Характеристика образів Антося та Масі із роману :Люборацькі: Свидницького

Проблема та поетика оповідань Ледащиця, Викуп, Два сини Марка Вовчка.

В оповіданні Два сини Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері. помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. Живу. дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, - якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу. В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.

Ледащиця.

Пані, у якої служила героїня твору, була не дуже стара. Батько її покійний був князем, тому вона не пропускала можливості нагадати кожному про це, показуючи його портрет. Забувала тільки сказати, що прогуляв князь увесь свій маєток, і їй залишилася тільки материзна — невеликий будиночок із садком у місті.

Половину будинку здавала пані квартирантам, яких годувала, з того й жила.

Служницю, від імені якої ведеться розповідь, подарувала хазяйці знайома пані, якій та чимось дуже догодила, коли гостювала в неї. Пані не раз жалілася, що нікому їй допомогти у господарстві, то й отримала подарунок — жінку.

Були ще у неї дві кріпачки десь на селі — Горпина Чайчиха та її дочка Настя. До міста вона їх не забирала, бо боялася, що забажають волі. Адже колись були вони козачками, тільки якоюсь неправдою стали кріпаками.

Але коли квартирантів побільшало, мусила пані забрати обох кріпачок до себе. Горпина була мовчазною жінкою і дуже похмурою. Не посміхалася ніколи й говорити ні про що не хотіла. Навіть не заплаче від образи, тільки мовчить. Не раз намагалася оповідачка з нею заговорити, розпитати, та все дарма.

Розповіла тільки, що з чоловіком прожила півроку, а потім він помер від п’янства.

Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності зображене в оповіданні «Викуп».

У драматично напруженому сюжеті оповідання «Ледащиця» показані протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, тяжка боротьба за те, щоб позбутися кріпацтва і «на самих себе робити...». Художньо виражені тут (як і в російському оповіданні «Маша») ідеї вільної праці трудівника на себе, близькі до тих, які пропагували Шевченко й Чернишевський.

Мотив згубного впливу кріпосництва на долю підневільної людини звучить і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка «Два сини» (1861), де майстерно розробляється актуальна на той час тема рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яки загубила царська солдатчина, зображена одна з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадія самотньої, пригніченої злиднями немічної матері. «Два сини» — чи не найбільш довершене оповідання Марка Вовчка щодо виявлення авторського чуття композиції, майстерності оповіді від імені персонажа, чітко окресленого як народний характер. Це оповідання являє собою високий для того часу зразок передачі засобами народної оповіді внутрішнього світу, «стану душі» матері-страдниці. Воно звучить як глухий трагічний стогін душі замученої важкою недолею людини, як реквієм за загиблими синами й доживаючими свій вік матерями-вдовами, звучить так, що «морозиться кров у жилах» (І. Франко).

Тема села на межі століть у дилогії Грінченка Серед тесної ночі, Під тихими вербами.

Серед творів великої прози письменника особливе місце посідає дилогія, що складається з повістей «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901). У центрі першої частини зображено родину типового українського селянина Пилипа Сиваша. Він чесний і працьовитий господар, виховав трьох синів — Дениса, Романа й Зінька. Починається твір оптимістично: родина за святковим столом вітає середульшого брата Романа, який повернувся зі служби. Батько, поглядаючи на синів, усвідомлює, що з «поважним, здоровим, як робочий віл» Денисом, із Зіньком, очі якого «сяяли цілим сяєвом молодого вогню», та ще й з Романом зможе «забагатіти».

Проте вже наступний день розчаровує батька: морально зіпсований Роман не збирається працювати, він зневажає рідних. Прагнення Романом легкого життя й гордування мужичою мовою призводять до родинних конфліктів. Працьовитий Денис відмовляється годувати запанілого брата, а той, не маючи грошей, починає красти. Вистеживши брата, Денис відводить його зі скрученими руками у волость. З «одягненого та обстриженого по-городянському» Романа тепер кепкують усі односельці. Осоромлений, Роман покидає рідне село й іде до міста, де знайомиться з ватажком зграї конокрадів Хвигуровським. Зі спільниками-злодіями Роман мститься братам, батькові й землякам — викрадає коней спочатку в рідних, а потім — в односельців. Селяни, спіймавши найстрашніших своїх ворогів — конокрадів, не раз чинили самосуди. Саме картиною страшного катування Романа й закінчується повість «Серед темної ночі». Денис, спіймавши Романа, спокійно споглядає, як селяни кидають його у вогонь: «І в той час, як ноги йому (Романові. -Авт.) горіли, його страшні з муки очі бачили перед собою спокійну Денисову постать».

Як протилежність старшим братам виступає в повісті Зінько, який живе за законами совісті, це тип правдошукача й доброї серцем людини. Тільки він один умовляв Романа жити нормальним життям і навіть зважився супроти волі батьків одружитись із сусідською наймичкою, яку Роман зробив покриткою.

Назва повісті символічна: селяни в постійних злиднях і здирствах безпросвітно скніють у темряві ночі. А ось назва другої частини дилогії «Під тихими вербами» звучить уже іронічно, адже під тихими вербами насправді чиняться страшні злочини, набагато страшніші, аніж ті, про які йшлося в першій частині. Розбагатілому Денисові, якому батько «кинув, як собаці, його частку» (адже не міг пробачити йому наругу над братом Романом), протистоїть молодший Зінько, який захищає права голоти: він засновує для бідних селян касу, навчає їх читати. Хазяї села вбачають у Зінькові ту силу, що здатна підняти селян, тож жорстоко з ним розправляються, забивши ледь не до смерті. Надія, що посіяне Зіньком добро зійде, звучить у репліці однодумця Карпа в символічній сцені прощання Зінька з рідними (він помирає від знахарського зілля): «— Ще не зійшло сонце? — Скоро зійде…»

Характеристика образів Антося та Масі із роману:Люборацькі: Свидницького

Важливою новаторською особливістю прозово-епічного зображення героя А. Свидницьким було художнє осмислення доль особистостей як відображення ходу суспільного життя. У динаміці характеру Антося Люборацького відбився процес наступу обставин жорстокого за природою своєю суспільства на неординарну особистість. Різночинець-демократ прагнув відобразити тогочасні шукання такими ж різночинцями суспільних ідеалів та шляхів їх втілення. Антося і Масю Люборацьких не задовольняють обмежені, примітивні ідеали їхнього духівничого клану. Мася, хибно спрямована батьком, спантеличена чужими цінностями, потрапляє під вплив чужих, шкідливих сил, які спотворюють її моральні переконання і весь життєвий шлях, роблять з неї покруча. В Антося крізь нашарування бурсацько-семінаристського накипу пробиваються світлі ідеали, пов’язані з віяннями епохи: «От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем…» [52; 96]. Письменник не зазначає, якими суспільними обставинами зумовлені ці ідеали героя, вони виступають в романі як орієнтир поведінки для загалом чесної людини. Показується ілюзорність можливостей здійснення цих ідеалів у межах стану духівництва. Антось падає жертвою цілої системи факторів, спрямованих на пригнічення й ламання всього доброго в людині, яка прагне суспільного блага.

А. Свидницький зробив значний крок від одноплановості типологічного добору до різноплановості характеристики. Образ центрального героя − Антося Люборацького багатозначний, ускладнений, наділений суперечливими рисами. Так осягався реалістичний принцип різнобічності, багатогранності, універсалізму у характеристиці персонажів, всебічного охоплення життєвих типів, що надавало образам художньої переконливості.

Автор розсунув межі «сімейної хроніки», створив проблемний соціально-психологічний роман. Цей жанровий різновид роману вводиться в українську літературу вперше. В романі А. Свидницького поглиблюється соціально-психологічний аналіз, проводиться багатобічне вивчення, висвітлення соціальної психології та морально-етичної свідомості класу духівництва, структури його суспільних зв’язків, тенденцій його розвитку. Відчуваються спроби показати ці зв’язки і процеси включеними в контекст загального стану й тенденцій розвитку суспільства. Спираючись на глибоку обізнаність з життям духівництва, на конкретно-реальні життєві прототипи, письменник створює пластичні життєво правдиві індивідуалізовані характери найрізноманітніших представників цього класу і тих, з ким їм доводилося взаємодіяти в суспільному житті та побуті.

«Люборацькі» становлять собою зразок перебудови «сімейного» роману в умовах тенденції реалізму до масштабності зображення дійсності. І. Франко писав про роман: «…се перша широка проба української повісті на тлі сучасних суспільних відносин, і заразом − сміло можна сказати − одна з кращих спроб» [58; Т.27- 7].

Свидницький виявив себе майстром реалістичної типізації, конкретизації, деталізації обставин, тих соціальних умов, які визначали долю героїв. Дія відбувається в умовах затхлої провінції, нерозвиненості суспільного життя, де особливо відчутним був тиск духовенства, де гасли, гинули ті слабкі, невиразні ще, не оперті на теорію пориви одинаків-різночинців.

Письменник намагався встановити й осмислити причину руйнування, загибелі особистості під тиском суспільних обставин. Переконливо показано, що патріархально-примітивні умови життя не давали життєвих орієнтирів і морально здорових, народно-етичних принципів життєвої поведінки, які б допомогли молоді вистояти під тиском умов, зберегти краще, людяне у своїх характерах. Антося не задовольняє «благополуччя» існування батьків, в нього проривається індивідуальний протест, бунт проти несправедливостей семінарії: щоденні тілесні катування учнів, деспотизм старших бурсаків, обдирання і підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив». Однак, і у своєму середовищі він не знаходить підтримки наставника. Художньо виразно зображена соціально-етична позиція клану духовенства і приреченість особистості із добрими задатками, розумовими здібностями й талантом: «Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі читати, міг за дяка бути, хоч мав літ одинадцять» [52; 32] Не зміг і не міг Антосьо знайти тут місця і можливості для реалізації своїх сил і здібностей, не знайшов він і способу вирватись із лабет станової наперед визначеності його життєвого шляху. «…Ми раби, в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем» [52; 211]. Окремі тимчасові просвітлення в житті Антося настають тоді, коли він дотикається до життя простого народу, селянських дітей і це додає йому духовних сил. Проте Антосьо не може справитися з дикою силою − аморальним і жорстоким чоловіком своєї сестри Тимохою Петропавловським. Справилась з ним лише людська громада. Показується конфлікт героя з обставинами, спроби його вплинути на умови життя. Одинак-мрійник упав під тиском несприятливих умов. «З подальшим збагаченням реалістичного принципу причиново-наслідкової залежності характерів та обставин у літературі виробляється розуміння зображуваної людини не лише як продукту середовища, а й як його суб’єкта»[7; 248].

У «Люборацьких» широке місце займає нарисово-документальний елемент, з великою достовірністю описується ряд явищ, місцевостей постатей, часом письменник переходить на нарисовий опис укладу соціального побуту. Однак «провідним художнім принципом стає не списування з натури, а емпіричне перетворення, концентрація; не розповідь про окремі цікаві випадки і вчинки, а добір і узагальнення найбільш істотних суспільних закономірностей, процесів і взаємин» [26; 284]. Орієнтація на дійсність стає одним із факторів спрямованості письменника до художнього пізнання передусім живого сьогодення, сучасної реальності. Слідування реалістичному принципу об’єктивного зображення дійсності дало можливість А. Свидницькому з усією щирістю й відвертістю розкрити зсередини корені суті духовенства.

Роман А. Свидницького став значним кроком української прози в поглибленні аналітичного психологізму. Особлива заслуга Свидницького «як реаліста − в художньому вираженні складності й суперечливості психології особистості. В художньому психологізмі автора чітко виявляється дія принципу динамічного, функціонального аналізу особистості» [63; 43]. Розкриттю динаміки внутрішнього світу героя, психологічної зумовленості його вчинків, поведінки в «Люборацьких» приділяється особлива увага. Тут Свидницький виступає новатором. Він «першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху» [50; 21]. Письменник збагачує реалізм української прози, зокрема принцип художнього психологізму, «зображенням душевного життя в його суперечностях» [59; 21], значно ускладнює психологічну характеристику своїх героїв, створює, наприклад, наділений суперечливими рисами образ Антося Люборацького.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: