Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Виникнення давньосхідної держави. Особливості розвитку. Основні риси права.





Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, за яких при порівняно низькому рівні розвитку продуктивних сил можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В Його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників. Зрозуміло, економічної самостійності, в першу чергу, набувала родоплемінна верхівка (вождь, рада старійшин, жерці).

Але при родоплемінній структурі суспільства влада не була відокремлена від родового колективу. При закостенілій системі самоуправління статус військового вождя, старійшини чи жерця був надто нестійким і нестабільним. Тому майнова верхівка племені всіма правдами і неправдами намагалася узурпувати і спадково закріпити свої повноваження. Іншими словами, до майнових прав слід було додати ще соціальні привілеї і переваги. Отже, вступає в дію другий фактор формування державності.

Другий фактор зародження державності - військова організація суспільства. Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують "військову демократію". Відтепер найважливіші питання життя племені чи об'єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Органи родоплемінного самоуправління відтісняються на задній план. Вперше з'являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства - політична влада.



З часом і сама "військова демократія" приходить до занепаду. Замість загальної рівності, спільного обговорення питань воїнами приходить нове правління - аристократія на чолі з вождем-монархом. Влада вождя все більше набуває самовладних рис і стає політичною, тобто спирається вже не на власний авторитет, а на військову силу і багатство. З іншого боку, на політичний характер влади вказує і те, що вона зосереджується в руках небагатьох і діє в інтересах небагатьох. Основна маса суспільства відсторонюється від влади. Створюється ореол святості і недосяжності самої влади та її персоніфікаторів.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор - необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління - стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Рабовласницька держава ? за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Стародавньосхідна монархія виникла внаслідок трансформації влади виборного військового вождя общини, племені, об'єднання племен (фратрії) у владу правителя-монарха. Причому при зовнішній схожості стародавньосхідної монархії з іншими пізнішими одноосібними формами правління вона мала свої докорінні відмінності. Це, зокрема, стосувалося меншої ізоляції публічної влади від суспільства, яке її породило, тісних зв'язків політичного правління з виконанням розпорядчих, господарських, релігійних, військово-адміністративних, судовий функцій.

Стародавньосхідний правитель наділявся повноваженнями управляти державою, відправляти релігійний культ (верховний жрець), давати тлумачення волі божества (намісник бога на землі), організовувати релігійні церемоніали, здійснювати жертвоприношення, контролювати діяльність не лише своїх підлеглих, а й общин, сімей, окремих осіб. Такий тотальний контроль з боку правителя життя своїх підданих (які принизливо мусіли іменувати себе рабами володаря) схиляв деяких дослідників до думки про "неправильність" і навіть "згубність" давньосхідної деспотії для суспільства. Насправді ця форма правління в тих умовах давала можливість вижити суспільству в єдиноборстві з силами природи і протистояти зовнішній експансії.

Глава держави на Стародавньому Сході мав широкі повноваження щодо встановлення розмірів державних податків на користь казни, якою він міг розпоряджатися, як своєю. Він розподіляв земельний фонд країни, регулював збір продуктів на загальнодержавні потреби і організовував їх видачу в разі потреби населенню, армії чи окремим привілейованим верствам, визначав міру участі муст, общин, родів чи окремих осіб у виконанні робіт загальнодержавного значення.

Широкі повноваження правителя стародавньосхідної держави на перших порах не підкріплювались "авторитетом сили", тобто необхідними для цього засобами впливу і примусу. Тому спочатку монарх застосовував "силу авторитету", зберігав прихильність до інститутів традиційного управління додержавних часів - ради старійшин, народних зборів, жерців, знаті тощо. Проте згодом давньосхідна монархія посилюється владою правителя як військового вождя. Він наділяється повноваженнями по керівництву об'єднаним військом, бере безпосередню участь в організації державної військової сили. Навколо нього зосереджується його найближче оточення - воєначальники, а також професійні воїни, зацікавлені в отриманні більшої частки військової здобичі, привілеях, швидкому збагаченні. Все рішучіше і менш приховано оформляються поліцейсько-репресивні повноваження давньосхідного деспота, опорою якого стають постійні військові загони (професійна армія), які нерідко є найманими. На базі цього ступінь його примусових владних повноважень посилюється, монарх отримує право визначати долю своїх підданих, аж до питання про життя і смерть. Це свідчить про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані жили у постійному страхові, не маючи захисту від свавілля правителя чи його оточення. Неважко здогадатися,

що навіть видані в країнах закони (як, наприклад, Закони царя Хаммурапі) не могли захистити особу, оскільки могли бути просто знехтувані монархом без будь-яких наслідків.

Все наведене вище дає підстави називати стародавньосхідну монархію стародавньосхідною деспотією (від давньогрецького - необмежена влада). їй були притаманні свої риси (рис. І).

Поява такої форми правління має своє історичне обгрунтування. Основою життєдіяльності суспільства і виробництва матеріальних благ, одиницею оподаткування була сільська община. При слабкому розвитку приватної власності на землю община відігравала роль колективного захисника і провідника інтересів кожної сім'ї. Складовою частиною функцій кожної поземельної общини було будівництво і підтримка в порядку іригаційних споруд, без яких не могло існувати землеробство. А це, в свою чергу, підвищувало значення держави, передусім, її правителя. У масовій свідомості монархи наділялися всесильними повноваженнями не лише внаслідок божественного характеру своєї влади, а й внаслідок тієї одноосібної ролі, яка відводилася їм у підтримці життя суспільства, рівня його безпеки, правосуддя, елементів соціальної справедливості, захисту від зовнішнього ворога. Община оберігала спокій свого покровителя (монарха), консервувала порядки в державі, сприяючи тим самим процвітанню монархії і перетворенню її у деспотію.

Отже, будучи за своєю сутністю рабовласницькою державою, вона являла собою відлагоджений механізм панування всього вільного населення над рабами, з одного боку; а з іншого - організацію владарювання майнової і владної верхівки над дрібними виробниками - селянами-общинниками, ремісниками, дрібними торговцями.

Її головне завдання полягало в охороні суспільно-політичних устоїв рабовласницького суспільства, забезпеченні експлуатації як невільників, так і незаможної частини вільного населення. З цього випливали функції стародавньосхідної держави, тобто основні напрями діяльності держави, в яких відображалася її сутність та соціальне призначення.

До внутрішніх функцій стародавньосхідних рабовласницьких держав належали;

а) Господарська. Вона полягала у забезпеченні життєздатності суспільства і, в першу чергу, здійснення централізованих заходів щодо нормального функціонування зрошувально-осушувальних систем як основи землеробства, а відтак, процвітання самої країни. Поряд з цим держава дбала про зв'язки всередині країни, розвиток торгівлі та обміну, надходження податків до казни, збереження сільської общини як одиниці оподаткування та опори держави;

б) Охорона рабовласницьких відносин. Це стосується в першу чергу забезпечення права власності рабовласників на рабів, охорона цієї власності. Сюди ж входило регулювання поземельних відносин (номінально власником всієї землі в державі вважався її правитель), підтримка рабства та рабовласницької системи господарювання. Завдяки цьому, рабовласництво пронизало всі сфери життя суспільства, проявившись в домашньому рабстві, борговому рабстві, перетворенні на рабів злочинців, тимчасовому набуванні статусу рабів вільних непривілейованих верств;

в) Функція придушення опору та утримання в покорі населення. Це - органічна функція будь-якої класової держави. В тогочасних умовах, коли кількість рабів та інших соціально принижених категорій, знедолених мас нерідко значно перевищувала кількість вільних верств, цей напрям діяльності державного механізму забезпечував існування самих рабовласницьких відносин, збереження економічної основи держави, охорону привілеїв і прав майнової верхівки;

г) Ідеологічна функція. Релігійна ідеологія була взята на озброєння державою з метою підтримки морально-етичних, релігійних цінностей, обгрунтування влади правителя як намісника бога на землі. У Стародавній Індії та у Вавилоні правителі звеличувалися, їхні імена ставилися поряд з іменами богів. У Стародавньому Вавилоні цар був наділений людськими якостями, але внаслідок своєї обраності богами він набував надлюдських характеристик. Всякий виступ проти правителя, непокора його владі розцінювалися як зазіхання на божественний порядок з усіма наслідками, які випливали з цього. У Стародавньому Єгипті ше з часів Давнього царства (III тис. до н. е.) фараонам присвоювався священний титул "сина бога Сонця". Це вимагало не лише підтримки названого міфу за життя правителя, а й вияв святенності після його смерті. Як символ величі фараонів будувалися знамениті піраміди, котрі вселяли простолюдинам священний страх і покору. Примушуючи сотні тисяч людей роками і десятиліттями безплатно трудитися на таких грандіозних будовах, жрецька верхівка втокмачувала їм, що така тяжка і непосильна праця надасть їм благодатне посмертне існування.

Зовнішніми функціями стародавньосхідних рабовласницьких держав були:

а) Оборонна функція. Вона включала в себе, з одного боку, забезпечення надійної охорони від чужоземних нападів, а з другого - у підтримці більш-менш стабільних відносин з сусідніми країнами. Цьому слугувала в першу чергу сильна і мобільна армія, яка поєднувала в собі професійне ядро з численними народним ополченням.

б) Загарбницька функція. Війни були неодмінними атрибутами рабовласницького суспільства. Вони розглядалися як швидкий і ефективний засіб збагачення, поповнення державної скарбниці, а головне - захоплення військовополонених для поповнення армії рабів.

в) Функція управління захопленими територіями. Йдеться про землі, що не входили до власне державних. Завойовані території ставали провінціями, котрі управлялись намісниками - ставлениками царської влади. їхнім головним завданням було утримання в покорі завойованого населення та забезпечення надходження податків до царської скарбниці.

Забезпеченню виконання внутрішніх та зовнішніх функцій рабовласницької держави слугував її механізм. Йому були притаманні, з одного боку, переважання силових, карально-репресивних структур (армії, поліції, судів), а з іншого - дещо примітивна, спрощена структура і простота в роботі. В механізмі стародавньосхідної рабовласницької держави чітко проглядалися три вертикальні рівні управління (а відтак - три відомства): військове, фінансове та відомство загальнодержавних (публічних) робіт. Горизонтальні рівні управління уособлювали дві структури:

o центральний апарат управління, на вершині якого перебував монарх і який безпосередньо підпорядковувався главі держави;

o місцевий чиновницький апарат, який теж був підвладним центру, але у деяких випадках наділявся елементами автономії чи зберігав на собі ознаки родоплемінної організації.

Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

Сільська община була основою життєдіяльності її членів і виробництва матеріальних благ, а органи самоуправління регулювали правові відносини в колективі. Земля вважалася власністю держави (тобто правителя), але община мала право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляли земельні ділянки між общинниками. Користування земельними наділами було можливим за умови виконання суспільних обов'язків, повинностей, сплати податків, несення служби тощо. Община була безпосереднім розпорядником землі, а держава - її власником. І ця власність на землю реалізовувалася в одержанні з селян-общинників відповідної земельної ренти - податку.

Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а) раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер.Це означає, що головною продуктивною силою суспільства були і залишалися дрібні товаровиробники (селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці), а рабська праця мала допоміжний характер і застосовувалася для виконання великомасштабних робіт загальнодержавного значення або у домашньому господарстві.

Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.

Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право- і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей - продати в рабство;

б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. Його походження пояснюється колективним характером земельної власності, а також власності на сільськогосподарський реманент, робочу худобу та ін. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;

в) рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.

Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.

2. Стародавня держава та право в Єгипті.

У порівнянні з іншими державами Стародавнього Сходу історичне минуле Стародавнього Єгипту було більш прихильним до нього у тому розумінні, що для потомків зберегло чимало пам'яток матеріальної і духовної культури. Єгиптяни володіли спеціальним ієрогліфічним письмом, яке довгий час не вдавалося розшифрувати. І лише завдяки геніальному французькому лінгвісту Ж.-Ф. Шампольйону (1790-1832 рр.) у 1822 р. було знайдено ключ до дешифрування давньоєгипетського письма. Наукові археологічні дослідження Єгипту розпочалися в кінці XVIII ст., коли Наполеон Бонапарт спорядив і направив у Північну Африку потужну наукову експедицію. Багаті археологічні знахідки і значні наукові відкриття в Єгипті були зроблені у II половині XIX ст.

Державність у басейні р. Ніл з'явилася у другій половині IV тис. до н. е. у формі невеликих територіальних утворень - номів. Кожний ном займав територію, окреслену автономною іригаційною системою. На чолі його стояв колишній родовий старійшина - номарх. Система давньоєгипетських номів залишалася в основі адміністративного поділу держави до кінця її існування.

Все сільськогосподарське виробництво Єгипту було пов'язане зі щорічними розливами Нілу, з досить раннім будівництвом тут іригаційних споруд, де вперше у світовій практиці стала широко застосовуватися праця рабів-військовополонених. Природні кордони Єгипту слугували захистом країни від зовнішніх вторгнень і створенню етнічно однорідного населення - стародавніх єгиптян.

Територіальне розташування стародавніх номів, котрі були розтягнуті вздовж водної артерії на сотні кілометрів, рано призвело до їх об'єднання навколо сильнішого нома і до появи у Верхньому (Південному) Єгипті царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Правителі Верхнього Єгипту в кінці IV тис. до н. е. завойовують весь Єгипет. Ранню централізацію стародавньоєгипетської держави визначив і сам характер господарства, пов'язаний з постійною залежністю населення від періодичних розливів Нілу і необхідністю залучення величезної маси населення для здійснення постійних іригаційних робіт.

Історія Стародавнього Єгипту поділяється на добу Раннього царства (3100-2800 рр. до н. е.); Стародавнього, або Старого, царства (приблизно 2800-2250 рр. до н. е.); Середнього царства (2250- 1700 рр. до н. е.); Нового царства (1575-1087 рр. до н. е.). Періоди між Старим, Середнім і Новим царствами були добою господарського і політичного занепаду держави. Єгипет Нового царства - перша в історії світова імперія, величезна поліетнічна (різноплемінна) держава, створена шляхом завоювання сусідніх країн і народів. До її складу увійшли Нубія, Лівія, Палестина, Сирія та Інші багаті на природні ресурси області. В кінці Нового царства Єгипет в черговий раз зазнає занепаду і стає здобиччю завойовників, спочатку персів, а згодом римлян, котрі включили його до складу Римської імперії в 30-х роках до н. е.

Соціальна структура

Для Єгипту була характерною значна уповільненість еволюції соціальної структури. Причиною цього було практично безмежне панування в економіці державного царсько-храмового господарства. В умовах тотального залучення населення до державного господарства різниця у правовому становищі окремих прошарків єгиптян не була такою явною, як це мало місце в інших країнах Сходу. Вона не відбилася навіть у термінах, серед яких найбільш уживаним був термін, який позначав простолюдина, - мерет.

Головним господарським і суспільним осередком Стародавнього Єгипту була сільська община. Закономірний процес внутрішньообщинного соціального і майнового розшарування був пов'язаний з інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва, зі зростанням додаткового продукту, який присвоювався общинною верхівкою. Вона ж зосередила в своїх руках керівні функції зі створення, утримання

Рис 2. Суспільний лад Стародавнього Єгипту

і розширення іригаційних споруд. Згодом ці функції перейшли до централізованої держави (рис. 2).

Процеси соціального розшарування єгипетського суспільства особливо посилюються в кінці IV тис. до н. е., коли сформовується панівна соціальна верства у складі родоплемінної номової аристократії, жерців, багатих общинників-селян. Цей прошарок все більше відокремлюється від основної маси вільних общинників, з яких стягується державна рента - податок. Вони ж залучаються до примусових робіт зі спорудження каналів, дамб, доріг, зерносховищ тощо.

Ранній розвиток єдиної держави з централізованим в руках держави (фараона) земельним фондом, до якої переходять функції управління складною зрошувально-осушувальною системою, а також розвиток великого царсько-храмового господарства - все це сприяє фактичному зруйнуванню общини як самостійної одиниці селян, пов'язаних спільним землекористуванням. Вона припиняє існування разом зі зникненням вільних землеробів, незалежних від державної влади і непідконтрольних їй. Деякими квазіобщинами стають постійні сільські поселення, глави яких несуть відповідальність за сплату податків, безперебійне функціонування іригаційних споруд, залучення селян до примусових робіт тощо.

Разом з тим, зміцнює свої економічні і політичні позиції правляча верхівка, ряди якої поповнюються за рахунок місцевої номової аристократії, чиновництва і жрецтва.

У царських маєтностях і господарствах світської та духовної знаті трудилися різноманітні категорії залежного населення. Сюди входили і безправні раби-військовополонені, і одноплемінники, доведені до рабського стану, і так звані "слуги царя", котрі виконували визначену їм норму роботи під наглядом царських наглядачів. Останні володіли незначним майном і отримували деякий харч із царських складів. Такі напіввільні, залежні працівники проіснували впродовж усієї тисячолітньої історії Стародавнього Єгипту.

Експлуатація "слуг царя", відірваних від засобів виробництва, була побудована як на економічному, так і на позаекономічному примусі. Цьому сприяло те, що земля, інвентар, робоча худоба та інші необхідні для сільськогосподарського виробництва засоби знаходилися в руках майнової верхівки або були власністю царя. Межа, що відокремлювала раба від "слуги царя", була ілюзорною, нечіткою. Рабів у Єгипті купляли, продавали, дарували, передавали у спадок, але іноді садили на землю та наділяли майном, стягуючи з них частку врожаю, наближуючи тим самим їх до напіввільних селян. З іншого боку, самі одноплемінники за умов крайньої бідності були змушені продавати себе в рабство, перебуваючи в такому стані довгі роки, а то й довічно.

За формою правління Стародавній Єгипет являв собою стародавньосхідну деспотію. Об'єднання країни у кінці IV тисячоліття до н. е. під владою єдиного фараона прискорило створення тут централізованого бюрократичного апарату. За його допомоги відбувалося зміцнення могутності правителя, який не просто обожествлявся, а й вважався рівним богам. Логічним наслідком змін в єгипетській теології стає скрупульозна розробка ритуалу поклоніння богу-фараону, будівництво гігантських пірамід у місцях їх поховань. Грецький історик Геродот, який відвідав Єгипет у середині V ст. до н. е., на основі зібраних ним переказів і записів на папірусі про фараона Хеопса писав, що роботи над спорудженням його піраміди тривали 40 років, з яких 20 років пішли на заготовку будівельних матеріалів і стільки ж - на саме будівництво. Для спорудження піраміди було залучено практично все єгипетське населення, яке працювало по черзі, по три місяці, по 100 тис. осіб.

Велетенські царські гробниці, названі греками "пірамідами", являли собою рукотворні кам'яні гори, призначені вселяти в народі страх перед правителем та уособлювати нездоланну прірву між можновладцями і простолюдинами. Єгиптяни влаштовували фараонам фантастично багаті похорони, з людськими та тваринними жертвоприношеннями. У гробницю клали величезну кількість золотих прикрас, всіляких речей, потрібних померлому у потойбічному житті. Різні за розмірами, піраміди зовні здаються простою спорудою, але їхнє внутрішнє планування вельми складне. Центральне місце в усипальниці займав склеп для саркофага з мумією фараона, крім цього, тут була система ходів, лабіринти, пастки для злодіїв.

Найбільшої могутності влада фараонів досягає у Новому царстві, коли остаточно утверджується заснована на військовій силі і численному бюрократичному апараті імперська влада центру, яка повністю підпорядкувала собі управління обширною територією.

Фараон був головним законодавцем і суддею, призначав усіх найвищих чиновників. Вважалося, що від фараона-бога залежали врожай, справедливість і спокій в державі та її безпека. Всякий соціальний протест проти правителя розцінювався як злочин не лише проти держави, а й проти релігії, що могло накликати біду на всіх єгиптян. Фараону як носію найвищої державної влади належало верховне право на земельний фонд. Він міг надавати землю разом з державними рабами знаті, чиновникам, жерцям чи іншим особам. Він також надавав титули. Влада фараона передавалася у спадок.

При всій широті повноважень фараона його влада і політична стабільність в державі залежали від того, наскільки успішно правитель служив інтересам панівних соціальних верств, а особливо жрецькій і військовій верхівці. Самовладдя фараона стримувалося релігійно-етичними нормами. У єгиптян було подвійне уявлення про носія влади: він не тільки бог, а й людина, яка народжується і вмирає, як всі, впадає в гріхи і яка навіть може бути засуджена.

Подвійність уявлень єгиптян про владу відображалася і в особливостях управлінського апарату, який був, незважаючи на свою численність, недостатньо диференційований. Майже всі чиновники Єгипту були одночасно пов'язані з господарською, військовою, судовою чи релігійною діяльністю.

На всіх етапах розвитку держави особлива роль в управлінні країною належала царському двору. Найвищим державним сановником, першим помічником фараона був джаті (візир). Він - начальник царського двору, відає придворним церемоніалом і царською канцелярією. У Новому царстві його повноваження розширюються: джаті здійснює контроль за всім управлінням в країні, в центрі і на місцях, розпоряджається земельним фондом, системою водопостачання. В його руках - найвища військова влада, йому належать і найвищі судові функції та контроль за виконанням розпоряджень фараона.

Під безпосереднім контролем джаті знаходився "начальник дому зброї" (командувач армією); "завідувач тим, що дає небо, виробляє земля і приносить Ніл" (головний збирач податків і хранитель царських скарбів); "начальник робіт" (керівник загальнодержавних робіт). У своїй діяльності вони спиралися на численний бюрократичний апарат чиновників, наглядачів, виконавців доручень, помічників тощо.

Центральною фігурою розгалуженого адміністративно-командного апарату в Стародавньому Єгипті на всіх етапах його розвитку була особа писаря-канцеляриста. їх готували в спеціальних школах, виховуючи в дусі відданості своєму начальнику. Писарі відали численними приходо-видатковими книгами і двічі на рік складали кадастр всіх земель у країні, переписували населення, його майно тощо.

Країна поділялася на номи, очолювані номархами - представниками царської влади на місцях з досить широкими повноваженнями і зі своїм чиновницьким апаратом. Номи об'єднувалися у два великих округи - Південний і Північний Єгипет, очолювані царськими намісниками. Такий адміністративний поділ, який відповідав старовинному поділу Стародавнього Єгипту на Верхнє і Нижнє царства, визначав і особливі титули фараона, який іменувався "володарем двох країн", "царем Нижнього і Верхнього Єгипту".

У найдавніший період єгипетської історії на місцевому рівні головну роль відігравали сільські общини, очолюваніобщинними радами (джаджатами) на чолі зі старостами. Це були органи судової, адміністративної та господарської влади на місцях. Вони реєстрували акти передачі землі, вели нагляд за станом мережі штучного зрошення, за розвитком землеробства. Але згодом общинні ради повністю втратили свою роль, а общинні старости перетворили на чиновників централізованого державного апарату.

Суд

На всіх етапах історичного розвитку Єгипту суд не був відокремлений від адміністрації. В Стародавньому царстві функції місцевого суду зосереджувалися в основному в общинних органах самоуправління, які вирішували спори про землю, воду, регулювали сімейні і спадкові відносини, розглядали дрібні кримінальні справи.

В номах царськими суддями виступали номархи, які носили титул "жерців богині Істини". Найвищі наглядові функції за діяльністю чиновників - царських суддів здійснював сам фараон або джаті, які могли переглянути рішення будь-якого суду, порушити судове переслідування проти посадових осіб.

Джаті безпосередньо підпорядковувався "начальник шести великих домів" - чиновник, котрий очолював судове відомство в країні і який ніс відповідальність за судочинство в усіх сферах суспільного життя. У Новому царстві візиру підпорядковувалася і верховна судова колегія із 30 суддів. Фараон міг призначити надзвичайну судову колегію зі своїх довірених осіб для розгляду таємних справ, пов'язаних з державними злочинами, змовами проти нього.

Певні судові функції мали і храми. Рішення жерця-оракула, котрий володів впливовим релігійним авторитетом, не могло бути піддане сумніву жодним царським чиновником.

Армія та поліція

Структура та функції армії Стародавнього Єгипту відображали особливості держави. Будучи оточеною з усіх боків пустелями, Єгипет не знав на своїх кордонах ворогів, які б загрожували раптовим вторгненням. Тому не було необхідності утримувати постійне численне військо. В добу Стародавнього і Середнього царства постійна армія була нечисленною і включала в себе особисту охорону фараона та охоронні загони поліцейського призначення. Свої озброєні загони мали храми, збирачі податків, намісники. В разі необхідності ці розпорошені збройні формування ставали ядром армії, до складу якої набиралося ополчення. Кожен ном, храм, великий землевласник виставляв визначену кількість воїнів-ополченців.

Складовою частиною державного механізму Стародавнього Єгипту був апарат поліції, куди входила власне поліція, таємна служба фараона, прикордонна варта, спеціальні охоронні загони, які наглядали за безпекою іригаційних та інших споруд, охороняли фараона та найвищих державних сановників. Існував спеціальний поліцейський підрозділ по охороні пірамід, оскільки усипальниці фараонів багатьох приваблювали своїм багатством. Пограбування пірамід каралося досить суворо, щодо грабіжників застосовували різноманітні калічницькі покарання, саджали на палю, але це не зупиняло охочих поживитися царським багатством. Загони поліції формувалися переважно з полонених нубійських негрів, які виконували також роль катів та наглядачів над рабами.

При виконанні робіт загальнодержавного значення (будівництво пірамід, прокладання доріг, спорудження храмів, зерносховищ, іригаційних об'єктів), коли зганялася величезна кількість не лише рабів, а й не привілейованого вільного населення, поліція наглядала за їхньою роботою, разом з військом придушувала опір чи заворушення, карала за непослух владі. Карні поліцейські загони переслідували фальшивомонетників, шахраїв, займалися розшуком злочинців і карали їх.

З урахуванням величезних розмірів держави, яка простягалась на десятки сотень кілометрів вздовж ріки Ніл, для її життєдіяльності велике значення мали шляхи сполучення. Безпеку на них охороняли загони поліції, які вели боротьбу з грабежами і розбоями, карали тих, хто ухилявся від надання допомоги постраждалим на дорогах.

Право

Джерельна база стародавньоєгипетського права обмежувалася звичаєвим правом і законами. До нас не дійшли у первісному вигляді ні окремі закони, ні її збірники, але їх описують грецькі та римські вчені. На основі їхніх праць та досліджень можна зробити висновок, що закони були різноманітними щодо сфери регулювання, а їхня назва пов'язана з іменами фараонів, під час правління яких вони були видані (закони Менеса - фараона І династії, закони Рамзеса II, закони Бокхора, закони Хоремхгеба).

Регулювання відносин власності

Подібно до інших стародавньосхідних держав, основними об'єктами права власності були земля і робоча худоба, в тому числі і раби. Традиційно вся земля в державі, як і інші природні цінності (ріки, канали, ліси, надра) вважалися власністю фараона, який передавав їх у довічне користування сільським общинам, храмам, окремим власникам. Іноді передача землі чиновникам, знаті, жерцям, воїнам пов'язувалася з несенням служби на користь правителя. У будь-який час фараон міг позбавити свого слугу чи сільську громаду права користування землею, якщо ті не виконували визначених державою обов'язків чи здійснили якусь провину стосовно держави чи правителя.

Грецькі вчені, характеризуючи менталітет єгиптян, визначали їх набожність, схильність до всього утаємниченого, консерватизм і обожнювання традицій предків. Саме цим можна пояснити те, що сільські громади і деякі заможні родини мали окреме недоторканне культове майно, яке передавалося із покоління в покоління і було невідчужуваним. Прибутки з нього йшли на підтримку культу богів, відправлення релігійних обрядів, муміфікацію померлих, будівництво гробниць.

З правом власності тісно пов'язувались зобов'язально-правові відносини. У ранній період державності договори укладалися у формі урочистої клятви, яка виголошувалася на паперті храму в присутності жерців та урядовців. Згодом від культової обрядовості відмовились, і договори стали укладатися в усній чи письмовій формі за обов'язкової присутності свідків. Договори купівлі-продажу мали ускладнений характер, з дотриманням значних формальностей (коли йшлося про купівлю-продаж нерухомості) або простий характер (коли предметом договору були звичайні, загальновживані речі).









Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2021 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.