НЕОГОЛОШЕШ ТЕКСТИ «КНИГИ ВЕЛЕСА»

Вже від довшого часу доходять до Вас, напевно, глухі вісті про найстарші старослов'янські тексти, що їх називають «Дощечками Ізенбека», або «Влесовою Книгою».

Ви, напевно, були неспокійні моїм мовчанням, чи радше принагідними вістками в листах.

Це ж бо тексти дохристиянської, отже старослов'янської, чи навіть, докладніше старо-української Віри.

Я не хотів надто легкого рішення, боровся із спокусою зайняти слово, поки я сам не зміг набрати докладнішої про них уяви та на аналізі текстів впевнитися про їх автентичність.

Бо історія їх відкриття, яку прочитаєте – це суцільна скандалістка, якщо йдеться про тексти такого значення, чи такої ваги. Мої – зрештою принагідні розмови – про це питання з директором Відділу Британського Музею, були дуже розчаровуючі. Тексти визнані за фальсифікат совєтською Академією, яка – хоч і совєтська – має на Заході авторитет поважної наукової установи.

Самі дощечки пропали. Пропали?, – це найлегший спосіб, щоб уникнути доказу автентичности. Для Музею і для науки існує перш за все автентичність самого матеріялу, в даному випадку дощечок, чи табличок, яких дослідження дає найпевніші докази про їх вік, матеріял письмовий, тощо.

Чи можна, і як доказати їх автентичність? Крім того, я був би відразу підозрілий в необ'єктивності.

А тут як на лихо не збереглися навіть ані відписи дощечок, ані навіть фотографії, а тільки спроби їх відчитаная Міролюбовим, що шукав у них зв'язку перш за все... з Асирією і Вавилонією. Його перші звідомлення про ці дощечки звучали справді фантастично.

Отже: не всі дощечки, що збереглися в Ізенбека, були переписані на «кирилицю» Міролюбовим. Не всі переписані ним тексти були видруковані в «ЖАР-ПТИЦІ» у Сан Франціско. А над усе: збереглася тільки одна фотографія однієї дощечки. Отже це єдина тінь автентичної дощечки. [35]

Маємо спроби відчитання цієї дощечки Міролюбовим і Лєсним, а нещодавно А. Кирпичем у Англії. Це все аматори. З них найсоліднішим являється С. Лєсной – він же Парамонів; який присвятив їм декілька видань, а також оголосив друком фотографію дощечки ч. 16.

Учені будуть сумніватися, чи вони взагалі існували? Чи фотографія не є якимсь фальсифікатом Міролюбова на невідомому матеріялі.

В такому стані єдиним можливим доказом є сама тільки аналіза тексту. І то єдиного тексту з фотографії. Бо ж відчитання Міролюбова виявляє наявні помилки, які він сам признає. Ці помилки будуть його боронити перед закидом фальшування дощечок. Він не знав сам, що переписував і в моменті переписування, а також далі, в часі своїх шумномовних коментарів, не розумів їх змісту. Читав, чи здогадувався про значну кількість слів і з того ловив чи здогадувався про їх зміст. Висновки часто передчасні, а відчитання зчисленними помилками, які значно утруднюють їх дальше розшифрування.

На домір злого сам він пише про те, що Університет у Брюселі запропонував їм свою допомогу, але вони відмовилися від цього. Тут очевидний мотив самим їх відчитати першими та здобути славу. Виявилося, що вони до цього нездібні, а тільки перешкоджали в їх відчитанні та студіюванні. «Сам не гам і другому не дам»...

А в тім археографія – це спеціяльний предмет, який сам собою вимагає довших студій і праці.

В міжчасі, як я вже згадував, зачали братися за їх «розшифрування» чи аматори, чи... як би їх назвати?...

Я волів би, щоб за відчитання цих текстів взялися справжні вчені. Це звільнило б мене в науці від закиду необ'єктивности. Ми ж бо заінтересовані в текстах дохристиянської віри в Україні, чи тимбільше на широкому терені старослов'янських поселень. Але ніхто з учених не брався за діло. Вони воліли б, щоб хтось інший робив важку роботу першої оранки цілинного тексту. Вони потім виступлять зі своєю критикою. Вони потім будуть знати краще.

Покищо, сказати правду, – вони дивляться на ці тексти як на китайські написи. Коли ж і прочитають пару рядків за Міролюбовим, то здвигають раменами. Не та граматика, що вони її знають, чи радше дуже слабо знають деякі тексти. Учені нової школи, американсько-мюнхенські доктори – їх же 500! – зовсім таки не знають – тверджу це рішуче – зовсім анальфабети в старослов'янських текстах. А отже, залишилися білі круки, що студіювали [36] старослов'янську мову ще до першої світової війни в Києві чи Москві, чи теж ті, що кінчили університет в нормальних умовинах у Львові чи Відні, наприклад професор Біда, чи мґр. Борковський.

Що ж, доводиться ждати, аж зроблять це чужинці типу Якобсона.

Я зрозумів, що мушу взятися за це діло сам. І ось перше звідомлення.

Я зібрав усі тексти друковані в «Жар-Птиці» через фотокопії з Британського Музею. Яке добродійство Музею. Для цілей студій і консультації із незалежними вченими я зробив фільм, – на днях буде на руках, – та спорядив покищо три копії цих текстів. Один із них для мґр. Володимира Микули, який виявив зацікавлення ними як історик старої Русі-України. Покладаю на нього надії. Він читає ці тексти легко, хоч ще існує тисячу сумнівів, зокрема граматично-лінгвістичної природи. Остаточні висновки будуть лежати таки в цій ділянці, зокрема в питанні суцільности – очевидно умовної – тієї мови, чи тих мов, якими написані тексти. Це така його думка, зрештою мною пропонована, для заспокоєння перших сумнівів, ще перед усякими дослідами.

Я сам взявся до незалежного відчитання оцієї єдиної сфотографованої дощечки. Мушу сказати, що я розшифрував цілий текст за виїмком останньої, сильно зіпсованої, лінійки.

Мене переконує щирість текстів, як виразу віри. Не можу припустити, що хтось її видумав штучно, себто підробив.

Це автентичність самої віри в її первісній формі.

Хай слово «первісний» не впровадить Вас у блуд. Там є вже заавансована теологія нашої віри першого тисячоліття.

Для тих, що читали «Про Перуна знання таємне», чи теж для тих, що читали «Гимни Землі» і «Повстань Перуне» не як поезію та літературу, але як вираз віри – не буде ніякої несподіванки. Хоч тут не повинно бути для мене ніякого «чуда», то, однак, таке відтворення старої віри із її рівночасним дальшим розвитком є хіба найбільшим чудом! Для нас воно не є чудом, якщо прийняти тяглість розвитку Духа Нації. Але тільки тоді. Правда, мені допомагав в деякій мірі паралелізм дальшого розвитку первісної віри арійців на ґрунті Ригведи, але все одно, я сам не годен вийти з дива.

Отже Гай Перуна і Сварога, де Перун вчить молодих Богів [37] танцювати аркана. Такої подробиці не знайдемо в текстах, але Гай знайдемо там чудовий. Там цілі «полки Перунові» лицарів і героїв. Героя вітає там сам Перун: «Сину мій, тут ждуть на тебе твої батьки і діди!»

Приймають там найрадісніше тих, що в ранах за Батьківщину принесли Грудку Землі у самій рані. І це доказ їх приналежносте до Вічної Русі. Перун їх вітає так: «Русич єси і перебудеш!» Він легко розпізнає своїх синів!

А над усе «Матір-Сва-Слава» – це дослівно Велика Всематір із «Гимнів Землі», що її душа в Найвищім Небі. Ця постать була невідома в дотеперішньому нашому знанні про мітологію слов'ян, зокрема її місце в небесах Сварога і в житті народу. Вона сполучає небо із землею. Літає Жар-Птицею по обох берегах Ріки РАЮ – молочної дороги, – яка відділює небеса Сварога від світу Яви, себто цього проявленого світу. Таких несподіванок стрічаємо тут багато. Нас уже не здивує, що Ригведійську «сому» знали наші предки і так само її приготовлювали й жертвували. Ферментували молоко на якихсь зіллях, а потім цідили, крізь вовну. Зілля, звичайно, інше як в Індії. В Індії це була «саркостемма віміланіс». В Україні не знаю що.

Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри і обряду.

Однак, стрічаю теж лінгвістичні дані, хоч тут до висновку далеко. Саме в цій ділянці праця найбільш утяжлива і морочлива, а однак тільки тут доглибне зрозуміння тексту та його можлива оборона на науковому фронті. Хоч і докази автентичности віри наука мусить прийняти як наукові.

Разом із тим тут володіє незнищена й висока-краса правдивої поезії. Це є та, вимріяна нами здібність до творчосте, де немає границь між поезією, метафорою та метафізикою, бо ж кінець-кінцем, усе наше пізнання так у вірі, як і в метафізиці, є в своїй основі метафорою. Я писав про це, навчаючи про різні типи метафізичного думання, як психоонтологію, ритоонтологію, чи врешті найосновнішу мабуть – мітоонтологію.

Саме у відчитаній мною дощечці стрічаємо таке чудо мітоонтології.

Ми знали про те і твердо вірили, що всі ми є внуки Дажбога. Так навчало нас «Слово про похід Ігоря». Але саме Влес Книга подає нам мітологічну історію: як це сталося.

У безмежному здивуванні я відкрив тут... культ Ерікопайоса, відомого мені тільки із культу містиків-орфіків у Греції. Мені відомо [38] було теж, що цей культ мав походити з півночі. Я писав про нього у «Березі», це «Той, що є вчасно народжений у жолобі». – А тут тобі ціла історія як.Велес приніс отрочатко з небес. Тут ї «ЯСНА», себто просто «ясло», оті «ясна» – ясла, що їх знає словник Грінченка (Том IV, стор. 544), але не знають «учені», саме як «ясла». Що були там воли, корови й вівці та інші тварини, про це навіть зайва річ говорити. Отже, це не стара віра достосовувалася до християнської «мітології», але навпаки: християнська віра достосовувалася до існуючої «препоганої», «поганської» мітології, підставляючії «ІСУСА» за оригінальне «отрощіє», принесене Велесом, чи теж «Ерікапайоса» із мітології орфіків.

Звідси жолоб і всі тварини в старинних колядках.

Звідси увесь жолоб із цілим апаратом старого побуту... в степах України...

Але є ще глибша містерія у нашій мітології. Прочитаємо про це в текстах.

Містерійна єдність Перуна із Богом Найвищим – різно названим у тексті «Знання Таємного» – була добре відома нашому віщунові.

Найбільше чудо текстів Велесової Книги – це найживіша віра в безсмертність душі – вона знову ж відома орфікам.

Але свідчуся самим собою, що такої живої і міцної віри я не стрічав у релігійних текстах світу!

Я підкреслював це у моїй праці про віру лицарів Святослава на основі грецьких джерел, зокрема свідчень Лева Диякона. Ці лицарі ішли до Гаю Перунового (на смерть!) як ми до своїх знайомих на з'їзд до Лєстеру чи де там в Америці.

Дух Святослава покидає його ще за життя. Це містерія містерій! «Баляди про Святослава», бо він вже здійснив завдання свого втілення.

Доведеться, отже, працювати над цими, так дорогими для нас текстами в усій скомплікованості їх чудесного збереження, щоб... були вони свідками відродженої віри наших предків.

Сьогодні на початок висилаю Вам перший комплект сфотографованих текстів. Зберігайте їх дбайливо. Давайте в руки людям доброї волі, за Вашим визнанням. Висилаю текст на руки Лариси Мурович. У неї безсумнівно більше знання і живіші зв'язки зі світом учених. Найважливіше авторитет, який приходить тільки із часом довгої самовідреченої праці. [39]

Лист цей не є ніякою тайною. Але він також не для преси, принаймні покищо, не для преси...

І бажаю Вам всім тим, Що читатимуть цей лист великого просвітлення і великої радости з приводу відродження нашої старої щиронародної лицарської віри, якої свідоцтвом є Влесова Книга!

Ви неспокійні від останнього листа від 7-го червня 1968 р. Що ж це таке ця Велесова Книга? Не будете спати поки не довідаєтеся.

А тут ціла гора праці. Бібліографія, досліди, досліди, граматика, граматика! Не маю словників під рукою, тільки в Бритійському Музеї.

Але ось на Вашу радість, перший повністю відчитаний текст. Ще не певний двох трьох слів: між ними «овржетесе». Але зміст такий величавий, що мушу негайно з Вами поділитися радісною вісткою.

Отже, ми знали, що ми є внуки Дажбога, але ми не знали: як це сталося?

Отже, Отець Русі мав дві дочки. Тодішнім звичаєм ішов у степ. Там боронили його закони тодішнього часу. Мир їм! Так добиралися роди. Але не знайшов їм мужів гідних величі і слави майбутньої Русі. Отак молився Богові. Бог вислухав його молитву.

Зійшов Бог – ТАЯ СЕ, – себто таємно, чудесно, у чудесний спосіб і «ОЖЕЩЕ И» – це слово я відшифрував із санскритського «ДЖА» – «ДЖАН» – родити, грецьке «ҐЕН», наша «ЖЕН». Воно звучало мабуть «ОЖЕНЩЕ».

Мотив оплодотворення Богом стрічаємо теж у ЕЦЦІ. Вотан особисто у постаті Мандрівника родить чотири касти старих Германців.

Тут, в дощечці 16 – маємо чудесне запліднення!

Треба написати зі сто сторін граматики і тексту для оборони цього перекладу. Переклад ще не є для друку. Це Вам на радість Зелених Свят. Ісходу Духа на Землю!

Очевидно, будуть і версії поетичні! Буде розвиток цього [40] мотиву в легендах. Буде їх більше! Розписую конкурс! Писати треба нашим поетам негайно, не чекаючи на сто сторін тексту граматики і пояснень та дискусії.

Хвилина доброго натхнення і остання трудність переборена. Отже, наздогін за попереднім листом.

«А імем овржетесе». Овржетесе – від кореня ВРГ, ВРИГ, ВЕРГТИ, вержьом – кидаю. Німецьке – верфен, латинське – верго. Санскрит – врик, ври-нак-ті, чеське: ВРГ – «помет», себто плід. Говориться про звірят, а те в старину мусіло відноситися і до людей. Цю вказівку я знайшов у Преображенського: «Етимологічний словник руської мови», том І, ст. 73.

Отже, текст зовсім ясний: «Будемо родити! Приготовляймо ясла. Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!» і так далі, як у перекладі.

Ця частина висказує радість дочок про те, що рід їх «не пересічеться». Продовження і ріст роду був священною справою. Сам Дажбог у чудесний спосіб оплодотворює дочок Отця Русі.

Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації.

В основі такого міту лежить усе історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.

Святослав і герої «Слова про Похід Ігорів» жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями.

1. Велесові присвячуємо оцю книгу, Богові нашому,

2. У прадавніх часах був муж, а був він благий

5. Отже, молив він богів, аби рід його не пересікся.

оплодотворив їх (дочок) у невидимий спосіб, таючися.

7. Бог зійшов межи нас! І будемо мати потомство!

Вже про ясла дбаємо! Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!

8. До нього грядемо. Двох синів маємо від Бога нашого

9. Хай буде благословенний завжди, нині і присно

10. Сказано є про кудесників, а ті геть відійшли

Самі нові тексти дуже цікаві і вносять багато нового, саме в релігійний зміст текстів.

Стрічаємо нові імена Божеств. Між ними важлива ідентифікація Індри з Перуном. Дія Перуна у всесвіті!!!

Бачимо там теж постать «Питар Діяй» – це безсумнівно Батька (санскритське Пітар) Дня і Світла (грецьке Дзевс Патер).

Вишній вже відомий із попередніх текстів. Але стрічаємо Іствар, і я думаю, що це старша назва Ісьвара.

Пам'ять про час, коли віщуни стояли начолі громади, тощо.

Мова згущена, поетична, міцно народня конструкція.

Незрозумілі слова старої мови. Деякі зрозумілі із співтексту. Старі форми як «Братар» замість «Брат», зовсім згідно з протоевропейським звучанням. БРАТАР, ПІТАР, СВАСАР і т.п,

Історичні згадки вимагають досліду, але тут я спокійний за вислід. В «Слові про Похід Ігоря» маємо приклади існування старої історії. Є теж у тексті «Карна» і «Жаля», відомі із «Слова».

До речі: маю тільки один примірник нового видання текстів. Очевидно, зроблю, що зможу.

Перше питання: Яка преса прийме мою довшу заяву в справі збереження текстів для дослідників і музеїв?

«Канадійський Фармер» від деякого часу не друкує нічого про справи Віри. Але ж це справа науки. Маю на увазі самі тексти як пам'ятник культури і духовости незалежно від того, чи хто вірить чи ні, як у «Слові».

але ніде не знайшов мужів для своїх дочерей.

Ближчого розгляду вимагають перш за все ті місця, де мій переклад ріжниться в основному змісті від інших дотепер оголошених.

Отже, перший український переклад дав нам А. Кирпич. Він оголошений у «Влес Книзі», частина І в лютому 1968-го року, на сторінці 11. За цим перекладом пішли інші перекладачі, тому його розгляд важливий. Читаємо там: [52]

«І він нігде не мав мужів про дочок своїх, так молив богів, аби рід його не пересікся. І Дажбо почув мольбу ту і по мольбі дав йому ізмолене, бо ж були видані заміж тії. Се бо трапляється між: нами і маємо виряжатися: се ж бо Ясна чтемо, тут бог Влес отроча несе, до нього сходимся і піднімаємо до Бога нашого і тому речемо хвалу: «Будь благословен вождь нині і присно, од віків і навіки». Сказано єсть про кудесників, але те прошедше не завернеться».

Як бачимо у перекладі немає ні слова ні про чудесне народження, ні про двох синів. Взагалі немає у перекладі граматичної форми двійні, або дуалісу. У благословенні стрічаємо якогось «вождя», якого я в тексті не знаходжу.

Нещодавно появився теж вибір із текстів «Влес Книги» в англійській мові. Я надзвичайно втішився тим зусиллям пана Віктора Качура та його молодих студентів, про яких він згадує. В основному, однак, він теж іде за текстом А. Кирпича.

Victor Kachur: The Book of Vies (Vies Knyha), translated from the Old Slavonic. Columbus, Ohio, 1973.

«And Dazhbo gave him the thing prayed for, because the daughters were given in marriage. For this happens among us, and we have to depart. For it is the light that we read – which god Vies brings to our young men. To him we come together, and call to our god, and to him we speak praise:

«Be (thou) a blessed leader, from now and for ever, from the ages to the ages.»

Wy say this of the miracle makers. And that which has gone by will not return.»

«А Дажбог почув тую молитву і дав йому те, що він вимолив.»

ТАКО БЯ – себто просто ТАК СТАЛОСЯ. Коротке ствердження як вислід молитви і рішення Бога. Так сталося. І далі автор розкаже нам, як саме сталося оте:

Це найважніше місце тексту. Ключ до зрозуміння цього місця – це слова «ТАЯ СЕ». Зовсім певно, я зрозумів це місце. Слово «ТАЯ» – це абсолютівум часу теперішнього від «таїти». Таку форму абсолютівум стрічаємо ще в архаїзмах Шевченка:

«І МИ ЧИТАЯ ОЖИВАЄМ» себто «і ми читаючи оживаємо».

Все ж таки я беру кожне слово під побільшуюче скло [54] лінгвістичної аналізи. Не вірю собі і заглядаю до словників, бо ж слова в ріжних часах можуть мати ріжний зміст.

ТАИТИ – оккультаре (лат.) та КРІПТЕЙН (грецьке).

Отже не маємо сумніву, що ці слова значать: ТАЮЧИСЯ, себто діючи у спосіб невидимий, тайно.

Розглядаймо ОЖЕЩА, я читаю ОЖЕНЩА, носовий звук або затратився, або його пропустив автор.

Слово походить від коріня ЖЕН – грецьке ҐЕН, санскритське ДЖА і ДЖАН-ДЖАНА – рід, грецьке ґенос – ґіґномай. Воно значить РОДИТИ, звідси ЖЕНА – родителька. Оженшувати – це стара кавзативна форма, що значить спричинювати родження, себто запліднити, оплодотворювати.

Форма ОЖЕЩА чи ОЖЕНЩА є аористом замість ОЖЕЩЕН (носове ЕН, яке я не можу написати на моїй машинці). Таке носове ЕН перейшло в певну добу на А, отже ОЖЕНЩА – це аорист. Можна теж думати, що це той сам абсолютив.

Отже значення: ЗАПЛІДНИВ ЇХ, або ЗАПЛІДНЮЮЧИ ЇХ.

Слово «И» – це двійня виключно для жіночого роду, писане в пізніших текстах через «ЯТЬ». Значить: знахідний відмінок, «ЇХ ДВІ», себто дві дочки Батька Русі.

Підметом в обох випадках може бути тільки ДАЖБОГ із попередніх слів.

Не можна перекладати тексту «оженив їх», бо про жінок кажемо «видати заміж». В цьому випадку мусила б теж бути згадка і про цих женихів. Але ж тоді немає змислу «ТАЯ СЕ».

Цей ясний, але чудесний текст зовсім не йшов в голову нашим перекладачам.

Бо ж мова тут про зачаття, яке вони, як християни, мусили б визнати як т.зв. «Непорочне».

Я читаю: БОГ ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ, але коли б читати навіть так, як є, то це не змінить змісту.

БОГ ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, або БО ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, підмет буде тоді як у попередніх словах.

Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ – це просто те саме, що ГРЯДЕ, в [54] значенні «ГРЯНУВ» себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ – це також аорист.

Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інҐРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янського ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ – це знову аорист, час теперішній був би «грендеть».

Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку «бо», то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попередніх слів.

Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.

Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?

Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого народу. Мова про чудесне народження. Слово «грендсти» не можна перекладати як «трапляється».

Перш за все «ІМЕМО» не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієслово «імати». В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як «МАЄМО», але тоді кладемо емфатичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що авторам перекладу була зовсім невідомою елементарна граматика староукраїнської та старослов'янської мови. Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ. Воно не справляє ніякої трудносте. Знайдемо його, навіть, у Преображенського: «Этимологический словарь русского языка», том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ – значить кинути, старослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на землю, щоб скинути плід, сплодитися.

Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство. Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не відповідає значенню слова «ВЕРГНУТЬ». Доказано ясно. Читаємо далі:

Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯСНА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544. [55]

Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ – це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово «ОТРОЩЕ» відкриває нам етимологію пізнішого слова «ОТРОК». Отроще – це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, коли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звичаїв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлопців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.

НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук «ЕН» вимовляли вже як «Я».

До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторюється і воно не значить «трапляється» як вище перекладали його.

Слово СИН, через глибоке «ы», якого не вживає наш автор, пише він через «Е». Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'янських текстах стрічаємо форму двійні: Сыны. Міг би хтось думати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неодноразово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.

Розселення часу «Книги Велеса» безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Ільмерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх свідомості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.

Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.

Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воювати за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки [56] археології не говорили до нас ніякою мовою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.

Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інтуїцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.

Те саме відноситься до ще молодих кандидатів на вчених із групи Віктора Качура. Вони горять бажанням сказати світові, що ми не безбатченки. За нами минуле і свідомість, яка сягає глибоко до часів із розростання і розподілу індо-европейських народів на їх сьогоднішні народи і групи.

Таке важливе є свідчення «Книги Велеса», як побачимо далі.

Віра народу є формою самоусвідомлення самого в собі для себе самого. Це рівночасно усвідомлення себе серед світу і серед оточення інших народів.

Чим ширше і вище сягає це його усвідомлення, тим ширше і вище сягає його призначення, його завдання і його доля в світі. Побачимо, що усвідомлення Української Нації сягає самого вершка Всесвіту.

Всесвіт – це не тільки Космос у астрономічному визначенні т.зв. фізико-космосу, що його бачив Ґалілей крізь свої шкельця, чи навіть той, що його бачить модерний астроном, крізь гігантські телескопи, ані навіть не той, що його бачить астронавт, здивований, що не побачив трону Єгови.

Всесвіт, у латинському значенні Універсум, обіймає всі видимі й невидимі світи, а в тому і необмежений світ духових з'явищ, всепроникаючий, ширший чи вищий від обмеженого змислами т.зв. фізичного світу. Апарати фізика чи астронома – це тільки поширення дії його змислів. Це світ вузько утотожнений із так зв. «природою» із мертвої матерії, яка чомусь-то дрижить, сповнена рухом без мислі і без змислу.

Але принаймні наша людська природа є духовою. Цей аксіом ствердив уже філософ Декарт: «Я ДУМАЮ, ОТЖЕ Я Є!»

Я є істотою, що думає. Я є істотою невидимої душі. Душа Духової Природи. І тут Природа, значить уже, щось іншого. Природа у визначенні Г. Сковороди. Саме таку Природу відкриває для себе і [57] для нас наш думаючий Прапредок. Матерія-лісти прогомонілого дев'ятнадцятого століття назвали це примітивним анімізмом і відкрили в людині... той сам примітивний анімізм.

Життя народу, як нації, починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової Природи.

В історії нашої нації відкриваємо її вчасне пізнання СВАРОГА, який обіймає собою СВІТ БОГІВ, СВІТ ПРАВА, як основи Всесвіту, саме Універсуму, і врешті СВІТ ЯВИ, себто наш видимий Світ, як він нам являється, це той наш Світ сьогодні називаємо «фізичним», або «Світом Природи».

Такої гігантської концепції не знаходжу ні в одній релігії і, що важніше, ні в одній філософії в такій ранній добі людського світовідчування і думання.

Наш Міт може видаватися наївним для обмеженої людини нашого фізично-матеріялістичного думання. Майже вся наука є в полоні цього безкритичного, догматичного думання, хоч вже сьогодні видно проломи. Індетермінізм вже зобов'язує в науці від найдрібнішого протону до найбільших галактик.

В найкращому разі наша людина втікає, чи ще заслонюється якимсь дуалізмом науки і віри.

Для наших прапредків Всесвіт був єдиний у Сварозі, т.зв. «Фізичний Світ» – це Світ Яви, себто Світ з'явищ для нас.

Кант проаналізує його на всі боки і на всі лади, розбере на всі категорії людського думання і тоді відкриє... що цей світ це тільки з'явище, або по-німецьки «Ді вельт алс ершайнунґ».

Світ, як його бачимо, є тільки з'явищем. Він є – по суті – інший у собі. Кант пробує прорвати серпанок Ізиди, пробує розгадати чим є Світ у собі, чим є Предмет у собі, чим є «Дінґ ан зіх».

Але туї він стверджує, що цієї заслони наших змислів і наших категорій думання йому не вдалося прорвати. Він сумнівається, чи може це зробити, яканебуть майбутня метафізика, яка бажала б бути наукою.

ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ У БЕЗКОНЕЧНІЙ МНОГОПРОЯВНОСТІ СВОЄЇ ІСТОТИ. ВІН Є ОДИН І БЕЗКОНЕЧНО МНОЖЕСТВЕННИЙ У СВОЇХ ПРОЯВАХ, У СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ.

Божественне походження народу – це його духова метрика [58] народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначує і творить свою духову сутність. Усвідомлення стає дією, стає історичним чином, стає духовою сутністю народу. Стає нацією в наймодернішому змислі цього слова.

Історія людини починається від її народження.

Спробуємо тепер зрозуміти глибший змисл нашого гимну.

Насамперед Богам спробуємо приглянутися. Стрічаємо дві назви двох Богів.

Книгу Віри народу присвячує наш Віщун Велесові.

Прабатько молиться до богів у числі многім. Його молитву чує ДАЖБОГ. Це він у чудесний спосіб запліднює дві дочки Прабатька. Але це Велес приносить двох молодих хлопчиків.

Отже вже тут, в самому началі проявлення Віри, бачимо і стверджуємо яскравий вираз ГЕНОТЕЇЗМУ, який далі зустрінемо і будемо досліджувати в цілій книзі.

Велес – це БОГ РОЗСВІТЛЕННЯ. Це той, що приносить Вічне Світло Сварога на нашу Землю. Сонце – це його вияв. Але ДУХОВЕ ПРОСВІТЛЕННЯ – це також вияв Світла. Віщун Боян є його внуком.

ДАЖБОГ – це БОГ ВСЕБІЧНОГО ВОГНЮ. Це живе його Горіння.

БОГ ВОГНЮ, що є в СОНЦІ. Бог людського вогню, животворчого дару ДАЖБОГА. Бог домашнього вогню. Бог вогню, що горить у Жертві. Бог Народження, Бог Весілля. Бог людської радости і щастя. Він приносить на землю, він оплодотворює все, що живе Вічним Вогнем і Світлом Сонця. Це, отже, теж Бог Сонця у цьому змислі. ДАЖБОГ – це горіння у ДУШІ НАЦІЇ. Там він здійснює її історію.

Так що ж! Чи це два Боги, чи це один Бог? В тому питанні саме вияв генотеїзму. Це рівночасно два Боги і рівночасно один Бог. Вогонь і Світло не те саме як з'явище, хоч як два з'явища вони нерозривні. Отак і ці два Божества. Можна сказати, що це дві назви. Але це не так просто. Це також дві сутності. Світло відділене від свого джерела існує самостійно як окреме з'явище. Ранкове Світло, ще перед появою сонця, існує немов самостійно. І справді, раз відділившись від сонця, іде його проміння у всесвіт, як самостійна істота. Його назвуть наші предки Богинею Світання, або Утренею (як прочитаємо в окремій студії). Але все це існує, живе, діє у одному Вічному Світлі Сварога,

Хай мовчать Канти і Шопенгаури перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів. [59]

І саме їх вчення про Богів розгорне перед нами усю красу і живучість, усю мінливість не в сімох, але в тисячу барвах Всесвіту Сварога. А діє він і живе в усіх Божествах, його проявах, його еманаціях, його видах, його назвах, його синах.

Оце перша наша лекція генотеїзму. А друге вчення це:

Як Вам уже відомо, моє рішення відновити Староукраїнську Віру постало в 1934 році. Воно дозріло ще скоріше, а саме на Гуцульщині, в часі мого побуту на горі Ґрехіт. Я повністю усвідомлював собі, що це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії цілого людства.

Я рівночасно усвідомлював собі, як жахливо мало джерел до виконання мого рішення. Це ж, як Вам відомо, перелік деяких старинних Божеств, згаданих при нагоді хрищення України у хроніці та декілька інвектив на адресу старої віри у проповідях цієї доби.

Дещо збереглося у фолкльорі, але якраз найменше про саму віру, більше про обряди, та звичаї старинні своїм характером. Я здавав собі справу, що це відтворення мусить бути твором пророчого натхнення, тим більше, що ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому [64] часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема філософії. Тут діяли впливи німецького ідеалізму, зокрема Шопенгауера та феномологія Гуссурля, яку я студіював під впливом проф. Інґардена вже на першому році Університету.

Якщо ця Віра така старинна та походить ще в своїх основах із протоіндоевропейського періоду – тоді найстарші пам'ятники цієї культури, чи теж найближчі до цього періоду, можуть допомогти моєму натхненню у процесі реконструкції. Мені відомі вже були основи про Риґведу із загальних ще тоді студій санскритської філології. Я вирішив, отже, в моїх студіях спеціалізуватися в цій ділянці і зробив це при повороті на студії до Львова. Тут я стрінувся з надзвичайною прихильністю, дружністю і дбайливістю проф. Степана СТАСЯКА, професора індійської філології у Львівському університеті. Він відіграв важливу ролю в моєму житті. Він ставився прихильно до української справи і через те був непопулярним – сказати мало – між своїми колегами в університеті. Я отримав ключа до бібліотеки семинару, користувався вільно його приватною бібліотекою і мав навіть ключа від вінди на третій поверх, бо моє здоров'я було ще слабе. Мої студії були дуже інтенсивні та рівночасно широкі.

Десь, мабуть, у 1937 році, аж так пізно, я стрінувся з фактом, що професор Стасяк займається парапсихологією і цей факт мав у моєму житті рішаюче значення, – але це окремий розділ.

Вернім, одначе, до студій Ригведи. Дуже рано я перекладав Гимни Риґведи і видав їх збірки у польській та українській мові. Проф. Стасяк відбув подорож до Індії і два тижні перебував у товаристві Ґандгі. Однак, події в університеті змусили його перервати подорожі та вернути до Львова. Був у Індії три четверті року замість плянованого цілого року.

У 1937 році на поширеному засіданні Індійського Семінару, я виголосив мою декларацію про «ренесанс панарійськ

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: