Державний устрій Стародавньовавилонської держави

Був побудований з урахуванням деспотичної форми правління. На чолі перших міст-держав у Межиріччі стояли правителі з титулом патесі, що володіли деспотичною владою. Підкоривши сусідні патесіанства, вони присвоювали собі титул "великої людини" - лугаля, вважали себе намісниками богів (царями). Отже, на вершині владної піраміди Вавилону перебував цар. Другою особою вважався нубанда - управитель царського палацу та маєтків. Він керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, йому підкорялися місцеві правителі, за дорученням царя він командував військом, здійснював правосуддя.

До високих чиновників належали: скарбник, начальник царської охорони, хранитель великої державної печатки, радники царя, полководці. Адміністративні одиниці (провінції) очолювали місцеві патесі. Провінції поділялися на округи на чолі з шакканаку. Міста та общини очолювали рабіанум. Величезна кількість фіскалів стежила за своєчасним внесенням до казни податків продуктами натурального виробництва та сріблом.

Проходила еволюцію разом з державою. У ранню епоху всі спірні справи вирішували жерці, а місцем судочинства були храми чи прилеглі до них території. Однак поступово судочинство набувало світського характеру і переходило до державних чиновників. Це призвело до злиття суду з адміністрацією (суддями виступали представники царської влади, управителі міст, областей, провінцій, намісники, старости в общинах тощо). Вони розглядали справи колегіально, тобто за участі місцевої рабовласницької знаті, впливових осіб, жерців. У добу Хаммурапі вже з'являються професійні судді, яких призначав цар. На них також покладалися обов'язки перевіряти правильність сплати податків і контролювати управління царськими маєтками. Професійні судді також об'єднувалися у колегії по три, чотири або вісім осіб. До штату судових чиновників входили помічники суддів, які готували справи до судоговоріння, "воїни суду" - судові охоронці, судові виконавці, писарі тощо.

Окремим відгалуженням судової системи були храмові суди, які судили служителів релігійних культів і населення, що проживало на храмових землях.

Основу військової сили Вавилону складало ополчення (рис. 3). Спочатку воно складалося з усіх вільних людей і скликалося за наказом царя. В добу Хаммурапі виникає професійне військо, ударною силою якого виступала піхота та загони лучників. Відповідні урядовці щороку складали реєстр військовозобов'язаних вільних громадян, з яких комплектувалася армія. До реєстру не вносилися жерці, великі землевласники і рабовласники, тамкари та високі урядовці. Особа, котра не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання армії.

Професійні воїни виконували поліцейські функції у Вавилоні. Водночас не втратило значення народне ополчення, яке скликалося в разі великих військових походів чи загрози з боку противника.

Характеристику суспільно-політичного устрою Індії слід розпочати із аналізу географічного розташування Стародавньої Індії, куди входили території сучасних держав - Індії, Пакистану, Непалу, Бангладешу, Шрі-Ланки. Оточена Гімалайськими горами, водами Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря, країна належала до числа найізольованіших держав тодішнього світу.

Індія була заселена ще в сиву давнину. Вчені схильні вважати, що вона була зоною антропогенезу1. Племена, що складали корінне населення Індії, включали представників усіх чотирьох рас, які спілкувалися майже 900 мовами та діалектами. Вони мали загальну назву "дравіди". У північно-західній частині Індостану дравіди заснували кілька сильних рабовласницьких держав, політико-правова історія яких невідома. Різноманітні джерела дають змогу охарактеризувати державно-правовий розвиток Індії, починаючи з середини II тис. до н. е. - часів вторгнення з північного заходу світлошкірих кочових племен аріїв1. Місцеве населення було частково витіснене у малопридатні для проживання регіони, інше - асимільоване з чужинцями, що наклало свій відбиток на суспільно-політичну організацію держави.

Суспільний устрій Індії сформувався під впливом ідей брахманізму. Соціальне розшарування у Стародавній Індії призвело, однак, не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих суспільних груп - варн.

Отже, варновий поділ суспільства Стародавньої Індії був визначальним у встановленні правового статусу людини. Саме цим соціальна структура Індії відрізнялася від суспільного устрою інших стародавньосхідних рабовласницьких країн, де в основі поділу людей був їхній соціально-економічний стан.

З іншого боку, привілейовані варни посідали панівне становище у політичному житті держави. Наприклад, брахмани не займалися фізичною працею. Світські правителі (раджі) були змушені ділити з ними політичну владу і не могли без погодження з брахманами приймати жодного важливого рішення з питань державного життя. Вони не могли самочинно видавати закони, оскільки законодавчою ініціативою володіли брахманські школи. Закони отримували релігійне освячення, після чого впроваджувалися в життя. Світський правитель лише стежив за їх дотриманням і виконанням. Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давати поради іншим людям щодо їх дотримання та застосування.

Форма правління Стародавньоіндійської держави була монархічною, однак вона не мала деспотичних ознак, притаманних іншим стародавньосхідним країнам. На чолі держави були раджі, які управляли з участю брахманів. Вони походили із кшатріїв, їхня влада обожнювалася, а будь-який спротив царській волі карався мученицькою смертю. Закони Ману надавали раджі право розпоряджатися життям і смертю своїх підданих. Водночас робилося застереження: "Цар, який нерозумністю безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни та життя" (гл. VII, ст. 3).

В управлінні державою раджа опирався на три відомства (фінансове, військове та загальнодержавних робіт). Верхівка світської знаті та найвищі урядовці утворювали мантрипаришад - дорадчий орган при правителеві.

До складу управлінського апарату входили також радники царя та виконавці його доручень. Військова рада із 20 осіб, поділена на 6 колегій, відала питаннями оборони країни та організацією грабіжницьких походів.

Країна поділялася на провінції, очолювані представниками царської влади. На чолі міст стояли управителі, при яких діяла міська рада із 30 осіб. В основі управління на місцях знаходилася архаїчна десяткова система, притаманна державам з переважно кочовим складом населення: сільські райони поділялися за кількістю господарств на десятки, сотні і тисячі на чолі із десятським, сотським і тисяцьким. Села очолювали старости, до обов'язків яких входило управління життям поселення, збирання податків, боротьба зі злочинністю.

З усіх державно-правових інститутів стародавньосхідного суспільства чи не найскладнішим і найсуперечливішим є право. Те, що воно виникло із звичаїв первісного суспільства і будувалося на них, сумніву не викликає. Але коли і як починалася ця диференціація з виділенням права в окремий інститут регулювання суспільних відносин, які критерії відмінностей звичаїв від правових норм - ці питання надовго залишаться предметом дискусій дослідників. Нам невідома правозастосовна практика. Не виключено, що окремі досить ужорсточені норми мали залякувальний характер і рідко застосовувалися у процедурі судочинства.

Якщо виходити з того, що правовий звичай є не що інше, як санкціоноване державою і підтримуване силою державного примусу правило поведінки побутового характеру, то держава має бути першопричиною права. Цю точку зору ще у XIX ст. твердо обстоювали прихильники течії юридичного позитивізму. Значного поширення набула марксистська доктрина появи держави і права, яка детермінує цей процес диференціацією суспільства на класи, появою майнової нерівності та намаганням багатої верхівки закріпити своє майнове і соціальне становище засобами влади і права.

Інша група авторів, як, наприклад, шведський вчений Є. Аннерс, російський дослідник В. Ф. Графський, українські науковці Л. М. Бостан та С. К. Бостан1 роблять спробу обгрунтувати виникнення права раніше за державу. На їхню думку, право виникає не тому, що є держава, а тому, що самі суспільні відносини підштовхують до пошуку засобів їх регулювання, якими й стало право. Вони запроваджують поняття "архаїчне право" як звичаєве право додержавного періоду - перший тип права. Воно виникло не лише з причин економічного характеру, а й з умов духовного, соціального, політичного, ідеологічного характеру. Матеріал, з якого "робиться" право (воля, інтереси, мотиви, ідеї, цінності тощо), держава лише обробляє, систематизує, додає йому потрібної форми і визначає його юридичну силу. Такий "матеріал" існував ще до виникнення держави. Е. Аннерс виводить феномен права з родового ладу, де діяло так зване "примирливе право". Право стародавньосхідних країн мало своїм призначенням забезпечення експлуатації праці рабів та інших непривілейованих верств населення і регулювання суспільних відносин у країнах. Як рабовласницьке у своїй основі, воно відверто проголошувало нерівність людей за принципом їх поділу на вільних та рабів, а також з урахуванням специфіки соціально-класової структури в окремих державах.

У країнах Стародавнього Сходу рівень розвитку права визначався формами рабства. Однак право значно меншою мірою, ніж інститути держави, залежало від перипетій політичного життя. Воно більшою мірою було детерміноване економічними потребами і реаліями рабовласницького суспільства.

Найдавнішим джерелом права рабовласницького суспільства став правовий звичай (звичаєве право). Він виник з багатовікової трансформації родоплемінних звичаїв та інших соціонормативних регуляторів первісного суспільства у правові звичаї. Згодом вони дістали санкцію державних органів, підтримувалися і захищалися силою влади.

Характерною особливістю права Месопотамії є те, що у якості головного джерела права досить рано став писаний законодавчий акт (закон), прийнятий волею правителя. Його поява обумовлювалася своєрідними обставинами становлення і розвитку численних держав Межиріччя, котрі виникли в результаті війн, переворотів, завоювань, поглинання одних країн іншими. Перші царські записи не були законами у сучасному їх розумінні. Вони містили відомості про перемоги правителя, його благодійництво, добру волю, захист обездолених. Але перші записи заклали підвалини письмової традиції складання і обнародування законодавчих повелінь царя, тобто законів у теперішньому розумінні цього слова. Такими діючими законодавчими актами були найдавніші закони чи уривки з них, що дійшли до нас: Закони царя Ур-Намму (кінець III тис. до н. е.), Закони Ліпід-Іштара (поч. II тис. до н. е.), Середньоасірійські закони (сер. II тис. до н. є).

Джерела, основні риси та ознаки права країн Стародавнього Сходу. Стародавньосхідне право було віддзеркаленням суспільства, відображало своєрідні особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку. Можна виділити його основні риси.

1. Синкретизм - внутрішня нерозчленованість норми права, поєднання в ній чисто правового змісту з іншими засобами соціальної регуляції (звичаями, мораллю, традиціями, релігійними віруваннями, обрядами). Це свідчить про "родинне гніздо", звідки вийшло право, намагання законодавця підкріпити певне правило поведінки усталеними, вже давно відомими суспільству засобами. Так, ст. 169 Законів Хаммурапі рекомендує суддям при прийнятті рішення з'ясувати, чи не здійснив син стосовно свого батька тяжкого гріха.

2. Правовий формалізм, який вимагав дотримуватися при виконанні певних юридичних дій обов'язкової форми, навіть певного наперед обумовленого ритуалу. Так, наприклад, ст. 249 Законів Хаммурапі звільняла особу від відповідальності у тому випадку, коли найнятий нею осел здох. Доказом невинуватості наймача є принесена ним божественна клятва.

3. Казуїстичність. Вона полягала у формулюванні правової норми не в абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку (казусу). Це свідчило про примітивний характер юридичної техніки і намагання законодавця підвести норму під всякий життєвий випадок. Ст. 244 Законів Хаммурапі вказує: "Якщо людина найняла вола або осла, і лев убив його в степу, то збиток покладається на господаря тварини".

4. Збереження у праві пережитків родоплемінних відносин. Це знайшло відображення у слабкому розвитку права приватної власності на землю, збереженні патріархальної сім'ї, колективної відповідальності членів сім'ї чи общини за вчинений злочин, наявність кровної помсти, самосуду, покарання за принципом тал іону, символічного таліону, об'єктивної осудності (див. статті 21, 23, 200, 218, 229-230 Законів Хаммурапі).

Стародавньосхідним державам був притаманний так званий "азійський спосіб виробництва", і право, звісно, не могло не відповідати цьому типові держави. Можна виділити такі найхарактерніші ознаки права країн Стародавнього Сходу.

По-перше, земля перебувала у власності держави (правителя). Сільські общини чи окремі особи отримували землю у користування на умовах виконання ними певних обов'язків перед державою.

По-друге, особа монарха та його влада обожнювалася. Всякий злочин проти глави держави чи існуючого ладу, системи управління, релігії, служителів культу карався однозначно - смертною карою. Через це в нормах права, як правило, відсутні такі види злочинів.

По-третє, люди є нерівними у своїх правах та обов'язках. Це найяскравіше проявлялося у Стародавній Індії та Стародавньому Вавилоні. Там, де брахману оббривають голову, шудра карається смертю. Те, за що авілум розплачувався штрафом, мушкенум - фізичним покаранням. Водночас для привілейованих прошарків населення існували певні табу. Так, наприклад, брахманові заборонялося займатися лихварством.

По-четверте, джерелом закону виступає влада, а не народ. Закони розробляє і схвалює верхівка чиновницького апарату та жрецтво. Будь-яке народне представництво у законотворчому процесі відсутнє.

По-п'яте, норми права мають ужорсточений характер. Навіть за порівняно нетяжкі злочини (переховування раба-втікача, зняття рабського знаку) передбачалася смертна кара чи калічницькі покарання. Правові санкції носять детермінований характер. Це означає, що суд фактично позбавлений права на свій розсуд застосовувати шкалу покарань залежно від обставин здійснення злочину чи особи злочинця. Діяло незаперечне правило: вчинив злочин - неси відповідне покарання.

По-шосте, відчутний вплив патріархату на правові відносини. Глава сімейства перебував у незрівнянно вищому правовому станови-щі, ніж інші члени сім'ї: його не можна було продати в рабство за борги, в той час, як він міг це зробити стосовно будь-кого з членів своєї сім'ї. Жінка обмежується у право- і дієздатності.

Нарешті, слід відзначити значне поширення таліону як засобу покарання. У правовій свідомості тодішнього суспільства це було уособлення відплати, вищої справедливості. Безумовно, це був прогресивний крок у порівнянні з архаїчною кровною помстою чи само-розправою. Суттєва відмінність покарання за принципом таліону від кровної помсти полягала в тому, що тут судові і каральні функції брала на себе держава, а не рід скривдженого. Мали місце елементи судового розслідування справи.

Подібно до інших стародавньосхідних держав право Вавилону несло на собі помітний вплив релігійної ідеології. Але він не був таким глибинним, як, наприклад, у Стародавній Індії, а сама ідеологія була за своїм змістом дещо іншою. Якщо порівняти перелік гріхів за вавилонською книгою релігійних заклинань "Шурпу" (XII ст. до н. е.) із злочинами за Законами Хаммурапі, то вони багато в чому співпадають. Але в уяві вавилонян поняття гріха (порушення божої волі) і злочину було різним. Гріхопадіння було можливе і без вини: грішник міг і не знати, який гріх він здійснив. Небесна кара могла наздогнати людину будь-коли, і уникнути її можна було лише з допомогою молитви жерця-заклинателя. Злочин передбачав вину чи умисел зловмисника, і тут земне правосуддя було невідворотним.

На відміну від ідеології і права Стародавнього Єгипту, у месопотамській системі цінностей не існувало понять раю і пекла, потустороннього світу взагалі. Все, що супроводжувало людину у загробному житті, порівнювалося зі злом, а все добре пов'язувалося із земним життям, В шкалі цінностей людини головне місце належало не духовному удосконаленню і підготовці до життя після смерті, як у Стародавній Індії, а багатству, вище якого ставилося здоров'я, довголіття і діти.

Прагматизм мислення стародавніх вавилонян втілювався у формулі "небо далеко, а земля дорогоцінна". Ця обставина дозволяє зрозуміти багато особливостей вавилонського права, як, наприклад, майже повну відсутність у ньому релігійного забарвлення поступків людини і божественних санкцій за правопорушення. Закон визнає цінність людини як особистості, в тому числі жінки, деяку свободу її власного рішення у особистому житті. Примітивність правової техніки, формалізм норм, символічний, а нерідко - залякувальний характер санкцій притаманні Законам Хаммурапі. Саме цим можна пояснити покарання у вигляді відрізання грудей у жінки-годувальниці за намагання підмінити дитину (ст. 194).

Видатний вавилонський правитель Хаммурапі вже на третьому році царювання склав свої закони, які були записані на глиняних табличках. На 35-му році царювання за його наказом Закони були висічеш на чорному базальтовому стовпі, який було знайдено у 1901 р. французькими археологами при розкопках міста Сузи. Усього законник містить 282 статті, пролог та епілог. У пролозі зазначається, що Бог Сонця Шамаш наказав, щоб Хаммурапі встановив у країні "право та справедливість" і подарував йому свої закони. На стелі дається зображення царя, який стоїть у молитовній позі перед Богом, котрий вручає йому свої закони. Цим самим проводиться думка, що це є Божі закони, які цар оголошує від свого імені всьому народові. В епілозі правитель ще раз наголошує на необхідності дотримуватися законів під страхом його власного покарання та Божої кари.

Метою видання Законів, на думку самого вавилонського царя, було встановлення в державі такого порядку, "щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти та вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість..." Звичайно, в цих словах багато в чому ідеалізуються наміри правителя стосовно своїх підданих, як і те, що Закони цар Хаммурапі отримав з рук Бога Сонця Шамаша.

Завдяки появі законодавчого збірника Хаммурапі досяг значних успіхів у справі утвердження єдиновладного правління. По-перше, приєднавши до себе значні території сусідніх народів, Вавилон став великою державою тогочасного світу. Одним з напрямів досягнення єдності країни було запровадження єдиного, уніфікованого законодавства. По-друге, майнова і владна верхівка суспільства намагалася засобами права закріпити свої привілеї і переваги над іншими верствами, захистити своє майно від зазіхань на нього. По-третє, поляризація багатства і бідності неминуче вела до загострення соціальної напруги в суспільстві. Для згладження суперечностей слід було законодавчо обмежити боргове рабство, захистити орендаря від свавілля землевласника, урегулювати інші питання життя суспільства.

Відомий дослідник стародавньосхідних цивілізацій С. Крамер так охарактеризував стан правосвідомості та правової освіти населення у Вавилонській державі: "Закон і правосуддя були основоположними поняттями для стародавніх шумерів як у теорії, так і на практиці. Археологи знайшли тисячі глиняних табличок із найрізноманітнішими юридичними текстами: договори, угоди, заповіти, векселі, розписки, судові постанови. У Древньому Шумері учні старших класів присвячували чимало уваги вивченню законів і наполегливо освоювали важкі та специфічні юридичні формули, а також переписували зводи законів і судові рішення".

Вивчення регулювання майнових відносин слід розпочинати із характеристики права власності. Основними видами власності була власність на землю, будівлі, рабів та рухомі речі. Формами власності на землю були: а) державна (царська); б) общинна; в) храмова; г) приватна; ґ) власність ілка.

Приватна власність на нерухоме і рухоме майно була досить поширеною. Посилено захищалася власність на рабів - одну з головних цінностей тогочасного суспільства. Людину, яка вивела за міські ворота чужого раба чи надала притулок рабам-втікачам, карали смертю. Цирульник, котрий знищував рабський знак (остригав другу половину голови раба), карався відсіканням пальців руки. Рабові, який заперечував приналежність до свого господаря, відрізали вухо.

Різновидом царської (державної) власності була ілка, куди входила земля, будівлі, раби тощо. Такі матеріальні цінності надавалися особам не у власність, а на час служби і під умову служби у користування. Вони вилучалися із цивільного обігу, а їхнє становище визначали статті 37, 40 Законів Хаммурапі. Володілець ілки був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Питання статусу такого майна на час служби його володільця віддзеркалюються у статтях 27, 28 Законів.

Суворо охоронялася приватна власність у Вавилоні, посягання на яку каралося різними видами покарання. Стратою каралась крадіжка раба (ст. 15), його переховування (ст. 16), крадіжка майна царя або храму (ст. 6).

Зобов'язання виникали із договорів і деліктів (правопорушень). Договірне право досягло значного розвитку, існувала відлагоджена правом і життєвою практикою система договорів. Якоїсь формальної процедури при їх укладенні не існувало, вони укладались просто, зрозуміло для всякого, в усній або письмовій формі. Але при цьому присутність свідків, кількість яких не обумовлювалася, була обов'язковою. З урахуванням поширення писемності в країні і наявності грамотних людей частіше намагалися укладати договори у письмовій формі - у вигляді запису на глиняній табличці чи фіксації на камені. При укладенні окремих угод додатково вимагалося проголошення клятви у присутності жерців, що підкріплювало непорушність договору. В тексті угоди зазначалися імена свідків і писця. Сторони скріплювали угоду підписами чи печатками. Все це робилося на табличці з сирої глини, яка після висихання на сонці ставала документом і могла довго зберігатися.

Документи свідчать, що можна було "розмочити договір", тобто змінити його умови. Глиняна табличка розмочувалася водою, після чого наносився інший текст. Вираз "розбити табличку" означав анулювати угоду. Невиконання договору тягло за собою різні види відповідальності аж до обернення в рабство.

Договір купівлі-продажу укладався, як правило, у письмовій формі, при свідках. Сам факт передачі цінної речі від продавця до покупця супроводжувався символічним дотиком до предмета паличкою, що означало завершення операції. Предметами купівлі-продажу були рухомі, нерухомі речі, а також діти і раби (вартість останніх коливалася від 4 до 20 сиклів срібла). Закон стояв на захисті інтересів покупця при купівлі рабів: якщо впродовж місяця від операції у раба чи рабині виявиться "падуча" хвороба (епілепсія), покупець може повернути товар продавцю, отримавши назад заплачені гроші, (ст. 278 Законів Хаммурапі). Гарантією такої операції будуть свідки.

Договори найму передбачали найм речей, послуг та особистий найм. Оскільки земля у переважній більшості перебувала у колективній власності або взагалі не відчужувалася, значного поширення набули орендні відносини. Оренда земельних ділянок, садів, виноградників була нетривалою - на один рік, хоча мали місце і п'ятирічні терміни, коли вимагалося примноження орендованої власності чи удосконалення предмета оренди (наприклад, вирощення молодого саду чи зариблення ставка). Орендна плата була досить високою - від половини до третини врожаю. При наймі цілини перший рік орендатор звільнявся від платні. Однак якщо він з власної вини не виростив урожай, він не звільнявся від орендної плати, яка встановлювалася по аналогії з доходами сусідів (ст. 42). При стихійному лихові, котре призвело до втрати врожаю, орендар теж не звільнявся віл платні, але не сплачував відсотки за поточний рік (ст. 48).

Незважаючи на значне поширення рабської праці, договори особистого найму вільних працівників були звичним явищем. Документи свідчать про найм мулярів, будівельників, столярів, пастухів, оплата праці яких коливалася від 8 до 12 сиклів на рік. Винагорода лікаря залежала від соціального і майнового становища пацієнта: з бідних бралася невелика платня, з багатих - значно більша. Навіть за відсутності клятви Гіппократа, яка зобов'язує лікаря надавати медичну допомогу за велінням совісті, у Стародавньому Вавилоні було ганебним для лікаря відмовити хворому у лікуванні на тай підставі, що він був не в змозі оплатити послугу.

Наймані працівники відповідали власним майном за цілісність речей, з якими вони працювали (худоби, реманенту, знарядь тощо). Так, пастух, який допустив втрату худоби з власної вини, ніс відповідальність за принципом "рівне за рівне" (тобто компенсував утрачене). Але за крадіжку худоби він відповідав 10-кратною компенсацією.

Закон стояв на сторожі добросовісного і якісного виконання роботи найманим працівником. Будинки у Вавилоні будувалися здебільшого з глини, рідше - з каменю. Якщо споруджена майстром будівля обвалювалася, то він відбудовував її власним коштом, відшкодовуючи таким чином збитки господаря. А при загибелі господаря під уламками неякісно спорудженого будинку майстер підлягав страті (ст. 229).

Розвиток торговельно-грошових відносин у Вавилоні спричинив виникнення банків, розгалуженого лихварства, а відтак - поширення договорів позики. Статті 66, 93 Законів Хаммурапі вказують на те, що вони укладалися у письмовій формі. Відсотки були високими - від 50-60% до 100% суми позики. Несплата боргу чи навіть відсотків могла призвести до втрати боржником особистої свободи. Боргове рабство набуло загрозливих для держави розмірів, оскільки в неволю попадали, як правило, селяни-общинники, ремісники чи дрібні торговці, які були платниками податків і складали основну масу ополчення у війську. З огляду на це Хаммурапі здійснив реформу боргового рабства, відповідно до якої була ліквідована довічна боргова кабала і встановлений трирічний термін для відробітку боргу (ст. 117). Авілуми взагалі не піддавалися борговому рабству.

Не побоявшись гніву і невдоволення лихварів-кредиторів, Хаммурапі намагався стати на захист боржника та його родини від свавілля кредитора. Статті 115, 116 вказують, що коли боржник буде силою взятий кредитором під варту у якості заложника і той помре в домі кредитора від побоїв чи поганого ставлення, то, якщо вбитий буде сином боржника, слід піддати смертній карі сина кредитора; якщо ж це буде раб боржника, то належить відважити третину міни срібла. При цьому борг автоматично погашався.

Закон також стояв на захисті майна боржника від самовільного його захоплення кредитором. Якщо той без відома і згоди боржника забере з його господарства позичене, він був зобов'язаний не тільки повернути забране назад, а й втрачав право вимоги боргу (ст. 113). На боці інтересів боржника також була норма, за якою боржник мав право відшкодувати взяте в борг срібло чи зерно іншим майном з власного господарства. При цьому кредитору не дозволялося відмовлятися від такої компенсації (ст. 66).

Ймовірно, операції, пов'язані з отриманням боргу, проходили в присутності свідків, а його повернення відбувалося з участю державного чиновника, який здійснював нагляд за дотриманням законності операції. Свідченням цього є ст. 95, яка застерігала лихварів від зловживань під час видачі позики і одержання позиченого. Так, коли лихвар обмірюватиме чи обважуватиме боржника, вимагатиме більше грошей, ніж позичав, він втрачав все, що позичив, і боржник звільнявся від відповідальності.

Боржник, не маючи грошей для погашення боргу, міг розплатитися з кредитором зерном, за відсутності зерна - іншим майном або передати кредитору засіяне поле. І лише як крайній захід доводилося віддавати в боргову кабалу строком до трьох років когось із членів сім'ї. Коли врожай боржника гинув внаслідок стихійного лиха, він не звільнявся від сплати боргу, але відсотки за поточний рік не сплачував.

Базувалося на патріархальному характері вавилонської сім'ї. Шлюби були ранніми (дівчина виходила заміж у 12-14 років, а заручини відбувалися ще раніше). На відміну від права інших держав, дівчина у вавилонян виступала не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить форма укладення шлюбу. Крім традиційного обряду, треба було укласти шлюбний договір, який був однією з умов дійсності шлюбу (ст. 128). Наречений робив дівчині подарунок, платив за неї тірхату (калим), і це давало підстави вважати її своєю власністю. Дівчина приносила з собою посаг (шерікту), який нерідко перевищував розмір калиму (статті 62-164). Заручини передували шлюбу, але не передбачали обов'язкового створення сім'ї. У період між заручинами і шлюбом наречений міг відмовитися від створення сім'ї, але при цьому тірхат і шлюбний дарунок не поверталися. Коли ж відмовлялася наречена, то її родина повертала нареченому все отримане нею у подвійному розмірі.

Закон детально регламентував, куди і до кого переходило майно чи подарунки у різних випадках, які могли статися в сім'ї. Так, посаг після одруження переходив у користування чоловікові, а після смерті дружини - до її дітей. Якщо дітей у подружжя не було, посаг повертався батькові дружини, а той, в свою чергу, повинен був повернути чоловікові викупну плату. У випадку смерті чоловіка, розлучення з його вини чи ініціативи посаг повертався дружині. І навпаки, посаг залишався у чоловіка у випадку, коли розлучення було наслідком вини дружини.

Допускався шлюб вільних осіб з рабинею чи з рабом (ст. 70), діти від якого отримували особисту свободу.

Моногамний шлюб був домінуючим, хоча чоловікові дозволялося за певних умов взяти заміж іншу дружину (ст. 141). Для чоловіка не існувало перешкод для розірвання шлюбу. Жінка могла вимагати розлучення у випадках:

- необгрунтованого звинувачення її у подружній невірності;

- нехтування нею як дружиною з боку чоловіка;

- безпідставного залишення чоловіком свого дому і сім'ї;

- коли при хворій дружині чоловік привів у сім'ю наложницю. У цивільно-правових відносинах жінка володіла повною дієздатністю.

Водночас жінка посідала в сім'ї другорядне становище. Чоловік міг продати її та своїх дітей у рабство, застосувати щодо дружини фізичні покарання, віддати в рахунок відпрацювання боргу терміном не більше трьох років.

Закони Хаммурапі передбачали різні форми покарання за порушення дружиною подружньої вірності, регламентували порядок її повторного заміжжя. Суворе покарання чекало на заміжню жінку, яка "дасть вбити свого чоловіка через іншого мужчину" (її садовили на палю).

Поширеним явищем у Вавилоні була проституція - побутова та храмова. За свідченням грецького вченого-історика Геродота, кожна вавилонянка повинна була бодай раз у житті віддатися у храмі богині кохання Іштар першому зустрічному чоловікові. Існували категорії незаміжніх жінок (ентум, надітум, зікрум), які служили при храмах і займалися "священною проституцією", дохід від якої йшов на користь храму. Для фахової підготовки повій існували спеціальні школи.

Вавилонські "жриці кохання" не засуджувалися суспільством, могли досягти значних висот у кар'єрному рості і навіть стати фаворитками царя. В той же час закони стояли на сторожі моральності суспільства, встановлюючи жорстокі покарання за наклеп, брехливі свідчення, образу.

Діти вважалися однією з головних цінностей в родині, а багатодітні сім'ї були у пошані. Батько міг розпоряджатися ними на свій розсуд: віддати дочку у храм, продати у рабство, віддати в рахунок відпрацювання боргу. Бездітні сім'ї намагалися усиновити дітей з метою отримання додаткових робочих рук (особливо коли не було за що купити рабів). Правда, усиновлення відбувалося за згодою дітей (ст. 186). Законодавець намагався захистити інтереси усиновлених дітей тим, що усиновитель не міг відректися від усиновлених дітей навіть у тому випадку, коли в нього народжувалися свої діти. Коли ж таке відбувалося, усиновитель мусів виділити усиновленому третину свого спадку. З іншого боку, усиновлені діти повинні були виявляти повагу до своїх названих батьків. Якщо така дитина відмовлялася від усиновителів, на неї чекало калічницьке покарання (відрізали язик). Відмовитися від батьків-усиновителів без наслідків усиновлений міг лише у конкретному випадку - коли батько-ремісник не навчив його своєму ремеслу або не включив у число рідних дітей.

На перших порах, подібно до права інших рабовласницьких країн та згідно з багатьма нормами звичаєвого права, спадкоємцями визнавалися лише сини, з яких один мав перевагу над іншими. Дочки успадковували майно лише за відсутності синів. Згодом всі діти стали рівними щодо спадкових прав. У випадку смерті дітей раніше за батьків чи їхньої відмови від спадку спадкоємцями ставали онуки, а за їх відсутності - інші родичі за ступенем родинних зв'язків (брати померлого, його батько тощо). Усиновлені діти були рівними щодо спадкових прав з рідними дітьми. Так само рівні частки спадщини отримували діти від інших дружин померлого. Однак діти рабині, коли господар визнавав їх своїми, могли успадковувати лише рухоме майно.

Дбаючи про те, щоб багатство і всяке інше майно не виходило за межі роду, законодавець надає право на успадкування одруженим синам. Щодо заміжніх дочок, то безпосередньо в Законах про них нічого не сказано. Але деякий натяк на це дає ст. 183, у якій зазначено, що дочка, народжена від наложниці, яка при одруженні отримала від батька посаг (а отже, була визнана батьком), не брала участі в успадкуванні майна. Очевидно, це стосувалося й інших заміжніх дочок. Саме таке правило існувало у багатьох правових джерелах пізніших часів.

Вдові повертався її посаг, а також подарунки чоловіка. Вона зберігала за собою право проживати в будинку померлого чоловіка. Після смерті матері її посаг до чоловіка не переходив, а поділявся порівну між дітьми. Майно раба після його смерті переходило до господаря.

Спадкування за заповітом не передбачалося. Однак перші ознаки його вже окреслюються. Зокрема, спадкодавці могли робити переваги на користь окремих спадкоємців чи позбавляти синів за якусь провину всього спадку чи якоїсь його частки.

Поняття злочину у Законах Хаммурапі відсутнє, але сам зміст статей підказує, що під злочином розумілося порушення перед писань законів. Правова думка вавилонян не досягла такого рівня, щоб закріпити загальні принципи кримінального права: форми вини, співучасті, замаху на злочин, обставин, які посилювали чи пом'якшували покарання, тощо. Все ж деякі згадки про це можна знайти, наприклад, у розрізненні навмисного і ненавмисного злочину (статті 206, 207), пособництва, підбурювання, недонесення про злочин, його приховування. Якщо побої, нанесені людині у бійці, спричинили її смерть, це не тягло обов'язкового покарання зловмисника смертною карою (як цього вимагало, наприклад, звичаєве право чи правил

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: