Предмет Філософії. Його історичний розвиток.

Предмет Філософії. Його історичний розвиток.

Філософія вивчає той самий світ, що і інші науки, але якщо вони у процесі вивчення розчленовують світ, то філософія вивчає світ у цілому У центрі філософського пізнання завжди знаходиться людина як найбільша у свті цінність Філософ використовує готові теоретичні дані з інших наук і піддає їх узагальненню, виводить на їх основі найбільш загальні принципи існування і розвитку світу Предметом філософії є людина і світ у їх взаємовідношеннях і найзагальніших закономірностях Основними формами звязку людини і світу є 1) практичне відношення, змістом якого є перетворення людиною світу в процесі трудової діяльності 2) пізнавальне (гносеологічне) відношення, яке визначає звязок знань людини з дійсністю 3) ціннісне відношення, що виявляється в оцінюванні предметів і явищ дійсності з точки зору їх значення для людини До найзагальніших закономірностей, що є предметом філософії відносять такі, які діють одночасно у всьому суспільстві, а також виявляють себе у розвитку людського мислення Основне питання філософії - це питання про відношення свідомості і матерії (ідеального і матеріального, душі і тіла)

Предмет філософії – це сукупність проблем, які ставляться перед людиною на протязі всього її життя. Це не якась окрема сторона сущого, а все суще у всій його повноті та змісті. Філософія вивчає взаємні відносини людини і навколишнього середовища, проблеми світосприйняття, субстанції, буття. Людина – предмет філософії. На протязі всього становлення філософії як науки головна проблема філософії дуже часто радикально змінювалася у відповідності із змінами у суспільному строї: Стародавня філософська думка використовувалася язичниками для пояснень явищ природи, античні філософи займалися вирішенням «головного питання філософії» вже як науки, у Середньовіччі філософія була «служницею віри» і використовувалася для обґрунтування християнства та доказу істинності Бога, Відродження закладає гуманістичний та натуралістичний фундамент філософії, епоха Нового часу використовує філософські знання для розширення пізнання, класики спрямовують його у діалектичне русло, а неокласики роблять з філософії повну протилежність попередній епосі ставлячи на перше місце такі поняття як «воля», «позитив», «індивід», «феномен», «символ», «людина».

Щоб правильно зрозуміти специфіку предмета філософії, розгляне­мо ще одну сторону філософського осмислення дійсності. Будь-яка на­ука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислення) як об'єкти і об'єктивно, тобто незалежно від пізнаючої лю­дини (суб'єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філосо­фу фія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо? Спираючись на які принципи можна досягти максимального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія.

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філо­софії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знан­ня. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визна­ченні претендувала бути наукою всіх наук. Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінце­вому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впли­вом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів роз­витку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкуван-ня від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небес­них тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філо­софії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми вияви­лись дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою пред­мет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умо­глядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення кон­кретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети кон­кретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії.

Функції філософії.

Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну, гносеологічну, інтегративну, оксіологічну, критичну та культурологічну функції.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав­дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.

Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос­віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

Основні функції філософії в життєдіяльності суспільства і людини.

Онтологічна (одна з основних функцій філософії; розглядає базові поняття для розуміння буття світу і його пізнання.)

Світоглядна (філософія сприяє формуванню наукового, теоретичного світогляду, що має систематизований, логічно оформлений характер, виховує критичне, різнобічне сприйняття дійсності.)

Гносеологічна (озброєння людини теорією наукового пізнання світу.)

Методологічна (озброєння людини методами наукового пізнання світу; оснащення наук філософською діалектичною методологією)

Логічна (навчання людини формам і процедурам правильного мислення про світ)

Культурно-виховна (філософське знання сприяє формуванню цілісної особистості: визначення сенсу і мети життя, життєвої позиції, пріоритетів, ідеалів, моделей поведінки.)

Аксіологічна (формування людських цінностей)

Праксеологічна (сформовані шляхом філософських роздумів переконання лежать в основі людської діяльності)

Еврістична здібність за допомогою філософських ідей здобувати нове знання)

Прогностична здібність людини бачити варіанти і напрямки майбутнього розвитку світу)

Світогляд і його структура.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Мілетська школа

(іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

6. Діалектика Геракліта.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Атомізм Демокріта

Демокріт (Демокрит) Абдерський (грецькою: Δημόκριτος) (приблизно 460—370 pоки до н. е.), давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу.

Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія, Ефіопія).

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

Вчення про буття елеатів.

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей. Елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Вчення Сократа про людину.

Сокра́т (грец. Σωκράτης, 469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — маєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Філософське вчення Платона.

Платон (427-347рр. до н.е.) древньо-грецький філософ, родоначальник платонізму. Навчався у Кратіла і Сократа). Він виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Ним були розглянуті слідуючі проблеми: вчення про буття; теорія пізнання; людина та суспільство…

Вчення про буття. Основа розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона собою являє “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідеї та матерія активно співіснують і взаємодіють.

Теорія пізнання. Процес пізнання являє собою пригадування душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідеї.

Людина та суспільство. Існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійсність і суспільна справедли-вість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.

Цінним для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). (“Софіст”, “Політик”, “Мінос”).

Філософія Арістотеля.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне начало, тоді як матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності, форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
13. Філософія неоплатоніків

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

Філософія стоїків

Школу стоїків заснував Зенон з Кіпру (336-264), що діяв в Атенах, але був не грек, а семіт. Його учень був Клеант (304-233) та напівчужинець Хрисіпп з Кілікії (281-208) були головними представниками "старої стої" (назва походить від тієї "стої", колонади, в якій в Атенах приміщувалась школа). Ними покладена основа філософічної системи, яка придбала ще більше вплив, зокрема в Римі, під час діяльности "середньої стої" з її представниками — видатними універсальними вченими Панетієм з Родосу (приблизно між 180-99 роками), у якого слухав лекції між іншим Цицерон, та Посидонієм з Сирії (приблизно 130-50) до "пізніших стоїків" належать письменники, що їх твори (які збереглися цілком) залишились популярними аж до нових часів: Сенека (3-65 по Христі), імператор Марк Аврелій (121-16), раб Епіктет (50-12), — як бачимо, стоїцизм притягнув до себе представників усіх шарів суспільства. Думки пізніших стоїків мали деяку спорідненість з християнством (легенда про зносини Сенеки з Апостолом Павлом та їх — фальшоване — листування).

1. Логіка стоїків — це добре розроблена система. Стоїкам належать і спроби реформи логіки Арістотеля ("логіка реляцій"). Головне питання про критерій правди вирішується так, що правдивими уважаються змислові пізнання, що є ясні та роздільні і змушують нас визнати їх правдивими, отже, ніби все залежить від того психічного переживання, що сприяняття є правдиве, що його має суб'єкт.

В основі знання будується на досвіді: зовнішній світ залишає в душі людини, що є первісне незаписана дошка (цей образ у Арістотеля вже є), відбитки, відтиски, з яких складаються загальні поняття. В дійсності "загального буття" немає (нпр. ідей), є лише окремі речі, загальні поняття є лише в нашому уявленні ("номіналізм"). Людина здібна, одначе, пізнавати і світ в цілому і Бога.

2. Фізична картина світу широка та суцільна, зокрема в "середній стої", наприклад, у Посидонія: Світ є цілком матеріяльний (чотири елементи), навіть і душа, що складається з якоїсь власне "тонкої" матерії. Світ є розумна істота, що має душу. В середній стої розвинуті уявлення про гармонійність та загальну спорідненість та зв'язок усіх речей у світі. Світ є ніби велика держава, якої людина є громадянином.

Та стоїки визнають і існування панівної сили у світі: це є розум, Логос, іноді говорять про "Дух" (Пневма) або Вогонь, як про таку основну силу у світі. В окремих речах чинять так звані "сіменні логоси", що є ніби розумними зародками речей, які зформовують їх з матерії. Але й ці сили стоїки не різко відрізняють від матерії.

Світ обмежений та круглий. Обмежений він і в часі, він повстав, переживає різні періоди, щоб наприкінці загинути від Вогню ("світова пожежа") та знову повстати, відновитися ("палінгенеза"). При тому все, що було в одному періоді існування світу, має повстати знову (без усяких змін, або з малими відхиленнями) при відновленні світу. Це уявлення про коловорот світу та постійне відновлення того самого, розуміється, закрашує світогляд стоїків певним песимізмом.

Так само й уявлення про "долю", "необхідність" (лат. "фатум"), що її не можна перебороти і яка керує світом та людиною навіть проти її волі ("доля того, хто хоче йти, веде, а того, хто не хоче (силоміць), тягне"). Але разом з тим стоїки вважають, що все у світі має сенс та значення, навіть зло та лихо ("теодіцея"), що "провидіння" веде все до доброго кінця (пізніші "похвали", що їх писали стоїки).

Та поруч з песимізмом зустрічаємо у стоїків досить рожевий оптимізм, надзвичайно позитивну оцінку усього в світі, "оборону" сенсу усього того, що нам здається базглуздим або лихим.

3. В світі самому живе божественний принцип, Бог (що є теж матеріяльний). Система стоїків з'являється пантеїстичною. Але вони ближче нав'язують свої думки на традиційний поганський політеїзм: в них зустріваємо, як божественну основу тієї чи іншої сфери світу старих грецьких богів. Деякі стоїки навіть подали (вперше!) філософічне обгрунтування поганських релігійних культів. Але загалом беручи, монотеїстичні мотиви у стоїків значно переважають: здебільше вони обороняють єдність (найвищого) божества.

Головне, що робить їх погляди часто принадними для пізнішого християнського читача, це окремі мотиви стоїчної "теології": віра в божественне "провидіння", що керує світом; ближче означення Бога, як досконалої в усіх відношеннях істоти; жива побожність, що знайшла вияв навіть в молитвах (відомий гімн Клеанта); нарешті багато мотивів стоїчної етики,

4. Ця етика — головне завдання, ядро сократичної філософії. Вона зв'язана з іншими частинами філософічної системи стоїків, з одного боку, з етичною традицією, що йде від Сократа, з другого.

Одна з головних тез етики стоїків: треба жити згідно з природою (теза, що її повторює Сковорода). Це значить, правда, з людською природою, себто з людським розумом, доброчинність має стояти у згоді з вимогами розуму. Доброчинність є знаття про зле й добре; але переведення цього знаття вимагає вільного рішення волі, вправи та звички. Так людина досягає "автаркії", тієї незалежности від світу, в якій стоїки вбачають єство внутрішньої свободи. У стоїків, як ідея того, що "належить", "личить" робити людині.

Визначну ролю грає в етиці стоїків інша нова думка — ідея "афектів", пристрастей. Афекти, пристрасті "нерозумні та протиприродні рухи душі" і одно з головних завдань людини є боротьба проти афектів за допомогою розуму. "Очищення" душі від афектів приводить до стану свободи від афектів, "апатії" (що не треба змішувати з "нечулістю", сучасне значення цього слова інше, аніж у стоїків).

Найвищого ступеню досконалосте досягає не кожна людина, а лише мудрець — "свята", божественна людина, "приятель богів", пророк. Він — в протилежність до "найліпших" у епікурейців — не усувається від життя суспільства, а приймає в ньому активну участь.

Стоїки вважали, що все в світі відбувається з необхідністю, підлягає невмолимій долі ("геймармене"). Примирити це уявлення з вимогою свободи людської волі (бо інакше не мало б сенсу ставити людині якісь ет<

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: