Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Тема 12. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ





Мета — опанування студентами теоретичними знаннями про доказування як процесуальна діяльність, стадій процесу доказування, а також поняття доказів та їх класифікація в цивільному процесі. Характеристика засобів доказування в цивільному процесі. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, допитаних як свідків. Показання свідків. Письмові докази в цивільному процесі. Речові докази в цивільному процесі. Висновок експерта як засіб доказування в цивільному процесі.

 

Кількість годин — 8 год.

 

Питання (завдання) для самостійного опрацювання Методичні рекомендації для підготовки питань для самостійного опрацювання
Поняття і мета судового доказування Доказування становить основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на отримання об’єктивних відомостей, потрібних для виконання мети і завдань цивільного судочинства. Зміст доказової діяльності тісно пов’язаний із метою доказування. Мета доказування полягає у встановленні істини у справі. Однак питання про обсяг судової істини, про те, які явища об’єктивної дійсності має вивчити суд у результаті доказування, вирішується неоднозначно. У теорії поширена позиція про те, що вимога досягнення істини стосується лише фактичних обставин справи, встановлених через доказування. Але є й думка, що зміст істини становить і висновок про спірне правовідношення, а також права й обов’язки сторін. Ця думка є більш слушною, бо суд повинен з’ясувати і дійсні обставини справи, і права та обов’язки сторін. Судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх осіб, які беруть участь у справі, попри те, що їх функції в доказуванні є різними (наприклад, суд у справах окремого провадження може витребувати докази, сторони зобов’язані довести ті обставини на які вони посилаються). Крім того, правова оцінка фактів і висновки у справі є результатом процесуальної діяльності не лише суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Встановлення дійсних фактичних обставин справи – це обов’язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність усіх інших суб’єктів доказування. Обов’язок суду – правова оцінка фактів і висновок у справі. Але це не означає, що інші особи, які беруть участь у справі, позбавляються права висловлювати суду свою думку щодо кваліфікації фактів, відношень і того, як, на їхню думку, потрібно вирішити справу. Ця думка для суду не обов’язкова, але її аналіз може сприяти прийняттю правильного рішення. У всіх випадках – чи це встановлення фактів, чи, радше, правова кваліфікація, коли діяльність суду має владно-розпоряджувальний характер, а діяльність інших осіб, які беруть участь у справі, є рекомендаційною. Як підсумок процесуальної діяльності усіх осіб – є досягнення об’єктивної істини у справі. Розділяти єдиний процес пізнання судової істини у справі загалом на доказування фактів з одного боку і пізнання з іншого – не зовсім доцільно, не виправдано інтересами практики. Отже, судове доказування – це процесуальна діяльність суду й осіб, які беруть участь у справі, спрямована на встановлення істини з конкретної справи. У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття «доказування» і «докази». Тому потрібно зосередити увагу на визначенні основних понять процесу доказування, засобах доказування та доказах, які аналізуватимуть надалі. Як зазначає чимало науковців, поняття доказування нині проблемне (дискусійне), оскільки є багато підходів до його визначення і не існує єдиної концепції. Характерно, що в дореволюційному законодавстві та теорії цивільного процесу також було відсутнє визначення поняття «доказування». Один із засновників цивільного процесу Є. В. Васьковський, визначив доказування у процесуальному значенні як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як предмет, зміст та суб’єкти. Крім того, це визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники та заінтересовані особи, твердження яких також може перевіряти суд. Тому таке визначення можна вважати лише загальним. Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М. С. Шакарян: «Доказування – це діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів». Однак термін «судові докази» не конкретизує останніх, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших, пропонується об’єднати процес доказування з поняттям «доказу» як його необхідного складового елементу. Тобто сам корінь слова «доказування» свідчить про нерозривний зв’язок доказу з процесом доказування. Останнім часом у юридичній літературі трапляються висловлювання про необхідність визначення нового самостійного напряму дослідження, який називатиметься «доказовим правом» або «теорією доказів». Деякі науковці вважають цей напрям дослідження досить перспективним, однак дискусійним є застосування саме таких термінів. Із цього приводу варто зауважити, що некоректно вживати термін «доказове право», оскільки в разі звернення позивача до суду він зобов’язаний довести своє право (ст. 60 ЦПК України). А позиція відповідача в порушеній справі здебільшого пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом. Отже, загалом у цивільному процесі у зв’язку з порушенням цивільної справи виникатиме обов’язок доказування, а не право. Чимало науковців є прихильниками концепції про надання поняттю доказування статусу міжгалузевого інституту. Цю позицію арґументує процесуаліст І. В. Решетнікова, зазначаючи, що: - в основі будь-якого доказування лежить процес пізнання; - докази – це завжди відомості про обставини, які встановлюються одними і тими самими засобами доказування; - підхід до достовірності та достатності доказів також має подібність, що сягає корінням у гносеологічні процеси; - засоби доказування однакові для будь-якого процесу дослідження доказів в сфері правозастосування; - порядок дослідження доказів має загальні риси, що зумов­лено правовими та психологічними ознаками. Отож загальні риси в процесі доказування можна знайти, але, трансформуючи цю позицію на практиці цивільного або кримінального судочинства, можна віднайти й відмінні риси, на які звертають увагу інші вчені. Встановлюючи мету процесу доказування, деякі науковці вважають за потрібне відокремити поняття «факт» та «обставина», що в подальшому надасть можливість більш чітко розмежовувати доказовий процес на різних стадіях цивільного судочинства, визначити поняття «предмет доказування» тощо. Деякі автори не тільки розрізняють ці поняття, але й створили теоретичну модель їх застосування для справ окремого провадження. Так, С. Я. Фурса зазначає, що в окремому провадженні засобом захисту охоронюваних законом інтересів є рішення суду про констатацію юридичного факту, тобто з набуттям законної сили судового рішення юридичні обставини перетворюються на юридичні факти, а охоронюваний законом інтерес стає підставою для одержання особою певних прав, які визначаються законом на підставі встановленого юридичного факту. Тому метою доказування є встановлення обставин та фактів, що мають значення для справи.
Поняття судових доказів Докази – це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України). Докази, як свідчення про обставини, є відтворенням фактичної дійсності, що дозволяє аналізувати зміст цих обставин після того, як вони відбулися. За допомогою одних доказів ми можемо зробити прямі висновки про обставини справи. Наприклад, укладений договір підтверджує факт взяття на себе сторонами обов’язків, визначених у його змісті. Інші докази дозволяють лише опосередковано судити про обставини справи. Наприклад, грошовий переказ може бути підтвердженням виконання договору позики, однак грошова сума, яку боржник перевів на рахунок кредитора, могла бути і передоплатою в іншому зобов’язанні. По-друге, для доказів важливе значення має форма надання інформації про обставини справи. Відповідно з ч. 2 ст. 57 ЦПК України, ці дані встановлюють на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експерта. Встановлений процесуальним законом перелік засобів доказування є вичерпний. По-третє, цивільне процесуальне законодавство надає велике значення порядку отримання цієї інформації. Встановлені чіткі правила зібрання, дослідження і оцінки доказів. Докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу рішення суду (ст. 59 ЦПК України). Порушенням закону є як порушення гарантованих Конституцією прав людини під час збирання та дослідження доказів, і здійснення доказування неналежною особою чи органом. Крім того, закон передбачає порядок одержання доказів для того, щоб отримані свідчення про факти мали доказову силу. Наприклад, порядок допиту свідка (ст. 180–182 ЦПК України). Отже, можна зробити висновок, що судовим доказам притаманні характерні ознаки щодо їхнього: - змісту (інформація про обставини справи); - процесуальної форми (засобів доказування); - регламентованого законом порядоку отримання і дослідження доказової інформації і засобів доказування. Ці три ознаки характеризують правову природу судових доказів. Відсутність однієї з них унеможливлює дослідження й оцінку інформації в суді як доказу у справі. Судові докази, як зазначає М. К. Треушніков, – єдине поняття, в якому взаємопов’язані зміст та процесуальна форма, фактичні дані та засоби доказування. Якщо свідченням про факти не надано відповідної процесуальної форми, тобто їх не одержано з передбачених законом засобів доказування, і якщо цей засіб доказування не містить відомостей про факти, то вони не можуть бути використані як судові докази. Докази можна класифікувати за різними критеріями. Залежно від характеру зв’язку змісту доказів із фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяютья на прямі і непрямі (опосередковані). Докази вважають прямими, коли вони безпосередньо вказують на факт, який має значення для справи. Прямими доказами будуть показання свідка, що був очевидцем події; акт, складений про факт нещасного випадку на виробництві тощо. До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, які лежать в основі вимог і заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в сукупності і взаємозв’язку дозволяють зробити правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанція про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства, ретроспективна експертиза. Суд має враховувати під час дослідження доказів, до якого виду вони належать. Краще, коли в основу рішення лягають прямі докази, але коли їх зібрати неможливо, коло непрямих доказів потрібно розширити, аби уникнути збігів та випадковостей. Залежно від засобу утворення доказів, вони поділяються на первісні та похідні. Первісні – це докази, одержані з першоджерел (оригінали документів, речові докази тощо). Докази, одержані з інших джерел, називаються похідними (копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо). Суд повинен враховувати, що непрямі докази відображають обставини опосередковано. Від використання похідних доказів збільшується ймовірність неправильного встановлення фактів. Тому вони вимагають більш ретельної перевірки. Докази можна класифікувати і за джерелом. Залежно від того, що є джерелом доказів, докази поділяють на особисті, речові, отримані за допомогою технічних засобів і змішані. Така класифікація тісно пов’язана з процесуальною формою (засобами доказування). До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків. До речових – письмові й речові докази. Докази, одержані за допомогою технічних засобів, – це звуко- та відеозаписи. Змішаними доказами є висновки експерта.
Предмет доказування Тривалий час у літературі під предметом доказування розуміли сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких потрібне для вирішення справи судом, ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Сьогодні це положення беруть під сумнів. Дехто вважає, що зміст предмета доказування потрібно диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі. Предметом доказування позивача буде підстава позову, а предметом доказування відповідача – обставини, покладені в основу заперечення проти позову. Предмет доказування інших осіб, які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст предмета доказування кожного з них зумовлює його участь у процесі. Предмет доказування структурують й іншим чином, коли в його змісті виділяють: - юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень; - процесуально-правові факти, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях; - будь-які юридичні факти, включені до предмету доказування за ініціативою суду; - обставини, які не мають юридичнго значення, але запропоновані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи. Отже, предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. До предмета доказування у цивільному судочинстві належать факти матеріально-правового характеру, що визначають матеріально-правові взаємовідносини учасників спору. Зміст таких фактичних даних залежить від обставин справи. Наприклад, у справах про матеріальну відповідальність працівників до таких обставин належать відсутність обставин, що виключають матеріальну відповідальність працівника, наявність збитків, протиправна поведінка, причиновий зв’язок між діянням та завданою шкодою, вина, розмір шкоди, а також збереження правил укладення договору про повну майнову відповідальність. У справах про захист честі, гідності і ділової репутації до обставин, що мають значення для справи, належать: поширення відповідачем неправдивих відомостей про позивача – ця інформація ганьбить особу позивача, а також неправдивість цієї інформації. Попри те, що зміст предмета доказування має індивідуальний характер, можна зробити деякі узагальнення. Залежно від ролі, яку той чи інший факт відіграє в розподілі обов’язку доказування, та від засобів, використовуваних для їх встановлення, розрізняють факти, що підтверджують вимоги і факти, що обґрунтовують заперечення учасників процесуальних відносин. Визначення предмета доказування у цивільній справі є частиною процесу доказування. Коло фактів, що підлягає встановленню, первинно формулюють зацікавлені особи шляхом вказівок на них у своїх заявах чи поясненнях. У теорії та практиці цивільного процесу факти, що підлягають доказуванню, класифікують з огляду на те, хто на них вказує: позивач, відповідач, прокурор та ін. Ця класифікація за суб’єктною ознакою є виявом принципу змагальності і диспозитивності в судочинстві, оскільки межі судового спору (коло фактів, що досліджують у суді) встановлюють зацікавлені особи. При цьому кожна зацікавлена особа повинна наводити факти, що підверджуюють її вимоги та заперечення у справі. Однак зацікавлені особи не можуть самовільно обмежувати предмет доказування. Суд уповноважений визначити обставини справи, що мають значення для справи, дослідити докази, подані особами, які беруть участь у справі. Зазначимо, що повноваження суду у витребуванні доказів не є безмежними. По-перше, суд не досліджує доказів, що не стосуються предмета доказування, а по-друге, суд не вправі виходити за межі заявлених вимог із власної ініціативи. Також варто пам’ятати, що факти, відповідно до прямої вказівки закону, можна вносити до предмета доказування лише з ініціативи сторін. Наприклад, факт пропущення строку позовної давності. Його вирішує суд за умови, якщо про це заявив відповідач (ч. 3 ст. 267 ЦК України). У процесі цивільного судочинства предмет доказування може змінюватися. Такі зміни відбуваються через здійснення зацікавленими особами своїх процесуальних прав. Наприклад, зміна предмету або підстав вимоги позивачем, уточнення заперечень відповідачем тощо. Отже, потрібно розрізняти такі три загальноприйняті елементи предмету доказування: 1) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); 2) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстава заперечення); 3) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Факти, що належать до предмета доказування, варто відрізняти від інших, встановлених під час розгляду справи, однак не пов’язаних із правильним вирішенням питання про права і обов’язки сторін (наприклад, встановлення на початку судового розгляду судом осіб, які з’явилися в судове засідання, а також перевірка повноважень представників).
Підстави звільнення від доказування Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування. Відповідно до ст. 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню обставини, що: - визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; - визнані судом загальновідомими; - встановлені судовим рішенням у цивільних, господарських або адміністративних справах щодо рішення, яке набуло законної сили у справах, де беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; - вирок в кримінальній справі, що набрав законної сили або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення є обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинила їх ця особа. 1. Визнання – це повідомлення стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи. Процесуальним наслідком визнання у цивільному процесі однією стороною факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. Зазначимо, що, відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, у попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які потрібно встановити для вирішення спірного правовідношення і які з них визнає кожна зі сторін, а які потребують доказування. Про інших осіб у цьому положенні не сказано. Однак ми не вважаємо за доцільне обмежуватися лише визнанням факту сторонами, тим паче, що в ч. 1 ст. 61 участь у визнанні факту особами, які беруть участь у справі, передбачена. Визнання здійснюють упродовж попереднього засідання або у судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Мовчання сторони не слід вважати визнанням пояснення. Також визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоди того, хто цю обставину визнав, із запропонованою її оцінкою. Визнання обставини в жодному разі не можна ототожнювати з визнанням позову. 2. Обставинами, які суд визнає загальновідомими, слід вважати обставини, відомі широкому колу осіб, зокрема складу суду. Вони не потребують доказування, оскільки об’єктивність їх існування – очевидна. Це в основному є події. Загальновідомі обставини прийнято поділяти на: - всесвітньо відомі (голодомор в Україні 1932–1933 рр.); - відомі на території певної держави (повінь у Львівській області в серпні 2008 р.); - локальні, відомі на обмеженій території (дорожньо-транспортна пригода у м. Львові на вул. Снопківській у листопаді 2008 р.). Не варто вважати загальновідомими обставинами оцінки фактів, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб або обставини, адже вони не мають об’єктивного існування (паранормальні явища). Для того, щоб суд визнав загальновідомий факт, потрібно, щоб клопотання подала особа, яка в цьому зацікавлена. Суд постановляє ухвалу, в якій визнає обставини загальновідомими. Ухвала оскарженню не підлягає. 3. Преюдиційні факти – це факти, встановлені судовим рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними й об’єктивними межами, за якими сторони чи інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі правовідносини, встановлені судовим рішенням у цій справі. Суб’єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні і ті ж особи або їхні правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об’єктивні межі стосуються обставин, встановлені судом. Преюдиційні факти не потребують доказування, якщо одночасно мають місце: - обставина, встановлена судовим рішенням. Варто пам’ятати, що, відповідно до ст. 208 ЦПК України, судове рішення може мати форму ухвали або рішення. Особливою формою судового рішення є також судовий наказ (ст. 95 ЦПК України). Тому преюдиційну силу має кожне з цих рішень. Рішення, які встановлені іншими органами, потребують доказування на загальних підставах; - судове рішення набуло законної сили; - у справі беруть участь ті самі особи або особа, які брали участь у попередній справі. Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті, щодо яких відбувався спір, які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, яких сторони не оспорювали, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних правовідносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір і які зазначені у резулютивній частині судового рішення. Слід зазначити, що згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України преюдиційність поширюється не лише на осіб, які брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі. Це є новелою для цивільного процесу. Важливою новелою є і те, що преюдиційність мають рішення адміністративних і господарських судів. Покликаючись на преюдиційні факти, потрібно також враховувати таке, якщо буде скасовано рішення, яке встановлює преюдицію, то рішення, на якому воно ґрунтується, треба переглядати за нововиявленими обставинами (п. 3.ч. 2 ст. 361 ЦПК України). Щодо преюдиційності обставин, встановлених вироком суду у кримінальній справі або рішенням у справі про адміністративне правопорушення, то вони будуть обов’язковими для суду, що розглядає цивільну справу про правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або рішення лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення встановлено для справ про захист прав споживача. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів», об’єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися із позовами до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їхні функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Задовольняючи такий позов, суд зобов’язує порушника довести рішення суду до відома споживачів у встановлений ним строк через засоби масової інформації або в інший спосіб. Якщо суд визнав дії виробника неправомірними, то під час розгляду скарги окремого споживача попереднє рішення в частині, що мав місце цей факт порушення і здійснили його саме ці особи, має преюдиційне значення. Крім обставин, що є підставами звільнення від доказування, законодавство передбачає правила розподілу обов’язків доказування. Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, обов’язок збирання доказів несуть сторони. Це основа принципу змагальності. Суд не може збирати докази з власної ініціативи. Обов’язок надання доказів покладають також на третіх осіб. Оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, має всі права і виконує всі обов’язки позивача, то вона повинна доказувати обставини, якими підтверджує свої вимоги. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною у процесі. Прокурор чи інші особи та органи, які звертаються на захист інтересів інших осіб, зобов’язані доказати обставини, що лежать в основі їхньої заяви. Матеріально-правовий зміст обов’язку подавати докази полягає в тому, що за його невиконання суб’єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалася зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як за використання презумпції, існуючим, якщо іншого не докаже друга сторона. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто твердженнях, які самі потребують доведення. На позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін «презумпція». Отже, може скластися враження, що, забороняючи використовувати припущення у доказуванні, ст. 60 ЦПК України забороняє застосовувати презупцію. Але це не так. Презупції, встановлені нормами матеріального закону, підлягають застосуванню у цивільному процесі. Основне їх призначення – перерозподіл обов’язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто є припущенням, потребують спростування, а не доказування.
Процес доказування Судове доказування, як складна процесуальна діяльність, має етапи і складається з елементів. Досягнення істини у справі неможливе без встановлення фактичних обставин справи, вибору норми права (правової кваліфікації) та висновку про права й обов’язки сторін. Тому в доказовій діяльності можна виділити такі етапи: - з’ясування фактичних обставин справи – визначення кола обставин, які підлягають доказуванню; встановлення джерела інформації та надання доказів процесуальної форми (збирання доказів); надання доказів суду; - висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів та відносин – дослідження доказів, аналіз їх належності, допустимості, достатності в сукупності, усунення суперечностей між доказами; - правовий і фактичний висновок зі справи загалом – оцінка доказів. Істини на кожному етапі можна досягти, використовуючи ті чи інші елементи доказування, які формують його структуру. У теорії виділяють три елементи доказування: 1). Зібрання доказів. Це дії щодо виявлення, забезпечення та надання суду і витребування судом доказів. Враховуючи правила розподілу обов’язку доказування, ці дії в основному вчиняють сторони або особи, які беруть участь у справі. Процес доказування для позивача розпочинається до порушення судочинства, оскільки у позовній заяві мають бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування(п. 6 ст. 119 ЦПК України). Відомо, що провадження у справі порушують лише після звернення позивача або заявника з відповідною заявою до суду або до іншого юрисдикційного органу, але виникнення цивільних процесуальних правовідносин може зумовлюватись також подачею заяви про забезпечення доказів до пред’явлення нею позову (ч. 3 ст. 133 ЦПК України) або забезпеченням позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 151 ЦПК України). Підтвердженням того, що доказовий процес передує зверненню до суду, є те, що адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян – за їхньою згодою тощо (ст. 6 ЗУ "Про адвокатуру"). Тобто адвокат може зібрати докази у справі до звернення до суду і має обґрунтувати зміст позовних вимог, зазначених у позові. Отже, етап зібрання доказів може передувати першій стадії цивільного судочинства – подання позовної заяви (заяви), і відкриття провадження у справі. Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, у зібранні доказів. Одним із способів сприяння у зібранні доказів є витребування їх судом. Якщо сторона зіткнулася зі суб’єктивними чи об’єктивними перешкодами у зібранні доказів, вона вправі звернутися до суду із заявою про витребування доказів. У заяві про витребування доказів потрібно зазначати доказ, що підляє витребуванню, обставини, що перешкоджають самостійно отримати доказ, підстави, на яких особа вважає, що доказ має інша особа, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК України). Докази, що витребовуються, спрямовують безпосередньо до суду. Якщо особа не має можливості надати доказ, який витребовується, вона зобов’язана про це повідомити суд протягом п’яти днів з дня отримання ухвали про витребування доказу. Другим способом сприяння у зібранні доказів з боку суду є судові доручення. Це зібрання доказів, подання яких до суду ускладнене їхньою віддаленістю від місця розгляду справи. На виконання судового доручення суд постановляє ухвалу, в якій коротко викладає суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які має зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому її адресовано (ст. 132 ЦПК України). Ще один спосіб сприяння суду у здійсненні особами доказування – забезпечення доказів. Якщо особи, які беруть участь у справі, вважають, що подання потрібних доказів неможливе або існують складнощі в поданні, вони мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Заяву про забезпечення доказів можна подати до або після відкриття провадження у справі. Сторона у своїй заяві має зазначити докази, які потрібно забезпечити, обставини, які можуть бути підтверджені цими доказами, обставини, що свідчать про те, що подання потрібних доказів може бути неможливим або ускладненим, а також мету забезпечення цих доказів (ст. 134 ЦПК України). (Детальніше про витребування доказів, судові доручення та забезпечення доказів читайте у темі «Провадження у справі до судового розгляду»). 2). Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду на судовому засіданні інформації про фактичні обставини справи, представлені сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної та логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних відомостей, їхнього змісту, достовірності, процесу формування, збереження та забезпечення. Якщо у процесі дослідження доказів виявиться, що зібраних доказів недостатньо, суд, відповідно до принципів цивільного судочинства, не вправі витребовувати нові докази. Однак у разі виникнення в цих осіб труднощів під час зібрання доказів за їхнім клопотанням суд сприяє у витребуванні таких доказів і за потребою може оголосити для цього перерву, відкласти розгляд справи, а в окремих випадках зупинити провадження у справі (ст. 202 ЦПК України). Спосіб і порядок дослідження доказів залежить від виду засобу доказування і чітко регламентований процесуальним законодавством. (Більше про дослідження доказів читайте у темі «Судовий розгляд»). 3). Оцінка судових доказів – невід’ємна частина судового доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази для суду не мають наперед встановленої сили. Оцінка доказів складається із визначення судом їх належності, допустимості, достовірності та достатності. Судове рішення як акт правосуддя має бути обґрунтованим, тобто ухваленим з урахуванням з’ясованих у судовому засіданні обставин справи і зібраних доказів. У судовому засіданні суд має зазначити обставини справи, встановлені судом, і докази, на яких ґрунтуються висновки суду. Належність доказів іноді трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Належність доказів варто вважати правилом поведінки, що адресоване всім суб’єктам доказування – особам, які беруть участь у справі. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд, відповідно до правил належності, має регулювати процес формування доказів для обґрунтування судового рішення. У законі нема вказівки на перелік доказів, які потрібно зібрати з тієї чи іншої справи. Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але належить і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі, вони зобов’язані також керуватися правилом належності доказів і надавати докази, потрібні і достатні для вирішення конкретної справи. Питання про належність доказів вирішує суд, однак, приймаючи таке рішення, суд керується об’єктивними критеріями. Вирішуючи питання про належність доказів, суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів конкретної справи, які передбачено нормою матеріального права, на основі якої буде вирішено цивільну справу. Предмет доказування – це той критерій, що допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів призводить до збирання непотрібних доказів або до того, що не витребуються докази, які стосуються справи. У цивільному процесуальному праві є чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Наприклад, відповідно до ст.119 ЦПК України, позивач має вказати на обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги і заперечення, а також докази, які підтверджують викладені позивачем обставини. Згідно із ст. 137 ЦПК України, особи, які подають клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов’язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Закон передбачає також інші гарантії правила належності доказів на різних стадіях цивільного процесу в суді першої інстанції. Крім правила належності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає також правило допустимості засобів доказування. Наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлюються засобами доказування, що визначені ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Тому, відповідно до ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Допустимість засобів доказування – це одна з найважливіших умов, яка забезпечує законність і обґрунтованість судових рішень. Допустимість судового доказу – це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, яку потрібно розглядати в широкому і вузькому розумінні. Правило допустимості в широкому (загальному) розумінні затверджено в ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Воно допускає наявність визначеного переліку засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Ця вимога має виключний характер, оскільки встановлений законом перелік засобів доказування не можна розширити або звузити на розсуд суду. Правило допустимості у вузькому (спеціальному) розумінні затверджено у ст. 59 ЦПК України. Воно стосується, передусім, тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки деякі засоби доказування, передбачені законом. Їх конкретизовано в нормах матеріального права. Наприклад, в разі недотримання письмової форми правочину у виникненні спору не можна посилатися на показання свідків (ст. 218 ЦК України). Встановлення ступеня працездатності може бути визнач





Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.