Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу в історії філософії





Антична філософія вже містила уявлення про минуле і майбут-нє, але закінченої системи поглядів вона ще не представляла. Перші космогонічні і космологічні теорії давніх греків ієрархі-зували Всесвіт (мікрокосмос, макрокосмос), пояснюючи як з Хаосу з’явився Космос, як він був упорядкований Богами і з тих часів живе за космічними природними циклами, визначеними землеробськими роботами і логосом — космічним законом розуму і порядку. Буддизм розкриває нам періоди класичного часу «кальпи», три-валістю 4 млрд. 320 млн років. Завершується кожна кальпа згорян-ням всесвіту і знищенням гріхів усіх живих істот. У межах циклів космічного часу буддизму не можливо зупинення і «колесо сансари» символізує вічний колообіг життя, ланцюг перероджень. Символами циклічності стають щорічні свята, що набувають сакрального значен-ня (день народження Бога, подвиги героїв, святих) і залучають люди-ну до відчуття повторення ритмічності буття. Ідею циклічності існування зустрічаємо й у новоєвропейській фі-лософії. Ніцше приваблював поетичний образ світу у Геракліта як по-току становлень, вогню, що мірою згасає і мірою спалахує. Важливим елементом ніцшеанської філософії є його ідея «вічного повернення». Ніцше не зводить життя до біологічних процесів, ототожнює його зі «становленням». «Вічний піщаний годинник буття знову і знову пе-ревертається… Все йде все повертається. Все помирає, все розквітає знову. В кожному моменті починається буття: в кожному «тут» по-вертається колесо «там». Всюди середина». За Ніцше, розвитку від нижчого до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кіль-кість разів проходить все ж скінченну кількість своїх станів. Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, про-понує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідаль-ністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно. Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лі-нійно. Вона не циклічна, історія йде у напрямку, заданому Богом. Створення світу Богом, гріхопадіння, пришестя Христа — минуле. Акт творення світу є диво, наслідок Божественної Премудрості, від-правна точка земної історії. Історія у Августина — шлях до есхатоло-гічного «царства божого». Есхатологія (вчення про кінцеву долю лю-дини і світу) ґрунтується на тезі передрікання кінця світу, Страшного суду, що стане завершенням земної історії, і обіцянкою царства небес-ного для істинно віруючих та покарання грішників. Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) — земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) — кінець світу (Апока-ліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і ві-чне життя у царстві небесному. Починаючи з доби Відродження і Просвітництва, світська філо-софія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реаліза-цію розуму, «здійснення природних законів». У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зрос-тання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету — гу-манність і щастя. Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він на-голошував на тому, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. Етапи історії — це етапи самопізнан-ня світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три історичні етапи: 1) східний світ (Стародавній Китай, Індія, Персія); 2) античний світ (Стародавня Греція); 3) германський світ (Західна Європа). Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму», який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей. У філософській концепції Маркса розвиток людства представ-ляє собою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільства на основі дії об’єктивних законів. Історія — закономірний процес руху суспільства від примітивних до складних і досконалих форм організації, що супроводжується зміною типів взаємозв’язків індивіда і суспільства: 1) етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове сус-пільство); 2) етап особистої і речової залежності (класове суспільство); 3) етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове сус-пільство). Першому етапу відповідає природний стан людства, другому — суспільний, третьому — розумний або ідеальний. Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу, фор-мулює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно-еконо-мічна формація — це історичний тип суспільства, ступінь суспільного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації: — первісно-общинна; — рабовласницька; — феодальна; — капіталістична; — комуністична. Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом історичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі роз-витку виробництва і розширення сфери людської свободи. Згідно Конту «закон трьох стадій» визначає етапи становлення людства: теологічна, метафізична, позитивна. Критерієм виокрем-лення стадій він пропонує вважати рівень розвитку знань: на тео-логічній стадії людина, за відсутності знань і нерозуміння причин-но-наслідкових зв’язків, прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил; на метафізичній стадії пояснення явищ світу досягається посиланням на сконструйовані абстрактні філософські системи, які створюють видимість відповіді, видимість розуміння природи речей. На думку Конта, лише позитивна стадія (сучасна йому), від мовляючись від теологічних і філософських претензій, спи-раючись на висновки наук, об’єктивно пояснює дійсність. Зміна соціально-економічних і політичних реалій ХХ століття обумовила інше пояснення лінійності історичного розвитку. Для по-яснення нової стадії суспільно-історичного розвитку з’явилася нова категорія «індустріальне суспільство». Французький філософ Арон визнавав поступальний характер розвитку суспільства, його рух до ще більш високих технологічних рівнів на основі економічного детермі-нізму. «Індустріальне» суспільство — це капіталістичне суспільство, яке приходить на зміну аграрному, «традиційному» суспільству з низьким рівнем споживання і зайнятістю населення в сільськогоспо-дарській сфері діяльності. Аграрне суспільство характеризує соціаль-на статика, станова ієрархія, панування натурального господарства. Індустріальне суспільство своєю основою має ринкову економіку, іні-ціативу, конкуренцію і демократичні цінності, це суспільство масово-го споживання, стандартизації, урбанізації, бюрократизації усіх сфер суспільного життя, поширення засобів масових комунікації і масової культури. Індустріальне суспільство, з одного боку, забезпечує висо-кий рівень споживання, а з іншого, робить нездійсненними ідеали со-ціальної справедливості, гуманізму, породжує соціальний песимізм. Філософи, соціологи і футурологи другої половини ХХ століття (Белл, Бжезинський, Тоффлер, Фурастьє) запропонували нове ба-чення стадіальності всесвітньої історії: 1) доіндустріальне суспільство (аграрне); 2) індустріальне суспільство (капіталістичне); 3) постіндустріальне суспільство (інформаційне). Основою постіндустріального суспільства виступає високий рі- вень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки, формується технократична еліта, власність перестає відігравати ви-рішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має боротьба і напруга не між багатими і бідними, не між тру-дом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята більша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілітація окультизму, націоналізму. Шалене прис корення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американський філософ Фукуяма взагалі із сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто неможливим (екологічні, технологічні, психологічні). Схематично структуру вищеназваних стадій історич-ного розвитку можна представити таким чином: доіндустріальне суспільство індустріальне суспільство постіндустріальне суспільство домінуюча сфера діяльності сільське господарство промисловість сфера послуг, освіта, наука домінуючі форми соціальної організації церква, армія корпорація університети, дослідні центри домінуюча верства землевласники, священики бізнесмени вчені, фахівці Лінійна модель історичного процесу раціоналізує і в той же час певною мірою, уніфікує розвиток людства. Вона має своїх прихиль-ників і опонентів. Якщо сприймати людство монолітним явищем, то доцільно віддавати їй перевагу. Якщо спробувати за загальним побачити одиничне і співставити історичний розвиток, наприклад, Зімбабве, України та Японії, то виникає сумнів щодо можливості вба-чання спільної магістральної лінії історичних змін. Інший погляд на сутність історичного процесу можемо побачити в культурологічних і цивілізаційних теоріях. Для з’ясування сутності культурологічної (цивілізаційної) мо-делі історичного процесу треба окреслити зміст основних категорій «культура» і «цивілізація», хоча в різних філософських контекстах він різниться. Нагадаємо, що культура (від латинського cultura — об-робка, розвиток) — це термін для позначення всього, що створене людиною і людством та протистоїть природі. Культура — це сукуп-ність генетично неуспадкованих механізмів і зразків поведінки, це світ, створений людиною. Культура різноманітна у своїх проявах, від способів оформлення інтер’єрів до способу життя, від матеріальних об’єктів до способів комунікації. Цивілізація (від латинського civitis — громадянський, міський, дер жавний) — це, по-перше, синонім терміну культура, по-друге, рівень суспільного розвитку, технологічний аспект культури, орієнтованої не на творчість, а на споживання, стандартизацію і масовість всьому. За теорією Данилевського, не існує всесвітньої історії, а є лише іс-торія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний замкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а люд-ство — лише порожнє поняття, облишене значення. Данилевський ви-ділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця істо-рії — відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єдності традицій, вірувань. Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене прина-лежністю його поглядів до філософії життя. Представники цієї фі-лософської течії заперечують раціоналізм у поясненні дійсності, від-кидаючи саму можливість її пояснення, пропонують описовий підхід. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а поділена на 8 культур: єгипет-ську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську. Культура, в його розумінні, — це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитин-ство, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою смерті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супро-воджується розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати немож-ливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концеп-ції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перене-сення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого). Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі представляє її у формі культурно-історичної монадології, пере-осмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілізацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю іс-торій окремих своєрідних і відносно замкнутих монад — цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість — 21, 13, не рахуючи другорядні, недорозвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зростання, розквіт, занепад, руйнування. Не дивлячись на схожість поглядів Шпенглера і Тойнбі, останній поряд з природною необхідністю визнає за людиною здатність до вільного самовизначення. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги, у цьому проявляється вплив інтуїтивіста Бергсона. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча меншість» веде впе-ред «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні експансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик — Відповідь» обу-мовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможливістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти. Данилевський, Тойнбі, Шпенглер, показуючи «розірваність» со-ціокультурних утворень, прагнули подолати європоцентризм в розу-мінні історії. Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлу-маченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розу-мінню історії. Критикуючи концепції Шпенглера і Тойнбі, Ясперс ро-бить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, не зважаючи на те, що багато фактів свідчать про протилеж-не. Не погоджується Ясперс і з марксистським тлумаченням історії, в якому визначальна роль у розвитку суспільства відводиться економіч-ним факторам. Таким чином, у полеміці зі Шпенглером Ясперс напо-лягає на єдності світового історичного процесу, а в полеміці з марксиз-мом — на пріоритеті духовної складової, але оскільки, на його думку, єдність історичного процесу раціонально довести неможливо, він на-зиває припущення цієї єдності постулатом філософської віри. Європейська філософія від Августина до Гегеля, як вже зазна-чалося, бачила відправним пунктом історичного розвитку появу Христа. Гегель називав її віссю світової історії. Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляється вбачати її «вісь» у боговтіленні, вважаючи, що історична вісь має бути значимою для всього людства, в той час як явлення Христа значиме тільки для християн. Ні буд-дизм, ні брахманізм, ні іудаїзм, ні мусульманство не запропонували віру, спільну для всього людства, вони часто служать джерелом роз-брату і непорозумінь. Ясперс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філософська віра, вона давніша світових релігій.

61 рушійні сили та суб’єкти суспільного розвитку

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових:

соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса "Левіафан":

соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам.

класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);

класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);

як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення най-грунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов'язані лише з матеріальним виробництвом, було б неправильно, про що свідчить досвід конституювання класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, а всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.

Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Цей підхід виключав зі змісту суб'єкта соціального розвитку середні класи суспільства, заперечував творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це призвело до затушовування єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку, до заперечення інших важливих відносин класів — заперечення форм союзів класів, їхніх багатоманітних і складних контактів. Він "зміщує" акценти морального порядку в оцінці класової боротьби.

Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену конструктивну роль, і була "демонічною силою історії", чинником її регресуПоняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії.

Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання:

Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління — спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова йтиме далі.

 

62 Формування та розвиток ідеї суспільного прогресу в історії філософської і соціальнополітичної думки

 

 

63 Поняття соціального прогресу та прогнозування майбутнього

Сьогодні, коли руйнуються старі міфи та легенди, все з більшою тривогою постає питання, що нас чекає там, за горизонтом? Люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Ми все більше дізнаємося про наше минуле, але таємним залишається наше майбутнє. В результаті основна увага громадкості виявилась немовби повернутою у вчорашній день. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і непотрібною справою. Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить ззовні, обминувши прагнення, бажання, інтереси, плани і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як те, що прейде само собою.

Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у житті. Передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але котре вже міститься в сьогоденні, у вигляді об'єктивних і суб'єктивних факторів. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній зв`язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу переходити від відомого до невідомого, від минулого до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось явища відомий, то вивчаючи дане явище ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, але і зробити висновок про напрям і характер можливих змін.

Майбутнє людства це не аморфне і не визначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбуватися все, на що здатна фантазія. Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і сучасного, оскільки воно з'являється на основі їх змін.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Особливе значення соціального прогнозування полягає в тому, що воно передбачає ті зміни суспільного життя, які розкривають розвиток суспільства. Якщо наукове передбачення загалом носить ймовірнісний характер, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності результатів, що висуваються. Соціальне прогнозування враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити напрям розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер і форму соціальних подій.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь на те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

64 поняття духовного життя суспільства

Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатофанність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.

У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому

У сучасних умовах суспільного розвитку надвзичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямований процес формування духовності особистості передбачає одночасно і виховання та самовиховання в людині непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі, всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.

Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості відіграє процес релігійного поклоніння, або культ, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. В процесі здійснення такого поклоніння людина піддається значному і різнобічному духовно-емоційному, психологічному впливу. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних суб'єктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін.

65 Рівні та форми суспільної свідомості

До рівнів суспільної свідомості належать буденно-практична й теоретична свідомість, а також суспільна психологія та ідеологія. Їх функціонування зумовлене суперечливим харак-тером об’єктивної дійсності, що відповідним чином відбивається в суспільній свідомості, визначаючи різну міру відображення ло-гічної систематизованості й узагальнення буття, глибини його пі-знання, а також ступеня включеності у сферу практичної діяль-ності людини.
Свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального ставленні до світу; її особливості і закономірності зумовлені суспільно – практичним і культурно – історичним способом людського існування;

Свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності – теоретичній (пізнавальній) та духовно – практичній (ціннісній);

Людській свідомості притаманна здатність до об’єктивності відображення дійсності, вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;

Свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;

Свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов’язані, але, одночасно, існують, як самостійні. Відносно незалежні одна від одної.

 

66 Духовна культура суспільства

Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

67 типологія культур

Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі основні форми культури, як матеріальна, духовна і фізична.

Матеріальна культура - перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, грунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) шляхи повідомлення і засоби транспорту, 4) зв'язок і засоби зв'язку, 5) технології.

Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Фізична культура - перетворення природного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення у відповідності до тих або інших професійних завдань.

68 Цінності духовної культури,її роль у житті суспільства і людини

69 Передісторія і становлення науки

70 Типологія філософських і методологічних проблем науки

На кожному етапі розвитку суспільного виробництва перед економічною наукою стоїть завдання вивчати економічні явища, відбирати і аналізувати наявну інформацію про них, формулювати економічні закони та категорії і таким чином збагачувати наші знання щодо розвитку людського суспільства. При цьому доводиться стикатися з цілою низкою філософських та методологічних проблем, що потребують нагального вирішення. Сказане стосується і нинішнього етапу розвитку економічної науки, в тому числі і політичної економії.

72 Структура науки функції науки

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання, принциповий антропоцентризм, прагнення досягти абсолютів тощо.

Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини в світі.

На сучасному етапі в наукових колах прийнято виділяти такі основні галузі філософії:

Метафізика — займається вивченням природи реальності,







ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.