Семіотичні категорії в аналізі тексту та комунікації

Знак, значення і смисл

Смисл, сенс, зміст, значення – це основоположний ряд по­нять, за допомогою яких пояснюють стосунки референтно-зна­кових (речі і слова) комплексів та систем індивідуальної перцепції. Усі вони беруть участь у семіотичних узагальненнях, формують і скеровують дискурс екзистенційного і пуб­лі­цис­тичного аналізу та самоаналізу: “ Неможливість знайти смисл життя – причина екзистенційної фруст­рації”; “Який сенс у прийнятті цього закону?”; “ Зміст Св. Письма – об’явлення Бога людині”; “Які значення вкладає у по­няття “Єдиного еко­номічного простору” кожна із сторін?”

Динамічний, процедурний аспект семіозису розкривається через такі дієслівні компоненти розмовного дискурсу, як пояс­нювати, висвітлювати значення (концептуальна рефе­рен­ція до образу світла-знання), розкривати, роз­шиф­ро­ву­вати зміст (опо­ра на метафоричні концепти “захованого, таємниці”). Мова від­творює також хід і механізм соціальної дистрибуції змісту і значень: “ передавати зміст”, “ поширювати значення” тощо.

Співіснування у мові і власне українських понять, і запо­зичених термінолексем смислоозначувальної групи, оче­видно, виправдане з огляду на потребу диференціювати, назва­ти і зрозуміти якісно відмінні складники і процеси у багато­ша­ровій субстанції змісту. Дещо проблематичним є статус окремих із цих одиниць в українському гуманітарному дискурсі: слово “смисл” не всім видається достатньо легітим­ним у зв’язку із буцімто виразним російськомовним етимо­логічним слідом у ньому. Але традиційна термінологічна спеціалі­зація за відсутності повноцінної альтер­на­ти­ви не дозволяє “смислові” покинути український академічний дискурс.

З усіх термінів, які позначають утілене у знаках знання про речі, концепт значення – найуніверсальніший. Ця одиниця ви­мі­рювання інформаційної наповненості знакової форми сто­сується мовних елементів усіх рівнів – слів, висловлювань, текстів. Дефініції і структури, що стосувалися аналізу “значен­ня”, вперше з’явилися в античних риториках, потім були відшліфовані до тонкощів у європейській риторичній традиції і, паралельно, – осмислені у різних школах герменевтики, яка першопочатково була сфокусована на правилах тлумачення текстів Св. Письма, а згодом еволюціонувала до формулювання універсальних епістемо­ло­гічних принципів.

У перед­мові до українського видання Біблії у перекладі І. Хоменка пояснено такі види значень, як буквальні значення (“безпосереднє”, “дослівне”, “граматичне”, а також “історичне” (стосується історичних подій, фактів); речеве значення (“посереднє”, “прообразове”, “духове”, містичне або алего­ричне, яке виявляється не просто словами, а посередньо: осо­ба­ми, речами, подіями, на “його наявність вказують джерела об’явлення”); достосоване значення (“ідеться про значення такого роду, яке міститься у словах Св. Письма, здатних пра­вити за аналогію, здатних бути достосованими до потреб буденного життя”); виснуване значення (“з’ясовується за допо­могою логічного висновку зі слів Св. Письма, засто­со­ваного до “властивого предмета”).

У лінгвістичній прагматиці (філософії мови англійських авторів) значення засадничо пов’язане із специфікою кон­тексту – авторським наміром, ситуативною потребою. Для од­но­го із най­впливовіших теоретиків прагматики Дж. Серля центральною проблемою філософії мови було з’ясувати, як і чому розхо­дяться “значення мовця” і “значення слова”. При найбільш суттєвих відступах від буквальних, пря­мих значень (“значень слова”) – у фігу­ра­тивному мовленні, іро­ніч­них вживаннях, непрямих мовленнєвих актах – чинником трансляції значення слова у значення мовця стає контекст у його конкретному, ситуативному, і масштаб­нішому, куль­тур­но­му, вимірах. Найрадикальніше цю прагматичну концеп­туальну орієн­тацію у філософії мови задекла­рував Л. Вітгейн­штейн, погляди якого підсумовують формулою “значення слова – це його вжи­ван­ня”.

Семантика прояснює дефініції атомарних компонентів “зна­чення”. Семантичне трактування “значення” (денотат-си­гніфікат) повністю сумісне із загальнішою семіотичною дистинкцією “озна­чуване – означник”:

Референт —	конкретний об’єкт означування, річ або явище, яких стосується знак
Означуване	Денотат — цілісний образ предмета, ментальний слід референта; клас предметів, які відповідають поняттю, вираженому знаком
Сигніфікат — комплекс сем, сукупність ознак, закріплених за словом
Інтенсіонал — внутрішня форма слова
Конотація —	ситуативне, прагматичне значення
Означник	Форма імені
Акустичний образ
Знак письма

Схема 2. Складники знака і відношення у його структурі.

Конотація – одне із центральних понять семіології, зокрема, в інтерпретації Р. Барта, який розглядав її як непрямий, опосеред­кований спосіб передачі смислу. Наприклад, в описі вбрання і пове­дінки персонажа може проступати конотація “нервозності” цього героя [2]. У семантичній парадигмі денотат і конотації протиставлені як основне і “допоміжні” значення. Конотації – значеннєві наша­ру­вання психо­логічного та історико-культурного походження – най­час­тіше є наслід­ком зміни контекстів, вони становлять собою той аксіо­логічний слід, який слово несе за собою, переходячи із тексту у текст.

Один із найпотужніших чинників утворення конотацій – історичний. Змінюється епоха – змінюється і спосіб уживання та розуміння багатьох слів. Наприклад, преса і поп-культура сьогодні можуть без коментарів уживати слово “буржуй” у позитивному значенні ( “ газета української буржуазії”, “весняний бал української буржуазії”). Назва фільму “День народження Буржуя” викликає абсо­лютно однозначні позитивні семантичні очікування, цілковито протилежні до тих, які породжувало символічне вживання цього слова у радянському дискурсі. Відповідно зазнала трансформації уся система соціальних звань. Втратили колишню вагу моральні та ідеологічні характеристики слова “робітник”, властиве йому стра­ти­фікаційне значення стало аксіологічно нейтральнішим. Слово “інтелігенція” із конотативною спадщиною народницької та соціа­лістичної епох “людина високих моральних якостей” виявилося занадто пафосним для конкурентного суспільства, тому соціальний дискурс паралельно використовує слово “інтелектуал”, яке, як і слово “інтелігент”, означає “працівник розумової праці”, але не наголошує на духовності, а формує прагматичну конотацію екс­перт­них функцій інтелекту та його спроможності завойовувати гідне місце у системі ринкових відносин.

Поняття смислу має переваги порівняно із концептом “зна­чення” при зміщенні наголосу на ситуативні модифікації і авторські модальності значення. Що ускладненішою стає взаємодія означників із означуваним, що більше узалежнюється (з погляду автора чи інтерпретатора) окрема фраза від контексту, що більше сприйняття повідомлень опосередковане ставленням до світу – то більше підстав використовувати у комунікативному аналізі концепт “смислу”. На дум­ку С. Жижека, джерелом значення є стосунки означуваного, оз­нач­ника і референта (об’єкта), а джерелом смислу – стосунки у ме­ре­жі означуваних, тяжіння означуваного до різних груп означників.

Французький семіолог Ц. Тодоров у коментарях до праць французьких риторів вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторіч пояс­нює “значення” як присутній в лексиконі “спільний знаменник” різно­манітних вживань слова, а “смисл” – як породження узусу, наслідок взаємодії значення із контекстом:

у реальному мовленні ми маємо справу лише зі смислом, а значення є частиною лексикону – слів, які розглядають у парадигма­тичному плані. Єдина емпірична реальність – це смисли, значення ж локалізується на “глибшому”, а не “поверхневому” рівні [19; С. 98].

Аналіз смислу наголошує екстралінгвальні чинники творення і рецепції тексту: “особа і її світогляд”, “особа і культурна ситуація”. Визначальний для розуміння “смислу” “контекст” не лише заува­жу­вали, а й канонізували усі прагматично чутливі теорії значення, але все ж у теорії смислу, яку надихає не тільки лінгвістика, а й куль­турна антропологія, смисл потрактований найбільш ди­намічно – у зв’язку із живими реакціями на світ, відчуттям власної ідентичності:

Смисл — не одиниця значення, а одиниця світорозуміння і світо­сприй­мання. У смисли імпліковані менталітет, світовідчуття людини [Р. Кісь].

“Суб’єктами” смислотворення є не тільки окрема людина, яка формує і модулює свій текст-життя, а й людська спільнота та створюваний її зусиллями текст колективної долі – історія. Тому по­няття смислу є центральним і для екзистенціальних філософів та пси­хо­логів (С. К’єркегор, Ж. Сартр, В. Франкл), і для філософів історії (К. Ясперс, А. Тойнбі, Х. Гадамер).

Фактологічно багатий і сюжетно розгалужений твір потребує чималої дискурсивної “маси”, а це створює додаткові можливості для нюан­сування смислу. Тому, закономірно, мовні єдності вищого дис­курсивного порядку належать до найбільш завершених смисло­вміс­них одиниць. Тобто поняття смислу актуальне для ха­рак­теристики швидше висловлювання, тексту, аніж слова. Втім, воно може стосу­ватися і слова, якщо характеризує не фіксоване, словникове, абстракт­не значення, а значення, породжене ситуативно. У такому разі слово стає текстом і наділяється смислом.

Існує чимало категоріальних співвіднесень, за допомогою яких роз­ме­жовують аналітичні зони, обслуговувані поняттями “значення” і “смисл”:

Категорія відмінностей	“Значення”	“Смисл”
ієрархія мовних одиниць	“слово” “атомарне”	“текст” “сумарне”
“особистість — соціум”	“мова” “статика” “універсальне”	“мовлення” “динаміка” “індивідуальне”
фіксованість —контекстуальність	“словникове” “об’єктивне” “денотація”	“контекстуальне” “інтенціональне” “конотації”
явність —зашифрованість	“експліцитне” “буквальне”	“приховане”,“імпліцитне” “символічне”,“закодоване”

Схема 3. Порівняння семантичного складу і сфер вживання понять “значення” і “смисл”.

Творення тексту розглядають як процес розгортання смислу. Таке твердження передбачає, що смисл – не лише вихідний “про­дукт” комунікації, її інформаційний метаефект, а й – чималою мі­рою – дотекстова даність, пружина задуму, інтенціональна про­гра­ма, що визначає добір мовних одиниць і “траєкторію” основної думки у процесі написання твору.

Особливості трансляції смислу залежать від жанру тексту, характеру дискурсу. Наприклад, у оголошеннях-самопрезентаціях молодіжних газет базові смисли “я”-концепції передаються через сценарії і структури для передачі типових відношень: номінативні – “Я Сергій”; атрибутивні – “ мені шістнадцять років”, “цікавлюся музикою ”; інтенціональності – “ хочу знайти нових друзів”; емо­тивної декла­ративності – “ Віто, я тебе кохаю”. Реконструкція текстової про­гра­ми на основі базових предикатів дозволяє проілюструвати думку М. Бах­тіна, який смислами називав “відповіді на (за)питання”.

Смисл із багатьох причин і у багатьох випадках – це симво­лічний смисл, який захований за видимою оболонкою знаків. Роз­шиф­ровуючи зв’язки між означниками тексту, читач як семіолог прагне виявити “справжню суть” подій і реконструювати “мета­фізичні особис­тісні конструкції”. Через аналітичні, інтер­претаційні дискурси культура навчає декодування символічної мови: “Поет із трьох історій Кіри Муратової, як і належить справжньому поету недавніх часів, працює в кочегарці. А це само по собі – знак свободи. Бо ж не режиму служить, а в кочегарці (образ “острівця свободи” посилено новітніми реаліями – тепер тут товчуться ще й “голубі”, носії роз­кутої моралі), де все згорає дотла, де тлінність усього фізичного доводиться щохвилинно. Тож поет не боїться демон ­струвати свободу, яка визначає його внутрішній світ” (Д, 12.04.02).

В ідеологічному дискурсі смисл може бути зашифрованим, коли автор намагається, але не може дати “відповіді на питання” через некомпетентність, несвободу та прямі ідеологічні заборони. Дослідники комунікації говорять про вивітрювання смислів у тоталітарній культурі, прищеплення смислів, маніпулювання ними. Численні маніпулятивні техніки характерні і для популярної куль­тури, яка активно експлуатує, наприклад, потенціал позитивних асоці­ацій із назвами видатних осіб (запущені у масовий обіг торгові марки горілки “Тарас Шевченко” чи цукерок “Моцарт”).

Гуманітарні дискурси реалізовують означувальний потенціал “смислу” через традиційні зв’язки цього слова із поняттями “внутрішній зміст”, “ідея”, “головна думка”, “значення”, “вартість”, “цінність”, “значущість”, “сутність”. Існує характерна тенденція, особливо у дослідженнях кроскультурної комунікації, до закріп­лен­ня метатермінологічного статусу поняття “смисл”, розширення пов’язаного із ним асоціативного поля: “ смислоутворення”, “смислові конфігурації”, “смислорух”, “смислові світи”, “смислоносність”.

Через посередництво поняття смислу розгортається програма семіотики глобального смислопошуку – з’ясування сенсу життя, сенсу подій. Культурологічні конотації слова нагадують: смисл – категорія екзистенціальна: його не вчать, а переживають, ним напов­нюють життя і його втрачають через несвідоме чи недбайливе ставлення. Скінченність життя у випадку індивідуального смисло­по­шуку виконує таку ж функцію, як і скінченність тексту – встановлює межі, у яких смислова конструкція набуває завершеності.

Семіотичні категорії в аналізі тексту та комунікації

Постульоване семіотикою розуміння феномену комунікації належить до найбільш комплексних. Високо­абстрагований концепт знака, який лежить у підґрунті се­міо­тич­ного підходу, зводить до єдиної логічної ос­нови всю різноманітність культурних уні­каль­ностей. Знак — це те, що єднає сферу мас-медіа зі сферою точних наук та мис­тецтвом, художню творчість — із тех­ніч­ними та економічними практиками. Ви­хо­вана семіологією холіс­тична свідомість і на­дані нею термінологічні ключі пере­тво­рю­ють переживання тексту у переживання кос­мосу. “Королева інтер­претативних наук”, як ве­ли­ча­ють семіологію її прибічники, не може не виявляти особ­ливої прихильності до су­часних медіа — екстенсивної і динамічної се­міо­сфери, знаки якої є і найбільш експре­сив­ним опосеред­куванням людського буття, і са­мим буттям.

Семіотичний інструментарій аналізу тексту.
Семіотика:
“дисципліна, рух, філософія, культ”?

Семіотика – наука про знак, текст і механізми генерування значень – тривалий час розвивалася в універсалістському куль­тур­ному ключі – у ролі основоположної філософії інтерпре­тативної діяльності. Вона парадигмально перепрограмувала низку дисциплін вужчої, а то й прикладної спрямованості – літературо­знавство, теат­ро­знавство, кінокритику, аналіз комуніка­тив­ного дис­кур­су. Своє­рідним поп-культурним відлунням семіоло­гічної моди став перехід окремих понять семіотичного аналізу у поверхнево активний про­шарок публіцистичних клішованих формул: зокрема, українські журналісти з готовністю підхопили ідеї “символічної мови” і “знаковості” (“знакова подія”, “знакові опозиціонери” тощо).

Семіотику вважають похідною від двох концепцій – логічної теорії знака Ч. Пірса, відомої під назвою “прагматизм”, і лінгво­центричної теорії знакових систем Ф. де Соссюра. Наука про знаки має двох батьків і, відповідно, дві назви:

– представлена Ч. Пірсом традиція з переважанням логіко-прагматичних інтересів найпослідовніше ототожнюється із назвою “семіотика”;

– європейська лінія аналізу знаків і значень, ближча до літературознавчо-риторичної традиції і пов’язана з іменем Ф. де Сос­сюра, частіше позначає свою ідентичність терміном “семіологія”.

Відмінності між траєкторіями розвитку обох напрямів важливі для тих дослідників, які глибоко вивчають історію парадигм та епістем [7, 22]. Популярні ж автори, яким ідеться про інстру­мен­тальне використання ідеї знака, пишуть про “семіотику, яку називають також семіологією” [25] і, переступаючи через поняттєві відмінності, корис­туються плодами із семіотичної і семіологічної гілок теорії. Спільний компонент обох слів – “semeion” (знак) – ми­рить різні концептуальні традиції із популярною нівеляцією тон­кощів парадиг­мальної генези.

До найвідоміших авторських семіологій і семіотик, окрім концепцій Пірса і Соссюра, належать:

– концепція представників Празького гуртка, російський фор­мально-семіологічний напрям (В. Пропп) [16];

– політична семіологія Р. Барта [2, 3, 23];

– семіологічна критика У. Еко [8, 22, 31].

Різноплановою, представленою цікавими іменами є тепер семіо­логічна література у Сполучених Штатах. Хоча американці Ч. Пірс і Ч. Морріс були впливовими представниками логічної школи аналізу знака, семіотичний підхід не знаходив особливого засто­сування у теорії комунікації цієї країни доти, доки не був продемонстрований потенціал нової методології в аналізі теле­бачення, студіях ново­виниклої індустрії кіно та інших родів по­пулярного мистецтва, яке перетворилося у гігантський метатекст, масив знаків і кодів, само­стійний культурний світ. Семіологія з її застосовністю до аналізу медіапродукції найрозмаїтішої тек­сту­аль­ної природи, зокрема й аудіовізуальної, була вдалою знахідкою для охочих виснувати якусь універсальну мораль щодо світу поп-культури. Спрямована на зна­ко­ву конкретику маскульту, семіологія перестала здаватися аме­ри­кан­ським комунікологам “занадто абстрактною”.

Один із найвідоміших американських популяризаторів семіо­логічних ідей у стосунку до журналістики А. Бергер справедливо пи­ше про те, що семіологія настільки вийшла за рамки суто нау­ко­во­го ме­тоду і напряму, що важко з певністю сказати, чим вона стала врешті-решт у світі культурних зацікавлень – “дисципліною, рухом, філо­софією чи інтелектуальним культом” [25]. Очевидно, усі ці виз­на­чення характеризують якусь частку її заслуг і експансивної натури.

Дослідники семіології/семіотики одностайні, втім, у визнанні її радикального впливу не лише на лінгвістику, літературознавство, театро- та кінознавство, а й на сфери досить далекі, за стандартними мірками, від класичних гуманітарних напрямів – медицину, архітек­туру, зоологію. Семіологія утвердилася як універсальна стратегія дослідження сенсів і аналізу “чину знака”.

Передумовою універсальності семіологічного аналізу стало розширювальне трактування її об’єкта – знака і тексту. Семіологія вивчає текст, постулюючи симетричність, а навіть і еквівалентність світу і тексту. Семіологічні максими Ч. Пірса та його попу­ля­ри­за­то­рів пов’язують поняття знака і думки, знака і всесвіту, а врешті-решт – знака й людини:

– “у нас немає здатності мислити без посередництва знаків”;

– універсум “заселений знаками і навіть складається зі знаків”;

– “слово (або знак), використовувані людиною, – це сама людина” [14, 25].

За матеріальною природою знаки можуть бути не лише вер­баль­ними, а й невербальними, зокрема статично-візуальними (архі­тек­тура), кінестично-візуальними (фільми), звуковими (музика). Фе­но­мен комунікації охоплює не лише простір людської взаємодії, а й ті ланки і рівні реальності, що перебувають поза виміром антропо­генези. Єдиний еволюційний процес на замешкуваній людством планеті Дж. Ділі описує у термінах фізіосеміозу, фітосеміозу, зоосе­міозу, антро­посеміозу – паралельного розвитку неорганічної фізич­ної суб­станції, тварин­ного світу, людського суспільства [7]. Отже, лю­дину не оточує нічого, що б не підлягало семіотичній ін­тер­пре­та­ції. За таких припущень пре­тен­зії семіології на всеосяжність справ­ді не позбавлені підстав.

Теперішнє розширювальне використання семіотичних ідей можна вважати реалізацією програми, яку Ф. де Соссюр задав ще на початку двадцятого сторіччя. Засновник лінгвістичної школи усві­дом­лював, що наслідком послідовного вживання поняття знака може стати виникнення нової дисципліни, обриси інтересів якої най­до­цільніше залишити відкритими через можливу інтегра­тивну міждис­цип­лінарну перспективу:

Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологією (від гр. semeion “знак”). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки наука ще не склалася, не можна сказати, якою їй бути, але вона має право на існування, і місце її визначено наперед [18; С. 28].

Найважливішим внеском Ф. де Соссюра у розвиток ідеї знака було розмежування понять мови і мовлення. Зробивши сміливий відступ від “лінійного”, “фонетичного” розуміння мови, Ф. де Сос­сюр обґрунтував концепцію нетотожності плану змісту і плану ви­ра­ження змісту. Мова та мовлення у науках про символічну взаємодію проти­ставлені як соціальна та індивідуальна сутності, як статика і динаміка.

Основною “соціальною” і “статичною” характеристикою мови є створення колективними зусиллями мовної спільноти запасу готових елементів (слів, кліше) і системи правил – конвенцій слово­вжитку, граматико-логічних структур, які слугують “сирови­ною” для індивідуальної текстотворчої діяльності.

На противагу мові мов­лен­ня розглядають у динамічному аспекті – як індивідуальне вживання мови, організовані відповідно до ситуативних потреб елементи мовної сис­те­ми. Ідея Ф. де Со­ссюра розрізняти концепти мови і мовлення виявилася пер­спек­тивним теоретичним фундаментом для наук про знак і комунікацію.

Для логічної традиції у семіотиці, яку після Ч. Пірса розвивав Ч. Морріс, було важливо надати чіткості уявленням про відношення між компонентами знака. Враховуючи різні аспекти функціонування семіотичного контексту: зв’язок знаків між собою, зв’язок концептів і матеріальних носіїв інформації, взаємодію знака і користувача – Ч. Морріс поділив дослідницькі повноваження семіотики між різ­ними її розділами – синтактикою, семантикою і прагматикою:

синтактика вивчає відношення між знаками, правила їх поєднання;

семантика зосереджена на відношеннях між означником (актуальною формою знака) і денотатом (поняттям про предмет);

прагматика – розділ семіотики, що у центр уваги ставить стосунки між знаком і користувачем (інтерпретатором).

Розмежування повноважень семантики, прагматики і син­так­ти­ки на основі моделі знак–об’єкт–інтерпретатор дозволяє про­йти пов­ний цикл уявлень про основні компо­ненти механізму по­ро­дження значень. Але утримування під єдиною теоретичною “па­ра­солькою” різних напрямів науки про знак не завжди добре вдавалося семіо­тиці: семантика і прагматика не часто зв’язували себе обо­в’яз­ками і свідомістю “субдисциплін” і протягом усього двадцятого сто­річчя торували окремішні шляхи. Та при цьому метанаука семіотика все ж об’єднувала авторів семантичних і прагматичних концепцій єдиною програмою і перспективою.

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: