Етапи розвитку світової та української культури

Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого.

Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XXст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо. Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

6. Еволюція уявлень щодо цивілізації, співвідношення понять «культура» та «цивілізація».

Слово “цивілізація” з’явилося ще в античну епоху як визначення якісної відмінності античного суспільства від варварського оточення. Тоді латинське civilis означало громадянський, державний. Пізніше, в епоху Просвітництва, поняття “цивілізація” перетворюється на науковий термін (ця заслуга належить філософу В.Р. Мірабо). А завдяки філософам Буланже і Гольбаху ця категорія починає використовуватися як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація). Отже, спочатку це поняття розвивалося в руслі теорії прогресу та вживалося лише в однині як протилежна варварству стадія всесвітньо-історичного процесу і як його ідеал в євроцентристській інтерпретації. Зокрема, французькі просвітителі називали цивілізацією громадянське суспільство, що ґрунтується на розумі, волі, правових стосунках і справедливості.

На початку ХІХ ст. склалася “етнографічна” концепція цивілізації, основу якої становило уявлення про те,що у кожного народу – своя цивілізація (Т. Жуффруа). Тоді ж сформувалася й“етно-історична” концепція, яка передбачала, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з другого – є ще й Цивілізація як прогрес людського суспільства в цілому.

У марксистській теорії термін “цивілізація” застосовувався для характеристики певної стадії розвитку суспільства, що наступала після дикості й варварства.

У цілому ж у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. утвердилися 3 підходи до розуміння слова “цивілізація”. Вони існують і до сьогодні:

· унітарний підхід – цивілізація трактується як ідеал прогресивного розвитку людства, що являє собою одне ціле;

· стадіальний підхід – цивілізація вважається етапом прогресивного розвитку людства як єдиного цілого;

· локально-історичний підхід – цивілізаціями вважаються якісно різні унікальні етнічні або історичні суспільні утворення.

О. Шпенглер трактував цивілізацію як останню фазу розвитку культури, яка вирізняється стрімким розвитком науково-технічних досягнень та занепадом духовних культурних форм. Крім того, у нього цивілізація, як і культура, – явище локальне, пов’язане з конкретною моно- чи поліетнічною спільністю, тобто він розвивав концепцію “історичної цивілізації”.А. Тойнбі вслід за О. Шпенглером розглядав цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений певними просторово-часовими рамками, основу якого становить релігія й чітко виражені параметри технологічного розвитку.

М. Вебер також вважав релігію основою цивілізації.Л. Уайт вивчав цивілізацію з точки зору внутрішньої організованості, обумовленості суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціальною організацією і філософією, причому техніка у нього визначає решту компонентів.Ф. Конечни була також зроблена спроба створити особливу “науку про цивілізацію” та розробити її загальну теорію. Теорію цивілізації, на його думку, слід відрізняти від історії цивілізації, оскільки теорія є єдиним ученням про цивілізацію взагалі. А от історій стільки, скільки цивілізацій, і немає єдиного цивілізаційного процесу.

Російський учений Л.І. Мечниковвважав, що визначний вплив на характер цивілізації справляє географічне середовище існування того чи іншого народу, яка впливає перш за все на форми кооперації людей, що поступово змінюють природу.

Л.Н. Гумільов пов’язує термін “цивілізація” з особливостями етнічної історії. Але в цілому, в російській та вітчизняній культурології переважає культурологічний підхід до визначення поняття “цивілізація. Цивілізація –в широкому розумінні – будь-яка форма існування живих істот; синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; історичний тип культури, локалізованої в часі й просторі; етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству; особливий тип органічної цілісності, що є або симптомом занепаду культури, або її найвищою стадією.

Найчастіше цивілізацію розглядають як певний етап у культурній еволюції людства, що починається з 3500 р. до н.е. й триває по сьогоднішній день.

Під час дискусії щодо древніх міст, яка відбулася у Чикаго 1958 р., вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність цього явища становлять поява класового суспільства і держава. Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел та торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована й централізована, стала справді величезною силою.

Проблема співвідношення понять “цивілізація” й “культура” багатогранна, та її осмислення здійснено далеко не повно, оскільки це ще досить новий напрям соціальної культурології. Складність аналізу полягає у тому, що обидва поняття – і “цивілізація”, і “культура” – мають багато значень.

Подекуди цивілізацію інтерпретують як синонім культури. Однак ще у ХІХ – на початку ХХ ст., особливо в німецькій науковій літературі, культуру протиставляли поняттю “цивілізація”. Так, уже у Канта намічається відмінність між поняттями цивілізації і культури. Шпенглер, представляючи цивілізацію сукупністю техніко-механічних елементів, протиставляє її культурі, як царству органічно-життєвого. Тому він стверджує, що цивілізація – це завершальний етап розвитку будь-якої культури або якогось періоду суспільного розвитку, для яких характерні високий рівень наукових і технічних досягнень та занепад мистецтва й літератури.

Таким чином, можна зробити наступні висновки щодо співвідношення понять “культура” і “цивілізація”:

1. поняття “культура” семантично значно ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, “культура ірокезів”), так і до цілих континентів (наприклад, “культура Європи”);

2. поняття “культура” включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;

3. поняття “культура” тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, у той час як поняття “цивілізація” тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;

4. поняття “культура” обов’язково передбачає наявність у ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність – пружина будь-якої культури. Цивілізація – безрелігійна. “Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя” (М. Бердяєв).

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: