Мета заняття — опанування студентами теоретичними знаннями про про цивільно-процесуальні строки, їх значення та види, порядок обчислення, зупинення, продовження та поновлення процесуальних строків. Основні строки у розвитку цивільних процесуальних правовідносин.
Кількість годин — 6 год.
Питання (завдання)
для самостійного
опрацювання
Методичні рекомендації для підготовки питань для
самостійного опрацювання
Поняття процесуальних строків і їх значення
В цивільному процесі традиційно строком визначається проміжок часу, протягом якого повинні або мають право бути вчиненні відповідні процесуальні дії.
Цивільним процесуальним строком вважають встановлений в нормах цивільного процесуального закону та/або судом і обчислюваний роками, місяцями або днями проміжок часу, який визначається точними календарними датами чи вказівкою на подію, що повинна неминуче настати, і з яким або до якого ЦПК України пов’язує можливість або необхідність учинення судом і учасниками цивільного процесу процесуальних дій, а його закінчення (пропущення) може мати негативні наслідки для осіб, які беруть участь у справі.
Ознаки цивільних процесуальних строків:
1. цивільним процесуальним строкам характерна владно-регулятивна юридична природа, оскільки вони виявляються через правову форму, врегульовані нормами цивільного процесуального права та щодо конкретного цивільного процесуального правовідношення тягнуть для його учасників певні правові наслідки;
2. цивільні процесуальні строки встановлюються і функціонують для досягнення поставлених у цивільному процесуальному праві цілей. Процесуальні строки цілеспрямовані, зорієнтовані на раціональне та ефективне регулювання часових аспектів цивільного судочинства, зокрема на справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ;
3. цивільні процесуальні строки є елементами дії цивільного процесуального права, механізму процесуального регулювання;
4. як юридичні засоби процесуальні строки мають юридичну силу і забезпечуються державою, оскільки несвоєчасна їх реалізація як засобів правового регулювання може мати негативні наслідки;
5. цивільні процесуальні строки як юридичні засоби нормативного характеру в результаті цілеспрямованого правового впливу на часові сторони суспільних відносин у сфері цивільного судочинства призводять до певних юридично значущих правових наслідків;
6. цивільні процесуальні строки встановлюють проміжки часу вчинення саме процесуальних дій (або тягнуть конкретні процесуальні наслідки). Процесуальні строки не можуть впливати на зміст спірного матеріально-правового відношення;
7. цивільним процесуальним строкам притаманний публічно-правовий елемент: процесуальні строки встановлюються законом та/або судом. Відповідно особи, які беруть участь у справі, не вправі своєю домовленістю змінювати процесуальні строки;
8. цивільні процесуальні строки мають одиниці їх обчислення: дні, місяці, роки;
9. ЦПК встановлює способи визначення цивільних процесуальних строків (період часу, точна календарна дата, вказівка на подію, яка має неминуче настати);
10. цивільним процесуальним строкам притаманні такі властивості цивільно-процесуальної форми, як детальність та імперативність, що тягнуть за собою ще одну особливість – процесуальні строки підлягають точному обчисленню;
11. цивільні процесуальні строки скеровані на конкретних адресатів (суд (суддя), особи, які беруть участь у справі, інші учасники цивільного процесу).
Види процесуальних строків
Строки, визначені законом, встановлює цивільне процесуальне законодавство. За чіткістю визначення її поділяють на:
- абсолютно визначені – у разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог (ст. 102 ЦПК України);
- відносно визначені – справу треба призначити до розгляду не пізніше, ніж 15 днів після закінчення дій підготовки до судового розгляду (ч. 2 ст. 156 ЦПК України).
Якщо процесуальний строк встановлює суд, то він має враховувати складність дії, яку вчиняє особа за цей час, а також місце вчинення. Процесуальні строки, встановлені судом, можуть визначатися колегіально або суддею одноособово. Наприклад, суддя надає строк для усунення недоліків позовної заяви (ч. 1 ст. 121 ЦПК України); докази подають у строк, встановлений судом з eрахуванням часу, потрібного для подання доказів (ч. 1 ст. 131 ЦПК України).
Попри класифікацію, передбачену ЦПК України, у науковій літературі ще можна зустріти поділ процесуальних строків за суб’єктами вчинення процесуальних дій. За цим критерієм процесуальні строки поділяють на:
- встановлені для суду (судді) (попереднє судове засідання має бути призначено і проведено впродовж місяця від дня відкриття провадження у справі);
- встановлені для суб’єктів процесуальних відносин (заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів від дня проголошення рішення).
Враховуючи положення ст. 68 ЦПК України, строки можна поділити за порядком (одиницею) обчислення на такі, що:
- менші одного дня – експерт невідкладно повідомляє суду про неможливість провести судову експертизу (ч. 6 ст. 53 ЦПК України); розписка про одержання судової повістки в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду (ч. 2 ст. 76 ЦПК України);
- обчислюються днями – судовий наказ набирає законної сили у разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання (ст. 105 ЦПК України); з дня проголошення рішення, особи, які беруть участь у справі, протягом семи днів від дня проголошення рішення у справі, мають право подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання та журналу судового засідання (ч. 1 ст. 199 ЦПК України);
- обчислюються місяцями – попереднє судове засідання призначають і проводять протягом одного місяця від дня відкриття провадження у справі (ст. 129 ЦПК України); касаційну скаргу можна подати протягом двох місяців від дня набуття законої сили рішення (ухвали) апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК України); заяву про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами можна подати упродовж трьох місяців від дня встановлення обставин, що є підставою для перегляду (ч. 1 ст. 362 ЦПК України);
- обчислюються роками – заяву про ухвалення додаткового рішення можна подати до закінчення строку на виконання рішення (ч. 2 ст. 220 ЦПК України). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», цей строк становить три роки. Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається до закінчення строку, протягом якого воно може бути пред’явлено до примусового виконання (ч. 2 ст. 221 ЦПК України).
Обчислення процесуальних строків
Відповідно до ст. 68 ЦПК України, процесуальні строки обчислюють роками, місяцями, днями. Це правило поширене на всі види процесуальних строків.
Строк також можуть визначати за вказівкою на подію, яка неминуче настане. Передбачену нормою процесуального права відповідну дію вважатимуть виконаною вчасно, якщо вона вчинена до настання події, з якою пов’язано перебіг процесуального строку. Наприклад, треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 34 ЦПК України).
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (ст. 69 ЦПК України). В обох випадках початком відліку строку буде наступний день після відповідної дати чи події, що настала. Наприклад, якщо заяву про видачу судового наказу суд прийняв 10 вересня 2008 року, закон надає суду три дні, щоб видати судовий наказ по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК України). Отже, суд повинен видати цей наказ не пізніше, ніж 13 вересня 2008 р.
Як правило, більшість процесуальних строків починають перебіг від події, визначеної законом. Подія, з якою законодавець пов’язує перебіг строку, може бути причиною і дії, і бездіяльності. Наприклад, суд скасовує судовий наказ протягом п’яти днів від дня надходження заяви боржника за умови, якщо її подано у визначений законом строк (ч. 1 ст. 106 ЦПК). Як бачимо, для скасування судового наказу боржникові треба вчасно подати заяву відповідного змісту, тобто законодавець спонукає боржника вчинити активну дію, наслідком якої буде скасування судового наказу. Якщо боржник буде пасивним, тобто не подасть заяву про скасування судового наказу у встановлений строк, судовий наказ набирає законної сили через три дні після закінчення строку на подання заяви (ст. 105 ЦПК України).
Строк, що обчислюється роками, закінчується відповідного місяця і дня останнього року цього строку. Строк, що обчислюється місяцями, закінчується відповідного числа останнього місяця відповідного строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на місяць, у якому немає відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. Наприклад, рішення апеляційного суду, проголошене 31 грудня 2008 року, може бути оскаржене в касаційному порядку до 28 лютого 2009 року.
Останній день строку триває до 24 години. Це означає, що особа до 24 години останнього дня визначеного строку вправі вчинити відповідну дію. Наприклад, касаційну скаргу, яку треба було подати до 28 лютого 2009 р., скориставшись поштовими послугами, можна надіслати, до 24 години цього ж дня. Квитанція про направлення листа чи штамп на конверті будуть підтвердженням того, що скарга направлена 28 лютого 2009 р. Строк не вважають пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту або передано іншими відповідними засобами зв’язку (ч. 6 ст. 70 ЦПК України). Однак це правило стосується дій, які ми можемо вчинити поза межами суду. У разі, якщо процесуальну дію дозволено вчинити лише в суді, строк закінчується із закінченням робочого часу відповідного суду (ч. 5 ст. 70 ЦПК України).
Якщо обчислення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останній день строку є перший після нього робочий день (ч. 3 ст. 70 ЦПК України). Наприклад, суд встановив для сторін строк подання доказів, перебіг якого закінчується 7 вересня 2008 р. Оскільки цей день припадає на неділю, а, за загальним правилом, неділя є вихідним (ст. 67 КЗпП України), останній день подання доказів переносять на 8 вересня 2008 р.
Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка має неминуче настати, закінчується наступного дня після її настаня.
Зупинення, продовження та поновлення процесуальних строків. Основні строки у розвитку цивільних процесуальних правовідносин
Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків (ст. 71 ЦПК України). Підстави для зупинення процесуальних строків є ті ж, що і для зупинення провадження у справі. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у випадках, передбачених у ст. 201 ЦПК України: смерть або оголошення особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво; реорганізація юридичної особи, що є строною у справі; перебування сторони у складі Збройних Сил України чи інших військових формувань, які переведено на воєнний стан; неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи в суді; призначення, заміна законного представника.
Суд має право зупинити провадження у справі за заявою особи, яка бере участь у справі, у таких випадках перебування на строковій військовій службі; захворювання сторони, підтверджене відповідними медичними довідками; перебування сторони у тривалому відрядженні; розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності; призначення судової експертизи (ст. 202 ЦПК України).
Якщо суд постановив ухвалу про зупинення провадження у справі, процесуальні строки зупиняють не з моменту прийняття ухвали, а з настанням події, що була підставою для зупинення провадження. Звернемо увагу на те, що, на відміну від загального правила обчислення строків, встановленого у ст. 69 ЦПК України (перебіг процесуального строку починається з наступного дня після настання події, з якою пов’язано її початок), на підставі ухвали про зупинення провадження у справі, строк зупиняється негайно в день події, що спричинила зупинення.
Перебіг процесуальних строків продовжують від дня відновлення провадження у справі (ч. 2 ст. 204 ЦПК України). За заявою особи, яка бере участь у справі, або з власної ініціативи суд постановляє відповідну ухвалу, якщо усунено обставини, що спричинили зупинення строку. Час, на який зупинялося провадження у справі, не входить до процесуального строку.
Строки, встановлені законом або судом, повинні стимулювати учасників процесуальних відносин вчиняти відповідні дії вчасно.
Якщо учасники процесуальних відносин зобов’язані вчасно здійснити свої права та виконати обов’язки, то за пропущення визначеного на це строку передбачено відповідальність. Судді несуть дисциплінарну відповідальність, передбачену в Законі України «Про статус суддів». Відповідно до ст. 31 цього закону, невиконання обов’язку суду дотримуватися встановлених законом строків, є підставою дисциплінарної відповідальності суддів. Таку позицію обстоює і Пленум Верховного Суду України. У його постанові від 1 квітня 1994 р. № 3 «Про строки розгляду судами України цивільних і кримінальних справ» зазначено, що навмисне порушення процесуального закону чи несумлінність судді, які спричинили несвоєчасний розгляд і тяганину під час розгляду кримінальних або цивільних справ та суттєво обмежили права й законні інтереси громадян, треба розглядати з урахуванням конкретних обставин як неналежне виконання професійних обов’язків.
Для інших суб’єктів відносин встановлюється процесуальна відповідальність. Із закінченням строку право на вчинення процесуальної дії втрачається, а документи, які подала особа, залишаються без розгляду, якщо суд за її клопотанням не знайде підстав для поновлення або продовження пропущеного строку.
За невиконання процесуального обов’язку у визначений законом або судом строк особа несе процесуальну відповідальність. Специфіка цивільної процесуальної відповідальності у тому, що негативні наслідки для порушника – це, як правило, рішення суду не на його користь. Наприклад, відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов’язані подати докази чи повідомити про них у визначений судом строк. Докази, подані з порушенням цієї вимоги, суд не приймає. Оскільки в цивільному процесі діє принцип змагальності, суд не залучає до справи доказів із власної ініціативи. Рішення ухвалюють на підставі наявних відомостей. Тож сторона, що знехтувала своїм обов’язком і не надала суду доказів, що підверджують чи спростовують вимоги позивача, не посприяє суду у встановлені об’єктивної істини. Рішення у справі буде на користь тієї зі сторін, що сумлінно виконала свої обов’язки.
Суд може поновити або продовжити строк, встановлений відповідно законом або судом за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущеня з поважних причин (ст. 73 ЦПК України).
Застосування правила про поновлення та продовження процесуальних строків залежить від виду процесуального строку. Пропущений строк, встановлений судом, можуть продовжити. Продовження строку передбачає встановлення нового строку, потрібного для вчинення тієї процесуальної дії, якої з поважних причин не вчинено у первісно зазначений строк. Якщо процесуальну дію з поважних причин не було вчинено в межах строку, встановленого законом, суд вправі поновити його. Суд не вправі продовжити встановлений законом строк, оскільки ніхто, навіть суд, не має права змінювати тривалість строків, встановлених законодавчо.
Суд, залежно від обставин конкретної справи, встановлює поважність причини пропуску встановленого строку. Законодавець не зазначає переліку поважних причин. Це дає змогу суду оцінювати ситуацію у кожній справі індивідуально. Кожну причину, залежно від обставин, можуть оцінити як поважну в одному випадку і не брати до уваги в іншому. Наприклад, прохання відповідача, який перебував у відрядженні, продовжити строк для подання доказів суд може задовільнити. Водночас аналогічне клопотання позивача суд може відхилити. Адже позивач, готуючись до звернення в суд з позовною заявою повинен зібрати докази на підтвердження своїх вимог (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Позивач не має бути зацікавлений у зволіканні розгляду справи, адже очікує на рішення, яке відновить чи визнає його право. Суд має право розцінити клопотання позивача як зловживання своїми правами.
На теоретичному рівні можна встановити загальні ознаки для причин пропуску строків, які варто вважати поважними:
- обставина або кілька обставин, які безпосередньо унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк;
- обставина, яка виникла об’єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;
- ця причина виникла протягом строку, який пропущено;
- обставину підтверджують належні і допустимі засоби доказування1.
Усі ці обставини мають бути наявні одночасно. Відсутність однієї з них породжує сумніви щодо поважності причини пропущення строку.
Право заявляти клопотання про поновлення чи продовження процесуальних строків мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Своє клопотання зацікавлена особа подає до суду, у якому слід було вчинити процесуальну дію або до якого порібно було подати документи чи доказ. Одночасно з клопотанням заявник повинен вчинити відповідну дію або подати документ чи доказ. Клопотання про поновлення чи продовження строку розглядають у місці і час, встановлены судом, про що повідомляють осіб, які беруть участь у справі. Проте, як зазначено у ч. 2 ст. 73 ЦПК України, явка цих осіб є не обов’язковою.
За результами розгляду клопотання суд, визнавши причину пропуску строку поважною, постановляє ухвалу про поновлення чи продовження пропущеного строку. Якщо, на думку суду, підстав для поновлення чи продовження строку немає, суд своєю ухвалою відмовляє заявникові і продовжує розгляд справи по суті.
Ухвалу про відмову у поновленні чи продовженні пропущеного строку можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку (п. 7 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Ухвалу, за якою пропущений строк поновлюється або продовжується, можна оскаржити в апеляційному порядку лише разом із рішенням суду. Як виняток, окремо оскаржується ухвала про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання (п. 19 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Теми рефератів та доповідей:
1. Цивільні процесуальні строки.
2. Види процесуальних строків.
3. Обчислення процесуальних строків.
4. Зупинення, продовження та поновлення процесуальних строків.
5. Основні строки у розвитку цивільних процесуальних правовідносин
Питання для самостійного контролю:
1. Які наслідки пропуску процесуальних строків?
2. Чи вправі суд розглядати справу, якщо сплив строк позовної давності?
3. Яким чином поновлюються та продовжуються строки, встановлені законом і призначені судом?
Рекомендована додаткова література
Законодавство:
1. Конституція України, 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – с. 141.
2. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України, 18 берез. 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40 – 41. – с. 135.
Судова практика:
1. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції: Постанова Пленуму Верховного суду України, 12 черв. 2009 р. [електронний ресурс] // www.zakon.rada.gov.ua
2. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду: Постанова Пленуму Верховного Суду України, 12 черв. 2009 р. [електронний ресурс] //www.zakon.rada.gov.ua
3. Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ: Постанова Пленуму Верховного Суду України, 1 квіт. 1994 р. [електронний ресурс] // www.zakon.rada.gov.ua
Спеціальна література:
1. Андрійчук О. В. Процесуальні строки у цивільному процесі України.: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Оксана Василівна Андрійчук; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2009. – 21 с.
2. Бонтлаб В. В.Процесуальні строки у контексті удосконалення цивільного судочинства: науково-правовий аспект / В. В. Бонтлаб // Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Юридичні науки. — 2015. — Випуск 67. — С. 179 - 188.
3. Буга В. В. Загальні положення про обчислення, поновлення, продовження та зупинення процесуальних строків в цивільному процесуальному праві України // В. В. Буга // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія юридична. — 2015. — Вип. 3. Том 1. — С. 80—84.
4. Бужинская Г.П. Процессуальные сроки в советском гражданском судопроизводстве: Автореф. дис. канд. юрид. наук. М., 1987. 21с.
5. Исаева Е.В. Процессуальные строки в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Волтер Клувер, 2005.
6. Попов В.В. Проблемы взаимосвязи институтов встречного иска и процессуальных сроков // Проблемные вопросы гражданского и арбитражного процессов. – М., 2008. – С. 316-334.
7. Рожнов О.В. Деякі питання регламентації строків у цивільному судочинстві // Проблеми законності. – Х., 2004. – Вип. 67. – С. 55-61.
8. Курило М. П. Щодо необхідності подовження окремих процесуальних строків / М. П. Курило // Часопис Київського університету права. - 2013. - № 3. - С. 167-171.
9. Плєва В. А. До питання вдосконалення цивільного процесуального законодавства України / В. А. Плєва // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2013. - Випуск 23. Частина II. Том 1. - С. 160-163.
Тема 9. ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ
Мета — опанування студентами теоретичними знаннями про поняття та критерії визначення цивільної юрисдикції; розмежування цивільної, господарської і адміністративної судових юрисдикцій; класифікацію цивільної юрисдикції; юрисдикцію загальних судів щодо справ позовного, наказного та окремого провадження та наслідки порушення правил цивільної юрисдикції.
Кількість годин — 12 год.
Питання (завдання)
для самостійного
опрацювання
Методичні рекомендації для підготовки питань для
самостійного опрацювання
Поняття та критерії визначення цивільної юрисдикції
У першій темі наших лекцій мова йшла про те, що є чотири способи захисту суб’єктивних прав: громадський, адміністративний, нотаріальний і судовий. Відповідно суд, третейський суд, нотаріат, комісії з трудових спорів тощо уповноважені розглядати звернення осіб й ухвалювати рішення в межах своєї компетенції. Такий розподіл повноважень між різними державними органами регулюють правила інституту підвідомчості.
Цивільний процесуальний кодекс не дає визначення цього поняття, тому за основу дефініції ми можемо взяти рекомендації президії Вищого арбітражного суду України. Відповідно до роз’яснення ВАСУ від 8 лютого 1996 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», підвідомчість – це передбачена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
Залежно від органів, до компетенції яких належить розгляд і вирішення справ, розрізняють такі види підвідомчості:
1. Загальна – встановлена для більшості цивільних справ. Відповідно до Конституції України особа, яка вважає, що її суб’єктивне право порушено, вправі звернутися за його захистом до суду. За загальним правилом, звертатися до суду можна з будь-яких правових питань. Загальна підвідомчість цивільних справ безпосередньо пов’язана з правом на судовий захист. Необґрунтована відмова судді прийняти заяву у цивільній справі за непідвідомчістю варто розцінювати як відмову у правосудді.
У правових позиціях Верховного Суду України щодо положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі зазначено два винятки:
- заінтересовані особи зобов’язані звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу. Наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства фермер повинен звернутися до відповідної сільської (селищної) ради; про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій потерпіла особа звертається до комісії з питань встановлення прав реабілітованих;
- закон уповноважує визначене коло осіб звертатися до суду по захист прав та інтересів інших осіб. Наприклад, право звернутися із заявою про обмеження дієздатності фізичної особи належить членам її сім’ї, органові опіки і піклування, наркологічному або психіатричному закладові (ст. 237 ЦПК України).
Отже, у правилі про загальну підвідомчість треба враховувати два винятки: не всі права й інтереси захищає безпосередньо суд; у визначених законом випадках до суду може звернутися заявник, прав якого не порушено, щоб захистити інтереси іншої особи.
2. Альтернативна підвідомчість має місце в тих випадках, коли одну й ту саму справу можуть вирішувати різні органи. Заявник вправі самостійно обирати спосіб захисту своїх прав. Наприклад, відповідно до ст. 221 КЗпП України трудові спори розглядають у комісіях із трудових спорів (КТС) або в районних (міських) судах. Працівник, який хоче захистити свої трудові права, може самостійно обирати, куди звертатися за захистом – до суду чи громадського органу, за винятком тих справ, які КТС не уповноважена розглядати.
Використавши в альтернативній підвідомчості право звернутися за захистом в альтернативний до суду орган, заявник може залишитися незадоволений рішенням, яке цей орган прийняв. У такому випадку ця особа може скористатися правом на судовий захист. Тож в альтернативній підвідомчості завжди зберігається правило загальної підвідомчості – право на захист у судовому порядку.
3. Договірна підвідомчість. Її встановлюють за взаємною домовленістю між сторонами спору. Відповідно до Закону України «Про третейські суди», сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішеня третейського суду, за винятком окремих категорій спорів, передбачених у ст. 6 цього ж закону. Спеціальних вимог до змісту такого договору закон не встановлює. Важливо, щоб це була взаємна добровільна згода розглянути спір в альтернативний судовому захисту спосіб. У цьому і полягає основна відмінність договірної підвідочості від альтернативної.
Розмежування цивільної, господарської і адміністративної судових юрисдикцій
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд відбувається за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України).
Законодавець не встановлює вичерпного переліку справ, які розглядають у судах цивільної юрисдикції. Тому, щоб визначити, які правовідносини, крім зазначених у ст. 15 ЦПК України, будуть розглядатися в судах цивільної юрисдикції, нам треба розмежувати компетенцію (юрисдикцію) Конституційного Суду України, господарського та адміністративного судів. Для цього варто пригадати повноваження кожного з цих судів.
Конституційний Суд України діє відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України». Це єдиний орган конституційної юрисдикції. Конституційний Суд України розглядає справи про:
- конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономномної Республіки Крим;
- відповідність чинних міжнародно-правових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України, Конституції України для надання згоди на обов’язковість;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених ст. 111, 151 Конституції України;
- офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Із перерахованого випливає, що єдиним способом захисту прав громадян є звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням закону та Конституції України. Звернення з індивідуальними скаргиами осіб до єдиного органу конституційної юрисдикції законом не передбачено, хоч у спеціальній літературі ведеться мова про таку потребу.
Адміністративні суди – це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають справи, які виникають з адміністративно-правових відносин.
Справи адміністративної юрисдикції, згідно зі ст. 3 Кодексу Адміністративного Судочинства України (КАС України), – це переданий на вирішення адміністративнго суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, що виник між двома (кількома) суб’єктами відносин стосовно їхніх прав та обов’язків. У цих спірних правовідносинах хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою інших.
До спорів, які розглядають адміністративні суди, у ст. 17 КАС України віднесено:
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
- спори між суб’єктами владних повноважень щодо реалізації їхньої компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
- спори за зверненням суб’єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом;
- спори щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму.
Учасником усіх цих категорій спорів є суб’єкт владних повноважень. Відповідно до ст. 3 КАС України, це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб’єкти, які здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 КАС України). Наприклад, відповідно до ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету до господарського суду у довомісячний строк з дня одержання рішення.
Господарські суди – це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають господарські спори, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, крім винятків, встановлених законом.
Перелік справ, що є юрисдикцією господарських судів, передбачено у ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України):
- справи у спорах, що виникають під час укладення, зміни, розірвання і виконання господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім спорів, що виникають під час погодження стандартів та технічних умов; у спорах про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи, відповідно до законодавства, неможливо встановити за угодою сторін та інших спорів, вирішення яких, відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод, належить до відання інших органів;
- справи про банкрутство;
- справи за заявами органів Антимонопольнго комітету України, Рахункової палати з питань, зарахованих законодавчими актами до їх компетенції.
На практиці розмежування цивільної і господарської юрисдикції проводиться з урахуванням суб’єктного складу та характеру відносин. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, якими, за ст. 55 Господарського кодексу (ГК) України, є господарські організації, фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці, а також структурні одиниці господарських організацій, утворені для здійснення господарської діяльності.
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини (ч. 4 ст. 3 ГК України). Такий критерій для розмежування висновлено у спільному листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 р., у якому зазначено, що підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак, якщо у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід брати до уваги суб’єктний склад учасників спору. Цю позицію підтримала Президія Вищого арбітражного суду України у своєму роз’ясненні «Про деякі питаня підвідомчості і підсудності справ господарським судам».
Отже, якщо проаналізувати сказане, можна виділити два критерії визначення юрисдикції:
1. предмет правовідносин – господарські, адміністративні (публічні), цивільні, земельні, житлові, трудові, сімейні тощо;
2. суб’єкт відносин, що є предметом розгляду в суді (ідеться про статус такого суб’єкта) – суб’єкти владних повноважень, суб’єкти господарювання, фізичні особи.
У науковій літературі ще називають третій критерій такого розмежування – наявність спору про право. На нашу думку, у цьому критерії є надто багато винятків, щоб брати його до уваги. В судах цивільної юрисдикції спір про право не допустимий у справах окремого провадження та справах наказного провадження. У господарських процесуальних відносинах відсутній спір про право у справах щодо банкрутства.
Враховуючи зміни в чинному законодавстві, наявність спору про право втрачає актуальність. Якщо суд загальної юрисдикції, керуючись нормою ст. 15 ЦПК України, розглядає в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Це означає, що нормою ст. 15 ЦПК України встановлено універсальну (загальну) цивільну юрисдикцію і з’ясувати, чи розглядається справа в порядку цивільного судочинства, можна тільки послідовно проаналізувавши підвідомчість справи іншим судам. Правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини (ст. 124 Конституції України) не означає вирішення в судовому порядку лише спорів. Спірні правовідносини становлять лише частину процесуальних відносин, що належать до юрисдикції суду.
Суди цивільної (загальної) юрисдикції розглядають справи, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є фізична особа, крім випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до відання інших органів.
За змістом відносини, що є юрисдикцією цивільного судочинства, крім зазначених, можуть бути й інші, якщо це передбачено в законі. Прикладами таких справ є:
- справи про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту цієї організації, або прокурора (ст. 16 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- справи про оскарження рішення державних органів із питань володіння та користування культовими будівлями і майном (ст. 17 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- спори між іноземними інвесторами та державою щодо державного регулювання іноземних інвестицій і діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, якщо інше не визначено міжнародним договором (ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про режим іноземного інвестування»). Керуючись правовими позиціями Верховного Суду, ці спори
