Вчення Платона про ідеальну державу

Плато́н (грец. Πλάτων; 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.

Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).

Трьом початкам душі — прагненню, запалу і розважливості відповідають чесноти: розсудливість, мужність і мудрість. Їхнє узгодження дає справедливість як в окремій людської душі, так і в державі, що улаштована за аналогічним уявленням: у ній працюють ремісники, їх захищають мужні воїни, а керують усім мудрі правителі-філософи («Держава»). Тому душа і держава належно працюватиме при правильно побудованому педагогічному процесі: його громадяни одержують завдяки мистецтву грамоти, співу і гри на кифарі — елементарне музичне, а завдяки вчителю гімнастики і лікарю гарне фізичне виховання, а кращі за своїми природними здібностями повинні вивчати військове і полководницьке мистецтво, а також арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вінчає цей набір мистецтв діалектика, що підводить філософів-правителів до розуміння першооснов, або справжнього блага, (воно є благом кожної окремої істоти, держави і світу в цілому), і дозволяє їм впоратися з мистецтвом законодавця і судді. На відміну від них позірні мистецтва, або негідні уміння (розглянуті в «Горгії») шкодять тілу (кулінарне і косметичне мистецтва) і душі (софістика і риторика).

У залежності від основного принципу, закладеного в державі, вона може бути правильною (монархія й аристократія) або неправильною (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Ідеалом держави служить життя старих поколінь за Кроноса, коли родом людей управляло божество за допомогою демонів, що пасли окремі групи людей, і не було ні війн, ні конфліктів, але всі мали можливість філософувати («Політик»). Але Платону, що жив «у царстві Зевса», припадає в «Законах», по-перше, розглянути типи державного устрою, що існували історично, (Спарти, Криту, Іліону, дорійців, Лакедемона, Персії, Атики) і, по-друге, продумати докладне законодавство. При цьому три основні початки душі розглядаються тепер як нитки, за які божество смикає людей-маріонеток заради незрозумілої останнім мети. Платон скрупульозно регламентує виховання, починаючи з дитячого віку, підкреслює наявність не тільки добрих, але і лихих спонукувань в індивідуальній людської душі, постулюючи існування лихої душі для світу в цілому. У результаті він дає детально продуману систему покарань і цілком заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне начало, тоді як матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності, форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
13. Філософія неоплатоніків

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

Школу стоїків заснував Зенон з Кіпру (336-264), що діяв в Атенах, але був не грек, а семіт. Його учень був Клеант (304-233) та напівчужинець Хрисіпп з Кілікії (281-208) були головними представниками "старої стої" (назва походить від тієї "стої", колонади, в якій в Атенах приміщувалась школа). Ними покладена основа філософічної системи, яка придбала ще більше вплив, зокрема в Римі, під час діяльности "середньої стої" з її представниками — видатними універсальними вченими Панетієм з Родосу (приблизно між 180-99 роками), у якого слухав лекції між іншим Цицерон, та Посидонієм з Сирії (приблизно 130-50) до "пізніших стоїків" належать письменники, що їх твори (які збереглися цілком) залишились популярними аж до нових часів: Сенека (3-65 по Христі), імператор Марк Аврелій (121-16), раб Епіктет (50-12), — як бачимо, стоїцизм притягнув до себе представників усіх шарів суспільства. Думки пізніших стоїків мали деяку спорідненість з християнством (легенда про зносини Сенеки з Апостолом Павлом та їх — фальшоване — листування).

1. Логіка стоїків — це добре розроблена система. Стоїкам належать і спроби реформи логіки Арістотеля ("логіка реляцій"). Головне питання про критерій правди вирішується так, що правдивими уважаються змислові пізнання, що є ясні та роздільні і змушують нас визнати їх правдивими, отже, ніби все залежить від того психічного переживання, що сприяняття є правдиве, що його має суб'єкт.

В основі знання будується на досвіді: зовнішній світ залишає в душі людини, що є первісне незаписана дошка (цей образ у Арістотеля вже є), відбитки, відтиски, з яких складаються загальні поняття. В дійсності "загального буття" немає (нпр. ідей), є лише окремі речі, загальні поняття є лише в нашому уявленні ("номіналізм"). Людина здібна, одначе, пізнавати і світ в цілому і Бога.

2. Фізична картина світу широка та суцільна, зокрема в "середній стої", наприклад, у Посидонія: Світ є цілком матеріяльний (чотири елементи), навіть і душа, що складається з якоїсь власне "тонкої" матерії. Світ є розумна істота, що має душу. В середній стої розвинуті уявлення про гармонійність та загальну спорідненість та зв'язок усіх речей у світі. Світ є ніби велика держава, якої людина є громадянином.

Та стоїки визнають і існування панівної сили у світі: це є розум, Логос, іноді говорять про "Дух" (Пневма) або Вогонь, як про таку основну силу у світі. В окремих речах чинять так звані "сіменні логоси", що є ніби розумними зародками речей, які зформовують їх з матерії. Але й ці сили стоїки не різко відрізняють від матерії.

Світ обмежений та круглий. Обмежений він і в часі, він повстав, переживає різні періоди, щоб наприкінці загинути від Вогню ("світова пожежа") та знову повстати, відновитися ("палінгенеза"). При тому все, що було в одному періоді існування світу, має повстати знову (без усяких змін, або з малими відхиленнями) при відновленні світу. Це уявлення про коловорот світу та постійне відновлення того самого, розуміється, закрашує світогляд стоїків певним песимізмом.

Так само й уявлення про "долю", "необхідність" (лат. "фатум"), що її не можна перебороти і яка керує світом та людиною навіть проти її волі ("доля того, хто хоче йти, веде, а того, хто не хоче (силоміць), тягне"). Але разом з тим стоїки вважають, що все у світі має сенс та значення, навіть зло та лихо ("теодіцея"), що "провидіння" веде все до доброго кінця (пізніші "похвали", що їх писали стоїки).

Та поруч з песимізмом зустрічаємо у стоїків досить рожевий оптимізм, надзвичайно позитивну оцінку усього в світі, "оборону" сенсу усього того, що нам здається базглуздим або лихим.

3. В світі самому живе божественний принцип, Бог (що є теж матеріяльний). Система стоїків з'являється пантеїстичною. Але вони ближче нав'язують свої думки на традиційний поганський політеїзм: в них зустріваємо, як божественну основу тієї чи іншої сфери світу старих грецьких богів. Деякі стоїки навіть подали (вперше!) філософічне обгрунтування поганських релігійних культів. Але загалом беручи, монотеїстичні мотиви у стоїків значно переважають: здебільше вони обороняють єдність (найвищого) божества.

Головне, що робить їх погляди часто принадними для пізнішого християнського читача, це окремі мотиви стоїчної "теології": віра в божественне "провидіння", що керує світом; ближче означення Бога, як досконалої в усіх відношеннях істоти; жива побожність, що знайшла вияв навіть в молитвах (відомий гімн Клеанта); нарешті багато мотивів стоїчної етики,

4. Ця етика — головне завдання, ядро сократичної філософії. Вона зв'язана з іншими частинами філософічної системи стоїків, з одного боку, з етичною традицією, що йде від Сократа, з другого.

Одна з головних тез етики стоїків: треба жити згідно з природою (теза, що її повторює Сковорода). Це значить, правда, з людською природою, себто з людським розумом, доброчинність має стояти у згоді з вимогами розуму. Доброчинність є знаття про зле й добре; але переведення цього знаття вимагає вільного рішення волі, вправи та звички. Так людина досягає "автаркії", тієї незалежности від світу, в якій стоїки вбачають єство внутрішньої свободи. У стоїків, як ідея того, що "належить", "личить" робити людині.

Визначну ролю грає в етиці стоїків інша нова думка — ідея "афектів", пристрастей. Афекти, пристрасті "нерозумні та протиприродні рухи душі" і одно з головних завдань людини є боротьба проти афектів за допомогою розуму. "Очищення" душі від афектів приводить до стану свободи від афектів, "апатії" (що не треба змішувати з "нечулістю", сучасне значення цього слова інше, аніж у стоїків).

Найвищого ступеню досконалосте досягає не кожна людина, а лише мудрець — "свята", божественна людина, "приятель богів", пророк. Він — в протилежність до "найліпших" у епікурейців — не усувається від життя суспільства, а приймає в ньому активну участь.

Стоїки вважали, що все в світі відбувається з необхідністю, підлягає невмолимій долі ("геймармене"). Примирити це уявлення з вимогою свободи людської волі (бо інакше не мало б сенсу ставити людині якісь етичні вимоги) було для стоїків дуже важке, та задовільного рішення цього завдання вони не дали.

5. Не ухиляючись від суспільного життя, стоїки високо цінили державу, щоправда, не якусь з сучасних, а ідеальну, що вони її уявляли, як світову державу, що збудована на певних соціяльних та моральних підвалинах. Ідеал світової держави був таким уже недосяжним в часи пізньої античности, коли весь старий світ сполучився по меншій мірі в культурну єдність. Але стоїки були також першими та найбільш послідовними проповідниками ідеї гуманности в старому світі: вони були переконані в однаковості людської гідности усіх людей та вимагали любови до всіх людей. Зенон був навіть прибічником комуністичних теорій, інші представники стої трималися в межах більш поміркованих вимог. Розповсюджений був космополітизм чи інтернаціоналізм — мудрець — "громадянин всесвіту".

Розвиток суспільства стоїки уявляли собі зовсім інакше, ніж епікурейці (див. вище про Люкреція): на початку розвитку суспільства стояв "золотий вік"; завданням дальшого розвитку є до певної міри поворот до цього первісного стану.

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і несплато-нівська.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії Демокріта Епікура (бл. 342—270 pp. до н.е.).

Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, шо якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу.

Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості.

Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл.

Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху.

Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атомістичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейської етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

Найбільшу популярність придбала, має об'єктивно найбільше значення, та змогла проіснувати, як філософічна течія довший час, відродившись в останні роки античности, так зв. "кінічна школа" (=циніки) на чолі з учнем Сократа Антистеном (444-369). Кініки перші поставили в центр філософування ту тему, що в пізніші часи була основою для "етичних шкіл" (див. далі), тему "внутрішньої свободи" людини, її незалежности від зовнішнього світу. Сократ був для них, здається, не стільки теоретичним керівником, скільки ідеальною постаттю праведника, що досягнув реально ідеального для людини морального стану.

З Сократом Антистена поєднує переконання, що головне завдання людського пізнання полягає в розв'язанні питань індивідуальної та суспільної моралі. Мудрість та доброчинність зв'язані між собою. Але погляди Антистена вже тому мусять в основі відрізнятись від поглядів Сократа, що Антистен зовсім інакше дивиться на пізнання: він не просто байдужий до теоретичних наук, він є їх ворогом, бо вони відтягають людину від пізнання того єдиного, що є потрібно знати: шляхів правдивого життя. Він не поділяє тієї високої оцінки розуму, яку, за іншими оцінками (зокрема Платона) мав Сократ — Антистен тримається, як деякі софісти погляду, що єдине джерело пізнання є змисли і ставиться скептично до самої можливости розумового пізнання, нпр., загальних понять. Тим більш вороже мусів він поставитися до теорії ідей Платона: Антистену або його учням приписувано вирок, що, мовляв, "я бачу коня, але не бачу "кінськости" (платонівські ідеї), на це Платон мовляв, відповів: "Це тому, що орган, щоб бачити коня (очі) в тебе є, а органу, щоб бачити "кінськість" (розуму) ти не маєш". Кініків брак розуму мало занепокою-вав. Фактично їх практичний доброчин будувався не на розумовій мудрості, а на "згоді з природою", на свідомому обмеженні на задоволенні лише найпримітивніших потреб. Шляхом такого самообмеження людина може досягти стану блаженства (евденомії, — можливо, що це поняття було вже в Сократа), що є свобода від зовнішнього світу, зокрема від культури. Брак потреб, отже, веде до блаженства, до "внутрішньої свободи". Найбльш ворожою силою, що перешкоджає досягненню цього ідеального стану, є стремління до насолоди (Антистен, як переказують, казав, що він ліпше хотів би бути божевільним, аніж насолоджуватись). Стремління до внутрішньої свободи приводило Антистена — в протилежність до Сократа — до індиферентности щодо суспільного життя. Також до народньої релігії Антистен ставився критично: "природне" є лише існування одного єдиного Бога.

Радикальніше розвинули думки Антистена його учні, а деякі з них і радикальніше провели ці думки в життя. Так славетний Діоген з Синопу. Життя згідне з природою він розумів, як наслідування простого життя тварин (звідси й назва кініків, від грецького "кіон — пес"). Відмовлення від потреб він довів до крайніх меж: побачивши, як дитина п'є, набираючи воду рукою, він закинув свій капелюх, яким користався раніше; замість будинку він оселився в бочці; від пана тодішнього всесвіту, Олександра Македонського, Діоген побажав лише одного — щоб той не заступав йому сонця, на якому він грівся. Численні анекдоти про Діогена малюють образ мудреця-аскета, що не залишився без впливу і на християнський аскетичний ідеал. Діоген, щоправда, йшов дуже далеко в критиці "пересудів", що панують в культурному світі: він "перечеканив цінності" (пізніш Ніцше, може нав'язуючись до цього вироку, говорив про потребу "переоцінити цінності"); у своїх втрачених трагедіях він обороняв, здається, навіть можливість шлюбів з ближчими родичами, можливість людоїдства; а зокрема в повнім розриві з грецькою високою оцінкою держави, відкидав взагалі державно-суспільну організацію, визнаючи повний комунізм (спільність жінок) та вважаючи себе "громадянином всесвіту". Найвидатніший учень Діогена, Кратес, знайшов в своїй жінці Гіпархії першу представницю філософічного думання та спільницю свого мандрівного життя серед жінок античности (щоправда, були вже легендарні жінки-філософи серед пітагорійців).

Основні філософські течії доби Середньовіччя.

Середньовіччя – період зародження феодальних відносин, панування релігійного світогляду (поширення християнських ідей). Формування нової філософії, що спирається на Святе письмо.

Основні риси: геоцентризм (Бог-Творець), креаціонізм (Бог створив світ), провіденціалізм (передбачення всього Богом), ідея духовності (людина і Бог найдосконаліші). Віра-особливий стан людської душі. Семіотика.

Середньовічна європейська філософія - надзвичайно важливий змістовний та тривалий етап в історії філософії, пов’язаний передусім з християнством. Головна відмінність сереньовічного мислення полягає в тому, що рух філософської думки був проникнути проблемами релігії. “Філософія - служниця богослов’я" - такою була поширена думка освічених кіл середньовічної Європи. Більшість учених були представниками духовенства, а монастирі були осередками культури та науки.

Основні проблеми філософії в цей час мали неповторний колорит: Чи створений світ Богом, чи існує одвіку? Яке місце людини в світі та яка роль його в історії крізь спасіння людської душі? Як поєднується свобода волі людини та божественна необхідність? Та інші питання.

Основні течії філософії середньовіччя: апологетика (третє століття, боротьба з античністю, захист церкви від язичницьких релігій-Квінт Тертуліан (віра несумісна з розумом), Юстин Мученик, Оріген (не матеріалістичність бога, динамічність життя на землі). Патристика (вчення отців церкви, філософія допомагає вирішувати проблеми) - Аврелій Августин (зміст життя-прагнення до щастя, шлях богопізнання; розум лише для сприйняття віровчення, боротьба міста божого (справедливі) і міста земного (без віри), есхатологія (перехід історичного часу в божественну вічність-кінець світу)), Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисскій. Схоластика (школи, співвідношення віри і розуму-апологети несумісність, схоласти-рівнозначність, вирішальність розуму) - Пьєр Абеляр, Фома Аквінський (перегляд Аристотеля в дусі католицизму-томізм, теологія, 5 доказів бога). Номіналізм (одиничні поняття, універсалії лише у мові), реалізм (загальні поняття - універсалії, поза свідомістю, незалежно).
18.Філософія Аврелія Августина.

Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 — 28 серпня 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин[2]. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: