Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Третій етап – друга половина ХХ сторіччя





У теоретичних і експериментальних дослідженнях, присвячених історичному підходу до розвитку психіки людини О.М. Леонтьєв показав значення присвоєного людиною суспільно-історичного досвіду не тільки для формування вищих психічних функцій, а взагалі для розвитку людини. Кожна людина протягом дитинства повинна привласнити досвід попередніх поколінь, що зафіксований в предметах матеріальної і духовної культури. Завдяки роботам О.М. Леонтьєва провідна діяльність розглядається як критерій періодизації психічного розвитку, як показник психічного віку дитини.

Д.Б. Ельконін запропонував закон чергування періодичності типів діяльності: зміну діяльності пов’язаної з орієнтацією в системі ставлень, іншим типом – орієнтацією в способах застосування предметів. Розвиваючи ідеї Л.С. Виготського розглядав психологічний вік на основі соціальної ситуації розвитку, провідного типу діяльності, вікового новоутворення. Чисельні праці присвячені проблемам теорії та історії дитинства, психології ігрової та навчальної діяльності, психодіагностики, питанням розвитку мовлення та навчання дітей читанню. Спільно з В.В. Давидовим сформулював загальну теорію навчальної діяльності.

С.Л. Рубінштейн (1889 – 1960) обґрунтував принцип єдності свідомості та діяльності. В «Основах психології» дав розгорнуту характеристику навчання як процесу засвоєння знань. Висловлював думку про єдність процесів розвитку, виховання і навчання. Повноцінний шлях педагогічної роботи вбачав у тому, що «…вивчати дітей виховуючи і навчаючи, для того щоб виховуючи і навчаючи їх вивчати». Запропонував принцип детермінізму психічного розвитку: зовнішні причини діють через внутрішні умови, які є основою розвитку явищ.



Г.С. Костюк (1899 – 1982) зробив значний внесок у дослідженні онтогенезу людської психіки; ролі спадковості і середовища у психічному розвитку дитини; вивчав питання взаємозв’язку сприймання і мислення; природу і розвиток здібностей; шляхи забезпечення розвивального і програмованого навчання, формування особистості. На основі досліджень закономірностей психічного розвитку, Г.С. Костюк зазначав, що внутрішні суперечності особистості, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання. Одні суперечності долаються, натомість виникають нові, що призводять до нових дій. Отже, внутрішні суперечності – рушійні сили розвитку. Він виокремлював такі основні суперечності:

1) протиріччя між новими потребами, цілями, прагненнями і наявним рівнем засобів задоволення;

2) між розвитком людини та її місцем в системі суспільних відносин;

3) між тенденціями до інертності і стійкості з одного боку і рухливості, змін з іншого;

4) розходження між новими пізнавальними цілями і наявними способами дій;

5) розходження між очікуваним, бажаним майбутнім і теперішнім.

Відносно факторів розвитку, говорив, що не все те, що оточує дитину є середовищем розвитку. Впливає тільки те, з чим дитина вступає у дійовий зв’язок.

О.В. Запорожець (1905 – 1981) український, російський психолог, розробив загально психологічну теорію діяльності в генетичному аспекті, розкрив роль практичних дій у ґенезі сприймання, мислення та інших пізнавальних процесів (теорія перцептивних дій). Наукові інтереси стосувалися психічного розвитку дитини, її виховання і навчання, зокрема вивчення генетичного зв’язку між зовнішньою практичною діяльністю дитини та розвитком її психіки. У концепції дошкільного виховання розроблена ідея про наявність якісно своєрідних періодів дитинства, які створюють унікальні можливості для формування відповідних процесів і якостей. Вчений підкреслював що необхідно не скорочувати дитинство, а удосконалювати зміст, форми, методи виховання, що забезпечувати поетапне формування її особистості.

П.І. Зінченко (1903 – 1969) виступив основоположником теорії пам’яті, де головним принципом вивчення є якісний аналіз у зв’язку зі змістом і структурою конкретних видів діяльності, у які вони включені. Також він говорив про можливості та шляхи застосування знань про психологічні закономірності пам’яті для вирішення проблем навчання дітей дошкільного та шкільного віку. Наголошував на необхідності комплексного вивчення онтогенезу пам’яті на всіх вікових етапах.

О. Р. Лурія (1902 – 1977), розробляв проблему соціальної та історичної детермінації психіки людини в межах культурно-історичної концепції розвитку вищих психічних функцій.

Л.І. Божович (1908 – 1981) – вивчала пізнавальні інтереси школярів, здійснювала диференційний підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності та їх зв’язку з соціальними мотивами. Описані новоутворення у розвитку особистості. Експериментальні дослідження функцій самооцінки, ідеалів, мотиві, потреб дитини, природи і шляхів формування особистості.

П.Я. Гальперін (1902 – 1988) розробив основні положення теорії поетапного формування розумових дій, яка базувалася на принципах єдності свідомості та діяльності.

Напрямки психології

Історія психологіїможе бути проаналізована з урахуванням того, як представники різних підходів вирішували питання про фактори розвитку.

Вчених, які надавали перевагу фактору спадковості представлено в межах біологізаторського напрямку.

І. Біологізаторський напрямок. На початку ХХ ст. американський психолог Г.-С. Холлзапропонував ідею про створення спеціальної комплексної науки про дітей – педології. Йому належить ідея побудови вікових періодів дитинства на основі теорії рекапітуляції, згідно до якої, дитина в своєму розвитку повторює основні етапи еволюційного розвитку: новонароджений відтворює стадію розвитку тварини; дитинство відповідає епосі, коли головним заняттям первісної людини були мисливство і рибальство; період 12-18 років – завершенню епохи дикості і початку цивілізації; юність еквівалентна епосі романтизму – період «бурі», «натиску, внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які стимулюють формування у людини почуття соціальної відповідальності.

Психоаналітична теорія традиційно відноситься до біологізаторського напрямку. З.Фрейд зазначав, що психічне життя складається з трьох рівнів: несвідомого, підсвідомого і свідомого. Джерелом інстинктивного заряду, що надає поведінці мотиваційної сили він вважав несвідоме насичене сексуальною енергією «лібідо» ця сфера закрита від свідомого в силу заборон в суспільстві. В подальших роботах З. Фрейда запропоновано таку модель людської особистості: «Воно» – безсвідоме, керується принципом задоволення, «Я» – слідує принципу реальності та враховує особливості зовнішнього світу, «Супер-Я» – є носієм моральних норм. На думку 3. Фрейда, особистість долає у своєму розвитку кілька послідовних психосексуальних стадій, у яких відображено розвиток структурних компонентів особистості (див. тема 2).

Гештальтпсихологія (М. Вертгаймер, В. Келер, К. Коффка)

Представники цього напрямку вважали, що психіка містить у собі всі необхідні структури, яким не потрібно навчати. Провідний представник даного напрямку К. Коффка, що не суб’єкт виявляє сутність, а вона сама себе виявляє в структурі свідомості, яка їй першочергово притаманна.

Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відірваним від її виховання, яке вони вважають зовнішнім фактором, здатним або загальмувати, або прискорити процес виявлення її природних, спадково зумовлених психічних якостей.

ІІ. Соціалогізаторський напрямок,представники, якого провідну роль серед факторів розвитку надавали впливу середовища (оточення, навчання, виховання).

Біхевіоризм. Представниками даного напрямку були американські психологи Дж. Уотсон, Е. Торндайк, Е. Толмен, Б. Скінер, А. Бандура. На початку ХХ сторіччя Е. Торндайком було сформульовано основні закони научіння – закони вправ, ефекту і готовності, дано опис кривої научіння та розроблено на цих даних тести досягнень. Важливо є думка про роль компенсаторних функцій в розвитку особистості, оскільки певні задатки чи особливості темпераменту не можна змінити виховними методами, але їх можна спрямувати в потрібне русло, щоб вони були корисними і позитивними для особистості і суспільства. Він говорив: «Якщо ріку Ніагару не можна повернути назад до озера Ері, та утримати її в ньому, то можна побудувати канали, які заставлять її обертати колеса фабрик на благо людини».Б. Скінер розробив концепцію оперантної поведінки та практику програмованого навчання. Одне з головних понять – підкріплення (позитивне і негативне), яке впливає на ймовірність повторення певних актів поведінки.

Згідно до положень біхевіористської теорії, людина є така, якою навчилася бути. Біхевіористи виокремлюють три типи научіння: класичне обумовлення, оперантне обумовлення, обумовлення спостереженням. Найпростіший тип на учіння – класичне обумовлення – в процесі якого використовуються безумовні рефлекси в поведінці дітей. Сутність оперантного обумовлення полягає в тому, що людина контролює свою поведінку, орієнтуючись на ймовірні наслідки (позитивні чи негативні). Сутність научіння шляхом спостереження (моделюванню, наслідуванню) полягає в тому, що людина копіює зразки поведінки інших людей, не очікуючи при цьому на заохочення чи покарання.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.