Леся Українка і кінематограф

Їй присвячено художній фільм М.Мащенка «Іду до тебе» (1972) за сценарієм І.Драча, науково-популярні картини «Леся Українка» (1957), «Леся Українка» (1969), документальну стрічку «Леся Українка» (1971). Найвідоміші екранізації її творів — «Лісова пісня» (1961) В.Івченка та «Лісова пісня. Мавка» (1980) Ю.Іллєнка, «Спокуса Дон Жуана» (1985) В.Левіна, телевізійна вистава «Оргія» (1991).

Театральні постанови за творами Лесі Українки

Композитор М.А.Скорульський у 1936 році написав балет "Лісова пісня" за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки. Прем'єра балету відбулася у 1946 році в Київському театрі опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка. З 1958 року балет "Лісова пісня" йде у постановці балетмейстера В.Вронського^[19]. Харківським театром "P.S." було випущено виставу «Монологи. Вечір Слова», поетична вистава за поезіями Лесі Українки (режисер: С. В. Пасічник). Харківським театром імені Тараса Шевченка було випущено виставу «Адвокат Мартіан» (режисер: С. В. Пасічник).

§ (рос.) Леся Украинка. Собрание сочинений в 3-х тт. М. 1950. (Рецензія П. О. в Літ.-Наук. Збірнику УВАН, кн. 1. Нью-Йорк 1952)

§ (англ.) Spirit of Flame. A Collection of the Works of Lesya Ukrainka. Translated by Percival Cundy. Foreword by Clarence A. Manning. Нью-Йорк 1950.

Ли́па Іва́н Левкович (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, Керч — 13 листопада 1923, Винники) — громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

§ Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р. — український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У 1919 р.— міністр віросповідань УНР.

§ Народився 24 лютого 1865 року у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. 1891 року разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. 1893 року товариство було розгромлене, а І.Липа заарештований.

§ Після тринадцяти місяців ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902—1918 роках жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 роках побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі.

§ Організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. видавав альманах «Багаття» (разом з дружиною), часто друкувався в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературний Науковий Вісник», «Українська Хата» та інших.

§ Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським Літературним Товариством. В 1917 р. призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво «Народній Стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу її Центрального комітету.

§ У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі.

§ З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.

§ Автор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» та і ншы

Іваненко Оксана Дмитрівна — українська письменниця, перекладачка.

§ Народилася 31 березня (за н. ст. — 13 квітня) 1906 року в Полтаві.

Закінчила 1926 року Харківський інститут народної освіти і 1931 року аспірантуру при Українському НДІ педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київському філіалі цього інституту. Була вихователькою в дитячій колонії ім. О. М. Горького під керівництвом А. С. Макаренка. У 1932 — 1939 рр. працювала у видавництві «Молодий більшовик», в 1947 — 1951 рр. — в журналі «Барвінок».

§ Друкується з 1925р. О. Іваненко належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи.

§ Автор повістей «Друкар книжок небачених» (1947, про І. Федорова), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), романів «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Т. Г. Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка).

§ Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974).

§ Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм.

§ Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.

§ Більше тридцяти років пише вірші, поеми, казки для дітей Вадим Петрович Скомаровський. Присвячені вони рідному краю, природі, героїці воєнної пори, працьовитим людям і, звичайно, дівчаткам і хлопчикам — допитливим і непосидючим, яким був і сам поет в пору дитинства.

§ Народився Вадим Скомаровський 1 червня 1937 року. Його рідне село Балико-Щучинка (Кагарлицький район на Київщині) лежить на покраяному ярами правому березі Дніпра, довкола ліси, а в лісах — озера. А які багатозначні і загадкові там назви місцевостей — Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів. Ця багата природа розвивала творчу уяву майбутнього поета, дещо скрашувала його дитинство, яке припало на роки Вітчизняної війни. На фронті загинув батько Вадима Скомаровського. Мати все життя працювала вчителькою. І Вадим після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища працював учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом В. Скомаровський закінчив Ізмаїльський педінститут. І подальша його журналістська, комсомольська, партійна робота та робота головним редактором і директором видавництва «Молодь» була тісно пов'язана зі школою, з дітворою та молоддю.

§ 1956 року Вадим Скомаровський надрукував у журналі «Піонерія» свій перший вірш для дітей і, можливо, сам того не знаючи, зробив свій вибір: став на літературний шлях і назавжди залишився вірним юним читачам. Уже перші книжечки Вадима Скомаровського «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961) засвідчили, що в автора є природний дар розповідати про дітей і для дітей, поетично змальовувати природу.

§ З роками тематика творів Вадима Скомаровського розширилась. До образів земляків, до чарівних пейзажів рідного краю додалися нові герої — діти й дорослі, нові краєвиди. У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі». Це вірші, присвячені геніальному українському поетові Тарасові Григоровичу Шевченку. Відтоді поет не. раз звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

§ У дитинстві майбутній поет зачитувався чудовими книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні, наскрізь пронизаними романтикою подвигів. Шана до відомих письменників залишилася у Вадима Скомаровського на все життя. І поет захотів розповісти сучасним школярам про їхнє незвичайне життя. Так появилися талановиті поеми «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів».

§ Серед творів Вадима Скомаровського є і казки: «Де поділися зірки?», «Чому в морі вода солона», «Чому Лютий короткий» та інші. Вони цікаві та повчальні.

§ Більшість віршів В. Скомаровського — це невимушені оповідки про ту чи іншу (в повному розумінні екстремальну подію), пригоду і обов'язково з несподіваною розв'язкою. Цікаво, наприклад, прочитати, як моряки врятували напівзамерзлих солов'їв, що заблукавши у пітьмі, прибилися на корабель («Солов'ї»). Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. І сили повернулися до солов'їв.

§ Незвичайна подія відбулася в лісі («Погоня»). Там дуб захистив бідолашного зайчика від лисиці: скинув, наче з рукава, снігу на його сліди: спробуй тепер, лисице, заячу стежку віднайти! Справжня біда трапилася з окунцями: «опинились окунці в лузі після повені», а вода почала спадати («Окунці-стрибунці»). Проте біди не сталося — діти виловили окунців і кинули у Дніпро. Читаючи такі вірші, постійно ловиш себе на думці, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас.

§ Новою, цікавою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні, сатиричні поезії, мініатюри, шаржі. Про це свідчить нова збірка поета «Комп'ютер з характером», що вийшла друком у 2002 році.

§ Твори В. П. Скомаровського перекладено російською, білоруською, молдавською, казахською, киргизькою, туркменською, башкирською мовами. Відомі вони читачам у Болгарії, Польщі, Чехії, Канаді. Поет також відомий як перекладач з російської, білоруської і туркменської мов.

§ В. Скомаровський — лауреат чотирьох літературних премій: імені Миколи Трублаїні (1978), імені Олександра Копиленка (1986), імені Лесі Українки (1989), імені Наталі Забіли (2003).

Васи́ль Олекса́ндрович Сухомли́нський (*28 вересня 1918, с. Омельник (нині Онуфріївський район Кіровоградської області) — †2 вересня1970) — український педагог, публіцист, письменник, поет.

Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство й юність. Як і решта селянських дітей, він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку Сухомлинський подався в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, поступив на робітфак, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського. В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі. В 1941 році добровольцем йде на фронт. В січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву. Тільки дивом залишився живий. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування в шпиталі на Уралі він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. Його призначили директором середньої школи в селищі Ува Удмуртської АРСР. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947 році Сухомлинський просився назад до школи. В 1948 році Васи́ль Олекса́ндрович стає директором Павлиської середньої школи і беззмінно працює протягом 23 років до кінця своїх днів. В 1948 році це була звичайна, пересічна школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки війни, відомою її зробив Сухомлинський. Педагог, як і філософ, потребує десятиріччя, щоб сформулювати свої світоглядні принципи, скласти педагогічні переконання. Багато років пішли на це і в Сухомлинського. Ці 23 роки стали найпліднішим періодом його науково – практичної та літературно – публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально - виховного процесу». З 1957 р. – член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. 1958 – заслужений вчитель УРСР. 1968 – нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Василь Олександрович, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, мужньо ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного і естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. В його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи. Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання.А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей». На мій погляд, ця теза має стати програмною для нашого вчительства і для наших державотворців. Звернення до педагогічної спадщини В.Сухомлинського, розгляд його педагогічної системи, наявність наукових шкіл та їх активна діяльність як наукова, так і просвітницька, свідчать про плідність і перспективність цього напряму досліджень не лише в структурі історико-педагогічної науки, а й значущість для розв'язання актуальних проблем сучасної освітньої та виховної практики.

2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помирає, але його внесок у життя та його твори залишаться назавжди. Василь Олександрович Сухоминський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки 20 ст.

Українська монета з серії «Видатні особистості України»

В. А. Сухомлинський — автор 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Загальний тираж його книг складає близько 4 млн екземплярів на різних мовах народів нашої країни і світу. В квітні 1970 року він закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» — доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність всього його педагогічного мислення.

Твори В. Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн. примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. В період з 1945 по 1970 рр. надруковано 463 статті; у 1971—1986 рр. — 105 статей.^[1]

Країни, де видавались твори В. Сухомлинського: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизія, Латвія, Литва, Молдавія,Таджикистан, Татарстан, Узбекистан, Чувашія. А також: Англія, Болгарія, Іспанія, Китай, Монголія, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина,Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Югославія, Японія.Його книги присвячені головним чином вихованню і навчанню молоді, педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах та ін. Пропагуючи в засаді виховання колективізму в учнів, Сухомлинський рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив як засаду, «яка може завдати духової травми вихованцеві». Віддаючи належне трудовому вихованню в школі, виступав проти ранньої спеціалізації (з 15 років життя), передбаченої «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям».

Найважливішими працями Сухомлинського є: "Воспитание коллективизма у школьников" (1956); "Трудовое воспитание в сельской школе" (1957); "Педагогический коллектив средней школы" (1958); "Виховання в учнів любові і готовності до праці” (1959); "Воспитание коммунистического отношения к труду" (1959); "Воспитание советского патриотизма у школьников" (1959); "Система роботи директора школи" (1959); "Верьте в человека" (1960); "Як ми виховали мужнє покоління" (1960); "Виховання моральних стимулів до праці у молодого покоління" (1961); "Духовный мир школьника" (1961); "Формирование коммунистических убеждений молодого поколения" (1961); "Людина неповторна" (1962); "Праця і моральне виховання" (1962); "Дума о человеке" (1963); "Нравственньй идеал молодого поколения" (1963); "Шлях до серця дитини" (1963); "Воспитание личности в советской школе" (1965); "Щоб у серці жила Батьківщина" (1965); "Моральні заповіді дитинства і юності" (1966); "Трудные судьбы" (1967); '"Павлышская средняя школа" (1969); "Сердце отдаю детям" (1969); "Народження громадянина" (1970); "Методика виховання колективу" (1971); "Разговор с молодым директором школы" (1973); "Как воспитать несовершеннолетнего человека" (1975); "Мудрая власть коллектива» (1975) та багато інших. У 1976 р. видані вибрані твори Сухомлинського у 5-ти т. У 1974 р. за книгу "Серце віддаю дітям" Сухомлинський удостоєний Державної премії УРСР. Нагороджений орденом Леніна та багатьма медалями.

В 1989 р. була утворена Міжнародна асоціація прихильників Сухомлинського (Марбург), а в 1990 р. — Українська асоціація Василя Сухомлинського, яка систематично проводить Всеукраїнські педагогічні читання, присвячені вивченню і впровадженню у широку педагогічну практику творчої спадщини видатного педагога. З плином часу інтерес учених і вчителів до життя і творчості В.О. Сухомлинського зростає, поширюється в Україні й світі. Без його творчості не можна уявити сучасної гуманної педагогіки.

Ураховуючи визначний внесок В. О. Сухомлинського у вітчизняну і світову педагогічну науку, Верховна Рада України постановила: оголосити 2003–2004 навчальні роки в Україні роками Василя Олександровича Сухомлинського.

Зростання кількості публікацій, пов’язаних з життям і діяльністю В. О. Сухомлинського, їх багатоплановість, а також видання творів різними мовами зумовлюють потребу систематичного аналізу й упорядкування. Тому природно, що дослідники із середини 90-х років, історики педагогіки запропонували вживати узагальнюючий термін «Сухомлиністика». Зараз ним широко користуються дисертанти, викладачі вузів, бібліотекарі.

За десять років сухомлиністика набула стабільності, масштабності й різноплановості. За ініціативою Української асоціації Василя Сухомлинського з 1993 р. проводяться щорічні Всеукраїнські педагогічні читання «В. О. Сухомлинський у діалозі з сучасністю». 25 вересня 2003 р. відбулися урочисті збори в Київському міському будинку вчителя, присвячені 85-річчю від дня народження великого педагога-гуманіста В. О. Сухомлинського та другі Міжнародні і десяті Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський у діалозі із сучасністю: особистість учителя».

Важливим засобом поширення ідей В. Сухомлинського є проведення Всеукраїнських конкурсів студентських робіт за його спадщиною. Спадщина вченого є об’єктом наукового дослідження докторських і кандидатських дисертацій, виконаних у різних країнах.

Ідеї Сухомлинського активно впроваджують в життя: Павлиська середня школа ім. В. О. Сухомлинського; Український колеж ім. В. О. Сухомлинського м. Києва; Олександрійське педагогічне училище Кіровоградської області ім. В. О. Сухомлинського; Миколаївський державний педагогічний університет ім. В. О. Сухомлинського; дитячий навчальний заклад ім. В. О. Сухомлинського; Державна науково-педагогічна бібліотека України ім. В. О. Сухомлинського.

Лари́са Миха́йлівна Письме́нна (*11 лютого 1914, Чоповичі, тепер Малинського району Житомирської області — †27 лютого 1992) — українська письменниця, автор дитячих казок, оповідань.

Лариса Михайлівна Письменна народилася 11 лютого 1914 року в сім`ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з раннього дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури.

Під час навчання у Білоцерківському фінансовому технікумі вона надіслала до Харківського журналу «Трактор» свій перший вірш, який був надрукований.

Після невдалої спроби навчатися в інституті народної освіти, вступила на навчання в Київський лісовий інститут, працювала на посаді завідуючої редакцією літератури у видавництві «Веселка». Після Великої Вітчизняної війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка.

З 1956 року Лариса Письменна — член спілки письменників СРСР.

У 1964 році за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією Лесі Українки. Також була нагороджена орденом «Знак Пошани», почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР.

Лариса Письменна — авторка численних творів для дітей, серед яких:

→ збірки оповідань та повістей «Скарб Вовчої криниці» (1961), «Ненаписаний портрет» (1979), «Не за синіми морями» (1980), «Ліна» (1983);
→ роман «Батько» (1978);
→ збірка вибраних творів (1984);
→ однотомник казок, повістей, оповідань «Тисяча вікон і один журавель» (1984);
→ повісті-казки «Там, де живе Синя Ластівка» (1986).

Твори письменниці перекладалися російською, грузинською, естонською, литовською, німецькою, румунською мовами.

Народився Юрій Феодосійович у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині в сім'ї учителів. Дитинство його пройшло на берегах Славути і на Уралі, а шкільні роки — серед розкішної природи Карпат. Міцно вкарбувалися в пам'яті хлопчика розповіді великого знавця старовини, академіка Дмитра Івановича Яворницького, який часто бував у Ярмишів.

Свій творчий шлях Ю. Ярмиш розпочав з віршів, хоча потім перейшов на прозу. Перші поетичні спроби п'ятнадцятирічного школяра почули київські поети Дмитро Білоус, Василь Швець, Борислав Степанюк, які схвально відгукнулися про них. Через деякий час вірші Юрія були надруковані в газеті. Саме ці події, мабуть, і зумовили вибір навчального закладу — Київський університет (факультет журналістики).

Після закінчення університету Ю. Ярмиш був направлений у Крим, де працював у книжковому видавництві. Готуючи путівники по Судаку, Ялті, Сімферополю та інших містах області, Юрій Феодосійович знайомився з історією краю, казковою природою півострова.

Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року в Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», «Живі малюнки», «Маленькі казки», «Чарівні струмки», «Цікавий промінець», «Лебедина казка», «Капітанова люлька», «Золотий кораблик», «Сонечко», «їжачок і Соловейко», «Вовчі окуляри», «Весела мандрівка», «Живі малюнки», «Великий мисливець», «Чарівні ліки», «Лісові балакуни» та інші. Загалом Ю. Ярмиш видав більше 50 збірок казок, які перекладено 15 мовами.

Після повернення до столиці молодий письменник очолював журнал «Піонерія», а згодом редагував «Радугу». Нині Юрій Феодосійович —- професор Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), автор низки публікацій з проблем дитячої літератури та літературної казки.

Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, США, на Балканах, кілька разів відвідав Індію, враження про яку описав у творі «По дорогах Індії».

Як казкар Ю. Ярмиш відомий не лише в нашій країні. У Санкт-Петербурзі видано антологію найкращих казок сучасних письменників країн Співдружності Незалежних Держав, у якій вміщено по одному-два твори кожного автора, а Ю. Ярмиша — аж 16 казок.

Друзі жартома називають його «українським Андерсеном». І це не випадково. Ім'я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.

У 2001 році за цикл новел-фантазій Юрію Феодосійовичу присуджено літературну премію імені Юрія Яновського.

Життєвий шлях Дмитра Григоровича Білоуса розпочався 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянській родині. Крім Дмитра, у сім'ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола. «Трудове виховання — на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, — не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», — згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство.

Хранителькою сімейного затишку була мати, скромна трудівниця. У поета довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава» на безкоштовний проїзд залізницею. Один раз скористалася, більше не встигла... Батько Григорій Миколайович — був сільським мудрецем, порадником і заступником односельців. Його навіть обрали народним суддею.

У сім'ї шанували слово, любили самодіяльний театр. Батько сам писав п'єси, старший брат Олекса пробував свої сили в поезії, друкувався у 20-ті роки, належав до активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Він також викладав історію в Харківській трудовій комуні А. С. Макаренка. Коли малий Дмитро, перехворівши висипним тифом, був на грані смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Так майбутній письменник вирушив у люди. А на людей йому просто щастило. У харківській середній школі літературу викладав брат Тичини Євген Григоро-вич. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Саме тоді у Д. Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто їздив він на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. Потім в університеті вчився разом з Олесем Гончаром, Григорієм Тютюнником.

У той же харківський період у літературному об'єднанні він познайомився з Олександром Підсухою і Валентиною Ткаченко. У спілкуванні Дмитро Білоус був надзвичайно тактовний, ненав'язливий і водночас дуже вимогливий до того, про що йдеться. Не любив пліток, нашептів, обминав їх, немов брудні калюжі.

... Війна безжально зруйнувала всі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону іде Д. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь у Красноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватиме про побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, наших студ-батівців — Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи на березі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом пули наші госпітальні палати».

Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів. У щоденному спілкуванні з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формувалась його творча індивідуальність як поета-сатирика. Неоціненними уроками були тодішні зустрічі з Остапом Вишнею, який з симпатією і прихильністю ставився до Білоуса. Згодом, на початку 1950-х, Вишня захистив свого молодшого побратима від необґрунтованих нападок критики.

Отже, перший творчий гарт Дмитро Білоус здобував у роки війни. У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернули увагу й читачів, і професійної критики збірки гумору й сатири «Осколочним!» (до речі, редагував її Андрій Малишко), «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Колос і кукіль», «Сатиричне і ліричне», «Критичний момент», «Тарасові жарти», «Хто на черзі», «Альфи — не омеги», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис.

Уже в зрілому творчому і життєвому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читала і читає наша дітвора. Бо в них є конкретні життєві ситуації — цікаві, повчальні, кумедні.

Письменник любить деталі, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність є необхідними у книжках для дорослих, а для дітей — тим паче. Тому так скрупульозно Д. Білоус виважував кожну деталь, кожне судження. За зовнішньою легкістю і простотою його дитячих віршів криється велика робота. Скажімо, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів цілу дослідницьку роботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і зі спеціальною літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Її перекладено білоруською та болгарською мовами. А вершиною дитячої поезії Д. Білоуса стала збірка «Диво калинове», удостоєна Національної премії імені Т. Г. Шевченка, та її своєрідне продовження — збірка «Чари барвінкові».

Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса — перекладацтво. Він переклав збірки поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова... Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща антологія болгарської літератури, видана за кордоном. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а в Україні він удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського.

Перекладацькі обрії поета, звісно, не обмежувалися Болгарією. Є в нього переклад драми Шекспіра «Міра за міру», є чудові переспіви з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської.

Д. Білоус вів багаторічну і невтомну роботу з виховання літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 років керував літстудією видавництва «Молодь». Він щедро і по-батьківськи ділився своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.

В одному з інтерв'ю Дмитро Григорович сказав: «Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою. А ще ніколи не боявся чорнової роботи». Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки та Максима Рильського, автор талановитих книг для дорослих і малечі, перекладач — Білоус завжди залишався надзвичайно скромною і делікатною людиною. Він ніколи не шкодував себе для людей і добрих справ.

Тама́ра Опана́сівна Коломі́єць (* 9 квітня 1935, місто Корсунь, нині Корсунь-Шевченківський Черкаської області) — українська поетеса,перекладач. Член Національної спілки письменників України (від 1956 року).

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: