Самосвідомість: сутність, форми,рівні та функції

В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії — знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі — утримує себе як одна і теж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (див. Кант). В суто філософському значенні свідомість є завжди - вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як сам спосіб буття і даності світу. Відповідно цьому самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.

Прояви самосвідомості відрізняються різноманітністю форм:1) когнітивний аспект психічної діяльності людини виявляється в самовідчуттях, самоаналізі, самооцінці. 2) афективний аспект - у скромності, самолюбстві. 3) регулятивний аспект - у самоконтролі, самодисципліні та ін. властивостях.

Рівні самосвідомості:

Природний: виділення суб'єкта із середовища, переживання суб'єктної віднесеність своїх дій: те, що я переживаю - саме я (філогенетичні передумови самосвідомості з'являються одночасно з передумовами свідомості).

Соціальний: порівняння себе з іншими. Критерій - поява мови, виникнення продуктивного діалогу дитини з дорослим, у дитини з'являється можливість децентрації. Можливість говорити не означає можливості вести продуктивний розмова, заважає егоцентризм (поки він не подолана, немає усвідомлення себе, розуміння що це - моя точка зору).

Особистісний: рефлексія власних переживань; усвідомлення власних мотивів.

Функцій самосвідомості:

♦ забезпечення стійкості й почуття безперервності «Я» людини, що, у свою чергу, опирається на пам‘ять;

♦ самосвідомість є тонким регулятором поведінки людини;

♦ самосвідомість відіграє значну роль в адаптації особистості до навколишнього соціального середовища, особливо в умовах конфліктів, стресів і фрустрацій.

Пізнання як філософська проблема

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.
1. Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.
2. Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.
3. Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.
4. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта.

Пізнання та теорії істини у філософії

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу.

Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

конвенціональних концепція істини вважає істинне знання (або його логічні підстави) результатом конвенції, угоди.

Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності, тобто зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.

Нарешті, позиція прагматизму зводиться до того, що істина полягає в корисності знання, його ефективності.

Розкид думок досить великий, однак найбільшим авторитетом та найширшим розповсюдженням користувалася і користується класична концепція істини, що бере свій початок від Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання. Нарешті, наукову істину відрізняє повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: