ОСНОВНІ РИСИ ЗАХІДНОЇ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТ.

Філософія ХХ ст. на передній план поставила ряд глобальних проблем, які можна обєднати в одну – проблему виживання людства. На початку 20 ст. виникло ряд “нетрадиційних шкіл” і напрямків у філософії.

Неокантіанство. Виникають неокантіанські школи (марбурзька (засновник Г. Коген) і баденська (В. Віндельбан, Г. Ріккерт)). Основна ідея неокантіанців: пізнання світу є лише логічною побудовою, або конструкцією предмета, яка здійснюється за законами і правилами самого мислення. Ми можемо пізнати тільки те, що самі створюємо у процесі мислення.

Неогегельянство виникло у 80-90-х рр. 19 ст. Німецькі неогегельянці поєднали раціоналізм Гегеля з ірраціоналізмом Ніцше. Французькі неогегельянці доповнили класичне неогегельянство екзистенціалізмом. Італійські неогегельянці опираються на етику. Англо-американські неогегельянці вважали основним вченням вчення про абсолютний дух.

Неотомізм (Маритен, Жильсон, Мансер, ін) – це відновлене і приспособлене до сучасних умов вчення Ф.Аквінського. Вчення неотомістів: 1) формально проголошує права розуму і науки; 2) признаючи існування оточуючого світу незалежно від людини; 3) задача створення філософії як світогляду, який дає цілісну картину всієї дійсності.

Психоаналіз – це загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, запропоноване Фрейдом і одна з теоретичних основ фрейдизму. Він перший зупинився на понятті “підсвідомого”. Справжній зміст поведінки, за Фрейдом, є несвідоме. Реальність завжди залишається непізнана. Психоаналіз є міфологічним. Свідомість у Фрейда – сфера Я.

Інтуїтивізм ( Бересона) – ідеалістичний напрям у буржуазній філософії, який абсолютизує і ідеалістично тлумачить інтуїцію, як єдино вирогідний вид пізнання. Наукове пізнання спроможне дати лише знання явищ і фактів, тоді як інтуїція схоплює сутність, загальну ідею.

Феноменологія – субєктивно ідеалістичний напрям, заснований Гуссерлем і його учнями. Центральне поняття – пізнання направлене на обєкт – субєктивно-ідеалістичний принципу: “нема обєкту без субєкту”.

Екзистенціалізм звернувся до індивідуального світу окремої людини. Екзист. означає неповторне, унікальне існування окремої людини (засн. Хайдеггер). Його вчення базується на екзистенції людського існування, як центральної категорії. Екзис-ти займалися проблемами: відчуження людини, страх, смерть, втрата сенсу життя. Предст.: Ясперс, Марсель, Камю.

Персоналізм (Брайтмек, Муньє, Лакруа). Завдання: примирити релігію з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі світогляду лежить переконання в існуванні особистісного начала в людині, бутті. Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Прагне до подалання субєктивіського тлумачення людського Я. Субєктам персоналісти протиставляють живу людину.

Філософська антропологія. Гелеп розробив біопсихічну концепцію людини. Мелер підкреслив відмінність людини від тварин. Виділяють найбільш впливовий напрям філософії – екзистенціалізм. Антропологія поділяється на фізичну і культурну.

Неопозитивізм. В 50-60-х роках нашого ст. позитивізм набуває назви неопозитивізм, а з часом постпозитивізм. Звертається до Канта, що наука створила собі обєкт, який вивчає. Обєкт створений за допомогою мови, тому вони звертаються до мови – її проголошують обєктом філософії. За головне неопозитивізм прийняв поєднання емпіричного і теор. в науковому знанні. Але розвязати ці питання не змогли через субєктивно-ідеологічний характер їх філософії.

Структуралізм. Представники: Фуко, Левістрос. Зосереджує увагу не на індивідові, а на культурі вцілому. Головне – виділення певних логічних структур (епістем), які є загальними для культурних явищ. фуко впровадив структурний аналіз в процесі вивчення теорій.

“Філософія життя” або екзистенціалізм – це одне із самих поширених сучасних вчень. Вона точніше всього передає дух пессимізму і упадку. Представники – Хайдеггер, Ясперс (Німеччина), Марсель, Сарт, Камю (Франція), Аббаньяно (Італія). Екзистенціоналісти проголошують предметом філософії буття. Розрізняють два напрями: християнський і атеїстичний. Людина сама собі обирає свою сутність. Людина – це дещо незакінчене, це постійна можливість, замисел, проект. Свобода – не тільки притаманна людині, а й складає саме людське існування. Людина, переслідувана страхом перед смертю, шукає притулку в суспільстві.

Екзистенціалізм (К’єркегор) звернувся до індивідуального світу окремої людини. Екзист. означає неповторне, унікальне існування окремої людини (засновник – Хайдеггер). Його вчення базується на екзистенції людського існування, як центральної категорії. Екзис-ти займалися проблемами: відчуження людини, страх, смерть, втрата сенсу життя. Це проблеми, обумовлені самим фактом існування людини. Основні ідеї: 1) проблема відчуження індивіда від суспільства; 2) співвідношення сутності людини та її життя; 3) смерті (лише вона може звільнити від влади іншого над кожним); 4) свободи (це існування людини). Представники: Ясперс, Марсель, Сартр, Камю, О.Шпенглера, З.Фрейда та ін.

Шпенглер продовжує погляди Ніцше, поставивши поняття «життя» і «переживання» у центр філософських роздумів. Його головний твір має назву «Занепад Європи». О.Шпенглер запропонував концепцію циклічного розвитку окремих культур, яка, з його погляду, повинна замінити вчення про закономірність та єдність світової культури й історії. Шпенглер протиставив лінійно-подібній картині світової історії «феномен множинності могутніх культур», що виростають із надр країн.

Таких культур він налічує вісім: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «апполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), західноєвропейська (фаустівська) і культура майя. Очікується виникнення, російсько-сибірської культури.

На думку Шпенглера, культура носить синкретичний і символічний характер. Реальність культурного феномена для Шпенглера полягає в об'єктивній структурі, в інстинктивній тактовності і звичаях. Суть культури зводиться О.Шпенглером до «найбільш ранньої, глибинної сутності міфа».

Карл Ясперс (1883-1969 pp.) німецький філософ, екзистенціаліст. Предмет своїх досліджень Ясперс часто уточнював зупиняється на проблемі людини та історії як основного виміру людського буття. Світ для Ясперса є фактичною дійсністю, яка дана у часі, і тому кожна історична епоха, на його думку, відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією. Історична реальність через це одномірна і неповторна. Для того, щоб зрозуміти історію, потрібно пізнати саму людину, тому що саме людське буття розкриває себе в часі -через історію.

Ясперс, вважає, що людство має спільне походження і єдиний шлях розвитку, не дивлячись на певні відмінності між окремими суспільствами. К.Ясперс не погоджується з матеріалістичним трактуванням історії, що вирішальну роль у розвитку суспільства відіграють економічні виробничі відносини.

На думку Ясперса, історія як людська реальність визначається факторами духовної природи, а економічні фактори при всій їх важливості відіграють тільки підпорядковуючу роль. Таким чином, світовий історичний процес, згідно Ясперсу, наділений єдністю і базується на приматі духовного начала над матеріальним.

Кульмінацією історії (за Регелем, «віссю світової історії») є явління Христа.

Одночасно Ясперс відмовляється прийняти боговтілення за «вісь», справедливо вважаючи, що цей момент має значення тільки для християн.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: