна були поділені на на­місництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правлін­ня кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губерна­тора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чер­нігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії ра­зом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Кате­ринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську[25].

На середину XVIII ст. значна частина південних україн­ських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Ту­реччини.

У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає за­ходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России й служить особыми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752р.), Слав'яносербія (1753 р.), Новослобідський козаць­кий полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетво­рені у Новоросійську губернію. Управління губернією скла­далося із двох департаментів — військового і цивільного[26].

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіаль­ного козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

З 1775року все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії — Новоросійську і Азовську.

Приєднання Криму в 1783 році привело до змін політич­ного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Більшість населення Криму в силу історичних та релі­гійних традицій схилялася до підданства Османській імпе­рії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

Указом від 30 березня 1783 року із Азовської та Новоро­сійської губерній було утворене Катеринославське наміс­ництво.

Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісни­цтвом.

Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворе­на Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поді­лена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.), Херсон (1788р.), Миколаїв (1789р.), Одеса (1794р.)) та ін.

Отже, адміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано авто­номні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи. У 1783 р. скасовано старий військовий устрій, а козацькі полки були переформовані в 40 регулярних карабінерних полків російської армії з 6-річним строком служби. З давнього устрою Гетьманщини залишилися тільки старі закони — Литовський Статут і Магдебурське право.

Політичний лад Півдня України складався відпо­відно до загальноросійської політики по уніфікації місце­вого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня Украї­ни відіграв український народ.

Суспільний лад.

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Виз­вольної війни, знайшли своє завершення у другій половині сімнадцятого - вісімнадцятому століттях. Масове покозачення української шлях­ти під час війни, соціальне відокремлення козацької стар­шини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав на­зву "знатне військове товариство"[27].

Його верхівку складалобунчукове товариство. Бун­чук являвся відзнакою гетьмана. Це був дрючок, більш ніж З метри завдовжки, з металевою кулею зверху, з-під якої звисало кінське волосся. Його носив генеральний бунчуж­ний над гетьманом, в тих випадках, коли гетьман очолю­вав військові походи. До бунчукового товариства належа­ла генеральна старшина.

До знаті входило такожзначкове товариство. Знач­ком звалася корогва (стяг). У козацькому війську були три роди корогв: гетьманська корогва, полкові і сотенні корог­ви. Ці корогви вживалися, як правило, в урочистих випад­ках. Для щоденного вживання використовували малі ко­рогви, або значки. Від значків і пішла назва "значкові то­вариші". Значкові товариші займали таке ж місце по відно­шенню до бунчукового товариства, як значок — по відношенню до великої корогви. До значкового товариства вхо­дила полкова старшина.

"Знатні товариші" вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.

Існувала ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі "знатні товариші" несли обов'язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо.

До привілеїв знатного товариства належала також при­вілейована підсудність, можливість отримувати різні по­сади у Генеральному уряді, право володіння великими зе­мельними ділянками.

Незабаром в руках знатного товариства зосереджують­ся значні земельні масиви. В 1730 році в руках україн­ських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу ("рангові землі"), передачі землі "на вічне спо­кійне володіння" або шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України[28].

У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році у відпо­відності з царським указом отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положен­ня було розповсюджене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єди­ний дворянський стан. Дворянські права української шлях­ти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу.

В панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVIII ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.

За Гадяцьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Отже, тут було відновлене польсько-шляхетське землево­лодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни[29].

Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала грати важливу роль у політич­ному житті України. Під час Визвольної війни патріотич­но налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з'явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельниць­кого. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається кон­солідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, відносилися і до української шляхти.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. За дого­вором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх[30].

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовен­ства за правовою ознакою наближалась до знатного това­риства.

Величезні привілеї мало і чорне дворянство. Хмельниць­кий не тільки залишив за монастирями земельні володін­ня та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

За життя Хмельницького Москва не наважувалась втру­чатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. У 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв[31].

Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толерантності в питан­нях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала по­рушувати права православних.

Особливо критичним було становище православної церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полоніза­ція українського населення привели до повстання 1768 року, яке отримало назву "Коліївщина".

На Правобережжі крім католицької Церкви продовжу­вала діяти Українська уніатська Церква.

Зростання сили знатного товариства відбу­валося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Пра­вовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Тих, хто втратив своє гос­подарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідця­ми із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали май­на і наймалися на роботу до заможних козаків, які їх одя­гали та годували. Закон дозволяв підсусідникам перехо­дити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.

Свій самобутній устрій мало запорізьке козацтво, ос­кільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків прожи­вала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різно­манітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.

Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи. Після ліквідації Запорізької Січі указом від 16 листопа­да 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок, їм заборонялося переселятися з місця на місце.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини. Так, гетьман Брюховецький пропонував передати, міста з усім населенням під управління царської адміністрації[32].

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Пра­вове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов'язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов'язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству, з них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті. У XVIII ст. чисельність магістратських міст зросла: право на їхнє самоврядування надавалось царськими ука­зами та гетьманськими універсалами. Так, у 1752 році геть­ман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 році — Новгород-Сіверську. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України.

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи на­лежали ремісники та купці. В свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників.

Ремісники об'єднувалися у цехи за видами ремесла (гон­чарне, ткацьке тощо). Стати членом цеху можна було при досягненні 21 року. Крім вікового цензу, існував майно­вий: треба було мати власне господарство, яке виробляло б ремісничу продукцію. Майстрам належав ряд привілеїв. Вони мали право на створення цехової організації, вста­новлення монополії на виробництво і збут товарів, що їх виробляв цех, розглядали дрібні спори членів цеху.

Прибутки від податків та повинностей призначалися в цілому для цехової організації.

Усі ремісники міста могли збиратися на схід, де вони обирали на три роки управу — орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.

Купці також мали певні привілеї. До них записували будь-якого міщанина, що мав капітал більше 500 крб. Купці об'єднувалися в гільдії. Члени гільдії звільнялися від по­душного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів, шляхова, постійна та деякі інші.

В містах проживали також представники знатного това­риства, шляхта, духовенство, рядові козаки. Разом з адмі­ністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове положення більшої частини міського люду не було легким. На мануфактурах було введено 12-14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, було свідченням народ­ження елементів нового, капіталістичного виробництва.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. При бажанні можна було пере­йти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універ­сали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушанство" селян, під яким розу­мілося виконання ними повинностей на користь монастирів[33].

Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтвер­джувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву "чинш". Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: возили дрова, косили сіно тощо. У 1701році Мазепа видав універсал, яким вводила­ся дводенна панщина для посполитих селян. Селяни по­винні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державі податок — "стацію", який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продукта­ми. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали "показанщину" (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також відда­вати їх в рекрути. Фактором, який дуже негативно впли­вав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани дав­но вже ставилися до своїх селян, як до рабів. Їхній приклад впливав на українських землевласників, які з почат­ку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універса­лу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч се­лян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універ­сал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було за­твердженням кріпосного права в Україні. У 1765—1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення Укра­їни. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва[34].

Отже, можна зробити висновок, що, з одного боку, панівна верства України привлас­нила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані.Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на зем­лях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

Державний устрій.

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною, по державній оранізації, яка існувала тут, а також "Військом Запорожським". У ХVIIIст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву "Малая Россия"(Малороссия).

Договір 1654р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживають українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір. На лівому березі Дніпра - Чернігівщина і Полтавщина, на правому - Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ теж входила "під високу руку" російького монарха, оскільки теж складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Не зважаючи на обмеження й на залежність від Москви, влада гетьмана була дуже велика: від нього залежало роздавання земельних маєтностей за службу й за “військові заслуги”, а також призначення на посади. Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільні функції: він був зверхником над військом, був суддею адміністратором[35]. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами адміністративного управління[36].

Особисто гетьман керував роботою і військової ради, і ради генеральної старшини, очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Гетьман всі свої адміністративні функції визначав в Універсалах, в яких висловлював свої накази. Крім адміністративної та військової влади в руках гетьмана була ще й фінансова влада, до гетьмана належало право збирати податки, які йшли у військову касу[37]. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального і полкових судів з найважливіших справ. Від імені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів, забезпечував зміцнення міждержавного становища України.

Вищим органом влади в Гетьманщині вважалася загальна козацька рада - Генеральна Рада, яка була найчисленішим і найдемократичнішим органом. На початковому етапі Генеральна Рада мала військовий характер і скликалась тільки під час війни. У другій половині ХVІІст. Генеральна Рада стає державним органом влади. Функції керуючого переходять від гетьмана до обозного. До компетенції Генеральної Ради входило вирішення питань про організацію способів оборони краю, про намічення кандидатур на важніші посади, про важливі справи адміністративного, судового й господарського характеру, усування гетьмана, питання зовнішньої-політики, обрання Генеральної старшини, вручення клейнодів. Генеральна Рада не мала визначеної кількості учасників, вона являла собою народні збори з широкою і невизначеною компетенцією.

Іншим органом влади була Рада Старшин, яка являла собою передпарламент України. Склад Ради Старшин був різний і залежав від кола питань, які виносились на Раду. До складу Ради Старшин входили Генеральні Старшини, полковники, полкові старшини. Існувало три типи Ради Старшин: Рада гетьмана з колегією Генеральної старшини, збори Генеральної старшинии з участю полковників, з’їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових.

Рада Старшин збиралася в палаці гетьмана під його головуванням. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня. Спробу зафіксувати звичай старшинських з’їздів законом і зробити їх державною установою зроблено пізніше, у відомій конституції Пилипа Орлика 1710 року, коли постановлено скликати “Генеральну Раду”(тобто раду старшин) тричі на рік: наРіздво, на Великдень і на свято Покрови[38].

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрі­шньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фі­нансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

Найчастіше збиралися ради – й старшинська, й Генеральна Рада, - за П.Дорошенка. З усіх українських гетьманів ХVіі столття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом[39].

Як вища палата старшинської ради, Колегія генераль­ної старшини була постійною радою при гетьмані. Гене­ральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний[40]. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Гене­ральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн. Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана. Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два гене­ральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьма­на, вели судові розслідування і займались справами дипло­матичного характеру. Іноді вони були наказними гетьма­нами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновій­ськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охо­ронцем гетьманського бунчука.

У 1720 році було створено Генеральну військову канце­лярію. Її очолював генеральний писар. До складу Генеральної військової канце­лярії входили регент і військові канцеляристи. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники. До компетенції Генеральної військової канце­лярії відносилась дипломатична підготовка військових операцій а з 1720року і функції виконання вироків генерального суду.

На основі вищесказаного ми бачимо, що вищим органом влади в Україні вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[41].

Судова система.

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому вели­кої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб това­риство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два тре­тього мають судити"[42]. Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські — в цивільних справах, гродські — в кримінальних та підкоморські — в земельних[43]. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і ге­неральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди. Їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношен­ню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них вхо­дили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) суда­ми, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські або сільські суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

Як ми уже підкреслювали, в ратушних містах суди, по­чинаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберег­ли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, це­хові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

У середині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про про­ведення судової реформи. І це було здійснене у 1760 році[44]. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський - для земельних. Для розгляду криміналь­них справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду обирали з пред­ставників козацької старшини. До їхнього складу входи­ли суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм положенням підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розгляда­ли земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, пред­ставники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищо

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: