Коди — інструменти впорядковування значень

Якби елементи універсуму не дотримувалися конкретних “правил поведінки” один щодо одного, то “світ, заселений знаками”, був би не впорядкованою системою гармонійного танцю молекул, зміни сезонів і фізіологічних циклів живих істот, а неймовірним хаосом. За кожною сукупністю знаків стоїть – і, власне, перетворює простий набір елементів у систему – спільна свідомість системних законів, або кодів. Коди – це спосіб поєднання знаків, правила, які впорядковують їх рух і взаємозв’язок.

Носіями інформації про будову матеріального тіла людини, запрограмованого на участь у духовній еволюції, виступають генетичні коди – об’єднання первинних одиниць інформації – генів. Зв’язок тіла із матеріальним довкіллям забезпечують психо­фізіо­логічні коди – спосіб передачі і трансформації зовнішніх сигна­лів у внутрішні відчуття і ментальні образи.

Мережа соціальних кодів – правил співжиття людей у соціумі – вибудована на глибинному пласті інстинктів самозбе­реження і взаємодопомоги, автор яких найчастіше виступає під псевдонімом Природа. Є у системі соціальних кодів і такі рівні, які людина впев­нено приписує своїй раціональній діяльності і виборові. До важливих регулятивних систем співжиття, контрольованих колективним розу­мом, належать законодавчі норми, правила орга­нізаційної діяльності, правила етикету. Подібні норми соціаль­ної взаємодії теоретик комунікації Дж. Фіске називає поведінковими кодами і протиставляє їх сигніфікативним кодам, які регулюють відношення у системі знаків. Суспільство як кодифікована структура і його сигніфікативні практики тісно взаємопов’язані, тому жоден сигніфікативний код не може бути розглянутий поза контекстом тих його відповідників, які стосуються поведінки.

Дж. Фіске розрізняє сигніфікативні коди за такими ознаками:

1. Сигніфікативні коди мають певну кількість одиниць, із числа яких здійснюють вибір, — це їх парадигматична характеристика. Одиниці можуть бути поєднані згідно із правилами чи конвенціями (синтагма­тичний вимір коду).

2. Усі коди передають значення: їх одиниці є знаками, які стосуються, у різні способи, чогось іншого, ніж вони самі.

3. Усі коди основані на згоді між людьми, які їх використовують, та спільному культурному запасі. Коди і культура динамічно взаємо­пов’язані.

4. Усі коди виконують певну соціальну чи комунікативну функцію.

5. Усі коди підлягають поширенню, передачі через відповідні медіа і/або канали комунікації [33].

Коди як спосіб поєднання знаків, зумовлений соціокультурною ситуацією і наміром творців тексту, розрізняються за походженням і стабілізованістю: від довільних (спосіб проведення урочистостей, жанрові конвенції, мода) до фіксованих (стосунки між знаками в азбуці Морзе чи комп’ютерних мовах, правила граматики, інструкції з експлуатації) [29].

Зумовлені комунікативними ситуаціями, обставинами спілку­вання коди розрізняються окремо для кожної комунікативної сфери і жанру. Прикладами комунікативних кодів є інтерперсональні коди, літературні коди, коди мас-медіа.

При аналізі кодів літературного наративу часто посилаються на працю Р. Барта “S/Z”, у якій здійснено детальну (порядкову, пофразову) деконструкцію новели О. де Бальзака “Саразин”. За усіма фразами оповіді, як це стверджує і доводить Р. Барт, стоять анонімні коди-голоси: герменевтичні коди (голос Істини) – послі­довність розкриття таємниці, сукупність елементів, за допомогою яких автор ставить питання, а згодом формулює відповідь; акціо­нальні коди (голос Емпірії) – програма дій, подій і вчинків (“прогулянка”, “вбивство”, “побачення”), розвитку сюжетних ліній; семантичні (голос Особистості) – розподіл одиниць плану змісту для харак­теристики дійових осіб і ситуацій; референційні, або культурні коди (голос Знання) – віднесеність інформації до певної галузі знання періоду продукування тексту – медицини, фізіології, психології, історії, літератури, побуту; символічні коди – вказівки тексту щодо того, як образи подій і характери пов’язані із символічним змістом, ідеями (“справедливість”, “винагорода”, “кохання”) [3].

Коди мас-медіа відповідальні за продукування і розуміння текстів для масового читача. Стосовно цієї сфери Дж. Фіске означує коди як правила приєднання до мережі медійних значень:

Коди – це сполучні ланки між авторами, текстами та ауди­торіями, а також чинники інтертекстуальності та засоби об’єднання текстів у мережу значень, які конституюють наш культурний світ [33; С. 4].

Субкоди мас-медіа залежать від дискурсного типу комуні­ка­тивної субсистеми, нормативно-технічних характеристик процесу виробництва інформаційного продукту. Кожна сфера: телебачення, радіо, періодика, книгодрукування – особливий сенсо­творчий світ, у якому технологічні стадії і стандарти, характер знаків і деталі образів несуть кожні своє смислове навантаження. Окрім того, комунікативну сферу можна розглядати як сукупність регулятивних норм – відтак говорять про презентаційні, етичні, юридичні, ідеоло­гічні, естетичні, операційні коди.

У зв’язку із конкуренцією, яку телебачення у другій половині двадцятого сторіччя створило друкованій періодиці, у світовій семіологічній літературі зріс інтерес до принципів означування у телевізійній знаковій субсистемі. Вважають, що за допомогою зображення режисер, автор, продюсер телепередачі робить те, чого автор друкованого тексту досягає через послідовність розгортання елементів оповіді чи міркування. Кадр виконує роль слова, фрази, речення. Телевізійні знаки – це аудіовізуальні образи, коди – це, відповідно, спосіб їх поєднання. Ідеї телевізійного дискурсу передаються (частіше усвідомлено, ніж неусвідомлено) і про­чи­туються (частіше неусвідомлено, ніж свідомо) у способі пере­ходу від кадру до кадру (плавному, послідовному чи раптовому, кон­трастному), розмірі кадру, ракурсі, поворотові камери, затримці уваги на деталях, об’єктах.

Дж. Фіске, автор книги “Телевізійна культура”, моделює транс­формацію соціального коду у репрезентативний код, а далі показує зв’язок репрезентативних стратегій з ідеологією теле­програми:

Рівень перший: “реальність” – виявленість соціальних кодів у зовнішності, вбранні, поведінці, мовленні, жестах людей;

Рівень другий: “репрезентація” – закодовування інформації попереднього рівня за допомогою технічних кодів (монтаж, освіт­лення, музичне оформлення, звук), які матеріалізують кон­вен­ційні репрезентативні коди, відповідальні за переконливість нара­тиву, діалогу, конфлікту, образу героя чи події;

Рівень третій: “ідеологія” – формування ідеоло­гіч­ної програми (індивідуалізм, патріархальність, раса, клас, матеріа­лізм, капіталізм тощо) [33].

Презентаційні коди у візуальних медіа стосуються способу представлення людини і є прямими регуляторами соціальних умовностей: фіксують вимоги суспільства до представників різних соціальних груп щодо їх зовнішності, одягу, манер тощо і, своєю чергою, – інноваційні пропозиції цих груп суспільству. Презента­ційні коди відомі в діапазоні від ультраконсервативних (краватка і костюм за будь-якої погоди) до ультраліберальних (прикметні для ряду країн експерименти із поєднання інформаційних та еротичних атракцій під час випусків новин (на зразок телепередачі “Гола правда”). До візуальних презентаційних кодів теленовин належать позиції ведучих, кольори (пастельні чи білі сорочки), оформлення студії (романтичне, “авангардне”, фольклорне чи офіційне).

Операційні коди у телевізійній семіотиці розглядають у тісному зв’язку із презентаційними. “Гість у студії” може бути потрактований прихильно чи негативно залежно від того, на якому плані він знятий. Тележурналісти використовують техніку розмови на задньому плані як додатковий засіб дистанціювання від персони і позиції запрошеного у студію політика. Стратегія упередженого інфор­мування може виявлятись як нерівна кількість часу, який відводять на презентацію поглядів учасників розмови і вибір осіб, коментарі яких подають в ефір (наприклад, у випуску новин про зустріч президента з академіками використовують лише фрагмент виступу президента). Фіксація камери на залі із багатьма порожніми стільцями – спосіб комунікувати ідею провалу акції і непопулярності її учасників, якщо навіть текстовий коментар утримується від прямого висновку на цю тему.

У значенні слова “код” найпомітніше проступає значення “правило” тоді, коли йдеться про етичні коди – принципи спіл­ку­ва­н­ня і роботи з інформацією, які заторкують моральні інтереси ко­му­нікантів. Наприклад, існує традиційний спосіб збереження таємниці особи: оприлюднюючи історії, обтяжені кримінальним чи інтимним змістом, використовують вигадане, змінене ім’я. З іншого боку, загальною вимогою для автора публікації є вихід на публіку під власним іменем. Це той код, що допомагає медіа зберігати орієнтацію на достовірність та відповідальність. “На правах рек­лами” – загальноприйнятий знак розмежування комерційних та ін­формаційних текстів. Основоположні принципи етичної взаємодії підлягають експліцитній кодифікації – у журналістських кодексах, законах про інформацію та рекламу.

Соціолінгвісти без вагань висловлюють думку про те, що конфігурація індивідуального інтерпретативного коду зале­жить від способу поєднання у структурі особистості таких іден­ти­фі­ка­ційних параметрів, як соціальна страта, регіон, етнічна група. Вплив соціальних обставин на формування лінгвістичних кодів може бути більш чи менш значним і опосередкованим. Прямолінійне ототожнення семіологічного коду із соціальним класом чи освітньою верствою не лише вульгаризує образ реальної аудиторії, а й відкидає власне медіативну перспективу медіа, яка полягає у можливостях налагодження діалогу між різними знаковими системами, розвитку правил трансляції нижчих кодів у вищі та навпаки.

Спрощені інтерпретаційні коди насторожують читача, схи­ляють його до думки, що “справжні” значення слід шукати через символічні натяки, імпліцитні сигнали. Досвід сприйняття, який ґрунтується на непрямих трактуваннях образів, пошук через систему образів “правди життя” чи несвідомо виявленого бажання робить сприймача тексту прискіпливим семіологом. Одне із запитань, яке глядачі задали кіносценаристові Ю. Рогозі із приводу його фільму “День народ­жен­ня Буржуя”, звучало так: “У серіалі українською мовою говорять бабусі, які помирають, а молоді люди розмовляють російською. Це така символіка?” Те, що автор вважав (таке розуміння засвідчила і його відповідь), “правдою життя“, глядачі потрактували як інтенціо­нальний код. Одна і та ж ситуація може імплікувати різні “правди” і програми майбутнього, сформульовані символічною мовою.

Коли код знакової системи не є кодом членів аудиторії, ко­мунікація стає неефективною. Автор не досягає мети – ефекту гу­мо­ру, інформування, переконування. А різні коди реципієнтів створю­ють підстави для різних інтерпретацій. Тому той самий текст може бути оцінений як зрозумілий або незрозумілий, нудний або цікавий. В есе “Семіотичні дослідження телевізійних повідомлень” Умбер­то Еко стверджує, що аберантне (довільне) декодування є природним для мас-медіа [25].

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: