Світогляд:сутність та структура

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням;

б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним.

Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Структурово світогляд розподіляється на такі частини: знання світу, цінності, ідеали та переконання. Знання світу – це частина знань Л, в якій вона впевнена до певної міри. Фактично, це є просто знання. Цінністю для Л являється не знання само по собі, і не об’єкт сам по собі. Цінністю є об’ект в сукупності із знанням про нього. Ідеал – образ досконалості, якого Л хоче досягнути, чи якого він притримується. Переконання – це не лише знання, у достовірності яких нема сумнівів, але й емоційний стан, психологічна позиція, впевненість у правоті своїх ідеалів, поглядів, які підкорюють собі почуття, сумління, волю і вчинки Л. Тобто світогляд – це складна система знань, цінностей, ідеалів та переконань, які визначають концептуальне відношення Л до навколишньої дійсності, до себе самого.

Світогляд визначає поведінку в конкретній ситуації і в той же час є характеристикою індивіда (класа, нації). В світогляді відображена природа, Бог, людство і Л. Задовго до виникнення філософії, релігії, людство відчуло, що існують деякі сили, що панують над ним. Поступово історично склалися два світогляда – релігійне і наукове.

Релігійний світогляд поділяє ці сили на добро та зло, які приводяться догмами релігійних писань, записанни Богом. Деякі питання, що не були розкриті, вважаються зрозумілими лише Богу і тому недосяжними для людского розуминня. Тому головним регулюючим механізмом є заборони.

Науковий світогляд на відміну від релігійного, прагне розкрити сили, що панують над Л. В першу чергу це невідкриті законі природи і закони розвитку суспільства. Розкриваючи їх суть и механізми вплву на людство, науковий світогляд прагне їх використовувати на благо людства.

Філософський світогляд орієнтований на ідеал, завжди незадоволений тим, що відбувається, прагне кращого, шукає шляхи, роробляє методології тощо. Парадокс в тому, що як тільки він досягає цього ідеалу, одразу стає релігійним (або інтегральним).

Розкрийте суть компонентної структури світогляду

Компонентну структуру світогляду утворюють різні притаманні людині форми духовного осягнення світу. Це і почуття, і знання, і цінності та оцінки, і різного роду приписи, і настанови, нарешті, переконання. Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоувідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати деяких рис, яких не мають поза ними.

Саме в межах світогляду й відкривається недостатність знання у процесі духовного відтворення цілісності світу. Знання як таке не має в собі імпульсу до самозавершеності, що виразно виявляється, скажімо, у художньому творі. Воно принципово відкрите у своєму самозростанні, завжди приховує в собі деяку невизначеність, можливість подальшого його доповнення. Проте для визначення своєї позиції у світі людина й не потребує об'єктивного й точного знання — розгалуженого, перевірюваного, доказового. Щоб мати чітку орієнтацію у світі, вибудовувати свою життєву стратегію й здійснювати її, людині не потрібні докази істинності знань про світ і про себе. їй достатньо лише підстав для впевненості в їхній істинності.

Цінності є дуже важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціюванні набирає духовно-практичного характеру. Будь-які вияви реального світу ввіходять до духовного світу людини, підлягаючи попередньо певним оцінкам. Вони немовби проходять випробування на відповідність притаманним конкретній людині уявленням про добро та зло, прекрасне та потворне, істинне та хибне, справедливе та несправедливе. Отже, цінності певним чином членують світ, дають йому смисловий лад і тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне те, що цінності вможливлюють сам вибір як достотний спосіб залученості людини до світу.

Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання відзначається якоюсь остаточністюю. У ньому немовби згорнутий попередній ціннісний вибір. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди й варіанти для мене вже не цікаві. Ніякі розмірковування над ними мені вже не потрібні. У цьому сила й слабкість переконання. Сила — бо, спрямовуючи в одному якомусь напрямку й даючи тільки одне якесь пояснення, переконання позбавляє мене сумнівів і вагань.

Розкрийте суть рівневої структури світогляду

За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчутгя — це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття — це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Ще загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, її активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його ґрунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні — як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Воно виникає на ґрунті того типу ставлення до світу, який ми визначили раніше як споглядання. Саме таке спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття й вважали традиційно ознакою мудрості.

Світорозуміння може бути буденно-масовим і теоретичним. Перше виступає в трьох головних своїх формах: міфологічне світорозуміння, релігійне світорозуміння, філософське світорозуміння. Друге ж має два головних своїх вияви: теологічне світорозуміння і філософське світорозуміння.

Розкрийте структуру філософії як системи знань

3. Методологія- вчення про методи осягнення, пояснення світу.

5. Праксеологія-вчення про діяльнісне ставлення до світу.

7. Етика- вчення про норми і засади поведінки.

8. Естетика- вчення про багатоманітність відношення до світу.

9. Соціальна філософія –вчення про суспільство і сусп. Історію.

Філософія виникла 6 тис. Років до н.е. (Греція, Єгипет). Серйозно зявляється в Індії, Китаї, Рим 2,5 тис. до н.е. Типи філософії: матеріалістична(світ реальний), ідеалістична(дух, Бог), середня. Філософи різних епох зверталися до Л, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Л займає центральне місце в філ-фії.

З моменту виникнення ф-фії вчених цікавить питання – як виникла Земля, Місяць та інші планети, причини їх розвитку тощо. Увага зосереджується не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи.

Предметом ф-фії може бути будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять і яке може бути порівняне з іншими тілами.

Практичні потреби сучасної людини підштовхують її до вирішення питань, які можуть бути реалізовані лише на науковій основі. Освоєння будь-якої сфери знань має не тільки практичне значення, але ще й підіймає рівень ерудованості людини, освіченості, впливає на формування духовності.

Того, хто приступає до вивчення філософії, буде цікавити, в якому плані чи аспекті буде змінюватись чи трансформуватись особиста освіченість і духовність. Інакше кажучи, «Чим філософія відрізняється від інших наук?»

Досліджуючи специфіку філософського знання, а отже і специфіку філософії, як науки, ми відкриваємо для себе оригінальну властивість філософського осмислення світу.

Конкретна людина може бути відмінним механіком чи економістом, і в той же час він будет мало знати про біологію чи органічну хімію. Але буває і навпаки, коли біолог чи хімік безпорадні у питаннях механіки чи вимірювання попиту ринку. Відсутність необхідних знань в одній сфері не заважає бути добрим спеціалістом в іншій.

В той же час є проблеми людського життя і проблеми пізнання, мимо яких не може пройти жодна людина будь-якої профессії, культурного рівня, партійної належності тощо. Якщо людина хоть іноді замслюється над такими питаннями: «Хто я в цьому світі», «В чому загадка людського буття», «Що таке духовність», «Що таке Бог», в цьому випадку приходиться звертатися до філософського осмислення світу.

Завданя філософії, як науки, не стільки озброїти Л знанням різних філософських теорій, скільки сформувати на основі цих знань філософський способ мислення, тобто научити Л філософствувати. Таким чином, вивчаючи філософію, Л не тільки пізнає про філософів і філософські течії минулого і сучасного, але і формує свій погляд на речі, дає свою відповідь на питання і знаходить своє місце в цьому світі, в соціумі, де він живе.

Філософська матеріалістична традиція виділяє наступні основні взаємопов’язані форми буття:

а) “перша природа”, тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства;

б) “друга природа” — сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення “першої природи”.

Буття соціального — система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле.

Буття людини — це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю.

Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах:

а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини;

б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо.

3.1 Філософський зміст категорії “субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова усього існуючого. Поняття “субстанція” співвідноситься із категорією буття, але ототожнювати їх не слід. Субстанція у наведеному сенсі виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття.

3.2 Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову.

3.3 Необхідність показати зв’язок матерії із конкретними речами обумовлює розгляд матерії в її проявленості через притаманні їй невід’ємні загальні властивості — атрибути: рух, простір, час.

Рух є способом існування матерії. Матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Взаємодія — причина різноманітності речей об’єктивного світу, джерело їхніх змін. Тому її можна інтерпретувати як субстанцію.

Простір і час — загальні форми існування (буття) матерії.

Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час — тривалість протікання процесів, послідовність зміни їхніх станів.

Сутність суспільства як соціального феномену
Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.
Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.
Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).
До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:
— спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;
— цілісність і сталість (єдине ціле);
— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;
— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;
— автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.
Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об'єднання, що відповідає таким критеріям:
— існування його як елемента більшої системи;
— ідентифікація з певною територією;
— наявність власної назви та історії;
— укладення шлюбів між представниками даного об'єднання (суспільства);
— поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;
— існування його у тривалішому часі, ніж середня "тривалість життя окремого індивіда;
— єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).
Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему.
Соціальна система — цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.
Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з'ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв'язку.
На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. у 1928 p.), структуру суспільства визначають такі компоненти:
1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу);
2) соціосфера (різні соціальні інститути);
3) біосфера;
4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);
5) іносфера (системи інформації та соціальної комунікації);
6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків).
Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та
рівноправні. А саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура визначає стабільність суспільства як системи, що функціонує та розвивається за власними законами.

Отже, проблема суспільних перетворена завжди містить глибокий світоглядно-філософський зміст, а так, як вона орієнтована на раціоналізацію Небуття, з якого може постати невідоме Щось, то у філософії тепер побутує різне ставлення до цієї проблеми. Зокрема, марксистсько-ленінська філософія, спираючись на ідею Гегеля про "заперечення заперечення", вибудувала таку схему "початку" і "кінця" суспільної історії. Людство, вчили Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, почало свою історію первісним родоплемінним комунізмом, що змінився варварством класово-антагоністичного суспільства, осіння стадія якого – капіталізм. Конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин, проявляючись як класова боротьба пролетаріату проти буржуазії, завершується перемогою пролетаріату, який "будує" комунізм. Капіталізмом завершується "передісторія" людства, а комунізм починає справжню історію. Тепер же, коли "побудований" комунізм розпався, виявилось, що все-таки історія і скінчилась, що джерело суспільних перетворень не у суперечності продуктивних сил і виробничих відносин економіки, і що пролетаріат, знищуючи стару буржуазію, народжує згодом із свого середовища нових капіталістів.

Немарксистська філософія, в свою чергу, по-різному ставиться до питань, що вважаються провідними у соціальній філософії марксизму. Релігійна філософія традиційно пропонує свою "модель" суспільного майбутнього, як "царства небесного"; суб'єкт суспільних перетворень вбачає у "волі божій", у боротьбі проти "світу Сатани", а джерелом перетворень вважається Бог, дороги я кого й помисли невідомі.

Екзистенціалізм і значною мірою позитивізм, з свого боку, відмовляються від якихось однозначних проектів суспільного майбутнього. Екзистенціалізм (Г. Маркізе, Ж.-П. Сартр та ін.) наполягають на принципі, що майбутнє – Ніщо, а тому слід жити "тепер", вимагаючи "неможливе". Проте значна частина представників соціально-філософського позитивізму (Д. Белл, З. Бжезінський, Г. Канн та ін.) і деякі екзистенціалісти (X. Ортега-і-Гассет та ін.) виходять з того, що суб'єктом суспільних перетворень є еліта, джерелом – наукова технологія, а майбутнє може постати або як "масове", або як "технотронне" чи "інформаційне" суспільство.

Проблема суспільних перетворень, таким чином, у сучасній філософії в цілому залишається відкритою для обговорення, а способи її вирішення значною мірою визначаються тим, як теперішні мислителі розуміють сам процес, механізм перетворень.

Основні концепції суспільних перетворень. Найпоширенішими у сучасній філософії концепціями суспільних перетворень є вчення про прогрес і про розвиток та примикаючи до них вчення про еволюцію. Нагадаємо, що вчення про прогрес розробив французький математик і діяч Великої французької революції 1789-1794 р.н., Кондорсе. Це вчення виходить з того. що в суспільстві нарощується сума благ завдяки зростанню масштабів використання здобутків людського розуму – науки і техніки.

Обґрунтовуючи цю думку, Кондорсе керувався методом математичної прогресії. Отже, вчення про прогрес не розкриває суть суспільних перетворень, а описує їх наслідки, спираючись на один Із методів математичних розрахунків. Розрахунок може вестись від умовного нуля у двох напрямках: від 0 до … («регрес») і від О до … ("прогрес"). Так як у вченні про прогрес метод домінує над суспільним буттям, то це веде до спотворення процесу суспільних перетворень. Адже можна так підрахувати "прогрес Розуму", що при зовнішньому оптимізмі висновків загальний стан суспільства і Його тенденції будуть проігноровані.

Найпопулярнішім в Україні та значною мірою за рубежем є розроблене Гегелем-Марксом-Леніним вчення про розвиток. Недоліки цього вчення ми розглядали, коли мовили про філософію Гегеля і марксистсько-ленінську філософію. Воно передбачає містичну віру в "об'єктивну закономірність", яка, залежно від довільно обраного початку, невідворотно має привести до омріяного "кіпця", але через обов'язкову "боротьбу протилежностей" і катастрофу – "заперечення заперечення".

Отже, у теорії розвитку, як і у теорії прогресу, є схема, метод мислення, а не вчення про суть змісту суспільних перетворень. Абсолютизація цих схем, відомо, не раз завдавала шкоди суспільству у минулому. Перешкоджатиме філософія розвитку і плину теперішніх суспільних перетворень, якщо вбачатиметься у ній універсальне пояснення світових проблем.

Усвідомлюючи тією чи іншою мірою обмеженість вчень про прогрес і розвиток, сучасні філософи шукали більш надійні форми теоретичного пояснення суспільних і світових змін. Зокрема, напочатку XX ст. О. Шпенглер запропонував концепцію "перефази". Суспільство він уподібнив геологічним пластам, у структурі яких вкраплені різні домішки. Наприклад, у граніті можуть бути вкраплені різні солі, що вимиваються водами. Але на місцях солей лишається не порожнеча, а нові наповнювачі – глина, пісок тощо, котрі, таким чином, вносять зміни у пласт граніту, змінюють його структуру і властивості. Подібно, гадав Шпенглер, перетворюється цивілізація і все суспільство.

Інший підхід запропонували французькі мислителі Делез і Гуаттарі, розробивши концепцію "різоми". Різома – біологічне явище, що характеризує існування рослин. На лузі кожна травина росте окремо, але під землею йде невидима боротьба коріння рослин за простір життя. Одна рослина може відібрати соки землі у іншої, привести її до загибелі. Конкретний зміст рослин лугу міняється. Подібно до цього, міняються і суспільні явища, буття людей.

Концепції "перефази" та "різоми", як бачимо, підкреслюють пластичність, а не катастрофічність перетворень, і не орієнтуються на проектування жорстко визначених ідеалів суспільства. Інакше вирішує цю проблему німецький філософ Т. Адорно, який обмеженість теорії розвитку Гегеля-Маркса вбачає в абсурдності: якщо суспільне життя рухається колообразно, то воно не може просуватись уперед; якщо визнається лінійний рух, то він не є циклічним. Вихід із парадоксальності вчення про розвиток Адорно вбачає в астрономічній ідеї "констеляції" (відхиленні від розрахованих) орбіт планет. Тобто суспільство функціонує циклічно, але при цьому відбувається нібито "сходження з орбіти", "зсув" його руху завдяки змінам функцій його частин.

Популярною у філософії Заходу е концепція Ф. Хайєка, котра виходить з того, ідо люди – автономні молекули, що рухаються "свободно" (свавільно, хаотично). Цей рух певною мірою обмежується раціональністю (державним регулюванням), котра, проте, завжди обмежена. Тому суспільні перетворення йдуть завжди безладно і непередбачувано, ламаючи усталені форми раціональності.

Отже, специфіка сучасних концепцій суспільних перетворень свідчить про те, що вони орієнтуються не стільки на суспільне життя, скільки на пошук аналогій між природними і суспільними процесами або ж спираються на ті чи інші обмежені методи, розуміння, яким надається універсальне значення. Проте чимало недоліків цих концепцій, у тому числі й тих, що спираються на технологічний детермінізм, долаються, на наш погляд, вченням про поступ І. Франка.

Знання про світ – складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми.

Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва. суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ – це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер.

Поняття "світ" як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.

Тому світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.

Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності.

Таким чином, світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ – світ людського буття.

Особистість – це самодіяльний соціальний суб’єкт, здатний до самовизначення, до свідомого вибору власної поведінки і способу життя, до відповідальної дії.

Ядром особистості є ціннісні орієнтири, які відповідають на питання: Ради чого людина так діє?

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями.

Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи.

Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну Та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб’єкт Пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотив аційної сфери, спрямованості.

Поняття особистість співвідноситься з такими поняттями, як:

- Особа – це суб’єкт і об’єкт соціальних стосунків, соціально-діяльна істота, яка постає носієм певних соціальних ролей.

- Індивід – це одиничний представник, носій загально типових рис і властивостей.

- Індивідуальність характеризує кожну людину як неповторну і унікальну істоту.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: