Характерні риси ранніх слов’янських культур.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду.

По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств.

з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків.

По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Вивчення культури слов'ян, зокрема культури України як частини загального світу слов'янства, сягає глибокої давнини. Це справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій. Може постати запитання:

«Чому культура слов'янства, а не окремого його „племені", тобто етносу, нації, народу?» Адже кожен із слов'янських народів — Болгарії, Білорусі, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Македонії, України, Чехії, Чорногорії, Хорватії та інших (всього близько 15 слов'янських народів загальною чисельністю, за даними 1980 року, — понад 282 млн чоловік), окрім усеслов'янського виміру, мають притаманну лише їм культурно-історичну спільність доль, самоусвідомлення себе як етносу й власної національної ідентичності.

М.І.Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов'янам-язичникам продовженням земного життя.

А дослідники Г.Ловм'янський та А.Нідерле вважали, що основою слов'янського язичництва була демонологія - культи предків і природи. Зокрема Г.Ловм'янський писав: "... Давній слов'янин жив серед світу духів... Вони оживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії та прихилити до себе.".

Таким чином, в українців, як і в інших слов'янських народів, до прийняття християнства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень, таких як: "вітри - Стрибожі внуки", або "Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог".

Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з "Велесової книги", знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році.

Ве́лесова Кни́га (Влес-Книга, Влес книга, Vles Book, Veles Book, скорочено ВК) — збірник молитов, легенд, оповідань про давнюслов'янську історію написаних праукраїнською (давньоукраїнською) мовою. Датування пам'ятки спірне. Одні вважають її найдавнішимязичницьким писемним трактатом 10 століття, інші — підробкою кінця 19 — середини 20 століття^[1]. Місцем укладання пам'ятки називаютьПолісся^[ ^{Джерело?} ^], Новгород. Події, що описані у Велесовій книзі, охоплюють період приблизно від 7 ст. до н.е. до кінця IX ст. н.е. Назва книги пов'язана з іменем слов'янського бога Велеса (бога достатку, худоби і торгівлі).

Усі відомості про історію тексту до моменту публікації виходять від емігранта, автора художніх творів та творів зі слов'янського фольклору Ю.П.Миролюбова.

Згідно з його розповідями, Велесова книга була знайдена у 1919 полковником Добровольчої армії Алі Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі у селі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см, після чого покриті лаком чи маслом та нанизані на ремінець. У 1925 Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Юрієм Петровичем Миролюбовим — білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля Велесової книги тісно пов'язана саме з цією постаттю.

Ізенбек знайшов їх у розграбованій садибі не те князів Задонських, не те Донських або Донцових, не пам'ятаю, так як сам Ізенбек точно не знав їхнього імені. Це було на Курському або Орловському напрямку. Господарі були перебиті червоними бандитами, їх численна бібліотека позграбована, подерта, а на підлозі валялися розкидані дошки, по яких ходили неосвічені солдати і червоногвардійці до приходу батареї Ізенбека.

З 1925 р. по 1939 р. Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли займатися вивченням дощечок. Миролюбову вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. Якісне фото було зроблене лише з 16-ї дощечки, яка й дала назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). З початком Другої світової війни, у 1940 р. у Брюссель прийшли німці, а у серпні 1941 року Ізенбек помирає, і таблички безслідно зникають.

Окрім Миролюбова, дощечок ВК ніхто не бачив.

У 1954-59 рр. частина ВК була опублікована у журналі «Жар-птица» у Сан-Франциско. Редактор журналу А.А.Куренков отримав тексти ВК від Миролюбова. Після цього дослідженням ВК почав займатись М.Ф.Скрипник, який також отримав копії переписаних Миролюбовим текстів. Він опублікував тексти ВК у Канаді, у 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним та точним.

Русичі — поетична назва жителів Стародавньої Русі, варіант звичайнішого староруського етноніма «русин», або «руси», чи «русь». Термін «русич» не засвідчений у жодних інших староруських текстах.

Вперше з`являється в опублікованому в 1800 році «Слові о полку Ігоревім» термін «русич» зустрічається лише там. «Це, — пояснюють, — авторське слово, своєрідна формула високого стилю «староруського поета». Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи не вживався. Цікаво, що слово «русич» не має жіночого роду, на відміну від етноніма «русин» — «русинка». Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості «Слова», вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін «русичі» як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін «русич» не засвідчений у жодних інших староруських текстах. „Чудернацька назва «Русичі» із «Слова о полку Ігоревім», на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці «Русичі» є одним з доказів неавтентичності «Слова», бо легенда про князя Руса з'явилася лише в XV—XVI в.в.“.

Прискіпливий аналіз терміну «русичі» навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у списку «Слові» (оригінал начебто згорів в Москві 1812 року) багато темних місць. Виникло припущення, "що в «Слові о полку Ігоревім» замість міфічного «русичі» більш коректно читати «русьци». Отже, улюблений поетами і публіцистами «русич» втрачає свою непевну роль замінника етноніма «русин».

Варяги — (від старо-північн.-герм. — væringjar, нім. — Waräger, грец. — Βάραγγοι а Βαριάγοι, стар.-слав. — Вар`яже, Вар`язі) — назва скандинавських (головним чином шведських) вояків-вікінгів^[ ^{Джерело?} ^], що плавали із Скандинавії поДніпру до Константинополя, щоб найматися до цесарської гвардії. Назва спочатку мала функцію соціоніму (означала на староскандинавському - пов'язані клятвою вояки), котрими в середньовічних джерелах^[1] спочатку звали особисту гвардію візантійського імператора та князівську дружину новгородських і київських князів ІХ-ХІ ст.. Згодом слово надбало характер етноніму.

Норманська версія Варяги - у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи — Скандинавії; германо-мовні племена, що населяли західне узбережжя Балтійського моря до утворення держав Данія, Швеція та Норвегія. Етнонім «варяги» вживався у Східній Європі та Візантії, в Західній Європі ці ж племена одержали назву «вікінги». У вужчому тлумаченні (що походить з візантійських джерел) варяги — це норманські воїни, що наймалися служити охоронцями до двору візантійських імператорів.

Першим Київським князем вважають, що був легендарний засновник міста Кий. Дослідники розходяться в оцінках коли саме правив цей князь. Найбільш поширені дати правління Кия - 200-230 та 430-ті рр. В історичних джерелах зустрічаються й інші імена Київських князів ІІ-VІ ст.

Легенди та перекази дають такий список перших Київських князів:

Михайло Грушевський подає наступний список історично відомих старших Київських князів:

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: