Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Змалювання дитячих характерів у збірці Віктора Кави «Вітя на вулиці»





Віктор Кава народився 1 січня 1937 року в родині вчителів у селі Поділ Сріблянського району Чернігівської області. Школярем Віктор багато читав, писав вірші, дописував у стіннівки, надсилав інформації до райгазети. По закінченні середньої школи вступив до Київського університету.
Для покоління, до якого належить Віктор Кава, дитинство стало невіддільним від ненависті, бо припало воно на час тяжкий і драматичний. Коли йому йшов п’ятий рік, почалася Велика Вітчизняна війна. Батько воював на фронті, а сім’я – мати з малим Віктором, його меншою сестричкою та бабусею – пережила надзвичайно тяжкі дні окупації села фашистами, з облавами і розстрілами радянських людей, з холодом і голодом.
Образи своїх батька і матері письменник потім виведе в повістях "День ясний і ночі горобині"(1980), "Осіння стежка"(1977), численних оповіданнях. Тепло їхніх душ, внутрішня чистота, доброзичливість так чи інакше проявлятимуться і в рисах характерів інших героїв письменника.
А ще багато напише про бабусю Уляну Григорівну. Була вона неосвічена, але знала безліч казок, пісень, різних приказок та бувальщин, смішних історій. Від природи мала вдачу артистичну, могла скопіювати будь-кого в селі. І ще не раз згадає Віктор випадок, коли бабуся підбила руку поліцая, що цілився в нього пістолетом.
Уже тоді, в дитинстві, в душі майбутнього письменника визрівало бажання розповісти про ті незнані страхіття, що принесла з собою війна. А тема участі дітей у боротьбі з фашистською чумою знайде своє повносиле відображення в багатьох і багатьох творах письменника.
У дорослому житті Віктор Іванович, закінчивши факультет журналістики Київського університету, працював редактором у видавництві "Веселка". Потім декілька років був завідувачем відділу літератури в журналі "Барвінок". А ще був він відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами. В останні роки життя Віктор Кава працював у редакції газети Чернігівського земляцтва "Отчий поріг".
У письменника було безліч друзів, він мав добрі стосунки з Іваном Сенченком, Василем Земляком, Наталею Забілою, Марією Пригарою, Богданом Чалим, Борисом Комаром, Григором Тютюнником, Віктором Близнецем, Анатолієм Алексіним, Альбертом Ліхановим та іншими. Було в нього багато друзів і серед письменників інших країн – Молдови, Узбекистану, Литви, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану.
Зозуля накувала Віктору Івановичу лише 67 років, 26 листопада 2004 року він пішов із життя.

Герої оповідання"Вітя на вулиці"(1991) – хлопчик Вітя та його маленька сестричка Шура. Прочитайте це оповідання і ви дізнаєтеся, якими турботами, радощами і переживаннями живуть ці діти, чим захоплюються та в які ігри грають. Їхні дитячі пригоди можуть бути дуже схожими на ваші.

 

БІЛЕТ 13

13.1.О.Копиленко, характеристика збірки «як вони поживають»

Олександр Копиленко (1900—1958 ) — відомий письменник-природолюб. У перед мові до збірки своїх оповідань «Як вони поживають» він написав: «Всюди і майже щодня ми зустрічаємося з нашими друзями — тваринами... Зустрічаємося і вдома, а частіше в лісі, в степу. Ми їх дуже любимо. Саме про те, як вони поживають, я й намагаюсь розповісти...» А розповідає письменник дуже майстерно. В його творах читач завжди знайде щось цікаве, незвичайне. Раджу тобі прочитати цю збірку.

Кріт - неборака.

Підійшов я до невеликої калюжі серед поля. Раптом з неї зірвались качки і хутко полетіли. Я ступив крок, щоб розгледіти, якої вони породи.

Аж ось біля моїх ніг, просто з-під землі, нагорнувши мокру купку, вилазить невеличке звіреня. Все мокре, чудернацьке, ще й насилу пересуває лапами. Та й лапи в нього дивні, особливо передні. Воно ними, неначе веслами, по землі гребе.

Ти диви, кріт виліз на світло!

Чому ж це він опинився на поверхні, коли завжди живе під землею і значно краще там себе почуває? А, ясно, в чому справа. Його, небораку, несподівано залило водою під землею. От він з переляку прожогом і вистрибнув сюди. Бач, кріт поповз на горб далі від калюжі. Знесилений він, мокрий, змерз на повітрі.

Взяв я крота в руки, роздивився, обігрів трохи, виніс на горб і пустив. Він так моторно* зарився в землю, ніби туди пірнув. Тільки купка землі лишилась. От техніка, га?

А уявіть собі, що кротові треба було б усю землю із своїх ходів викидати нагору. Тоді б він вигортав її цілі вагони.

Як відомо, кріт риє під землею дуже довгі проходи, такі собі підземні дороги. Прокладає метро без рейок, а землю не вивозить нагору.

Під землею він постійно живе, плодиться, навіть бої провадить зі своїми сусідами-кротами.

То куди ж він діває землю? Це дуже цікаво...

От коли інженери почали думати над проектом підземного човна, у них виникло складне питання — куди ж дівати землю, яку ритиме ця машина на великій глибині. Хіба ж можна таку страшну кількість ґрунту вигорнути на поверхню?

Тоді вони й зацікавились кротом. Варто було пильно дослідити, як мандрує цей вічний підземний житель.

Зробили так: впіймали крота і пустили його в довгий дерев'яний ящик, повний міцно утрамбованої землі. Звичайно, кріт миттю пірнув під землю. А в цей час ящик просвітили наскрізь рентгенівським промінням. І на спеціальному екрані перед очима дослідників розкрилась вся картина підземної роботи крота.

Виявилось, що кріт спочатку дробить землю зубами, ніби свердлить її, і гребе сильними передніми лапами. Далі, за допомогою шиї, плечей і тих-таки передніх лап, впресовує, утрамбовує землю в стіни прогризеного, проритого ходу. Таким чином, кріт досить швидко посувається під землею, одночасно ласуючи черв'яками, личинками, жуками, що живуть у землі. Тепер зрозуміло, чому в крота такі сильні, міцні м'язи на шиї.

Отож, побачивши, як працює кріт, повчившись у нього, інженери так і машину свою зробили, що вона землю впресовуватиме в боки тих ходів, які прогризатиме спеціальний прилад.

Адже відомо,— коли люди починали будувати літак, вони так само пильно досліджували політ птахів, кістяк птиці, будову і розташування на ній пір'я. Це допомогло створити перші літальні апарати, ще тоді не досконалі. А тепер вони перетворились на могутню силу для користі людства.

 

Чудернацьке, утрамбованої, рентгенівським, інженери, впресовуватиме.

Неборака — бідолаха, той, хто викликає співчуття. Моторно — дуже швидко.

ЛАСТIВКА

Вже помалу вечорiло. А може, нам тiльки здавалось, що незабаром вечiр, бо на заходi, закриваючи пiвнеба, заступила сонце широка чорна хмара. Вона вiщувала на нiч дощ або принаймi густий туман.
Ми з Олею вийшли з прозорого гаю i помiтили, що осiнньоï пори лiс здається не такий вже густий, навiть коли ще й не падає листя з дерев. Звичайно, це так тiльки здавалося, бо навiть осики ще не торкнулась жовта осiння фарба.
Стояв вересень — прозорий, соковитий, багатий мiсяць.
Оля — моторна, жвава дiвчинка. Вона завзятий, спостережливий дослiдник природи. Вiд Олиного ока нiчого не сховається. Все вона бачить, все споглядає i про все розпитує.
Така вже вдача у моєï малоï О лi, з широко розкритими здивованими i допитливими очима. За цю допитливiсть я полюбив Олю.
Отож з нею i вийшов я з гаю на пiскуватий шлях, що вився серед поля i зникав за горбом у чагарнику. Насторожi бiля шляху стояли телеграфнi стовпи, i на них неспокiйно гули дроти. А на дротах, скiльки сягало око, сидiли ластiвки. Вони щебетали, знiмались невеликими табунами, легко крутились у повiтрi i знов тiсно сiдали на дрiт. Звичайно, Оля не могла пропустити таке видовище. Вона щебета а, як ластiвка:
— Нi, ви менi скажiть, скiльки ïх тут штук? Мабуть, тисяча тисяч, не менше! Правда? I погляньте, нiби намисто, нанизанi вони на тонесеньку ниточку — дротинку. Правда? А якi заклопотанi! А знаєте чому? Я знаю. Це вони збираються летiти, i ïм страшенно не хочеться покидати нас. Серйозно! Я тут щодня ходжу, щодня ïх бачу на дротах, i щодня ïх все бiльше й бiльше. Думаєте, ïм хочеться летiти вiд нас? Нi, нiскiлечки! Я б теж нiзащо не хотiла летiти з дому, та ще хтозна-куди, аж за море. Так просто полiтати я б не вiдмовилась, коли б у мене були крила... А покидати оце все i нашу школу — я б нiзащо не покинула. Бiднi ластiвочки! Ну, до побачення! Ви по менi не сумуйте, я чекатиму на вас... А оце ось та ластiвка, що вивелась у нас пiд вiкном. Дуже схожа на мою... А скажiть, от вони сидять на телеграфному дротi, а ïм чути розмову, що летить цим дротом, га? От коли б вони вмiли розмовляти, вони б менi розказали... Я б хотiла розмовляти по-пташиному. Тодi б я всi тайни ïхнi розкрила. А чого ви посмiхаєтесь? Це ж я так...
Оля нiякове помовчала секунди три, а потiм знов почала думати вголос:
— Значить, так оце вони збираються летiти... Я страшенно хочу побачити, як вони знiматимуться з мiсця, щоб помахати ïм рукою на прощання. Обов'язково простежу. Десять разiв на день прибiгатиму, а таки не пропущу. А за ними, значить, полетять iволги, зозулi, солов'ï, а там лелеки...
— Деркачi пiшки вирушать у далеку путь, — додав я.
— I не бояться, — заздрiсно сказала Оля. — А я признаюсь вам, що менi вночi таки страшно буває. Я й не боюсь нiчого, а страшно! От дивно!.. Правда?
На ранок нам треба було йти на город. Оля забiгла за мною. Вночi пройшов дрiбний дощ. В полi пахло вогким осiннiм зiллям. Ви знаєте, що кожна пора року розливає по землi особливi пахощi.
Але ось нашi дроти, де вчора безугавно щебетали тисячi ластiвок. Сьогоднi дроти вже були голi, тонесенькi, осиротiлi.
Жодноï ластiвки не було не тiльки на дротi, а й навколо у повiтрi. Тiльки тихий вересневий вiтер шелестiв жухлою травою, свистiв по дротах i доносив невеселу останню пiсню жайворонка. Прилетiв табунець коноплянок. Застиг над мишею кiбчик. Горлиця промчала до гаю. Оля вiдразу засумувала:
— Гляньте, ластiвки полетiли, а я ïх не проводжала. Як же ïм не соромно! Я ж хотiла ïм помахати рукою i гукнути До побачення!
Оля замовкла. Вона мовчала, мабуть, аж цiлих двi хвилини! А потiм знову защебетала за всiх ластiвок, що вчора сидiли тут:
— Полетiли... Ну, цього я ïм нiколи не прощу! А я вже надумалась, чого вони вночi летять. Щоб не нападали на них рiзнi хижаки. Правда?
— Правда.
— Ой! — раптом несамовито скрикнула Оля i кинулась в придорожний бур'ян.
Признатись, тут i я злякався i кинувся за нею. В бур'янi щось пурхало, важко припадаючи на крило.
Доки я встиг приглядiтись, що там, — Оля вже несла в руцi чорненьку пташку. Пташка дивилась на нас зляканими очима, хоч Оля тримала ïï в руках обережно.
— Ластiвочка... з перебитим крильцем... нещасненька... гляньте, яка вона гарнесенька i худенька, — мало не задихаючись, шепотiла Оля.
— Я ïï годуватиму, вона житиме в мене всю зиму. Правда? Це менi ластiвки привiт залишили. Бiдна, вона не могла з ними полетiти. Нiчого, ти житимеш у мене, i тобi буде не гiрше, нiж там, на теплiй чужинi... Я назву тебе — Ляля. Добре? Ляленька... Вам подобається iм'я — Ляленька?
Оля помчала додому з ластiвкою, розпитавши в мене, чим ïï годувати.
Тепер ластiвка Ляля живе в Олi разом з ручною бiлкою Рудькою. Пташка звикла до Олi i бере мушок та черв'ячкiв у неï з рук, любить сидiти на плечi у своєï господарки, на голову сiдає. А Оля невгамовно розмовляє з нею, розповiдає ïй про своï спостереження i навiть про шкiльнi новини.







Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.