Предмет та методи культурології.

Культу́ра - сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією^.

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення (colo, colere — обробіток, займатися землеробством). У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона Старшого «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти. При цьому стосовно землі Катон писав не просто про технічну обробку ділянки, а й специфічне, духовне ставлення до неї. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.).

У середньовічній Європі слово «культура» вживалося в словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». За останні три сторіччя латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Слово почало вживатися в сучасному розумінні (як результати діяльності суспільної людини) в працях німецького юриста й історіографа С. Пуфендорфа (1632—1694). Тоді ж культура стала розумітися як надприроднє, як протистояння людини дикій природній стихії.

Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами становлення культурології як науки:

1). Античність — XVIII ст. — зародження культурологічного знання, культура не осмислювалася як окрема цілісна система. До проблем культури звертаються філософи, історики;

2). XVIII—XIX ст. — культура як цілісне явище стає предметом дослідження філософії та етнографії;

3). Середина XIX століття — культурологія (культурна антропологія) формується як окрема сфера знання, що досліджує сутність культури та процеси її існування

Сутність кожної конкретної культури розкривається в її явищах (артефактах).

Сутністю культури як фундаментальної категорії є результати людської діяльності та сама діяльність.

Людина у первісній культурі. Міфологічний світогляд як духовна основа первісної культури.

У первісній культурі діяльність людини мала синкретичний, неподільний характер, що обумовило формування своєрідного образу природи. Звернення до витоків культури передбачає з’ясування того, яким чином протягом сотень тисяч років у становленні людського суспільства формувалась первісна культура, що містилася у повсякденній господарській діяльності людей, відпрацьовуванні трудових навичок, створенні простіших знарядь праці, а також у перших зразках художньої творчості й обрядових діях.

Вже в античному світі сформувалася уява про три віки – кам’яний, бронзовий, залізний, – що послідовно змінювали один одного.

За найновішими даними, людина з’явилась на Землі понад два мільйони років тому. Надзвичайно важливу роль у з’ясуванні цієї дати відіграли розкопки 60–80 рр. нинішнього століття у Південно-східній і Східній Африці, проведені доктором Л. Лікі та його послідовниками в Олдувайській ущелині (Танзанія). На основі їхніх досліджень було переглянуто ряд усталених положень теорії антропогенезу.

Тепер вважається, що безпосередніми предками сучасної людини були істоти, що стояли на порозі олюднення, – австралопітеки Південної та Південно-східної Африки. В цьому регіоні виникла й перша розумна істота – Homo habilis – Людина вміла (знаряддя праці – у вигляді оббитих гальок, так звана галечна культура). Пізніше сформувалися інші типи людини – Homo erectus (пітекантропи, синантропи), – які розселилися у Південній Азії та Південній Європі. Всіх їх разом називають архантропами. Близько 150 тис. років тому виник неандертальський тип (палеоантроп), а 40–50 тис. років тому – сучасний тип – Людина розумна (неоантроп).

Міфологія (від грец. mythos - оповідь і logos - слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; усі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф-вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, у різних частинах світу і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія? Слід, напевно, враховувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища - природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилося від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об'єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це міфу характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ.

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.
Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнінів відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища.
Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємницею античних традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні греко-римсь-ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу.
Як "золотий міст" між західною і східною культурами Візантія мала глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ'я. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам'ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам. Візантія до XIII ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни.
Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.
Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні гуманістичного руху XIV —XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі.

У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике. значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.
Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів.
Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними із Константинополя.

Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.
Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ'я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, значну роль в якому відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов'я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму. Риси:

· зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості;

· відведення головної ролі уяві, фантазії, творчості;

· виникнення поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм".

Ранній романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.)

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В.Скотта, у Німеччині - майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне.

-універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження; -тісний зв'язок із філософією;

-тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; -розлад з дійсністю;

-різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм.

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р.

Пізній романтизм (після революції 1848 р.).Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії.

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості:

· не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;

· їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;

· не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:

-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";

-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;

-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;

-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;

-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

· перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;

· проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи;

· виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви;

· вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;

"Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

Активно використовуючи особливості масової свідомості, засоби масової комунікації сприяли створенню індустрії масової культури. Масова культура проявляє себе в наступних сферах ^[1]:

1) індустрія "субкультури дитинства", спрямована на формування стандартизованих норм і зразків особистісної культури, закладаються основи базових ціннісних установок, що заохочуються в даному суспільстві;

2) масова загальноосвітня школа, долучаються учнів до основ наукових знань, відбір яких відбувається відповідно до типових програм; виховує стандартні поведінкові навички, необхідні для соціалізації дітей;

3) засоби масової інформації, що ставлять за мету під приводом інформування населення, об'єктивної інтерпретації поточних подій формування необхідного "замовнику" громадської думки;

4) система національної або державної ідеології і пропаганди, маніпулює свідомістю громадян в інтересах правлячих еліт і формує масові політичні рухи;

5) масова соціальна міфологія, яка переводить складні, що вимагають спеціального вивчення і відповідної наукової підготовки явища в пласт буденної свідомості; що дозволяє "людині маси" відчувати себе причетним до науки, політики, державного життя і т.п.;

6) індустрія реклами, моди, що формує стандарти престижних інтересів і потреб, способу і стилю життя, керуюча попитом рядового споживача, що перетворює процес невпинного споживання різних соціальних благ в самоціль існування;

7) індустрія фізичного іміджу - масовий фізкультурний рух, аеробіка, культуризм, косметологія і т.п.;

8) індустрія дозвілля - масова художня культура (пригодницька, детективна і бульварна література, аналогічні жанри кіно, оперета, поп-музика, шоу-індустрія, цирк, туризм тощо), за допомогою якої досягається ефект психологічної релаксації людини.

Звернемо увагу на те, що названі форми масової культури максимально затребувані в рамках сучасної повсякденної культури. А вона, як зазначає в своєму дослідженні, присвяченому жанру "масової белетристики", Т. Ф. Кузнєцова, "торкаючись навіть найскладніших проблем (діалектики почуттів, способів висловлювання, осягнення законів Всесвіту, віри), йде по шляху спрощення (відомості до міфів, звичним стереотипам, готовим формулами), так як вирішує питань не пізнання, а повсякденному орієнтації в дійсності ".

В даний час в сферу масової культури залучена і така форма масової комунікації, як Інтернет, який стає глобальним засобом поширення продуктів культури. Світ стає "глобальним селом" (М. Маклюен). Поява електронних засобів змінює багато традиційних уявлень про способи трансляції соціокультурного досвіду, формах людської взаємодії і т.п. Однак це явище і його соціокультурні наслідки потребують відповідного спеціальному дослідженні.

Перелік напрямів, що сформувалися в рамках масової культури, свідчить про те, що вона є структурною, органічною частина всього культурного простору. Отже, масова культура - продукт сучасної цивілізації з притаманними їй рисами урбанізації та загальної освіти. Майже до початку XX в. існували досить чітко розділялися елітарна культура і народна. Перша була поширена в містах, серед тих, хто мав можливості отримати відповідну освіту і виховання. Друга створювалася часто людьми неписьменними, але є носіями традицій.

Масова культура - це багатофункціональний, об'єктивне явище сучасного етапу культури, в яку неминуче залучені всі верстви населення. І проблема, на наш погляд, полягає в управлінні динамікою масової культури, тобто виробленню ефективних механізмів відбору необхідних і перспективних її напрямків і вибракування тих, які призводять до незворотної деградації культурних цінностей і зразків.

Культуру як гранично широкий феномен вивчають з різних сторін представники різних наукових дисциплін.

З одного боку, це філософія культури. Філософія культури є галуззю філософського знання, яка містить уявлення і оціночні судження людини про власне місце в культурі. Крім того, за сферою наукового зацікавлення філософії культури дотепер закріплені такі напрями досліджень з теорії й історії культури як "історія культурологічної науки", "категоріальний апарат культурології", "динаміка культури", "культура й цивілізація".

З іншого боку, культуру досліджують представники окремих наук – історії, соціології, мистецтвознавства. Зазвичай, такі виходять з тих загальних теоретико-методологічних принципів, які існують в даних науках мають своїм предметом окремі явища культури.

Натомість, у сучасному розумінні культурологія – комплексна наука про сутність, функції, закони розвитку культури, її засадничі прояви, як загальні, що діють протягом всієї людської історії, так і локальні, що описують становлення і функціонування культури в умовах тієї чи іншої цивілізації.

Жодна з окремих і самостійних наук не здатна знайти відповіді на ці питання, бо їх масштаб настільки великий, що вони не можуть бути осмислені в рамках, припустимо, мистецтвознавства або етнології. Отже, необхідно вийти за межі компетенції приватних наук, піднятися на більш високий рівень абстракції, ніж той, на якому працюють філологи та літературознавці, лінгвісти й антропологи, соціологи та історики.

Традиційно, предмет культурології поділяється на теорію культури та історію культури. Зрозуміло, що обидві сфери культурологи взаємопов'язані: теорія культури створюється на основі фактичного матеріалу, здобутого історією культури, а аналіз історико-культурних явищ здійснюється, виходячи із запропонованих теорією культури закономірностей.

Згідно з більш сучасним підходом, у предметі культурології виокремлюються сфери фундаментальної культурології та прикладної культурології. Поміж іншим, такий поділ пояснюється соціально- економічними причинами, необхідністю для культурології, як втім, для всіх інших гуманітарних наук, у XXI ст. не тільки проводити наукові дослідження, але й шукати різні джерела їх фінансувати, отже, отримувати від них безпосередній економічний ефект.

Головним для фундаментальної культурології є створення загальної теорії культури, стосовно якої всі існуючі концептуальні моделі культури виступають як окремі випадки. У її рамках повинен бути здійснений синтез всього теоретичного знання про культуру, накопиченого протягом ряду століть як у процесі розвитку культурологічної думки, так і в результаті дослідження культури іншими гуманітарними науками.

Прикладна культурологія досліджує організацію і технологію культурного життя суспільства, вивчає підготовку фахівців для сфери культури, діяльність соціокультурних інститутів і установ культури, аналізує культурологічні медіа проекти та художньо- мистецькі акції. Головним напрямом досліджень у сфері прикладної культурології є прогнозування, проектування та регулювання культурних процесів, розробка культурної політики; економічне, політичне і духовне забезпечення реалізації культурних програм. Прикладна культурологія вивчає інтереси публіки, мотиви залучення до культури, форми організації дозвілля.

У сучасній пострадянській спеціальній культурологічній літературі "загальним місцем" є розуміння культурологічної методології як питомо збірної та комплексної^[1]. Ця культурологічна методологічна аксіома пов'язана з особливостями вітчизняного розуміння культурології як інтегральної науки про культуру в цілому на противагу дотепер поширеному в англомовній літературі уявленням про прикладні Cultural Studies. Уважається – як інтегративна область знань культурологія не просто запозичує методи з інших гуманітарних дисциплін, а навпаки, завдяки відомому "ефекту кооперації" набуває значно більших можливостей у дослідженні культури як цілісної системи.

Значна кількість та різноманітність культурологічної методології прирівнюється до типової для сучасного стану науки "трансдисциплінарності", покликаної за допомогою методів суміжних наук вирішувати неоднозначну й багатобічну пізнавальну ситуацію. Єдине, що культурологічна специфіка вбачається лише у певній видозміні різних методів відповідно до потреб конкретного дослідження.

Методологію культурологічного дослідження включає загальнонаукові та спеціальні методи, які в реальній практиці застосовуються одночасно. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які рівною мірою використовуються як в культурології, так і в інших науках, є системний, історичний, порівняльний і типологічний. Прикладом спеціально-наукових методів, які розробляються і використовуються переважним чином у культурологічних студіях (хоча можуть запозичуватися іншими науковими дисциплінами) є власне культурологічний метод (метод соціокультурної детермінації).

Системний метод уважається невід'ємним загальнонауковим методом у дослідженні будь якого великого і складно структурованого об'єкта. Він полягає у вивченні його як єдиного цілого з узгодженням функціонування всіх його частин.

Системний підхід можна вважати продуктом XX ст. Хоча було б невірно думати, що, наприклад, у минулому сторіччі наука не вивчала різні системи. Системний підхід нині проник в усі галузі наукового знання та людської діяльності як загальний та найбільш ефективний метод вирішення складних проблем. Однак, на думку більшості дослідників, найбіль

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: