Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов’ян з’явилася ще в першій половині IХ ст. У "Житії" слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ про те, що він бачив у 860 р. у кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами". Ці ж "руські письмена" згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з давньоєврейською, розповсюджувалася в Хозарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом "гороухща" (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що їх було складено двома мовами – грецькою та давньоруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латину, на Сході – арабську мову. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латина для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську літератури.

До особливостей писемної культури Русі належить утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської та близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна й житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти ("Руська правда"), літописи, пам’ятники світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі й зрозумілі народу, і сам факт ведення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений "Повістю временних літ": "І раді були слов’яни, слухаючи про велич Божу своєю мовою", а "словенська мова і руська одне є".

Писемна література, що сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора "Слова о полку Ігоревім", народні мотиви лягли в основу творчості "віщого Бояна", якого він назвав "солов’єм старого часу". Народні пісні та перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості Давньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI–XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності та величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле. Найпопулярнішими героями українського фольклору були Микула Селянинович, Микита Кожум’яка, Ілля Муромець, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя до Києва незабаром після введення християнства стали надходити церковні та світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангелія, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли. Таким чином були оброблені "Історія Іудейської війни" Іосифа Флавія, "Повість про Акіра Премудрого", "Хроніка" Іоанна Малали, що жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму та Візантії.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. "Повість временних літ" є літописнимзведенням. Її було створено на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х–ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні записи "за літами" в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього й руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули поєднати в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної та художньої оповіді. У текстах літописів об’єднувались епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні та світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис – головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, у якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і був широко ерудованим. Тому літопис є цінністю і як історична, і як літературна пам’ятка.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало "Слово про закон і благодать" ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками й присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному у формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської "благодаті") над Старим Заповітом (біблійним "законом"); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира та Ярослава й про велич Руської землі, що зайняла рівноправне становище серед християнських народів.

Блискучим пам’яткою давньоруської публіцистики є "Моління" Данила Заточника. Ув’язнений ворогами до в’язниці (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього та взяти до себе на службу. Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської та церковної знаті.

Особливим жанром оригінальної літератури Київської Русі були повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить "Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна)література – біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича – Борис і Гліб, яких було вбито за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність "Житія Бориса і Гліба" від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають "целєбні дари" усій "Руській землі". Були також складені "Житія" княгині Ольги й Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися й житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-Літописцем "Житіє Феодосія Печерського", одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими літературними достоїнствами відмічений "Києво-Печерський патерик" – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – "Прологи" та такі ж помісячні зведення – "Мінеї". Світський характер мали збірники "золотих думок", запозичених з різних джерел, – так звані "Бджоли", а також почасти перекладні повісті "Варлаама і Йосафата", "Александрія", "Індійське царство", "Троянська війна" та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, слід звернути увагу, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, у якій об’єдналися складні та досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". У ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулювалися основні моральні вимоги, що висувалися до борців проти кочовиків, утверджувалася лицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю наведено думку про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. "Слово о полку Ігоревім" – яскраве свідчення того, що й після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався та поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Про розширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, а також написи, зроблені на виробах ремісників і на стінах будівель. У літописі від 972 р. уперше згадується про введення Володимиром Святославовичем шкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрий під час свого князювання в Новгороді наказав створити школи й навчити грамоті триста дітей.

Дипломатичні й торгівельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав у 1037 р. створює школу, що, продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це, за уявленнями того часу, перший вітчизняний вищий навчальний заклад. У цій школі навчалися діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців – претенденти на корони королів. Зокрема, діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, датський принц Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Багато корисного в справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Уже в ХІ ст. у ньому виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до монголо-татарського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з’явився й набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр.

Окрім вміння читати й писати, на Русі добре знали й арифметику. Окрім знання чотирьох правил арифметики, знали тоді й дроби та користувалися ними під час найрізноманітніших обрахунків.

На західноукраїнських землях важливими освітніми й науковими центрами були Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Вищу освіту могли здобути лише діти багатіїв. Вища освіта передбачала не лише досконале володіння старослов’янською мовою, але й грецькою. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині ХIII ст. на Русі близько 400 осіб володіли грецькою мовою.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича й Волині в ХІІ столітті втягувало західноукраїнські землі до сфери інтересів європейських держав і висувало потребу володіти латинською мовою. Знали русичі й німецьку мову. Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської й однієї з європейських мов.

Грамоті навчалися не тільки хлопці, але й дівчата. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною (Ганкою) Всеволодівною при Андріївському монастирі у Києві. У школі, крім грамоти, дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала "книжне письмо" і сама писала книжки княжна Єфросинья Полоцька.

Багато освічених людей було серед князів. Зокрема, Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися як "книжні мужі", знавці декількох мов. Так, Ярослав Осмомисл знав 8 мов, а Володимир Мономах – 5.

У Київській Русі було створено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя (прототип державного навчального закладу); школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників і купців.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв’язки з Візантією – головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" – популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" – тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Здебільшого вчені були одночасно й релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт – ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич – митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між розкинутими руками).

Першими лікарями на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона – заступника медицини й лікарів (2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені до Києва, до них розпочалося багатотисячне паломництво). У ХI ст. у Печерському монастирі лікували Дем’ян (Даміан) –Пресвітер і Агапіт – "безмездний лічець" Русі, як його називає "Києво-Печерський патерик". Зараз на пам’ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлено меморіальну дошку. Широке визнання за рахунок лікарської практики за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої та відвари з лікарських трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви та взагалі вплив словом на хворого – те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур’єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані й дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат "Мазі".

Підсумком накопичення даних у різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Характерними рисами вітчизняної освіти й науки доби, що розглядається були відкритість до світу, активне запозичення й використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей.У освіті поряд із домінуючими церковнимиіснували сильні світські компоненти. Незважаючи на високий рівень історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук була ще слабо розвинена.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури й було нерозривно пов’язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов’янські майстри мали свої стійкі, столітні традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Архітектура. Протягом сторіч у східних слов’ян накопичувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", що слугували для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов’янських "градах" споруджувалася зі зрубів – колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися й прості хати, і 2–3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов’язаний з переходом від дерев’яного до кам’яного і цегельного будування. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, що були самостійною давньоруською переробкою візантійських зразків.

Перші кам’яні споруди було збудовано в період князювання Володимира Великого. На центральній площі давнього Києва звели церкву Успіня Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків..

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Особливе значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов’я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення – концентрувати духовну енергію людей, "молитовне горіння" і спрямовувати його в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може "не дійти" до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов’язково почутою. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір металевими листами. Обидва кольори – золотистий і зелений – вважалися у Візантії священними.

Давньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, що чергувалися, і плінфи ( пласкої цегли). Київські будівельники застосовували метод так званої "утопленої плінфи", коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, що утворилися, заповнювалися цем’янкою(розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали фасаду ошатного вигляду. Пізніше київську кладку запозичила й Візантія.

Утіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві, що зберігся до наших днів, але в перебудованому вигляді. Він був споруджений за часів Ярослава Мудрого на місці його перемоги над печенігами й задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але є абсолютно оригінальною архітектурною спорудою. У своєму первинному вигляді собор був п’ятинефною хрестокупольною будівлею з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Усі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків прилягала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Уся споруда була обчислена так, щоб при порівняно невеликому об’ємі створити відчуття величі й гармонії.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську архітектурну школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком під час будівництва соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської Лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період роздробленості. На межі ХI–ХII ст. недалеко від храму Святої Софії було споруджено собор, присвячений архангелу Михаїлу, що увійшов в історію під назвою Золотоверхий Михайлівський собор, що пережив усі пожежі й війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст. Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: "у зв’язку з реконструкцією міста". У наш час український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Найкраще архітектура XI–XIII ст. збереглася у "стольному граді" Сіверської землі – Чернігові. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, країни мало тісні культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією й Балканами; сприймало, освоювало й переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Образотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису – фреска й мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого й точного нанесення малюнка та фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбиралися поверхнено, висихали разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипалися й не вицвітали. Рецепти складання фарб трималися в суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки в художньому, але й у технологічному плані відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису й декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення й немовби оживали, рухалися, що справляло й справляє велике враження. Головна мозаїка – велична й сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта – назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Усі стіни, стовпи й склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою державного значення, керував нею митрополит Ілларіон.

У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває виникнення й розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону. Символіка канонічних зображень дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У "Києво-Печерському патерику" описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, що збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона "Володимирська Богоматір" стала прототипом цілої низки ікон, що отримали назву "Замилування".

Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався "лицьовий". Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки й Марка – було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. "Лицьовим" є знаменитий "Ізборник" Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Щодо мініатюр Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії й культури того часу.

Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою й технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі й застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчастої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У давніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи у своїй записці країни, що уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами "з золота з емаллю і з срібла з черню".

Музика. У житті людей Київської Русі значне місце посідали музика, пісні й танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору в Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон виключав інструментальну музику. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів – самобутня й візантійська.

Татаро-монгольська навала ХІІІ ст. не тільки підірвала соціально-економічну міць руських земель, але й задала значного удару їх культурі, уповільнила процес подолання феодальної роздробленості.

На рівні публіцистичного, популярного сприйняття проблеми давньоруської спадщини порушується у вигляді питання: хто має більше історичних прав на "київську спадщину": українці чи росіяни?

В історичній літературі існує три головних теорії, що роз’яснюють це питання:

1. Теорія виключного права росіян та російської держави на "київську спадщину". Її обґрунтували під час формування імперії російські історики А. Манкієв, В. Татищев, М. Карамзін, С. Соловйов у ХVІІІ–ХІХ ст. Вони намагалися простежити розвиток Російської монархії від Рюрика до Романових. Російські історики ототожнювали історичне життя з наявністю власної "боговстановленої" династії та церковної структури. Історичний міф, до основи якого було покладено прив’язування російської історії до київської, додавав авторитету російській державі в міжнародній політиці. Схема політичного розвитку східних слов’ян, запропонована російськими істориками виглядає як "переміщення" в часі й просторі державних центрів Русі: Київ – Володимир-на-Клязьмі – Москва – Петербург. За цією логікою, оскільки усі східні слов’яни – це "один народ", то жодної окремої історії України не може бути. Історія відбувається там, де існує єдиний для східних слов’ян політичний центр. Тому "малоросіяни", як гілка "триєдиного" "русского народа" (великороси, білоруси та малороси), з ХІІІ ст. до середини ХVІІ ст. "не простежуються", хоча їхня причетність до "київської спадщини" до середини ХІХ ст. (відомих "філологічних" листів М. Погодіна) не заперечується. "Малороси", перебуваючи під владою Литви й Польщі, мріють про приєднання до "загальноросійського" політичного центру, у якому й реалізується сенс їхнього історичного існування.

У середині ХІХ ст. в цю схему вносяться певні корективи: М. Погодін висунув теорію "запустіння" Києва після монгольської навали. Нібито Київ був спочатку заселений великоросами, які після розгрому мігрували на північ – на територію Володимирського та Суздальського князівства. Звідки ж взялися малороси (українці). На думку М. Погодіна, вони, скориставшись міграцією "корінного населення" на північ (до Росії), спустились з Карпат і заселили у ХV–ХVІ ст. колишню Київську Русь. Якщо попередні історики вказували лише на церковно-політичну та династичну спадкоємність Росії щодо давнього Києва, М. Погодін запровадив ідею етнічної спадкоємності. У цій модернізованій схемі українці опинилися у ще гіршому становищі: їхнє існування було лише "історичним непорозумінням". Жодного стосунку до Київської історії вони не мають.

2. Українську історичну позицію було сформульовано у вигляді реакції на дискриміноване становище українців у російських історичних схемах. Її розробляли М. Маркевич, М. Максимович, В. Антонович, О. Єфименко, концептуальне завершення вона знайшла у працях М. Грушевського, який на початку ХХ ст. виступив із спростуванням російських схем. Українські вчені запропонували альтернативну схему політичного розвитку Русі: Київ – Галич – Вільно – Київ. Ця схема, за словами Я. Пеленського, спирається, в основному, на "територіальні, соціальні та інституційні аргументи". На перший план українські історики висунули не історію династії, а історію народу, який жив на території Київської Русі з часу розселення слов’ян. Вони спростували погодінську теорію міграції великоросів, що не підтверджувалася ні археологічними, ні демографічними, ні лінгвістичними матеріалами. Спростовано було й припущення про "запустіння" Києва після монголо-татарської окупації. Дослідження показали, що Батиєва навала не супроводжувалася ані тотальним знищенням населення, ані його міграцією. Населення продовжувало колишнє життя, сплачуючи данину новому володарю. Відтак М. Грушевський вважав саме українців – безпосередніми й найбільш легітимними нащадками Київської Русі, а білорусів та росіян – нащадками "другої черги". Схему Грушевського підтримали деякі відомі російські учені: О. Пресняков, М. Любаський, М. Покровський, П. Мілюков та ін.

3. У радянські часи було сформульовано теорію про "Київську Русь" як "спільну колиску трьох братніх народів" та теорію "давньоруської народності". Авторами цих теорій були радянські історики М. Рубінштейн, К. Гуслистий, Б. Греков, М. Петровський, А. Удальцов, В. Мавродін. До середини ХХ ст. ця схема перебувала в статусі історичної гіпотези. У 1954 р. вийшли партійні Тези з приводу трьохсотліття "возз’єднання України з Росії", після чого теорії "колиски" та "давньоруської народності" зробили канонічними та обов’язковими для всіх радянських істориків. Незважаючи на те, що формально схема надавала українцям, росіянам та білорусам у однакові права як однаково законним нащадкам Київської Русі, на практиці ця рівність постійно ігнорувалась. Якщо українським історикам не можна було писати про існування українців раніше ХV ст., то російські історики дозволяли собі користуватися термінами "древнерусский народ" та "русский народ" як синонімами. У перекладах давньоруських пам’яток партійна цензура пильнувала за тим, щоб слово "русин" перекладалося як "русский". Визначний український історик Ярослав Ісаєвич згадував курйозний випадок, коли "рецензенти й редакція наукового збірника недодивились, що автор однієї із статей вжив слово "русини" стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ всіх примірників була вкладена карточка – Errata [помилка – ред.]: "надруковано "русини" має бути "русские". За словами дослідника проблема полягала ще й

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: