|
|
Художественное своеобразие сказки: композиция, стиль, язык ⇐ ПредыдущаяСтр 10 из 10 Своеобразен жанр сказки. Рассмотрим две точки зрения: В.П. Аникин рассматривает творчество П.П. Ершова как реалистическое и считает, что сказка «Конёк - Горбунок» - отклик поэта на процесс формирования в литературе реалистической сказки. Нетрадиционен взгляд на жанр в исследованиях о П.П. Ершове профессора В.Н. Евсеева: «Конёк -Горбунок» - произведение поэта - романтика, «пародийно - фольклорная сказка», в которой «задаёт тон романтическая ирония автора»; начинающий поэт выразил идеи «свободы» как великой ценности романтического сознания». В сказке можно найти и черты романтической поэмы (стихотворная форма, трёхчастная структура, эпиграфы к частям, лиро- эпический характер повествования, напряжённость сюжета, незаурядность событий и главных героев, экспрессивность стиля. В «Коньке - Горбунке» присутствуют и признаки романа: значительная протяжённость истории жизни Иванушки Петровича, эволюция его характера, смена функций действующих лиц, развёрнутость портретов, пейзажи, описательность, диалоги, переплетение «сказочной обрядности» с обилием реалистических сцен и подробностей, будто выхваченных из жизни, широта социального фона. В первой половине 19 века среди народных сказок сюжетов, подобных «Коньку - Горбунку» не встречалось. Только после выхода в свет сказки фольклористы начали находить сюжеты, возникшие под влиянием этой сказки. Однако в целом ряде народных сказок есть мотивы, образы и сюжетные ходы, присутствующие в «Коньке -Горбунке»: сказки о Жар - Птице, волшебном коне Сивке - Бурке, о таинственном налёте на райский сад, о том, как старому дураку - царю доставляли молодую невесту и пр. Ершов талантливо соединил сюжеты этих сказок, создав великолепное, яркое произведение с захватывающими событиями, чудесными приключениями главного героя, его находчивостью и жизнелюбием. Сказка как литературное произведение имеет классическую трёхчастную форму, логическую последовательность в развитии событий, отдельные части органически сплетаются в единое целое. Все действия, совершаемые героями, оправданы классическими законами волшебной сказки. Произведение делится на три части, каждая из которых снабжена прозаическим эпиграфом, настраивающим читателей на предстоящие события. Первая часть, как и положено, начинается с присказки «жили - были», которая вводит читателя в курс событий, знакомит с героями. Вторая и третья части начинаются развёрнутыми присказками, представляющими собой сжатые сюжеты волшебных, бытовых и сатирических сказок. Так автор отвлекает читателя от основного содержания, возбуждает любопытство и напоминает, что это присказка, а сказка будет впереди. Сюжет каждой из трёх частей представляет законченное целое, состоящее из быстро протекающих событий. Время в них уплотнено до предела, а пространство безгранично; в каждой части есть центральное событие, наиболее полно выявляющее характеры героев и предопределяет дальнейшие события. В первой части это пленение кобылицы. Она дарит Ивану жеребят, с ними вместе Иван попадает на службу в царскую конюшню. Первая часть завершается кратким рассказом о дальнейших событиях вплоть до заключительного эпизода, как главный герой сделался царём,тем самым готовя читателя к дальнейшим событиям, заинтриговывая его. Во второй части в центре два события: Иван с помощью Конька - Горбунка ловит Жар - Птицу и доставляет во дворец Царь - Девицу. Как и во многих волшебных сказках, Иван выполняет третье, кажется, непосильное задание - добывает перстень Царь - Девицы и встречается с Китом, заодно побывал на небе, где беседовал с матерью Царь - Девицы Месяцем Месяцовичем, освободил Кита от мучений, за что тот и достал Ивану перстень. Третья часть наиболее насыщена событиями. В ней так же использованы известные в народной сказке мотивы: герой помогает встречному, который, в свою очередь, через цепочку действующих лиц выручает самого героя, помогая выполнению самого трудного задания. Завершается сказка характерной для фольклора концовкой: победой главного героя и пиром на весь мир, на котором присутствовал и рассказчик. Язык сказки: Ершов воплотил в своей сказке думы и чаяния народа. Он перенёс в текст и литературную манеру народного творчества. Сказка пронизана лёгким юмором, лукавством, исстари свойственным русскому народу и отразившемся в его устном художественном творчестве. Как и Пушкин, Ершов не злоупотребляет метафорами, эпитетами, украшающими слова. Исключения составляют обрядовые сказочные выражения: «очи яхонтом горели», «хвост струился золотой», «кони буйны», «кони буры, сивы». Зато выпуклому, чисто народному образу он умеет дать большую смысловую нагрузку. Как герой Иван представлен в двух планах, так и каждое его слово, фраза двусмысленны. В его описаниях нередко звучит ирония, издёвка.
Олександр Васильович Донченко Щедра талантами Полтавщина дала дитячій літературі письменника Олександра (Олеся) Донченка. Народився він у Великих Сорочинцях 12 серпня 1902 р. в сім’ї учителя. Перед Великою жовтневою революцією жив в повітовому містечку Лубнах на Полтавщині. Олесь вчився у гімназії, закінчив її після революції набувши вчительського фаху. Ранній потяг до художньої творчості скоро перейшов у професійну потребу, і Олесь Донченко разом з письменниками свого покоління Копиленком, Забілою став активним творцем української літератури для дітей та юнацтва. Починав письменник з поезії та віршованих оповідань для найменших. Олесь Васильович написав свої чудові казки – вірші “Півень у звіринці”, “Туки-бан-барабан”, “Страхопуд” та інші. Активним був період 1927-1931 р.р. для Донченка – дитячого поета, кращі з цього творів приносили дітям радість пізнання, відчуття краси поетичного слова. Написав понад 30 віршованих книжечок для дітей дошкільного і шкільного віку… Можливо, О.Донченко залишив би глибший слід в літературі для малят, якби не та несправедлива критика, що відкидала у літературі все казкове: “Є в мене жахлива крамола, - іронізував письменник, - півень і звірі розмовляють, а ліяч-шарокот сам (сам-самісінькій, без жодної участі людини котиться і стрибає вулицями міста …” Як і інші його товариші по перу О.Донченка в 20-30-х р.р. багато їздять по країні, прагне побачити своїми очима новобудови, трудові звершення народу. У своїй літературній діяльності О.Донченко як дитячий письменник став собі за мету “яскраво, поетично оспівати душу нового покоління, правдиво розповісти про дитячі радості й прикрості”. Переважно головними персонажами його творів є хлопчики, яких письменник хотів бачити сміливими, добрими, мужніми. Наче крізь чарівний ліхтар, висвітлює красу людини праці в оповіданнях “Галаганчик”, “Голубий гвинтик”. Олесь Донченко був активним творцем повістей і романів про школу. Оповідання “Кулемет” написане у формі спогаду про одну подію років громадянської війни. Становлення характеру дитини, її внутрішній світ, стосунки з середовищем, зображено в ряді оповідань О.Донченка. Матвійко (“Боягуз”) всього боявся, навіть жаби і ящірки. Коли інші діти, пустуючи, зчинили сварку і бійку, хлопчик тікав. Боляче було від докорів батька, насмішок товаришів. Історія “боягуза”, розказана Донченком, повчальна не лише для дітей, а й для дорослих. Наче крізь чарівний ліхтар висвітлює красу людини праці в оповіданні “Галаганчик”. Про працьовитість матері розповідає синові батько. На дитячого читача завжди сильніше впливає показ сама дії, а не розповідь про неї. В цілому ж оповідання “Галаганчик” передає якнайкраще атмосферу щастя, що виникає там, де трудяться з любов’ю у серці. Велич і красу праці показано через образи людей різних професій, часто скромних і неполітичних, в оповіданні “Голубий гвинтик”. Тут справді опоетизована праця. Діти, які зустрінуться з цим оповіданням у ранню пору життя, можливо, не стануть в дорослому віці журитися з приводу непристижності своєї професії, будуть дбати про результативність та ефективність трудових зусиль. У неповторній красі постають результати праці людини в оповіданні “Подорож до млина”. Тут немає конвеєрів, машин, не зображено виробничих процесів, а є широчінь колгоспних полів з пшеницею, ячменем, соняшниками. За казковою назвою оповідання “Золоте яєчко” йде цілком реалістична розповідь про малого Андрійка, майстра грати на пищику. Олесь Донченко - один з активних творців шкільної повісті. “Школа! Мати моя рідна! Скільки років минуло, скільки вітрів перевіяло, які грози прогриміли, а ти все живою стоїш і юною у серці, оповита, мов серпанком, любов’ю і ніжністю…” – у цих рядках із повісті “Юрко Васюта” висловлено і захопливий погляд письменника на школу – другу домівку дитини, і ті естетичні принципи, якими він керується у власній творчій роботі: “…любовно збирати все нове, світле й хороше у школярів, і показати його в яскравих хвилюючих творах”. У 1926 р. – перша книжечка “Червона писанка”. Влітку 1931 р. жив на Уралі в Магнітогорську. 1934 р. – роман “Море відступає”, 1944 р. – повість “Серце беркута” – один із кращих творів української збірки віршів “Околиці” (1928 р.), а також повість “Сурми”, п’єса “Маскарад”, повість “Лісничиха” (1947 р.), “Повість про новий дім” (1947 р.), роман “Золота медаль” (1953 р.). О.Донченко зробив внесок і в розвиток пригодницького жанру, зокрема такими творами, як “Батьківщина” і “Карафуто”. Помер Олесь Донченко у м. Лубнах 1954 р.
Білет №24 -1 Казки Павлиських школярiв видано окремою книгою у 1979 роцi, а в 1991 роцi побачила свiт його збiрка "Казки Школи пiд Голубим небом". На думку Василя Олександровича, створення казок - один із найцiкавiших для дiтей видiв поетичної творчостi і водночас це важливий засiб розумового та емоційно-естетичного розвитку. Надаючи великого значення естетичному оточенню, в якому дiти повиннi слухати i складати казки, педагог створив Кiмнату казки,де кожний наочний посiбник,кожна картинка загострює сприймання художнього слова,викликає у дiтей iнтерес, збуджує емоції. Вiн не тiльки сам створював вiдповiдну обстановку, а й пiключав до посильної працi своїх вихованцiв.
Білет №25 --2 У творах Григора Тютюнника, де головні герої - діти, поетика “ліплення” образу носить не стільки реалістичну, скільки автобіографічну основу. В нього самі твори є майже точним відбитком тієї дійсності, яку колись пережив автор і до якої ностальгійно хотів повернутися, внутрішньо переболіти нею ще раз. Григір Тютюнник підсвідомо ніби намагався воскресити з глибин своєї свідомості все найсвітліше й найчистіше, що він коли-небудь зустрічав у житті, зафіксувати в слові, деталі, образі, характері. І робив це як виклик тому абсурдному, чужому зовнішньому світові, що його оточував, робив це насамперед для дорослих, нехай і уражених корозією наживання негативу в цьому світі, але все-таки людей. Не тільки про голодне дитинство, воєнне та повоєнне лихоліття ці його твори, а про людину з її “маленькими проблемами” у великому жорстокому світі.
БІЛЕТ №26 - 1 Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Належить до особливого типу літератур, так званих християнізованих. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, зумовлену характером тогочасного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв'язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки Д.у.л. властиві жанри: житія, літописи, повчання, слова, ходіння, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедії та ін. Переважна частина творів XI-XVIII ст. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів ("Києво-Печерський патерик", "Повість минулих літ" та ін.). Порівняно небагато письменників зазначали своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Данило Братковський, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в "Історії української літератури": І період — доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХП ст. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам'ятки, як "Повість минулих літ", "Київський літопис", житія Бориса та Гліба, житіє Феодосія Печерського; II період — XIII — серередина XV ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час і рукописних збірників, які вбирали в себе пам'ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях "Ізмарагд", що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові "Четьї-Мінеї"; III період — український ренесанс (середина XV — кінець XVI ст.). Впроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносить до цього періоду і деякі зразки полемічної прози; IV період — українське бароко (кінець XVI — XVIII ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші; модифікуються традиційні жанри — ораторська проза та літописання. Невід'ємною сторінкою українського бароко була творчість Григорія Сковороди (див.:Бароко). Д.у.л. мала великий вплив на нову українську літературу. У другій половині XVIII ст. визріли всі необхідні умови для повного переходу від старих літературних форм і змісту до нових. Найсильнішими з давніх традицій у новій літературі були бурлескно-травестійна та мемуарно-історична. Вони простежуються у творчості І.Котляревського, П.Білецького-Носенка, К.Думитрашка, Т.Шевченка, М.Костомарова, Є.Гребінки, П.Куліша та ін. - 2 Біографія автора У нарисі «Живий герой дітей» відома українська письменниця Оксана Іваненко розповіла про анкетування, проведене у 1930-ті роки серед читачів дитячих бібліотек. На запитання анкети «Ким ти хочеш бути?» один хлопчик відповів: «Миколою Трублаїні». Чому ж він так відповів? Мабуть, тому, що в дитинстві майже всіх часто тягне до пригод та мандрів. Саме на такі сюжети писав свої твори Микола Трублаїні. Він став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника — звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні. Його давній приятель, теж письменник, Ярослав Гримайло охарактеризував Миколу Петровича як людину «...із серцем хлоп'яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника». Доля відміряла цій людині лише тридцять чотири роки життя.
Народився М. П. Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі (тепер Крижопільський район Вінницької області). Батько його був лісорубом, а мати вчителькою. У 1915 році Миколу віддали до Немирівської гімназії. Він добре вчився. Але вітер героїки та мандрів не дав йому закінчити навчання. У роки громадянської війни хлопець рушив на фронт. По дорозі упав з поїзда і зламав ногу. Після одужання організував хату-читальню у селі Черепівка, керував місцевою самодіяльністю. Працював у редакції газети «Червоний край».
1925 року М. Трублаїні за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті». У цей період розпочались життєві мандрівки Миколи Петровича, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями, які він витримав з честю та гідністю.
Його творчість — це ціла епоха в літературі для дітей. Майже всі персонажі творів письменника виписані з натури. У книжках про Північ правдиво змальовано побут та звичаї корінних північних народів: чукчів, ескімосів, якутів. Багато героїв оповідань та повістей письменника — підлітки. Але у Миколи Петровича є багато оповідань для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, таких, як «Крила рожевої чайки», «Мандри Закомарика», «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку» тощо.
1934 року невгамовний письменник і друг дітей організовує при Харківському Будинку піонерів Клуб юних дослідників Арктики. Члени Клубу налагодили зв'язок із зимівниками полярних станцій. А наступного року вагон з вихованцями Клубу подорожував за Полярне коло. Вагон мав назву «Криголам на колесах». У ньому було все, що потрібно для дослідника Півночі — від компаса до штурманської рубки.
1936 року письменник організував Клуб юних дослідників підводних глибин. Члени Клубу разом зі своїм капітаном М. П. Трублаїні подорожували до Криму і Кавказу. У результаті цих подорожей народились повісті «Мандрівники» та «Шхуна «Колумб».
Свій внесок письменник зробив і у жанр фантастики. Фантастичний роман М. Трублаїні «Глибинний шлях» був надрукований уже після смерті письменника.
У червні 1941 року розпочалась війна з фашистами. 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. З жовтня він узяв участь у бою — допомагав кулеметнику. Це був його перший і останній бій. Через кілька годин по тому Миколу Петровича було смертельно поранено осколком від бомби. А через днів, 5 жовтня, письменник помер. Похований Микола Петрович Трублаїні недалеко від міста Ровеньки Луганської області.
Білет №30 - 2 Віталій Валентинович Біанкі (30 січня (11 лютого) 1894, Санкт-Петербург, Російська імперія - 10 червня 1959, Ленінград, СРСР) - радянський письменник, автор багатьох творів для дітей. Син ученого-ентомолога ентомологічного відділення Зоологічного музею Академії наук. Віталій Біанкі здобув вищу біологічну освіту в Петроградському університеті на природознавчому відділі фізико-математичного факультету, потім навчався в Літературному інституті ім. В. Я. Брюсова. Він брав участь в експедиціях. У 1923 р. був опублікований його перше оповідання «Подорож червоноголового горобця», а потім і книжка «Чий ніс краще?». У наприкінці 1925 р. Біанкі був заарештований і засуджений за участь в неіснуючій підпільної організації до трьох років заслання в Уральськ. Захоплюючі книги Біанкі розкривають світ природи, вчать проникати в її таємниці. Його «Лісова газета на кожен рік» (1-е вид., 1928) - своєрідна енциклопедія життя лісу та його мешканців. Мова книг Біанкі, легкий і барвистий, звернений безпосередньо до уяви дитини. Віталій Біанкі відкривав для себе рідну природу на своїй дачі в Леб'яже, яка на початку XX століття в теплу пору року перетворювалася на центр культурного життя селища. Сюди з'їжджалися представники наукової громадськості Петербурга. За своє життя Біанкі написав більше трьохсот розповідей, казок, повістей і статей, які увійшли до 120 його книжок, надрукованих загальним тиражем в 40 мільйонів екземплярів. Помер В. В. Біанкі 10 червня 1959 р. у повному розквіті творчих сил. Твори його за жанром різноманітні: повісті («Одинець», «Мурзук» та ін. у збірці «Повісті й оповідання» — 1959), оповідання, казки (зб. «Оповідання й казки» — 1960), легенди («Казки звіролова»), художні нариси і різні газетні жанри, які зустрічаємо, зокрема, в його творі «Лісова газета». Рідна природа, її невичерпні багатства, краса, особливості життя тваринного світу: комах, земноводних, птахів, звірів та інших живих істот, людина як господар, охоронець і перетворювач природи — такий зміст творів В. Біанкі. У його творах вражає також уміння зацікавити, захопити юного читача, збудити в нього допитливість, бажання самому вивчати природу, щоб розгадати її загадки і таємниці. Навіть назви деяких його оповідань і казок у формі запитань— «Чиї це ноги?», «Чий ніс кращий?», «Хто чим співає?» — уже заінтриговують читачів. Найбільший твір В. Біанкі — «Лісова газета». Це велика, фундаментальна і надзвичайно оригінальна праця письменника, це своєрідна енциклопедія природи, календар, в якому день за днем відображено найважливіші явища, які відбуваються в природі на протязі дванадцяти місяців. В «Лісовій газеті» мова йде не лише про рослини, тварин, погоду, а й про різноманітні види праці людей залежно від сезону, про полювання й рибальство в різні пори року.
У книзі «Лісова газета» використана газетна форма. Твір складається з 12 розділів, кожен з яких -— ніби номер лісової газети і відображає події, які відбуваються в природі протягом місяця. Користуючись різними газетними жанрами — телеграма, коротке повідомлення про новини, хроніка, стаття, лист, нарис, фейлетон, оголошення, вікторина тощо,— письменник захоплююче розповідає про життя природи і про творчу працю людей. Всі твори короткі, стислі, написані просто, ясно, свіжою виразною мовою, розповідають про цікаві, часом захоплюючі події в лісі, полі, в річках, на горах. У передмові до «Лісової газети» В. Біанкі писав: «У звичайних газетах пишуть лише про людей та їх справи. Але дітям цікаво знати і про те, як живуть звірі, птахи, комахи. У лісі подій не менше, ніж у місті. Там також іде робота, бувають веселі свята, нещасні випадки. Там є свої герої і розбійники». Книги В. Біанкі — цінний супутник дітей у справі вивчення рідної природи. «Лісова газета» дає знання, будить думку, виховує спостережливість, увагу, розумне, хазяйське і гуманне ставлення до всього живого, прагнення досліджувати, берегти природу.
Білет №28 - 1 Казки і життя (за твором В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон») Василь Симоненко народився в 1935 році в селі Біївцях на Полтавщині в селянській родині. І ще з дитинства був зачарований казками сзоєї бабусі. Звичайно, казки обожнюють усі — дорослі чи діти. Бо саме вони вселяють у наші душі дихання чарів та магії, відчуття, що добро завжди перемагає зло.
Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
Казки живуть поряд із нашими мріями, вони розповсюджують тепло і поліпшують настрій. У багатьох казках за оригінальною формою викладу, незвичайними героями, цікавими назвами, фантастичними подіями може ховатись глибокий зміст. Іноді цей прихований зміст ми не розуміємо або розуміємо не до кінця, та все одно він залишається і спливає тоді, коли цього потребує життя. Казки вчать жити, вони стають для нас чимось на зразок «теоретичного життєвого досвіду». В цьому сенсі дуже цікавою є казка Василя Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». В, неї є дуже кумедні назви: Плаксій, Плаксоград, Нудота, Плаксота, Вай-Вай, Лоскотон. Тобто імена героїв, як це часто буває у казках, говорять про характер смішних персонажів. Звичайно, мимоволі заливаєшся сміхом, коли читаєш про капітана плаксівців, який від жаху з'їв сам себе, про те, що сталося з Плаксієм та його доньками. Теплом і впевненістю, що добро завжди переможе, повіває від сміливого дядька Лоскотона. І вже не хочеться рюмсати, скавчати через якусь дрібницю,щоб навіть у самого себе не викликати порівняння із відповідним персонажем. До того ж Лоскотон не може не подобатися тим, що сильний у своїй правоті, він бачить людей такими, якими вони є насправді, розуміє їхні проблеми, вміє розрадити у скрутні часи. Мабуть, саме тому він не залишається довго наодинці з негодами. Ця казка навчає нас тому, що сильніший не той, хто цар, а той, хто має багато друзів, за кого народ. А якщо придивитися ще уважніше, то легко побачити людей, які стали прототипами царя, його синів та дочок, старого дядька Лоскотона. Прототипами героїв казок Василя Симоненка стали реальні люди, а його творчість залишилась нам у спадок і сьогодні вчить нас бути людьми, цінувати радість життя, справжніх друзів, уболівати за долю своєї Батьківщини.
Білет №28 --- 2 М.Стельмах з'явився на світ на Поділлі, у мальовничому куточку України, у зеленому світі садків та вишень. Ось тут Михайликові вперше усміхнулися вечори ясним місяцем, світанки – зірницею, а глибокі дні – красним сонцем. Народився майбутній письменник 25 травня 1912 року в селі Дяків ці Латинського району на Вінниччині в бідній селянській родині. Проте багатою вона була на ніжність і любов. Михайликові батьки, дідусь із бабусею навчали його любити й поважати людей. Природу, бачити в навколишньому світі і прекрасне, і таємниче. Тому хлопчик тягнувся до краси та добра, мов соняшник до сонця. Казки, легенди, думи та пісні – це для нього як життєдайне повітря. Саме цим пояснюється і велика жага до знань – нестримний потяг до книги. Чимало і правди, і кривди довелося пізнати М. Стельмаху – письменникові. Пройшов кривавими дорогами Другої світової війни, був тричі поранений. Та не розгубив того прекрасного і доброго, що з дитинства мав у серці. Щедро ділився своїм талантом з людьми. Письменник створив п'ять романів, писав новели, оповідання, вірші для дорослих та дітей. Михайло Панасович пішов із життя 27 вересня 1983 року. Білет №30 - 1   ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...  Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...  Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...  Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|
Вперше книжка вийшла у 1927 р. і за життя письменника перевидавалась дев'ять разів; кожне нове видання значно відрізнялося від попереднього, доповнювалось все новими і новими матеріалами. Ця книжка створена не самим тільки Біанкі, це було б просто неможливо — надто вже широке коло питань у ній висвітлено. Все, що стосується життя рослин, написала Ніна Михайлівна Павлова — доктор біологічних наук, ботанік, письменниця. Багато оповідань, нарисів написали юні натуралісти, школярі (ліскори), з якими письменник тримав постійний зв'язок. Друзі письменника — мисливці і лісники дали йому цікавий матеріал для твору.