Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Лисенко і українська класична музика





Микола Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889),«Тарас Бульба» (1890),«Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу, зокрема Емський акт1876 р. забороняв також і друкування українською текстів до нот, Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[3]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах (26) і солоспівах (51), написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, О. Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською тощо. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.



Українська міська архітектура.

 

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

 

Український місцевий авангард.

Соціалістична Україна

30 грудня 1922 року Українська Радянська Соціалістична Республіка уклала разом із більшовицькими республіками Росії, Білорусі та Закавказзядоговір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). За цим договором усі національні республіки нового Союзу були рівноправними, проте після прийняття Конституції СРСР 1936 року була обрана централізована система управління, в якій національні держави перетворювалися на автономії у складі Росії.

Протягом 1923–1933 років уряд СРСР та комуністична партія проводили в Україні курс українізації, спрямований на укріплення позицій більшовиків. Шляхом розширення сфери застосування української мови в освіті, науці, засобах масової інформації, війську та партії більшовики намагалися знизити ступінь ворожості українців до радянської влади. Проте з 1930 року, за ініціативи голови українських комуністів Лазаря Кагановича, стартувала кампанія гострої критики українізації та її прихильників. В 1933 році більшовики затаврували курс як «націоналістичний перегин», розпочали репресії щодо української інтелігенції та поновили русифікаційний курс.

У радянській Україні комуністи проводили колективізацію й індустріалізацію.

У 1932–1933 роках, з метою колективізації та придушення українського визвольного руху, центром якого було українське село, радянська владаорганізувала штучний голод на території УРСР. Від нього також постраждали регіони інших радянських республік, де компактно проживалиукраїнці, зокрема Кубань. За різними підрахунками, в результаті Голодомору українське населення втратило від 4 млн[51][52] до 12 млн осіб[53]. Він зруйнував українське село і, як наслідок, традиційну систему цінностей в Наддніпрянщині, Слобожанщині, Запорожжі й Кубані. Голодомор вважається геноцидом й злочином проти людяності.

1920-30-ті роки у західноукраїнських землях стали часом становлення антипольського визвольного руху, який пізніше оформився у вигляді ОУН.

24 серпня 1939 року СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад та розподіл сфер впливу у Східній Європі. 1 вересня року німці напали на Польщу з заходу, а 17 вересня Радянський Союз — зі сходу. В результаті цієї операції до УРСР були приєднані Західна Волинь і Галичина, заселені переважно українцями[54]. Після окупації Німеччиною Франції, 28 червня 1940 року СРСР здійснив напад на Румунію. Завдяки цьому до складу УРСР відійшли Північна Буковина і Північна Добруджа, але була відторгнута частина Придністров'я, що стала частиною Молдавської РСР.14 липня 1940 року радянські війська окупували країни Прибалтики, а 1 червня 1941 року німці захопили Балкани. Німеччина і СРСР отримали спільні кордони, а також привід для наступу на сусіда для «звільнення» завойованих ним територій.

18 грудня 1940 року Німеччина затвердила план Барбаросса й 22 червня 1941 року напала на СРСР. Війна між цими державами тривала чотири роки й велася переважно на території України. У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина іФінляндія. 19 вересня 1941 року нападники захопили Київ і Правобережжя, 24 жовтня — Харків і Лівобережжя, а червні-липні 1942 року — Крим іКубань. В лютому 1943 року СРСР зміг спинити натиск противника під Сталінградом, а в серпні того ж року перехопив наступальну ініціативу післяперемоги на Курській дузі. 6 листопада 1943 року радянські війська захопили Київ, а в квітні-травні 1944 року встановили радянський контроль надПравобережжям і Кримом. Наприкінці серпня 1944 року СРСР зайняв Західну Україну й почав наступ на окуповані Німмечиною країни Центральної Європи. 2 травня радянські війська здобули німецьку столицю Берлін. 8 травня війна скінчилася капітуляцією Німеччини. В результаті перемоги СРСР зросла його роль на міжнародній арені. У країнах Центральної Європи була створена низка прорадянських режимів.

Німецько-радянське протистояння супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями, вивезенням населення. Жертвами цієї війни стало від 8 до 10 млн жителів України[55]. У цій війні українці воювали як на боці СРСР в Червоній армії[56], так і на боці Німеччини в дивізії „Галичина“. Частина українців воювала в складі Української повстанчої армії (УПА), що боролася за незалежну від радянського та нацистського панування Україну

У 1945 році Українська РСР стала одним із членів-засновників ООН. Перший комп'ютер радянської МЕСМ був побудований у Київському інституті електротехніки і почав функціонувати в 1950-му.

Післявоєнні етнічні чистки відбувалися з новим розширенням Радянського Союзу. Згідно зі статистикою, станом на 1 січня 1953 року, українці були другими у списку серед дорослих „спецпереселенців“, що включає 20 % від загальної суми. Крім українців, більше 450 тисяч етнічних німців з України та понад 200 тисяч кримських татар стали жертвами примусової депортації.[58]

УРСР була сильно зруйнована під час війни, знищено більше 700 міст та 28 000 сіл, тому відновлення потребувало значних зусиль.[59] Ситуація ускладнювалася післявоєнним голодом 1946–1947 років, який був викликаний посухою і військовими руйнуваннями інфраструктури. Він забрав десятки тисяч життів.[60][61]

Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов став новим лідером СРСР. Будучи першим секретарем Компартії Української РСР в 1938-49 роках, Хрущов був глибоко обізнаний з республікою і після приходу до всесоюзної влади, він почав підкреслювати дружбу між українським і російським народами. У 1954 році широко відзначалося 300-річчя Переяславської Ради і, зокрема, Крим був переданий з РРФСР до Української РСР.[62]

Вже до 1950 року республіка повністю перевершила довоєнний рівень промисловості й виробництва.[63] У 1946–1950 роках п'ятирічного плану майже 20 % радянського бюджету було вкладено в радянську Україну. У результаті українська робоча сила зросла на 33,2 % з 1940 по 1955 рік, в той час як обсяг промислового виробництва зріс в 2,2 раза за той же період. Радянська Україна незабаром стала європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловості та високотехнологічних досліджень. Така важлива роль в результаті була зумовлена і доповнена значним впливом місцевої еліти.

 

Харків як столиця України.

Перша столиця України — відоме означення Харкова, пов'язане з тим, що з 1919 по 1934 роки це місто було столицею Української Соціялістичної Радянської Республіки. Термін є популярним як серед харків'ян, так і в інших регіонах України і сусідніх країн. Попри це, історична правильність такого визначення ставиться під сумнів[1][2]. Тим не менше, воно є однією з основних підстав сучасних столичних амбіцій Харкова, зокрема, ідеї перенесення в місто офісу Конституційного суду України[3].

19 грудня 1919 року була проголошена Українська Соціялістична Радянська Республіка. На противагу Києва, який був столицею УНР, столицею УСРР було проголошено Харків. У 1934році столиця була перенесена у Київ, однак, в Харкові продовжували залишатися деякі міністерства (наркомати)[4].

В часи Другої світової війни, під час другого звільнення Харкова від німецьких військ, з 16 лютого по 10 березня 1943 року місто тимчасово (до звільнення від німців Києва) знову виконувало столичні функції. До Харкова почали повертатися державні органи УРСР, почали працювати ЦК Компартії України та Раднарком УРСР. Однак, після того, як 10 березня 1943 року німецькі війська знову зайняли місто, центральні органи влади було терміново евакуйовано[5].

Втім, критики вважають, що ці підстави не є достатніми для вживання такого терміну. Зокрема, йдеться про те, що, по-перше, не можна утотожнювати поняття «УСРР» зразка 1934 року та «Україна», оскільки станом на 1934 рік Радянська Україна мала значно меншу площу, ніж незалежна Україна після 1992 року. По-друге, наголошується на тому, що де-юре, сучасна Україна є спадкоємницею двох історичних держаних утворень: УРСР, з якої вона трансформувалася у незалежну державу, та УНР, президент у вигнанні якої передав свої повноваження першому президенту сучасної України Леоніду Кравчуку. На цьому ґрунтується думка про те, що першою столицею України слід вважати першу столицю старшої з цих держав. А столицею УНР Київ став раніше, ніж Харків став столицею УСРР. Тому, деякі виданя вживають нейтральніший термін «Перша столиця Радянської України».

Попри критику, термін «Перша столиця» є усталеним, тому є причиною сучасних столичних амбіцій Харкова. Так, зокрема, з ідеєю перенесення в місто Конституційного суду України у2009 році виступив спікер Верховної Ради України Володимир Литвин, що викликало неоднозначну реакцію в політикумі та суспільстві

 

Розстріляне відродження»

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубствоМиколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук,Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.