Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Байки Леоніда Глібова в дитячому читанні. Загадки. Акровірші.





Байки Леоніда Глібова в дитячому читанні. Загадки. Акровірші.

Вивчення літературних творів (зокрема такого жанру як байка) у початкових класах передбачає вміння школярів елементарно аналізувати прочитане. Учням початкової школи важко вмотивовувати свою думку, робити висновки та узагальнення. Завдання вчителя - допомогти їм зрозуміти ідейну глибину твору, якомога повніше осягнути його естетичну цінність. Цю роботу треба починати вже на початковому етапі вивчення літератури, зокрема у процесі розгляду казок, байок, переказів, легенд.
Байки подібні до казок і сприймаються дітьми з цікавістю. У початковій школі в основному вивчаються байки Леоніда Івановича Глібова. Але більшість оригінальні. Вони відображають колорит українського побуту, алегорія прочитується легко, мораль стисла і влучна, подібна до українського прислів'я чи приказки. Часто байкар свідомо вживає у свої "мініатюрних повістях" народні прислів'я і приказки, які розкривають суть сказаного, надають образності, соковитості його творам.
У початковій школі байки Глібова вивчаються, починаючи з 2-го класу.
2 клас
1. Коник-стрибунець.
2. Чиж та Голуб.
3 клас
1. Вовк і Кіт.
2. Лебідь, Щука та Рак.
4 клас
1. Щука.
2. Зозуля й Півень.
3. Вовк і Ягня.
Байкарська творчість Леоніда Глібова. Часом його байка наближається до казки, у якій відбито моральні погляди, психічний склад народу.
Значну частину байок Л.Глібов присвятив проблемам суспільної і особистої моралі. В них письменник висміює ряд побутових вад:
- неуцтва, глупоту ("Жук і Бджола", "Осел і Соловей", "Півень і перлина");
- брехливість і лицемірство("Диковина", "Лисиця-жалібниця", "Хмелина і Лопух");
- жадібність і заздрість ("Старець", "Шпак", "Жаба і Віл", "Лисиця і виноград");
- лінощі, неробство ("Зозуля і Горлиця);
- підлабузництво ("Цуцик", "Ґава і Лисиця");
- невдячність ("Білочка", "Чабан і Комар");
- самовпевненість, зарозумілість, пиху ("Будяк і Васильки", "Вередлива дівчинка", "Гуси", "Деревце");
- боягузтво ("Миша і Пацюк");
- хвастовитість ("Синиця", "Діток і Вітряки");
- пияцтво ("Два куми").
Акровірш — вірш, в якому перші літери рядків утворюють слово або речення

Що за птиця?

М іж людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Х одить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

Загадка, як і прислів'я, являє собою короткий образне визначення предмета чи явища, але на відміну від прислів'я вона дає це визначення в алегоричній, нарочито затемненій формі.

Маленька, червоненька,
Із хвостиком тоненьким.
На городі мене рвуть
І до столу подають.
(Редиска)

Дощ пройшов, через ставок
Перекинувся місток.
Кольорів у ньому сім,
Він подобається всім!
(Веселка)

Ось до класу всіх скликає
Голосистий цей дзвінок,
І ми радо поспішаєм
Не в садок, а на …
(Урок)

Характеристика збірки Ліни Костенко «Бузиновий цар»

Поезія Ліни Костенко увібрала в себе дві найбільші людські доблесті –мужність і розум. Водночас – це поезія ніжної та прекрасної жінки, що володіє могутньою силою почуттів, їх витонченістю та аристократизмом. Чистий і щирий голос поетеси, її неповторно-своєрідна поезія вже кілька десятиліть чарують читачів;

Визначальним для поезії Ліни Костенко є неоромантичний світогляд, у центрі якого – людина, її творчі здібності, вольове начало, активність не лише у творчій, а й у суспільній сфері, утвердження свободи суверенної особистості.

Зосереджується абсолютно духовна сутність краси. Вічні цінності краси втілюються у мистецтві, поезії. Краса природи (образи гірських вершин, зоряного неба) символізує поривання до ідеалу. Любов осмислюється як духовна цінність особистості. Насамперед це любов до рідного краю і породжене духовною спільністю інтимне почуття. Своєрідністю осмислення любові в художньому світогляді Ліни Костенко є ствердження її як пам’яті, елементу духовного досвіду особистості.

Поетеса часто звертається до теми дитинства, її поетичні образи для дітей особливі: вони пробуджують почуття прекрасного, прилучають дітей до художнього сприйняття світу. 1987 року Ліна Костенко видала прекрасну (на жаль, єдину) збірку для дітей „Бузиновий цар”.

У своїх творах для молодших дітей поетеса змальовує красу рідної природи, допитливу дітвору. Кожне її слово – бадьоре і життєстверджуюче, будить думку, закликає долати труднощі.

Рідна природа стає предметом її поетичних розмов з дітьми. У збірку „Бузиновий цар" входить кілька віршів про природу. Різні за своєю тональністю, ритмікою, будовою, пройняті живим відчуттям різнобарвності світу, вони виховують увагу до навколишнього середовища, підтримують жагу пізнання. Її вірші для дітей опоетизовують живу природу, навчають фантазувати, спостерігати й відкривати таємниці прекрасного. І, крім того, – вчать відчувати духмяність рідного слова, багатство мови.

Розповісти напам’ять вірш О.С.Пушкіна

БІЛЕТ №2

Пейзажна лірика Шевченка

Тема природи належить до специфічних тем дитячої літератури. у багатьох віршах Т.Шевченка створені неперевершені за своєю майстерністю і виразністю картини природи, що сприймаються як втілення краси рідної землі, захоплюють багатством барв і звуків, викликають у дітей благородні почуття, виховують естетично. Вплив пейзажної лірики Т.Шевченка пояснюється наявністю в ній глибокого ліризму. Незважаючи на суворі умови тюремного життя за гратами каземату, де мучився, але не каявся поет, з-під його пера з’явилася лірична перлина “Садок вишневий коло хати”, пройнята оптимізмом і вірою у творчі сили народу.

Неперевершені за своєю майстерністю й виразністю картини рідної природи поет створив у віршах “Тече вода з-під явора”, “Ой діброво – темний гаю!”, “Зацвіла в долині червона калина”, “Сонце заходить, гори чорніють”, в пейзажних уривках з поем: “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, „Дивлюся аж світає” та багатьох інших. У мініатюрі “ Тече вода з-під явора ” розкішна барвиста природа близька й знайома дітям – тут і калина, і верба з лозами, що схилились над водою. Пейзажний малюнок, що ґрунтується на зорових відчуттях, доповнюється звуковими образами: чути дзюрчання потоку, плескіт і гомін качок, що ловлять ряску поміж осокою. У цій поезії, як і в багатьох інших на тему природи, Т.Г.Шевченко вдається до засобу персоніфікації, що робить її особливо близькою дитячому читачеві. У вірші „Ой діброво – темний гаю!” краса природи поетично мотивована закономірністю змін пір року. Використовуючи метафори поет створює влучні і образні характеристики діброви влітку, восени і взимку.

Шевченко створив поетичні картини рідної природи в різні пори року, дня і ночі, які відзначаються поетичністю, образністю, багатством мови, характеризуються винятковою теплотою, ліризмом і свідчать, що поет тонко відчував красу природи, прагнув передати її багатство й неповторні барви.

Білет№7

Календарно-обрядова поезія.

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні, які виконуються під Новий рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки, як і колядки, величають господаря та членів його родини.

У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію.

КОЛЯДКА
старовинна Слов’янська обрядова пісня, яка виконується під час святкування Різдва Христова.

На честь вступу весни у свої права, буйства і розмаїття природи, що нарешті прокинулась, а також багатства майбутнього врожаю, наші предки співали спеціальні обрядові пісні – веснянки. Це дійство проходило разом з танцями та іграми. В деяких місцевостях веснянки ще називали гаївками, маївками, риндзівками та гагілками. Це напрочуд мелодійні та ніжні пісні.

Вишеньки

Леся Українка

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Склад збірки

Невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповідань, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до завершального «Ведмедикова хатка» минає рівно рік — від зими до зими.

Головна героїня

Зростає маленька Ясочка — вигадниця та витівниця. Навіть якщо вона захворіє, то і вдома знаходить гру — організує свій дитячий садок, в якому живуть її іграшки.

Захопленням світом, прагненням до щастя пронизане оповідання «Ясочка на річці». Одночасно в кожному з оповідань Наталя Забіла обов'язково показує формування важливих рис характеру дитини. Ось Яся допомагає малюку Юрасику, який злякався жаби, ось малює будинок, дитину, ліс. Маленька художниця живо сприймає довкілля, великий та дивовижно різноманітний світ, який вперше відкривається перед її очами. Граючи, вона оживляє все навколо себе і навіть свій олівець-малювець, який нібито сам починає малювати на Ясоччиному малюнку дощик («Олівець-малювець»).

Ясочка дуже уважно прислуховується, придивляється до навколишнього світу. І коли інші діти бачать на прогулянці в лісі тільки горіхи і в захваті зривають їх, то Ясочка помічає інше — веселу білку, спостерігає її повадки, не може відірвати погляду від невідомого поки життя («По горіхи»).

Світ для Ясочки повний фантастики, в ньому оживає навіть її улюблений ведмедик; а може він поділиться з дівчинкою смачними подарунками від північних оленів і ведмедів («Ведмедикова хатка»).

Індивідуальність героїні

Яся — смілива, допитлива, розумна дівчинка. Вона всім цікавиться, все прагне пізнати. Наталя Забіла всі ці риси не описує загальними словами, а показує в живій дії, у зіткненні маленької героїні з самим життям. Поетеса всебічно розкриває яскравий портрет Ясочки в динаміці змін і зростання.

Яся усюди несе в собі цікаву дуже своєрідну, абсолютно індивідуальну рису, якесь симпатичне, чисто дитяче лукавство, за яке її не можна корити, бо воно не злісне, а безпосереднє і має тенденцію перерости у кмітливість, винахідливість

 

 

БІЛЕТ 12

ЛАСТIВКА

Вже помалу вечорiло. А може, нам тiльки здавалось, що незабаром вечiр, бо на заходi, закриваючи пiвнеба, заступила сонце широка чорна хмара. Вона вiщувала на нiч дощ або принаймi густий туман.
Ми з Олею вийшли з прозорого гаю i помiтили, що осiнньоï пори лiс здається не такий вже густий, навiть коли ще й не падає листя з дерев. Звичайно, це так тiльки здавалося, бо навiть осики ще не торкнулась жовта осiння фарба.
Стояв вересень — прозорий, соковитий, багатий мiсяць.
Оля — моторна, жвава дiвчинка. Вона завзятий, спостережливий дослiдник природи. Вiд Олиного ока нiчого не сховається. Все вона бачить, все споглядає i про все розпитує.
Така вже вдача у моєï малоï О лi, з широко розкритими здивованими i допитливими очима. За цю допитливiсть я полюбив Олю.
Отож з нею i вийшов я з гаю на пiскуватий шлях, що вився серед поля i зникав за горбом у чагарнику. Насторожi бiля шляху стояли телеграфнi стовпи, i на них неспокiйно гули дроти. А на дротах, скiльки сягало око, сидiли ластiвки. Вони щебетали, знiмались невеликими табунами, легко крутились у повiтрi i знов тiсно сiдали на дрiт. Звичайно, Оля не могла пропустити таке видовище. Вона щебета а, як ластiвка:
— Нi, ви менi скажiть, скiльки ïх тут штук? Мабуть, тисяча тисяч, не менше! Правда? I погляньте, нiби намисто, нанизанi вони на тонесеньку ниточку — дротинку. Правда? А якi заклопотанi! А знаєте чому? Я знаю. Це вони збираються летiти, i ïм страшенно не хочеться покидати нас. Серйозно! Я тут щодня ходжу, щодня ïх бачу на дротах, i щодня ïх все бiльше й бiльше. Думаєте, ïм хочеться летiти вiд нас? Нi, нiскiлечки! Я б теж нiзащо не хотiла летiти з дому, та ще хтозна-куди, аж за море. Так просто полiтати я б не вiдмовилась, коли б у мене були крила... А покидати оце все i нашу школу — я б нiзащо не покинула. Бiднi ластiвочки! Ну, до побачення! Ви по менi не сумуйте, я чекатиму на вас... А оце ось та ластiвка, що вивелась у нас пiд вiкном. Дуже схожа на мою... А скажiть, от вони сидять на телеграфному дротi, а ïм чути розмову, що летить цим дротом, га? От коли б вони вмiли розмовляти, вони б менi розказали... Я б хотiла розмовляти по-пташиному. Тодi б я всi тайни ïхнi розкрила. А чого ви посмiхаєтесь? Це ж я так...
Оля нiякове помовчала секунди три, а потiм знов почала думати вголос:
— Значить, так оце вони збираються летiти... Я страшенно хочу побачити, як вони знiматимуться з мiсця, щоб помахати ïм рукою на прощання. Обов'язково простежу. Десять разiв на день прибiгатиму, а таки не пропущу. А за ними, значить, полетять iволги, зозулi, солов'ï, а там лелеки...
— Деркачi пiшки вирушать у далеку путь, — додав я.
— I не бояться, — заздрiсно сказала Оля. — А я признаюсь вам, що менi вночi таки страшно буває. Я й не боюсь нiчого, а страшно! От дивно!.. Правда?
На ранок нам треба було йти на город. Оля забiгла за мною. Вночi пройшов дрiбний дощ. В полi пахло вогким осiннiм зiллям. Ви знаєте, що кожна пора року розливає по землi особливi пахощi.
Але ось нашi дроти, де вчора безугавно щебетали тисячi ластiвок. Сьогоднi дроти вже були голi, тонесенькi, осиротiлi.
Жодноï ластiвки не було не тiльки на дротi, а й навколо у повiтрi. Тiльки тихий вересневий вiтер шелестiв жухлою травою, свистiв по дротах i доносив невеселу останню пiсню жайворонка. Прилетiв табунець коноплянок. Застиг над мишею кiбчик. Горлиця промчала до гаю. Оля вiдразу засумувала:
— Гляньте, ластiвки полетiли, а я ïх не проводжала. Як же ïм не соромно! Я ж хотiла ïм помахати рукою i гукнути До побачення!
Оля замовкла. Вона мовчала, мабуть, аж цiлих двi хвилини! А потiм знову защебетала за всiх ластiвок, що вчора сидiли тут:
— Полетiли... Ну, цього я ïм нiколи не прощу! А я вже надумалась, чого вони вночi летять. Щоб не нападали на них рiзнi хижаки. Правда?
— Правда.
— Ой! — раптом несамовито скрикнула Оля i кинулась в придорожний бур'ян.
Признатись, тут i я злякався i кинувся за нею. В бур'янi щось пурхало, важко припадаючи на крило.
Доки я встиг приглядiтись, що там, — Оля вже несла в руцi чорненьку пташку. Пташка дивилась на нас зляканими очима, хоч Оля тримала ïï в руках обережно.
— Ластiвочка... з перебитим крильцем... нещасненька... гляньте, яка вона гарнесенька i худенька, — мало не задихаючись, шепотiла Оля.
— Я ïï годуватиму, вона житиме в мене всю зиму. Правда? Це менi ластiвки привiт залишили. Бiдна, вона не могла з ними полетiти. Нiчого, ти житимеш у мене, i тобi буде не гiрше, нiж там, на теплiй чужинi... Я назву тебе — Ляля. Добре? Ляленька... Вам подобається iм'я — Ляленька?
Оля помчала додому з ластiвкою, розпитавши в мене, чим ïï годувати.
Тепер ластiвка Ляля живе в Олi разом з ручною бiлкою Рудькою. Пташка звикла до Олi i бере мушок та черв'ячкiв у неï з рук, любить сидiти на плечi у своєï господарки, на голову сiдає. А Оля невгамовно розмовляє з нею, розповiдає ïй про своï спостереження i навiть про шкiльнi новини.

Шарль Перро

Жила-была маленькая девочка. Мать любила ее без памяти, а бабушка еще больше. Ко дню рождения внучки подарила ей бабушка красную шапочку. С тех пор девочка всюду в ней ходила. Соседи так про нее и говорили:

– Вот Красная Шапочка идет!

Как-то раз испекла мама пирожок и сказала дочке:

– Сходи-ка, Красная Шапочка, к бабушке, снеси ей пирожок и горшочек масла да узнай, здорова ли она.

Собралась Красная Шапочка и пошла к бабушке.

Идет она лесом, а навстречу ей – серый Волк.

– Куда ты идешь. Красная Шапочка? – спрашивает Волк.

– Иду к бабушке и несу ей пирожок и горшочек масла.

– А далеко живет твоя бабушка?

– Далеко, – отвечает Красная Шапочка. – Вон в той деревне, за мельницей, в первом домике с края.

– Ладно, – говорит Волк, – я тоже хочу проведать твою бабушку. Я по этой дороге пойду, а ты ступай по той. Посмотрим, кто из нас раньше придет.

Сказал это Волк и побежал, что было духу, по самой короткой дорожке.

А Красная Шапочка пошла по самой длинной дороге. Шла она не торопясь, по пути останавливалась, рвала цветы и собирала в букеты. Не успела она еще до мельницы дойти, а Волк уже прискакал к бабушкиному домику и стучится в дверь:
Тук-тук!

– Кто там? – спрашивает бабушка.

– Это я, внучка ваша, Красная Шапочка, – отвечает Волк, – я к вам в гости пришла, пирожок принесла и горшочек масла.

А бабушка была в то время больна и лежала в постели. Она подумала, что это и в самом деле Красная Шапочка, и крикнула:

– Дерни за веревочку, дитя мое, дверь и откроется!

Волк дернул за веревочку – дверь и открылась.

Бросился Волк на бабушку и разом проглотил ее. Он был очень голоден, потому что три дня ничего не ел. Потом закрыл дверь, улегся на бабушкину постель и стал поджидать Красную Шапочку.

Скоро она пришла и постучалась:
Тук-тук!

– Кто там? – спрашивает Волк. А голос у него грубый, хриплый.

Красная Шапочка испугалась было, но потом подумала, что бабушка охрипла от простуды, и ответила:

– Это я, внучка ваша. Принесла вам пирожок и горшочек масла!

Волк откашлялся и сказал потоньше:

– Дерни за веревочку, дитя мое, дверь и откроется.

Красная Шапочка дернула за веревочку-дверь и открылась. Вошла девочка в домик, а Волк спрятался под одеяло и говорит:

– Положи-ка, внучка, пирожок на стол, горшочек на полку поставь, а сама приляг рядом со мной!

Красная Шапочка прилегла рядом с Волком и спрашивает:

– Бабушка, почему у вас такие большие руки?

– Это чтобы покрепче обнять тебя, дитя мое.

– Бабушка, почему у вас такие большие уши?

– Чтобы лучше слышать, дитя мое.

– Бабушка, почему у вас такие большие глаза?

– Чтобы лучше видеть, дитя мое.

– Бабушка, почему у вас такие большие зубы?

– А это чтоб скорее съесть тебя, дитя мое!

Не успела Красная Шапочка и охнуть, как Волк бросился на нее и проглотил.

Но, по счастью, в это время проходили мимо домика дровосеки с топорами на плечах. Услышали они шум, вбежали в домик и убили Волка. А потом распороли ему брюхо, и оттуда вышла Красная Шапочка, а за ней и бабушка – обе целые и невредимые.

 

Білет №22 - 1

Білет №24 -1

Казки Павлиських школярiв видано окремою книгою у 1979 роцi, а в 1991 роцi побачила свiт його збiрка "Казки Школи пiд Голубим небом". На думку Василя Олександровича, створення казок - один із найцiкавiших для дiтей видiв поетичної творчостi і водночас це важливий засiб розумового та емоційно-естетичного розвитку. Надаючи великого значення естетичному оточенню, в якому дiти повиннi слухати i складати казки, педагог створив Кiмнату казки,де кожний наочний посiбник,кожна картинка загострює сприймання художнього слова,викликає у дiтей iнтерес, збуджує емоції. Вiн не тiльки сам створював вiдповiдну обстановку, а й пiключав до посильної працi своїх вихованцiв.
Важливу роль у емоцiйно-естетичному розвитку дiтей В.О.Сухомлинський вiдводив книзi, яку вiн вважав найважливiшим, неперехiдним, вiчним духовним джерелом знань, він дуже уважно ставився до проблеми художнього сприйняття лiтературного твору, особливо наймолодшими його вихованцями. Педагог вiдзначав, що здатнiсть до художнього сприймання лiтератури пов'язана з розвитком емоцiйної сфери, мислення i уяви молодших школярiв, адже яскравою рисою в цьому вiцi є емоцiйнiсть, що визначає внутрiшню активнiсть твору. Емоцiйна реакцiя на суттєвi, образнi аспекти предметiв, якi вiдображаються у творi, зокрема емоцiйне переживання образних деталей, вигiдно вiдрiзняють дiтей вiд багатьох дорослих. Ним було створено "Золоту бiблiотеку дитинства", куди увiйшли найцiннiшi книжки. Василь Олександрович наполегливо проводив думку про незмiнну роль художньої лiтератури в пiзнаннi життя, здобутті досвіду, яка сприяє збагаченню iнтелекту дитини, розвиває в неї не тiльки вiдчуття краси, а й розумiння життя.
Завданням виховання високих моральних, емоційно-естетичних, гуманiстичних почуттiв дитини присвячена i прекрасна лiтературна творчiсть В. О.Сухомлинського, безпосередньо адресована юним читачам. Його книги "Гаряча квiтка", "Казки Школи пiд Голубим небом", "Чиста криниця" мiстять величезний потенцiал духовних цiнностей, якi збагачують дитину, розкривають перед нею красу рiдного слова,навчають людяностi i мудростi, несуть у собi великий емоцiйно-естетичний заряд.

 

 

Білет №25 --2

У творах Григора Тютюнника, де головні герої - діти, поетика “ліплення” образу носить не стільки реалістичну, скільки автобіографічну основу. В нього самі твори є майже точним відбитком тієї дійсності, яку колись пережив автор і до якої ностальгійно хотів повернутися, внутрішньо переболіти нею ще раз. Григір Тютюнник підсвідомо ніби намагався воскресити з глибин своєї свідомості все найсвітліше й найчистіше, що він коли-небудь зустрічав у житті, зафіксувати в слові, деталі, образі, характері. І робив це як виклик тому абсурдному, чужому зовнішньому світові, що його оточував, робив це насамперед для дорослих, нехай і уражених корозією наживання негативу в цьому світі, але все-таки людей. Не тільки про голодне дитинство, воєнне та повоєнне лихоліття ці його твори, а про людину з її “маленькими проблемами” у великому жорстокому світі.
“Біль, печаль, доброта, ніжність, любов, співпереживання, зрада, розчарування, вірність, довіра, самотність, незахищеність - ці моральні імперативи є ключовими в поетиці самовираження Григора Тютюнника”[5, 2]. Він не витягує їх із соціуму, але, на відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, повертає людині її самодостатність, індивідуальність, характер.
Саме образ дитини - для нього найулюбленіший, очевидно, він був для письменника найоптимальнішою “матеріальною оболонкою” для втілення тих почуттів, що давали йому потужний внутрішній поштовх творити нову художню реальність. Дитина - чисте, довірливе, не зіпсуте зовнішніми суспільними чинниками створіння, саме образ дитини Тютюнник протиставляв злу. За своїми маленькими героями він ховав сам себе, свій біль, свою невтоленність і страждання на цій землі. Образ дитини в Тютюнника - це і своєрідний морально-етичний критерій, крізь який він перепускає зовнішній, найчастіше чужий йому, несприйнятливий світ. Власне, скрізь у його творах постає складний дорослий світ, побачений зором дитини.
Усі маленькі герої Тютюнника виписані дуже реалістично, вони опиняються в конкретних життєвих ситуаціях, в достовірному, а не умовно змодельованому часопросторі.
Дитинство - це і майбутня доля, і майбутнє життя, бо воно в ідеалі - філософська формула майбутнього, а доросла людина - то вже реалізація на практиці цієї формули. Яке ж буде те життя в героїв оповідань Г. Тютюнника? Вони рано дорослішають, рано до них приходить почуття відповідальності, особливо до тих, кого обпалило лихоліття війни. При всій їх дитячій наївності і безпосередності, діти гостро переживають всенародне горе, не огрублюються і не черствіють душею, виявляючи особливу чулість до тих, кому неймовірно важко, прагнуть хоч чимось їм допомогти. Душа Ілька (“Сито, сито”) протестує проти жорстокості війни, адже у багатьох сім’ях чекають на повернення додому батьків з того пекла. А якщо сподіванки марні - трагедія і для їх дружин, і для дітей-сиріт. Хлопчик допомагає мамі “ворожити”, і від нього залежить, з чим піде солдатка - з надією чи відчаєм. Лагідний і довірливий від природи Ілько намагається вселити впевненість у зранене жіноче серце. Риси дитячої психології - в багатьох деталях розповіді. Це й почуття гумору, властиве Ільку: “А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак...”, і буквальна інтерпретація: “А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь!” [7, 44]. Автор знаходить зворушливий і не позбавлений м’якої іронії спосіб показати серйозне ставлення Ілька до “ворожіння”. А як проникливо, зворушливо звучать слова молитви хлопчика: “Сито, сито! Ти святу муку сієш. А де наш тато? Скажи мені правду. Святу правду.” [7, 48]. Широко використано монологічні форми оповіді, зокрема внутрішні монологи, які глибоко розкривають індивідуальність героя.

 

 

БІЛЕТ №26 - 1

Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Належить до особливого типу літератур, так званих християнізованих. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, зумовлену характером тогочасного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв'язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки Д.у.л. властиві жанри: житія, літописи, повчання, слова, ходіння, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедії та ін. Переважна частина творів XI-XVIII ст. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів ("Києво-Печерський патерик", "Повість минулих літ" та ін.). Порівняно небагато письменників зазначали своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Данило Братковський, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в "Історії української літератури": І період — доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХП ст. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам'ятки, як "Повість минулих літ", "Київський літопис", житія Бориса та Гліба, житіє Феодосія Печерського; II період — XIII — серередина XV ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час і рукописних збірників, які вбирали в себе пам'ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях "Ізмарагд", що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові "Четьї-Мінеї"; III період — український ренесанс (середина XV — кінець XVI ст.). Впроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносить до цього періоду і деякі зразки полемічної прози; IV період — українське бароко (кінець XVI — XVIII ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші; модифікуються традиційні жанри — ораторська проза та літописання. Невід'ємною сторінкою українського бароко була творчість Григорія Сковороди (див.:Бароко). Д.у.л. мала великий вплив на нову українську літературу. У другій половині XVIII ст. визріли всі необхідні умови для повного переходу від старих літературних форм і змісту до нових. Найсильнішими з давніх традицій у новій літературі були бурлескно-травестійна та мемуарно-історична. Вони простежуються у творчості І.Котляревського, П.Білецького-Носенка, К.Думитрашка, Т.Шевченка, М.Костомарова, Є.Гребінки, П.Куліша та ін.

- 2

Біографія автора

У нарисі «Живий герой дітей» відома українська письменниця Оксана Іваненко розповіла про анкетування, проведене у 1930-ті роки серед читачів дитячих бібліотек. На запитання анкети «Ким ти хочеш бути?» один хлопчик відповів: «Миколою Трублаїні». Чому ж він так відповів? Мабуть, тому, що в дитинстві майже всіх часто тягне до пригод та мандрів. Саме на такі сюжети писав свої твори Микола Трублаїні. Він став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника — звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні. Його давній приятель, теж письменник, Ярослав Гримайло охарактеризував Миколу Петровича як людину «...із серцем хлоп'яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника». Доля відміряла цій людині лише тридцять чотири роки життя.

 

Народився М. П. Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі (тепер Крижопільський район Вінницької області). Батько його був лісорубом, а мати вчителькою. У 1915 році Миколу віддали до Немирівської гімназії. Він добре вчився. Але вітер героїки та мандрів не дав йому закінчити навчання. У роки громадянської війни хлопець рушив на фронт. По дорозі упав з поїзда і зламав ногу. Після одужання організував хату-читальню у селі Черепівка, керував місцевою самодіяльністю. Працював у редакції газети «Червоний край».

 

1925 року М. Трублаїні за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті». У цей період розпочались життєві мандрівки Миколи Петровича, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями, які він витримав з честю та гідністю.

 

Його творчість — це ціла епоха в літературі для дітей. Майже всі персонажі творів письменника виписані з натури. У книжках про Північ правдиво змальовано побут та звичаї корінних північних народів: чукчів, ескімосів, якутів. Багато героїв оповідань та повістей письменника — підлітки. Але у Миколи Петровича є багато оповідань для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, таких, як «Крила рожевої чайки», «Мандри Закомарика», «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку» тощо.

 

1934 року невгамовний письменник і друг дітей організовує при Харківському Будинку піонерів Клуб юних дослідників Арктики. Члени Клубу налагодили зв'язок із зимівниками полярних станцій. А наступного року вагон з вихованцями Клубу подорожував за Полярне коло. Вагон мав назву «Криголам на колесах». У ньому було все, що потрібно для дослідника Півночі — від компаса до штурманської рубки.

 

1936 року письменник організував Клуб юних дослідників підводних глибин. Члени Клубу разом зі своїм капітаном М. П. Трублаїні подорожували до Криму і Кавказу. У результаті цих подорожей народились повісті «Мандрівники» та «Шхуна «Колумб».

 

Свій внесок письменник зробив і у жанр фантастики. Фантастичний роман М. Трублаїні «Глибинний шлях» був надрукований уже після смерті письменника.

 

У червні 1941 року розпочалась війна з фашистами. 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. З жовтня він узяв участь у бою — допомагав кулеметнику. Це був його перший і останній бій. Через кілька годин по тому Миколу Петровича було смертельно поранено осколком від бомби. А через днів, 5 жовтня, письменник помер. Похований Микола Петрович Трублаїні недалеко від міста Ровеньки Луганської області.

 

Білет №30 - 2

Віталій Валентинович Біанкі (30 січня (11 лютого) 1894, Санкт-Петербург, Російська імперія - 10 червня 1959, Ленінград, СРСР) - радянський письменник, автор багатьох творів для дітей.

Син ученого-ентомолога ентомологічного відділення Зоологічного музею Академії наук. Віталій Біанкі здобув вищу біологічну освіту в Петроград­ському університеті на природознавчому відділі фізико-математичного факультету, потім навчався в Літературному інсти­туті ім. В. Я. Брюсова. Він брав участь в експедиціях. У 1923 р. був опублікований його перше оповідання «Подорож червоноголового горобця», а потім і книжка «Чий ніс краще?». У наприкінці 1925 р. Біанкі був заарештований і засуджений за участь в неіснуючій підпільної організації до трьох років заслання в Уральськ.

Захоплюючі книги Біанкі розкривають світ природи, вчать проникати в її таємниці. Його «Лісова газета на кожен рік» (1-е вид., 1928) - своєрідна енциклопедія життя лісу та його мешканців. Мова книг Біанкі, легкий і барвистий, звернений безпосередньо до уяви дитини. Віталій Біанкі відкривав для себе рідну природу на своїй дачі в Леб'яже, яка на початку XX століття в теплу пору року перетворювалася на центр культурного життя селища. Сюди з'їжджалися представники наукової громадськості Петербурга. За своє життя Біанкі написав більше трьохсот розповідей, казок, повістей і статей, які увійшли до 120 його книжок, надрукованих загальним тиражем в 40 мільйонів екземплярів. Помер В. В. Біанкі 10 червня 1959 р. у повному розквіті творчих сил.

Твори його за жанром різноманітні: повісті («Одинець», «Мурзук» та ін. у збірці «Повісті й оповідання» — 1959), оповідання, казки (зб. «Оповідання й казки» — 1960), ле­генди («Казки звіролова»), художні нариси і різні газетні жанри, які зустрічаємо, зокрема, в його творі «Лісова газета».

Рідна природа, її невичерпні багатства, краса, особливості життя тваринного світу: комах, земноводних, птахів, звірів та інших живих істот, людина як господар, охоронець і пере­творювач природи — такий зміст творів В. Біанкі.

У його творах вражає також уміння зацікавити, захопити юного читача, збудити в нього допитливість, бажання самому вивчати природу, щоб розгадати її загадки і таємниці.

Навіть назви деяких його оповідань і казок у формі запи­тань— «Чиї це ноги?», «Чий ніс кращий?», «Хто чим спі­ває?» — уже заінтриговують читачів.

Найбільший твір В. Біанкі — «Лісова газета». Це велика, фундаментальна і надзвичайно оригінальна праця письменника, це своєрідна енциклопедія природи, календар, в якому день за днем відображено найважливіші явища, які відбуваються в природі на протязі дванадцяти місяців. В «Лісовій газеті» мова йде не лише про рослини, тварин, погоду, а й про різноманітні види праці людей залежно від сезону, про полювання й рибальство в різні пори року.

Вперше книжка вийшла у 1927 р. і за життя письменника перевидавалась дев'ять разів; кожне нове видання значно відрізнялося від попе­реднього, доповнювалось все новими і новими матеріалами. Ця книжка створена не самим тільки Біанкі, це було б просто неможливо — надто вже широке коло питань у ній висвіт­лено. Все, що стосується життя рослин, написала Ніна Ми­хайлівна Павлова — доктор біологічних наук, ботанік, пись­менниця. Багато оповідань, нарисів написали юні натуралісти, школярі (ліскори), з якими письменник тримав постійний зв'язок. Друзі письменника — мисливці і лісники дали йому цікавий матеріал для твору.

У книзі «Лісова газета» використана газетна форма. Твір складається з 12 розділів, кожен з яких -— ніби номер лісо­вої газети і відображає події, які відбуваються в природі про­тягом місяця. Користуючись різними газетними жанрами — телеграма, коротке повідомлення про новини, хроніка, стаття, лист, <







Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.