|
Інтертекстуальні зв’язки: текст у єдності з культуроюЗапропонований Ю. Крістевою термін “інтертекстуальність” пов’язаний з ідеєю “двоголосого” слова М. Бахтіна, його концепцією “діалогу голосів” у художньому творі. Юлія Крістева універсалізувала це поняття, надавши йому більш текстуального (порівняно із бахтінським філософським) звучання. Вона показала, що нашарування індивідуальних барв і знакові комплекси авторського твору – результат “глибокої переробки” семіологічних порід більш раннього походження, наслідок “радикальної транспозиції одного набору знаків у інший”. Інтертекстуальність – це відкритість тексту до середовища культури і його численні “виходи” в інші тексти. Форми впливу одного тексту на інший можуть бути імпліцитними чи експліцитними, а спонуки до використання запозичень – свідомими чи несвідомими. “Попередній” текст здатен переходити в “наступний” у вигляді фрагментів, щільних пластів, або ж присутність інших авторів, текстів, концепцій дає про себе знати на рівні “слідів” та натяків анонімного характеру. Інтертекстуальність може виявлятися на структурному, композиційному, тематичному, лексичному, прагматичному (конотативно-смисловому) та будь-якому іншому рівні. Користування жанрами, готовими композиційними схемами, традиційними внутрішньоструктурними опозиціями також належить до інтертекстуальних явищ. Річ не лише у “будівельному матеріалі”, який перекочовує із тексту в текст, а й у єдності знакового досвіду і семіологічного світу для творців багатьох текстів. Ролан Барт трактує інтертекстуальність як історію залучення готового концептуального і фразеологічного матеріалу у текст із культурного середовища і лінгвістичного “довкілля”: Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо — всі вони поглинуті текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може зводитись до проблеми джерел та впливів; вона становить собою загальне поле антонімічних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок [17; С. 218]. Повторення типових номінативних і тематичних елементів, користування напівфабрикатами смислу – кліше, парафразами, метафорами та іншими засобами, які мова і культура пропонують творцям текстів, – типові форми імпліцитної інтертекстуальності. Порівняно із масово використовуваними парадигматичними ресурсами мови, цитати, посилання, коментар, діалог – це очевидно експліцитні способи взаємодії різних текстуальних “я”. Вони мають особливу вагу для масової комунікації. Сучасна комунікація на основі медіазасобів – це сфера, де поняття “інтертекстуального” має найменш умовний характер. Медіативна роль журналіста – посередника між “джерелом інформації” та читачем – зумовлена структурно, функціонально й інституційно. Відбувається безперервний процес приєднання ідеознаків до медійного гіпертексту. Зіставляючи, протиставляючи позиції і факти, мас-медіа свідомо прагнуть “інтегральності”, діалогу, взаємодії інформаційних полів. Інтертекстуальність дискурсу масової комунікації зовнішньо виявляється найперше у тому, що він – згідно із професійними і громадянськими конвенціями цього дискурсу – передбачає певне фактуальне “джерело”. Звідси безконечні посилання, крос-референції, намагання у згорнутому вигляді репрезентувати цілий “хор” голосів на підтримку певних значень та ідей. У сучасних медіа виникли спецалізовані жанри опосередкованого тексту. Наприклад, матеріали рубрики “Хіт-парад подій і цитат” у львівській газеті “Високий Замок”, що культивують принцип зіставлення, мозаїки цитат, є прикладом не просто інтертекстуального принципу, а інтертекстуального жанру: “Президент України Віктор Ющенко: “Майбутня коаліція повинна об’єдна тися навколо стратегічних цілей, а не егоїстичних устремлінь”. Щоб нас не звинуватили в упередженості, тему коаліцій прокоментують незалежні джерела. Олександр Кулинич: “Не таке небезпечне полювання, як поділ шкури”. Народний депутат Андрій Шкіль: “Ксенія Ляпіна сказала, що “Наша Україна” – як наречена: чекає, хто для неї буде кращою парою. Однак я б запитав: буде весілля чи ні?”. Коментує Жорж Леб’янк: “Коаліція – це шлюб, у якому ревнощі сильніші від кохання”. Політолог Тарас Возняк: “У помаранчевій коаліції всі вважали, що “Наша Україна” – старший брат БЮТу. А виявилося, що БЮТ – старша сестра “Нашої України”. Президент повинен зробити висновки”. Йому підкаже Нікколо Макіавеллі: “Краще програти зі своїми, ніж виграти з чужими, тому що не справжня та перемога, що здобута чужою зброєю” (Н. Балюк, ВЗ, 6-12.04.06). Критичний матеріал, що відбиває авторський твір у дзеркалі суб’єктивного сприйняття критика, – це, за Р. Бартом, форма “вторинного письма”, яка створена на основі “первинного письма самого твору”. Таким же органічним різновидом інтерактивної дискурсивності є будь-який аналітичний матеріал, який займається концептуальною переробкою готових оцінок і формул. Інтертекстуальний потенціал сучасних засобів масової комунікації зростає завдяки явищу інтермедіальності, суть якого у тому, що тексти, жанри і комунікативні формати, характерні для одного медіуму, коментують, критикують чи пропагують у текстах, поширюваних через інший медійний канал. Це і телекритика у друкованих медіа, і огляди преси на ТБ, і аналіз веб-сторінок чи матеріали Інтернет-форумів, вміщувані у газетах. Вихід тексту в інші тексти – це і гра, і соціальна потреба. Мережі інтертекстуальних значень інтегрують індивіда в культуру, а соціальна функція інтертекстуальності передбачає насамперед зрозумілість і доступність текстів. Комунікація за посередництвом медіа тому й називається масовою, що основана на засадах інтертекстуальності-загальнозрозумілості. Текст із районної газети у центральній вирізнятиметься локальною специфікою, текст із органу соціалістів у бульварному виданні змінить своє значення на іронічне, стане засобом означення абсурду і гротеску. Втім, саме на таких інверсіях ґрунтується більшість ефектів сучасної культури сміху. Теорія інтертекстуальності пояснює результат впливів середовища культури на окремий текст. Природним для семіології стало також виникнення понять, які відображають сумарний ефект безперервного архівування текстів у колективній пам’яті. Можна уявити собі велике злиття усіх джерел комунікативного досвіду, віртуальну співприсутність усіх створених людською спільною інформаційних ресурсів. Такий грандіозний обшир семіотичної маси, яка увібрала у себе інформаційні запаси людської культури та інструменти трансляції цієї інформації, у теорії відомого тартуського лінгвіста Ю. Лотмана названо семіосферою. Вміст семіосфери – “різнотипні семіотичні утворення”; цей знаковий універсум підпорядкований такому ж ладові масштабів – глобальне, національне, локальне, – як і інші соціальні продукти та види практик. Українських культурологів турбує проблема екології української семіосфери: “Ідеться про закорінювання українства як реального середовища, як семіосфери, як української креатосфери, як достатньо “густої” і динамічної української комунікативної мережі в містах...” [11, C. 55]. Правда і брехня з погляду семіології Опосередковуючи уявлення про речі, знаки творять “когнітивне дзеркало” реальності або долучаються до творення “відсутніх” світів, які називають віртуально-творчими, якщо вони виконують атрактивну функцію, або ж брехнею – якщо такі знаки створюють загрозу соціальному порядкові, чиїмось інтересам. Новонароджений знак сприймається як правда чи брехня, а брехня – як Гра чи Війна [13]. До визначальних рис модерного і постмодерного світів належить стабільне зростання частки реальності, створеної через знак. Чимало із “реально” відсутнього заслуговує бути знаково присутнім у соціумі: література, музика, кіно. Художні жанри й дискурси за своєю безпосередньою природою призначені брати участь в інформаційному, творчому “розширенні” світу людей, апробації нових і альтернативних можливостей. “Якби” і “нібито” модальності та інші означники, які створюють віртуальні означувані, настільки легітимізували себе, що давно вже самі стали підставою для нових семіоконструкцій навіть у таких “симетричних” до реальності “формах життя”, як політика чи наукова аргументація. Семіотика з її центральною парадигмою “означуване – означник – референт” розвиває чутливість до характеру зв’язків між конструкційним, “надбудовним” і реалістичним планами текстотворення. Умберто Еко навіть висловив думку про те, що однією із програм загальної семіотики має стати вивчення брехні – “всього, що може слугувати брехні” [31]. Брехню в аналізі комунікації розглядають і у практичному аспекті технологій маніпулювання, і з погляду загальної онтології мас-медіа. Як стверджує Н. Луман, використовуючи кантівську термінологію, “мас-медіа продукують трансцендентальну ілюзію” [12]. Уявлення про сутність і масштаби брехні у різних напрямах науки про знак суттєво різняться – відповідають такому ж широкому трактуванню тексту і завдань семіотики. Семіотичні дистинкції уможливлюють бачення брехні, по-перше, як конфлікту “реальності” і “відображення”, а по-друге, як конфлікту семіосистем, різних способів означування і кодування, за якими зазвичай стоїть конфлікт реальних інтересів. Навіть такі побутові форми семіотичної діяльності, як силіконові груди, косметика, перука, пластика обличчя чи тіла, високі підбори можна потрактувати напівусерйоз чи цілком серйозно як приховування природного знака, заміну його штучним – а отже, як одну із форм брехні [25]. Подібна постановка питання радикалізує поняття брехні, водночас позбавляючи його однозначно негативної оцінки. У багатьох формах людської діяльності приховування означуваного не судять суворо. Таким невинним і нешкідливим (на перший погляд?) обманом вважають використання плацебо у медицині, практику написання всуціль позитивних листів-рекомендацій для молодих науковців, створення штучних ситуацій під час проведення експериментів, розіграші, які знімають на приховану камеру тощо. З етичних чи прагматичних міркувань суспільство виправдовує такі види обману, як заспокоєння хворих (приховування діагнозу), неправда при всиновленні, патерналістські брехні (батьківські ухильні пояснення складних питань своїм нащадкам), брехні, які захищають секрети друзів чи клієнтів, охорона таємниць нацбезпеки [28]. Оцінка семантично неадекватного мовленнєвого акту змінюється залежно від етичного позиціювання адресата неправдивого повідомлення – “брехати другові”, “брехати ворогові”, “брехати брехунові” [28]. Кооперація брехуна і його жертви може видаватися благом для них обох у випадку однієї з найбажаніших ілюзій – ілюзії любові. Обман може бути свідомо не мотивованим (самообман), вибірковим (“секрет”), захованим за зовнішньою відданістю чеснотам і переконанням (“лицемірство”). У “брехні” є чимало синонімічних, зокрема, евфемістичних і публіцистичних форм (“дурити”, “прикрашати”, “фальшувати”, “викривляти дійсність”, “піарити”). Між правдою і брехнею – градаційна система форм невідповідності дійсності: “напівправда”, “недомовки”. Можна не казати правди, не кажучи водночас і брехні: у вербальному тексті для такого способу обману використовують селективні стратегії, у візуальних медіа – монтаж. Багатозначність поняття “брехня” чималою мірою зумовлена невимовністю, багатозначністю поняття “правда”. Протягом тисячоліть теоретики-гуманітарії намагаються з’ясувати правду про правду: абсолютна чи відносна, єдина чи плюралістична, встановлювана через досвід душі чи соціальний консенсус? Критицизм багатьох мислителів був спрямований проти конвенційного розуміння правди, ототожнення її із правдою спільноти, підпорядкування її єдиному соціальному кодові і перетворення її у засіб для осягнення часткових інтересів. Велика обіцянка нерелятивності і сили правди захована у текстах Святого Письма: “І пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними” (Ів. 8, 32). Один із доступних земній людині способів шукати правду – намагання встановити її критерії у рамках досвіду тривимірної реальності. Послідовник Пірса логік Тарський, шукаючи робоче визначення “правди”, яке було б “матеріально адекватним” і “формально коректним”, а також дозволяло б однаково добре пояснити суть цього поняття не лише людині, а й комп’ютеру – посередникові у комунікативних процесах, – не знайшов кращого виходу, як звернутися до класичного визначення із “Метафізики” Аристотеля: Сказати про існуюче, що воно не існує, чи про неіснуюче, що воно існує, є брехнею, натомість сказати про існуюче, що воно існує, і про неіснуюче, що воно не існує, є правдою [32; С. 538]. Ця думка може звучати ще лаконічніше: “Правдивість речення полягає у згоді із реальністю”. Як і практичний досвід, наука не пропонує нічого іншого, крім критерію буттєвої адекватності, або ж, якщо скористатися семіологічними термінами, – відповідності означника означуваному, а означуваного – референтові. Але така однозначно витлумачена репрезентативність несумісна із аналізом вразливих місць проблеми буттєвості. Йдеться про те, що кожна спроба дефінувати “правду” через поняття “дійсність” наштовхується на парадоксальну невизначеність самої “дійсності” (“внутрішня дійсність” і “зовнішня дійсність”, “емпіричний факт” і “факт свідомості”, різниця у явності раціонального та ірраціонального). Зокрема, пізнання Бога було пов’язане не стільки із логічними потугами допитливого розуму, скільки із довір’ям до цілком протилежних начал і вимірів – “внутрішньої дійсності”, “вищого одкровення”. Когнітивні психологи стверджують, що нейрокогнітивна картина творення уявного образу (візуалізація) і сприймання образу реального, який вимагає передачі сигналу на рогівку, практично аналогічна. А через взаємне проникнення віртуальності і реальності стає помітною нетривкість і розхитаність критерію “фактологічності”. Відбувається ерозія самої реальності, сумнівним стає статус “реального об’єкта”. Навіть традиційні матеріальні підвалини цього світу зазнають дедалі рішучішого свідомого втручання. Генетичне моделювання, клонування, пластична хірургія, трансплантація органів, вирощування живих тканин, зміна статі, штучне запліднення, нейролінгвістичне програмування – це лише перші можливості і симптоми експерименту із підриву власних основ, глобального демонтажу “онтологічних” матеріальних знаків. Від початків свого існування світ сумнівається у власній реальності і можливості пізнання (концепції реальності-майя, агностицизму, пріоритизація ірраціонального). Однією із симптоматичних ознак постмодерну стало епістемологічно регресивне, здавалося б, наростання підозр стосовно статусу реальності. Славой Жижек вбачає вираз такого світогляду у мотивах сучасного кінематографа: Одвічна американська параноїдальна фантазія — людина, котра живе в маленькому ідилічному каліфорнійському містечку, споживацькому раю, раптом починає підозрювати, що світ, у якому вона живе, є підробкою, виставою, розіграною, щоби переконати її в тому, нібито вона перебуває в реальному світі, тоді як усі люди навколо є дійсними акторами та статистами у гігантському шоу [9] – і пише про фільм “Шоу Трумана” (1998) як про приклад такої фантазії... Але світ можливий якраз тому, що дає собі раду із подібними здогадами та сумнівами. Звичайний щоденний досвід потребує опертя на концепт верифікованості зовнішнього світу і стабільності зв’язків у системі “людина-людина”. Для світу, що переконав себе у власній реальності, речення “Сніг білий” правдиве тоді і тільки тоді, якщо сніг є білий [32]. На відміну від художньої літератури, у якій, за формулюванням У. Еко, “взагалі не передбачено, що мовець говорить правду”, масова комунікація оперта на код правдивості і принцип перевірки фактуальної інформації. Якщо формули надкодування і рецептивні конвенції літературної сфери встановлюють, що події “не справжні” [8], то для мас-медіа природно насичувати тексти кодами “відповідності дійсності”. Дискурс масової комунікації виробив особливі знаки фактуальності – форми подання інформації, які сигналізують читачеві про її надійність. До таких сигналів підвищеної гарантії правдивості інформації можна віднести презентацію факту через свідчення очевидців, соціологічні факти, висновки експертів, цитування, витяги з документів. Щоправда, названі форми – це не зміст, а лише інструменти трансляції правди, тому у реальній практиці мас-медіа і роботі інституцій, відповідальних за статус документальності, аргументативна потужність фактуальних знаків легко трансформується у потенціал маніпулятивності. Різні методи проведення експертизи, неточності в її ході, використання різних матеріалів (наприклад, можливості фальсифікації і підміни об’єкта дослідження з боку замовників), не кажучи уже про недопустиму суб’єктивність – врахування побажань замовників – ведуть до різних результатів. Політичні замовлення дощенту руйнують репутацію “експертної оцінки”. До прикладу, повідомлення газет, радіостанцій і телеканалів різних орієнтацій про “таращанське тіло”, справжність “плівок Мельниченка”, “хворобу Ющенка”, “метання яйця у прем’єра Януковича” спантеличували слухачів діапазоном розходжень у висновках. “Соціологічний факт” у сучасній масовій комунікації не тільки виконує свою пряму функцію уточнення кількісних параметрів інформації, а й парадоксальним чином робить внесок у творення нефактуальних дискурсів. Зазвичай це не має жодного стосунку до соціології як науки. Тому у масовій свідомості це поняття вперто асоціюється не з “науковістю” і “правдивістю”, а з обманом (“Існує декілька видів брехні: нахабна брехня, просто брехня і соціологічні дані”). Користувачі соціологічної інформації у масових медіа компрометують практику використання соціологічних даних, зіставляючи цифри, вирвані із контексту, отримані за різними методиками. Для надто заангажованого у комерційні та ідеологічні стосунки суб’єкта “соціологічний факт” стає знаряддям роздмухування сенсаціоналістських пристрастей: “На черговому з’їзді Національної спілки журналістів, який відбувся минулого року, було зазначено: 70% громадян України не читають газет! Організоване того ж року Українською організацією періодики дослідження дало сенсаційний результат: 88% громадян України читають газети один і більше разів на тиждень” (П, 6.06.03). Риторичний діапазон політичних коментарів із кількісними даними (“у мітингу взяло участь 10 тисяч осіб. За даними опозиції – 50 тисяч”) не сприяє вихованню поваги до факту. Документ – це те, що традиційно вважали серйозним доказом правдивості. Але сучасні технічні можливості фальсифікації документів серйозно загрожують їх статусу фактуальної доказовості. У часи Шерлока Холмса фотографія ще могла бути свідченням, очевидність якого не підлягала жодним сумнівам – варто згадати діалог знаменитого детектива із спадковим королем Богемії, занепокоєним можливим розголошенням його приватних таємниць (оповідання “Скандал у Богемії”): “Якщо ця молода особа захоче скористатись листами для шантажу або чогось схожого на це, то як вона доведе, що вони справжні? – Там мій почерк. – Ет! Підроблено. – Мій особистий папір. – Украдено. – Моя особиста печатка. – Фальшивка. – І моя фотографія. – Її куплено. – Але ми сфотографовані разом. – От тобі й маєш. Це зовсім кепсько. (...) Фотографію треба будь-що повернути”. Комбіновані фотографії у сучасних таблоїдах (голова знаменитості припасована до якого завгодно тіла) свідчать про розширення маніпулятивних можливостей іконічних знаків із ще донедавна абсолютним статусом документальності. Поряд із знаками фактуальності у масовій комунікації використовують експліцитні маркери нефактологічного статусу інформації. “Кажуть, що”, “ходять чутки”, “за неперевіреними даними” – чесно визнає пресовий орган чи аудіовізуальний медіум, знімаючи із себе відповідальність за правдивість опублікованого чи озвученого факту. Існують спеціальні рубрики і навіть цілі видання, які, добре усвідомивши попит на жанр плітки, відкрито декларують відповідну жанрову специфіку. Мас-медіа можуть експлікувати ненадійне джерело: “Лазаренко винен Кучмі $50 мільйонів” (під рубрикою “Свідка понесло” (ВЗ, 15.04.04)). Масовим способом поширення гіпотетичної, проблематичної інформації у політичному дискурсі (прогнози, непідтверджені пояснення-версії) стало використання питального речення: “У хід пішла біологічна зброя?” (ВВ, 15-21.10.04), “Ющенка не труїли?” (ВГ, 1-7.10.04), “Кучма хоче зірвати вибори?” (ВЗ, 8.12.04), “Чорновола “замовив” Кучма?” (П, 23.02.06), “Бакай оголосить компромат на “Нашу Україну”?” (ЛГ, 01.03.06). Проблематизація питань духовного плану так само оперта на цю синтаксичну форму: “Код да Вінчі” – замовлення пекла?” (ВЗ, 7.06.06). Експліцитне жанрове маркування дискурсів реклами, паблік рилейшнз, політичної полеміки (“На правах реклами”, “Точка зору”, “PR”) є водночас вказівкою на чималу ймовірність неадекватностей – у діапазоні стратегій від “білих” – гіперболізаційно-селективних – до “чорних” – агресивно-наклепницьких. У такому разі встановлення міри неадекватності стає завданням інтерпретатора, аналітика. В історії розвитку медіа на пострадянських теренах зафіксовано чимало випадків грубого порушення коду “згоди із реальністю”, тобто, простіше кажучи, брехні. Досить згадати історії з фінансовими пірамідами на зразок МММ чи “Памір”, “завдяки” яким пострадянські громадяни набували досвіду умовності реклами. Ще численнішими є дискурси і репрезентації, у яких відсутність референта і фіктивність означуваного нелегко довести, а іноді й помітити. Це талановиті мімікрії, масштабні підстановки понять, що балансують на лінії конвенційних кодів розмежування реальності-фіктивності. Семіологія та комунікативна теорія загалом використовує чимало понять, які вказують на непропорційні, неадекватні стосунки між референтом, означником і означуваним Це, зокрема, терміни віртуальний об’єкт, симулякр, псевдоподія, медіаподія. Чималий простір неадекватностей передбачає і таке явище, як імідж – штучно (з певною метою) створений образ особи чи організації. Поняття віртуального об’єкта (у семіологічних термінах: відсутності чи несформованості референта) українські та закордонні аналітики використовують для заакцентовування умовного характеру діяльності політичних партій в Україні. При величезній формальній кількості партій (на осінь 2005 року їх було зареєстровано 101, на початку 2007 року – 137) реально існує зовсім мало справді масових організацій. Матеріалізувавшись у знакові, віртуальні утворення, втім, намагалися здійснювати цілком реальний вплив: “…Віртуальна Морська партія завжди й у числі перших підтримує всі ініціативи гаранта, що, до речі, вберегло її під час партійної зачистки, організованої свого часу Мін’юстом” (ЛГ, 5.02.04). Загалом усю українську політику епохи Л. Кучми політолог Е. Вільсон визначав як таку, де “публічний світ жесту і творення іміджів маскує альтернативний світ інтриг та заангажованості” [40]. Обґрунтовуючи концепцію віртуального характеру української політики, Е. Вільсон звертав увагу на “глибочезні розриви між публічною правдоподібністю і приватним цинізмом” та відзначав такі найприкметніші аспекти української політичної сфери, як “прихована ідентичність ключових політичних фігур”, засилля майстрів цинічного піару, маніпулятивної пропаганди і компромату. Термін “псевдоподія” вперше був використаний – для аналізу “синтетичних” способів стимулювання уваги аудиторії – у книзі Д. Бурстина “Імідж: путівник до псевдоподій в Америці”, яка з’явилась друком у 60-х роках двадцятого сторіччя. До категорії псевдоподій Д. Бурстин відніс розраховані на публіку святкування ювілеїв, практику підготовки прес-релізів, заяв, проведення прес-конференцій, зустрічі політиків із представниками медіа та громадськістю для проголошення програмних тез та коментарів. Усі ці форми стали особливо актуальними з початком гострої конкуренції медіа та боротьби іміджів у другій половині двадцятого сторіччя. Псевдоподія однозначно залежна від інтенсивності медійного обігу означників: “її успіх залежить від того, наскільки широко її висвітлюють” [29]. В українській дійсності характерною для псевдоподій штучністю відзначалися тимчасові угруповання на зразок “канівської четвірки” під час президентської кампанії 1999 року чи відверто технологічний характер “внесення змін до Конституції” у 2004 році та симуляція їх “всенародного обговорення”. На думку Д. Бурстина, завдяки тотальному поширенню псевдоподій журналістська практика “збирання новин” (news-gathering) перетворилася на “продукування новин” (news-making). Парадоксально, але охарактеризоване автором становище “гри на публіку” політики сприймають не як критику, що мала би сприяти наповненню змістом політичної реальності, а як керівництво до дії, яке надихає конструювання нових “упаковок” і “оболонок”. Медіаподія – поняття, що фіксує ще одну доволі прикметну форму штучного розширення асиметрії між знаком і об’єктом. Медіаподія – це “вибране” із потоку подій, яке піддають семіологічній інтенсифікації (детальні описи при частих повторах), отож частота і значущість такої події в інформаційному просторі більша, ніж у реальному житті. Медіаподії – наслідок активності політичного або прямого комерційного інтересу, які не надто зважають на етику при втручанні у сферу приватних почуттів. У суцільний ланцюг медіаподій перетворилися життя і смерть принцеси Діани; телетрансляції поєдинку між боксерами М. Тайсоном і Л. Льюїсом передувало смакування їх сімейних скандалів і проблем, демонстрація сцен сімейного насильства і професійної нестриманості. Медіаподія реалізує свої рекламні та атрактивні функції завдяки увиразненому модусові сенсаційності. Сенсаціоналістські “прирощення” можуть бути створені самими лише дискурсними засобами – як у анонсі “Пономарьов малює картини і домагається заміжніх жінок”, зміст якого у тексті розшифровано як “Пономарьов знімає кліп на пісню про кохання до заміжньої жінки”. У рекламній події форма живе своїм власним гіперемоційним життям (“новина, що валить з ніг”, “скандально низькі ціни”), не маючи жодних зобов’язань щодо психологічної відповідності реаліям і заступаючи мізерність того, що відбувається. Але, власне, саме завдяки суттєвому розриву у системі “означник – означуване – референт” і схильності людей звертати увагу радше на “означники” (“дешеве”, “цікаве”, “нове”, “престижне”), аніж на речі, реклама виконує свою функцію. Жанр абсолютно не був би потрібен, якби його означники у емоційному, інформаційному і психологічному сенсі були еквівалентними означуваному і не піднімались над буденним сприйняттям референта – “реального об’єкта”. Праці французького культуролога Ж. Бодріяра збагатили світову семіологічну теорію терміном “симулякр” із значенням розриву між реальностями, у яких живуть свідомість і речі. Симулякр – це створений свідомістю фетиш, “означник без реального означуваного”, словесний образ, що створює правдоподібну картину подій і зв’язків реальності, хоч насправді є лише ілюзією дійсності, імітацією подій і явищ. Симулякри, “точні копії без оригіналу”, активно заповнюють сучасний медіапростір, намагаючись показати життя інтенсивнішим, аніж воно є насправді. Відсутність означуваного, як правило, не пов’язана із відсутністю референта. Навпаки, призначення симулякра якраз у тому, щоб надати референтові (автор, прем’єр-міністр, поп-зірка) тих ознак, яких тому насправді бракує, через систему “порожніх означників” створити видимість діяльності, прогресу і чеснот. Наприклад, непропорційне до реальної значущості нарощування символічних вартостей супроводжувало розвиток конс’юмеристського проекту “Макдональдс”, у результаті – його можна вважати символом чого завгодно – глобалізації, матеріальних можливостей (на пострадянських теренах) чи матеріальної поміркованості (в економічно розвинених країнах), – але аж ніяк не закладом, придатним для регулярного харчування. Навіть у такій прозаїчній повсякденній сфері, як реклама сервісу, неадекватність у системі означування спричинила конфлікт інтересів: деякі клієнти “Макдональдсу” намагалися притягнути до судової відповідальності цей заклад громадського харчування за “використання оманливих маркетингових стратегій”. Спроби клієнтів стягнути із закладу компенсацію за внесок у такі їх негаразди, як ожиріння та підвищення рівня холестерину, не принесли успіху. Позов було відхилено із мотивацією “клієнти несуть відповідальність за свій вибір” – що із семіологічного погляду тотожне постулатові про важливість декодування, адекватної інтерпретативної сторони у комунікації і конечність встановлення “семантичних фільтрів” на шляху інформаційних потоків, які намагаються детермінувати особистий досвід. Український перекладач Бодріяра В. Кононович переніс поняття “безреферентного знака” в політичну площину і зробив його основою критичного огляду соціальних фікцій українського суспільства: Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя. Симуляція національного відродження. Симуляція демократії. Симуляція прав людини. Симуляція економічного зростання і поліпшення добробуту громадян. Симуляція пенсійного забезпечення. Симуляція видавничої діяльності, коли книги виходять накладом дві-три тисячі примірників. Симуляція національного кінематографа, якого ніхто не бачить [5; С. 8]. На окрему фальшиву інформацію, як і загалом на високий рівень симулякризованості соціального довкілля, читач може реагувати по-різному: потраплянням “на гачок”, індиферентним ігноруванням, виробленням імунітету, активним спротивом. Критичні маси брехні врешті-решт обертаються бумерангом, а “усе таємне стає явним”. Будь-яка соціальна система в ім’я хоча би елементарного самозбереження змушена у якийсь час почати чинити спротив розмноженню фальшивих знаків. Адже, як висловився один із засновників Республіканської партії США, шістнадцятий президент Сполучених Штатів А. Лінкольн, “Можна постійно дурити декого, можна нетривалий час дурити багатьох людей, але не можна безконечно довго обманювати всіх”. Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам... Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)... Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право... ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|