Типи знаків за класифікацією Ч. Пірса

У прагматичній концепції Ч. Пірса знаковий принцип про­го­ло­ше­но основним логічним принципом будь-якого культурного само­ви­раження. Умовно-субститутивна щодо реальності функція елементів репрезентативного ряду дозволяє сягати речей, віддалених у просторі й часі. Нейрофізіологічний апарат людини пристосований до опра­цювання знакової інфор­мації – слів, цифр, символічних по­значень. Усе, що ми знаємо, має знакову природу. Все, що можна пізнати, передбачає “укладання” його у знакову форму. Людина об’єктивно, онтологічно узалежнена від знакових форм само­ви­ра­ження та спіл­кування зі світом. Знак лежить в основі будь-яких суб’єктно-об’єкт­них і міжсуб’єктних стосунків, тобто в основі комунікації.

Знак закріпив за собою статус універсального посередника між усією множиною реальних і потенційних значень і тими, хто ці значення хотів би осягнути:

Знак — це те, що у певному сенсі або відношенні замінює для когось інший об’єкт [25; С.157].

Основна логічна характеристика знака – здатність бути тим, чим він не є:

Бути знаком — означає потребу репрезентувати (зображати) щось інше, аніж себе [7; С. 84].

Чарльз Пірс вважав, що будь-який знак детермінований своїм об’єктом, і в основу класифікації знаків поклав міру і спосіб вияву у формі знака “характеру об’єкта”. Три види знаків – ікони, індекси і символи – передбачають різні способи абстрагування від зовнішньої форми предметів.

Іконічний знак – це зображення, що зберігає подібність до реального об’єкта. Візуальні зображення є найбільш очевидними прикладами іконічних знаків. Вони піддаються операціям змен­шен­ня, збільшення, спрощення, стилізації. Зокрема, фотографії, малюн­ки, скульптури, пам’ятники, карти (достатньо деталізовані) належать до іконічних знаків. Когнітивні психологи відносять до іконічних зобра­жень форми закріплення у пам’яті зорової сенсорної інформації.

Імітативна основа, на думку деяких авторів, виразно просте­жується не лише у візуальних, а й в аудіальних знаках, наприклад, у випадку звуконаслідування, яке може мати як прагма­тично-описові, так і експресивно-романтичні функції (в онома­то­поезії).

Індексальний знак – характеристика об’єкта через вказівку на спосіб його прояву. Наприклад, дим може “означати” вогонь, біль – це симптом хвороби, сльози – вияв туги і страждання, мамина ус­міш­ка для дитини – знак комфорту, захищеності. Семіотичний зміст ін­дексаль­ного знака полягає у його причетності до стратегій кау­заль­ної репрезентації – розкриття внутрішньої сутності через зображення ре­зуль­тату, наслідку, деталі. Через індексальні знаки ведуть діалог тіло і душа, зовнішність і характер. Зокрема, тілесне, поведінкове стає “дзеркалом душі”. Поширена й узвичаєна в українській мові метафора “це говорить...” (“її одяг, постава, жести говорять про...”, “її зачіска вказує на…”) несе важливе епістемологічне на­вантаження – передає суть динамічних зв’язків явищ – як правило, залежності між внутрішніми станами і їх зовнішнім виявом.

У текстуальному структурному аналізі індексами називають додаткові елементи, які впорядковують основні композиційні блоки тексту, а у лаканівському психоаналізі це слово означає мовні симптоми, що вказують на почерговий вияв у дискурсі “лицьової” і “виворітної” сторони психологічного світу мовця, його схильність апелювати до свого раціонального іміджу чи несвідомо виявляти підпорядковане бажанням “інше я”. Поняття індексу у загально­мов­них контекстах має технічний зміст – означає не “природні”, а змо­де­льовані симптоми, вказівники і позначення – наприклад, вико­рис­тання стрілок, букв, скорочень та інших умовних позначок для спрощення пошуку та кодування інформації.

Символ – “немотивований знак”, репрезентація об’єкта на ос­но­ві матеріальної форми, яка є довільною щодо зображуваного. Знак-символ не зберігає прямого предметного зв’язку із об’єктом чи концептом, які репрезентує, і тому слугує узагальненню, відкриває логічний простір для метафізики у пірсеанському сенсі – думок про думки, мислення про мислення. Символи – це найчисленніша група знаків: цифри, власні імена, назви предметів і понять. Їх значення вважають результатом суспільної згоди, конвенції.

Із усіх значень символу, використовуваних у сучасній теорії комунікації, логічно-прагматичне трактування Ч. Пірса найширше і найбагатше антропологічними імплікаціями – по­яс­нює людську сутність і потенціал. Не лише кожен мовленнєвий акт, а й кожен вчинок має символічну функцію, тобто виражає певний зміст. Ве­ли­чезний обсяг знакової інформації, з якою має справу людина, ви­су­ває символічну маніфестацію на чільне місце у переліку людських здатностей, характеристик питомо “людського”.

Принципову різницю між різними видами знаків А. Бергер показує через відмінність у способі їх засвоєння: людина бачить іконічний знак, “визначає” індекс і “вчить”, засвоює значення символів [25, 27].

Індексальний знак більшою мірою ніж іконічний, а знак-символ більшою мірою ніж вони обидва підлягають полівалентним суб’єк­тивним тлумаченням завдяки властивості показувати не лише індивідуальні речі, а й властивості класу таких речей.

Відбиток ноги, знайдений Робінзоном Крузо, слугував йому Індексом того, що на його острові є якась істота, а той самий відбиток ноги, висічений у гранітному монументі слави, будучи символом, збуджує в нас ідею людини взагалі [14; С. 223].

Різні види знаків по-різному, за Пірсом, “стосуються живого характеру істини”. Найближче до неї стоїть знак-ікона, який, утім, володіє також “найбільш явним характером будь-якої брехні та обману – їх Явністю”. Це проникливе спостереження Ч. Пірса щодо парадоксальної природи іконічності пояснює потужну персуазивну силу телебачення: документальний ефект відеозображень маскує той факт, що створювані за допомогою іконічних знаків образи є наскрізь суб’єктивними конструкціями.

Теорія знака Ф. де Соссюра.
Означуване й означник

За Ф. де Соссюром, знак становить собою поєднання концепта і звукообразу. Ці два елементи умовної будови він назвав озна­чуваним (signified) і означником (signifier).

Схема 1. Синонімічні ряди термінів на позначення структури знака у семіологічній теорії

Пояснюючи суть означника, Р. Барт називає його “медіа­то­ром”, бо “йому властива певна матеріальна форма”. Форма знака, яку сприймають візуально й аудіально, здатна заступати своєю мате­рі­альною масою невидиму субстанцію концепту, тому, як заува­жує Р. Барт, поняття знака часто виявляється елімінованим лише до означ­ника. Насправді ж знак, якщо бути вірним квінтесенції сос­сю­рівських ідей, – це “сутність із профілем дволикого Януса”.

Хиба поверхових трактувань означуваного – у прирівнюванні його до “речі”. Означуване й означник співвідносяться не як звуко­образ і референт (об’єкт), а як звукообраз і поняття про об’єкт:

Соссюр сам ясно означив ментальну природу означуваного, нази­ваючи його концептом: означуване слова “бик” не тварина бик, а її ментальний образ [23; С. 43].

Структуру й обсяг означуваного (концепту) визначають через ситуацію, контекст. Взаємодія означника й означуваного в дискурсі властиво і породжує знак. Процес встановлення взаємозалежності між двома компонентами знака у семіології називається сиг­ні­фі­ка­цією. Це поняття характеризує знак як динамічну мовленнєву сутність.

Стосунки між означником і означуваним – і це засаднича теза семіологічної теорії – є довільними, строго не фіксованими і раціо­нально не мотивованими. Неможливо логічно обґрунтувати зв’язок між словом і концептом. Найнезаперечніша ілюстрація цієї тези – різні назви одного й того ж поняття у різних мовах. У межах кожної системи мови альтернативні можливості розширюються завдяки синонімії, а також можливостям вибору між номінативом чи описовою конструкцією (“Київ” – “столиця України”),буквальною й образною назвами (“Львів” – “місто Лева”), зрештою, вербальним чи візуальним знаком. Не варто абсолютизувати принцип від­нос­ності: у мові існують “зони мотивованості”, позначені, наприклад, явищами ономатопоетичного (звуконаслідувального) ряду. Але, ве­ли­кою мірою, означник і означуване не лише не­то­тож­ні, а й не симет­рич­ні, тому їх стосунки не позбавлені кон­флікт­ності. Най­гост­ріші форми сигніфікативного конфлікту дослідник психо­ана­лі­тич­ного спряму­вання Ж. Лакан побачив як “репресію” означуваного його формою. Популяризатор Лакана С. Жижек свою теорію ідеоло­гічного фантазму вивів із тези про “плаваючі стосунки” між означ­ником і означуваним.

Асиметрія плану вираження та плану змісту робить актуаль­ною тему множинності інтерпретацій і проблему розкриття змісту. Якщо оз­начуване не тотожне означникові, то як читач розуміє зна­чен­ня? Шу­каючи відповідь на це запитання, центральне у семіо­ло­гічному ана­лізі, семіологи говорять про соціальні мережі фіксації зна­чень, ос­воєн­ня їх через системи структурованих асоціацій, або кодів. Немає фік­сованих значень, але є відносно стабільні правила їх розуміння [25].

:-)	задоволений
:-(	сумний
%-|	безсонна ніч
:-!	знудьгований
:`-(	гірко плаче
:-D	сміється
8-0	шокований
:-/	скептична усмішка
:-0	балакучий
@};---	троянда
O:-)	ангел

Табл. 1. Нове покоління знаків: “емотикони”
(графічні символи емоцій) сучасного Інтернету

Культуру як сигніфікативну систему й окремі тенденції у ній пізнають через групи означників – ланки сигніфікативної мережі: оз­нач­ники багатства – розкішний дім, автомобіль; означники інте­лек­ту – досконале мовлення, книга, комп’ютер, окуляри; означ­ники ко­хан­ня – погляд, зітхання, троянда; означники радян­ськості – черга біля магазину, засідання парткому; означники українськості – пісня, калина, козак.

Інтрига принципової незбіжності означуваного й означника переростає у ще масштабніші асиметрії: як означуване не дорівнює означникові, так смисл тексту не дорівнює простій сумі лексичних компонентів, з яких він утворений.

Значення окремого знака стає відносно фіксованим, а отже, зрозумілим на тлі стосунків цього знака із усією текстуально-сигні­фі­кативною системою. Основоположним для розуміння процесів генерування змісту семіологи вважають стосунки опозиційних знаків. Скажімо, слово “провінція” нічого б не означало, якби не відштовхувалося своїми значеннями від протилежного смислового полюсу – концептів “центр”, “мегаполіс”, “місто”. І означники-слова, і означники-тексти набувають сенсу, тільки-но стає зро­зу­мі­лим їх стосунок до інших означників, мережу яких формують синонімічні, антонімічні, гіпонімічні та інші зв’язки. Отже, ви­зна­чальними для семіозису є не “зміст”, а “стосунки”:

Означники набувають своїх обрисів у грі опозицій і різниць [7; С.333].

Із тези про підпорядкованість значень мовної одиниці її місцю на шкалі концептуальних альтернатив виростали структуралістські напрями лінгвістики. Основний інтерес структуралізму – у ви­вченні системи “бінарних опозицій” (на зразок добро-зло, чоловік-жінка, успіх-поразка). Бінарні опозиції належать системі мови, але реалізуються у мовленні. Умберто Еко, зокрема, вважав, що основним завданням коду є встановлення репертуару проти­став­ле­них один одному символів, які ситуативно співвідносяться із означуваним [22].

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

---

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: