Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська культура: поняття, способи розуміння, проблеми





 

Численні сучасні теорії до явища національної культури підходять по-різному. Поняття етнічність, нація, націоналізм мають різний зміст. Існують три загальні підходи до вивчення етнічного та національного феноменів: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм.

Прімордіальний підхід передбачає, що етнос – це початкове органічне соціальне утворення, яке накладає на людину основну структуру світосприйняття. Цей підхід припускає, що етнічна приналежність людини є об’єктивною даністю, що має свою основу в природі чи в суспільстві. Тому етнічність неможливо створити штучно чи нав’язати її. Етнос є спільнотою з реально існуючими ознаками. Примордіальна точка зору наполягає на тому, що будь-яке суспільство етнічне, наскільки далеко б воно не пішло від свого коріння.

Згідно з конструктивістським підходом етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей. Тобто передбачається, що етнічність і етнос є не якоюсь даністю, а є результатом творення. Ті ознаки, що відрізняють представників одного етносу від іншого, називаються етнічними маркерами й формуються на різній основі, залежно від того як найефективніше відокремити даний етнос від іншого. Етнічними маркерами можуть бути: фізична зовнішність, релігія, мова тощо. Конструктивісти вважають, що етнос з’являється під час політичної, економічної та культурної консолідації інтелігенції та еліт для вирішення конкретних історичних завдань. Примордіалісти закидають конструктивістам, що ті змішують поняття етносу з нацією, яка має політичний, економічний і юридичний зміст.

Інструменталістська концепція розглядає етнічність як інструмент, за допомогою якого люди досягають тих або інших цілей, і, на відміну від примордіалізму та конструктивізму, цей інструмент не орієнтований на пошук визначення етносу та етнічності. Етнос розглядається як засіб для підвищення соціального статусу. Будь-яка активність етнічних груп розглядається як цілеспрямована діяльність етнічних еліт в боротьбі за владу й привілеї. У повсякденному житті етнічність перебуває в латентному стані, але у разі потреби мобілізується.



На всьому своєму просторі людська історія була історією народів (етносів) та цивілізацій, і лише декілька останніх століть пріоритетна роль належить національним державам.

Нація – феномен, в першу чергу, культурний, і тільки потім етнічний та соціальний. Національна культура загалом не може обмежуватися вузькими рамками гомогенної етнічної спільноти.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим, як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих у їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична та правова культура, наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, що складають основу нації й забезпечують подальший національно-культурний процес. До них належать: мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності тощо.

Одним із найскладніших питань курсу ″Історія української культури″ є питання: що таке ″українська культура″, який обсяг цього поняття, у якому ракурсі слід викладати цю історію, якого визначення ″культури″ варто дотримуватися? Можна писати про історію території, етносу, мистецтва, ментальності, звичаїв та традицій, сприйнявши за теоретичний орієнтир доволі застаріле, але все ще популярне визначення Едуарда Тейлора: ″Культура – це сукупність знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, законів, засвоєних людиною як членом суспільства″. Хтось може поділяти оптимізм ″батька″ романтизму Йогана Гердера, який вважав, що гуманістичне виховання народу приведе людство до ″вічного миру″ на землі, і закликав вивчати ″душу народу″ або ″дух народу″, закладений передусім у його мові. Завдяки Гердерові та іншим ідеологам романтизму ″етнографічне″ розуміння культури фактично стало надбанням масової свідомості. Власне, етнографізм у поєднанні з позитивізмом стали чи не єдиним методологічним підходом до вивчення української культури.

Можна підходити до культури з позицій структуралізму, завдяки якому, до речі, до культурології було запроваджено термін ″менталітет″, під яким розуміють надіндивідуальні, неусвідомлювані механізми колективної поведінки, світосприйняття й уявлення, властиві соціуму, ″повсякденний автоматизм поведінки″. Поняття ″менталітет″ у структуралізмі часто ототожнюють з поняттям ″культура″. (Люсьєн Леві Брюлль). Культура сприймалася як надіндивідуальна багаторівнева структура (″колективний розум″), елементи якої перебувають у постійній взаємодії та взаємозалежності; ця структура уможливлює існування людини та її свідомості. Іншими словами, культура − це ″система, що має примусовий характер щодо індивідуальної свідомості″ (Ніколай Копосов).

Крім цього, існує функціоналістський, семіотичний та інші способи розуміння культури, кожен з яких наголошує на доцільності свого методу, виокремлює власний об’єкт дослідження. Наприклад, провідний британський антрополог Броніслав Малиновскі вважав, що культура – це ″величезний керуючий апарат, який через підготовку, формування навичок та умінь, навчання нормам і розвиток схильностей поєднує виховання з природним матеріалом і породжує істот, поведінка яких не може бути визначена лише шляхом вивчення анатомії та фізіології″. Власне, йдеться про культуру як сферу, що ″відрізняє людину від тварини″ (В. Оствальд). Сенс семіотичного підходу, на думку американського культуролога Кліффорда Гірца, полягає в тому, щоб ″допомогти нам одержати доступ до концептуального світу, у якому живуть люди, яких ми вивчаємо, для того, що ми могли вести з ними діалог″. А на думку іншого представника семіотики, Юрія Лотмана, культура – це механізм породження текстів і простір їхнього функціонування.

Українська культура може стати полем для застосування будь-якого методологічного інструментарію, тим більше, що не всі інструменти ще на цьому полі випробувані.

Дискусійною є проблема ідентифікації того чи іншого ″культурного героя″ з певною національною культурою. Наприклад, Станіслав Оріховський (Ожеховський) чи Віталій з Дубна − це польська чи українська культура? Кому ″належить″ Микола Гоголь чи Феофан Прокопович – українцям чи росіянам? Як поділити Григорія Сковороду чи Нестора-літописця? Як, зрештою, поділити Київську Русь? Такі питання найчастіше виникають через елементарне нерозуміння того, що національна ідентифікація – це цілком сучасне явище, якого не можна надавати соціумам, де домінували інші способи ідентифікації (конфесійний, васалітетний, територіально-державний та ін.) Надаючи минулому сучасні риси і поняття (а час від часу й наші ідеологічні переконання), ми перестаємо розуміти минуле, змушуємо Станіслава Ожеховського бути ″свідомим українцем″, Івана Вишенського − ″демократом″ та ″гуманістом″, Захарію Копистенського записуємо в ряди борців ″за незалежну Україну″, а митрополита Петра Могилу проголошуємо провісником ідей Жан-Жака Руссо.

Виникає низка не менш цікавих проблем. Ми вивчаємо культуру українців чи культуру України як території в сучасному розумінні? Якщо обираємо перший варіант, то куди подіти історію кримських татар, караїмів, ісламську культуру в Україні? Чи не лишається поза увагою історія культури українських євреїв та вірменів? Половецькі ідоли чи скіфські кургани – це історія якого народу? Відповісти на питання, з якого часу можна вести мову про українців, досить складно. Існує щонайменше кілька теорій націогенези, кожна з яких доволі хитка: це фантастична теорія ″трипільського коріння″, котра постулює тезу, ніби українці існували ще тоді, коли не було й слов’ян; політична теорія ″колиски трьох братніх народів″, яка стверджує, що про українців як окремий етнос можна говорити лише з ХІV–ХV ст.; не менш політична ″антська″ теорія, яку пропонував М. Грушевський, виводячи коріння українців з племінного союзу антів ІV–V ст. н.е. Є ще позиція конструктивістів, які виступають проти етнізації поняття ″нація″, вважаючи, що в сучасному розумінні про європейські нації та національну свідомість не можна говорити раніше за ХVІ ст., або навіть ХVІІІ–ХІХ ст. Позиція аргументована сильніше, ніж попередні, але, в такому разі, що робити з проявами виразно етнічного націоналізму в епоху середньовіччя? Чим була ″нація до націоналізму″? (термін Й. Гайзінги).

Немало плутанини вносить безсистемне та науково невмотивоване використання модерної етнічної термінології щодо давно минулих епох. Наприклад, часто пишуть про ″українців″ у часи Київської Русі (доводилося натрапляти на цих ″українців″ і в неолітичну добу), ″українську громаду″ середньовічного Львова, ″українського князя″ Володимира Великого. Так, Омелян Терлецький ще в 20-ті роки ХХ ст. писав, що давньокиївська держава ″повстала на Україні, її збудували наші предки.., а не предки білорусів чи москалів, та й найбільше в цій державі було українців″. А інший галицький історик Теофіл Коструба радив ″викинути″ з історії України назву ″Русь″, ″руський″, замінивши ці етноніми на ″Україну″ та ″українців″. Якоюсь мірою цю методу можна зрозуміти як реакцію на недавню ситуацію, коли зусиллями російських істориків з історії Київської Русі було ″вилучено″ українців. Їм дозволили існувати лише з ХV–ХVІ ст., тоді як ″русский народ″ вже жив свідомим життям у Х–ХІ ст. Щоправда, радянські історики в поняття ″русский народ″ включали й українців та білорусів (″древнерусская народность″), однак ніхто не заперечував, коли між ″русским народом″ Київської Русі та ″русским народом″ Московії та Російської імперії істотна різниця не помічалася. Тим не менш, науковець не має права з почуття ″національної помсти″ ігнорувати засадничо інший спосіб ідентифікації людини в системі культурних координат Давньої Русі, надаючи цій людині невластиві їй погляди та ідентичності. Саме з таких почуттів виникають теорії про Київську Русь як ″українську імперію″.

Якщо вивчати історію української культури як історію культури на території України, виникає інше запитання: а що таке ″територія України″? Що таке ″етнічні українські землі″ з огляду на ту обставину, що Україна набула сучасного вигляду лише після 1954 року (з приєднанням Криму). Варто згадати, що на початку ХХ ст. абсолютна більшість жителів Галичини називали себе ″русинами″, які зусиллями наддніпрянської інтелігенції (П. Куліша, І. Срезневського, О. Бодянського, В. Антоновича, М. Грушевського та ін.) лише почали думати над питанням етнокультурної спільності з народом, що жив у ″підросійській Україні″. Навіть серед ″будителів нації″ не існувало одностайності в питанні, що ж таке ″український народ″. М. Драгоманов у середині ХІХ ст. писав: ″Які ми руські – чи ми разновидність общого, чи окреме зовсім – цього правду сказати гарно ніхто не знає″. Русини Закарпаття аж до 1944 року не були упевнені, що вони українці, переконавшись у цьому за допомогою ″українізації″, ініційованої Сталіним. Що до 20-х років ХХ ст. знали про свою українську ідентичність лемки, гуцули, бойки, поліщуки, подоляки, буковинці, і чи уявляли свою спільність з тим народом, що жив по той бік Дніпра? Об’єктивне вивчення джерел не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Варто зважити й на те, що чимало земель, які тепер сприймаються як ″українські етнічні″, до України не входять. Берестя – частина Білорусі; Стародубщина, частина Чернігівської та Воронезької областей, історично пов’язані з Україною – це Росія; Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщина – це вже Польща. Натомість до територіальних меж України потрапили землі, де українські етнічні процеси не відбувалися: це Крим та Донбас.

Не все з’ясовано і в питаннях хронологічних меж окремих періодів історії української культури. Можна згадати хоча б провокативно сформульоване Олексієм Толочком питання: коли ″закінчується″ Київська Русь? Чи можна ставити крапку в історії цього феномена після 1240 року, як традиційно прийнято вважати? Сам О. Толочко, наприклад, вважає, що кінець києво-руського періоду припадає на початок ХІV ст. Ярослав Ісаєвич пропонує за найбільш прийнятну умовну дату ″кінця″ Київської Русі прийняти 1132 рік, у той же час, охопити поняттям ″княжа доба″ увесь період домінування на Русі-Україні княжої верстви як однієї ″з істотних аспектів середньовіччя на українському грунті″. Наталя Яковенко вказує на те, що на рівні побуту та ментальності ″українське середньовіччя″ тривало ″ледве не все ХVІІІ ст."

Як треба оцінювати популярну до недавнього часу теорію ″українського цивілізаційного прикордоння″, яка сформульована у низці праць у вигляді метафори ″Україна між Сходом і Заходом″? Якою була культурна роль в історії Київської Русі різних етнічних елементів: варягів, хозар, печенігів, половців, тюрків? Чи має рацію думка традиційної історіографії (М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова, В. Ключевського, М. Грушевського), що ″зображує Степ як небезпечного та шкідливого сусіда″, а Русь як ″забороло від азійських орд″? Можливо варто зважити на думки інших істориків (В. Пархоменка, О. Пріцака), котрі вважали за потрібне піддати ревізії ″усталені стереотипи та відкинути погляд, ніби вплив Степу був винятково руїнницьким″ (А. Портнов).

Гадаємо, навіть цих проблем досить для того, щоб похитнути безпроблемний образ ″історії української культури″, який часто зводиться до хронологічного викладу мистецьких здобутків або звичаїв та традицій українців. Мистецтвознавчий та етнографічний аспекти української культури – це лише аспекти, що не повинні затьмарювати цілісний образ культури як символічно насиченого та історично динамічного простору, як ″системи відносин, що склалися між людиною та світом″ (Б. Успенський). Напевно методологічно продуктивним у нашому випадку буде застосування визначення культури, сформоване інтелектуальною традицією ″Школи анналів″. Культура – це ″спосіб людського існування, система світосприйняття, сукупність картин реальності, що явно чи приховано присутні в свідомості членів суспільства, впливаючи на їхню соціальну поведінку″. Це визначення дає можливість бачити культурні здобутки епохи не ізольовано одне від одного, а у світлі домінантних для соціуму ментальних та інтелектуальних категорій.

Таким чином, культура відіграє важливу роль у житті суспільства, є засобом акумуляції, збереження та передачі накопиченого людського досвіду, однією з найважливіших характеристик життєдіяльності суспільства у цілому і окремої особистості. Розвиток суспільства передбачає проходження ним певних етапів. І на цих етапах історія людства вивчається за допомогою фіксації різноманітних явищ, одним з яких і виступає культура.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняттю культура.

2. Назвіть позиції, на яких полягає і виявляється співвідношення та взаємозв’язок матеріальної і духовної культури.

3. Визначте значення культурних універсалій.

4. Назвіть риси зв’язку між культурою і цивілізацією.

5. Навіть форми буття культури.

6. Виділіть основні функції культури у суспільстві.

7. Назвіть основні методи типологізації культури.

8. Дайте визначення поняттям національна культура і українська культура.

9. Навіть основні елементи культури.

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Артефакт – (від лат. аrte – штучно і factus – зроблений) – створений руками людини об’єкт, щось штучне, неприродне.

Звичай – загальноприйнятий порядок, традиційний спосіб життя, правила поведінки, що зберігаються й постійно відтворюються в суспільстві. Звичай є формою регуляції людської діяльності, формою передачі культурного досвіду від покоління до покоління. Спільні звичаї є також фактором єднання, згуртування тієї чи іншої групи людей.

Ідеологія – сукупність суспільних ідей, теорій та поглядів, що відтворюють і оцінюють соціальну дійсність з погляду інтересів певних класів або соціальних груп

Контркультура – у широкому значенні – напрям розвитку культури, що протистоїть ″офіційній″ традиційній культурі, будь-які форми девіантної (бунтівної) поведінки; у більш вузькому й конкретному вживається для означення форми протесту проти культури ″батьків″, що поширилася серед частини американської молоді в 60-х – на початку 70-х років ХХ ст.

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Культурний контекст – (від лат. сontextus – поєднання, узгодження, зв’язок) – загальний сенс, загальне тло соціально-історичних і культурних умов, що дає можливість уточнити смислове значення результатів діяльності людини.

Менталітет – глибинний рівень колективної й індивідуальної свідомості; сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином. Характерний для людини чи суспільної групи спосіб мислення, обумовлений біологічними, соціально-психологічними та етнічними чинниками. Прагнення, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загально визнані цінності, суспільна психологія; світосприймання, світовідчуття, бачення себе у світі.

Мистецтво – творче відображення дійсності в художніх образах, творча художня діяльність, образотворчість.

Міф –давнє уявлення народів про походження життя на Землі та явищ природи, про легендарних героїв, богів, про щось фантастичне, вигадане, неіснуюче.

Наука– форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу й передбачення тенденцій його розвитку.

Офіційна культура– форма культури, що транслюється згори й визнається більшістю суспільства як певний стандарт (найчастіше з мовчазної згоди вказаної більшості). У будь-якому суспільстві існує офіційна культура.

Субкультура – підпорядкована, другорядна культура, культурна підсистема всередині базової системи, основної культури суспільства. Субкультура є складовою частиною всієї культури суспільства, "культурою в культурі".

Традиції – це конкретні форми прояву звичаїв, звичок, обрядів і ритуалів, поведінки, дій, оцінок, які характеризуються особливою стійкістю та цілеспрямованими зусиллями людей з метою збереження та передачі їх наступним поколінням; звичайні, прийняті норми, манери поведінки, усталені погляди, переконання у чомусь; форми передачі соціального досвіду.

 

Персоналії

 

Бердяєв М. О. (1874 – 1948) – російський філософ-персоналіст.

Вебер М. (1864 – 1920) – німецький соціолог, неоконтіанець.

Данилевський М. Я. (1822 – 1885) – російський філософ, автор концепції культурно-історичних типів.

Маркс К. (1818 – 1883) – засновник теорії наукового комунізму.

Морган Л. (1818 – 1881) – американський історик і етнограф, дослідник первісного суспільства.

Освальд В. (1853 – 1932) – німецький фізико-хімік і філософ-ідеаліст.

Сорокін П. О. (1889 – 1968) – російський філософ, соціолог.

Тойнбі А. (1889 – 1975) – англійський історик, автор книги ″Постижение истории″.

Шпенглер О. (1880 – 1936) – німецький філософ, культуролог.

Ясперс К. (1883 – 1969) – німецький філософ-екзистенціаліст.

Культура Київської Русі

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.