Українська філософія ХІХ-ХХ століття.

Ідеї просвітництва продовжують розвиватися і в І пол. ХІХ ст. Більшість українських вчених схилялися до ідеалістичного і релігійного тлумачення світу (А. Дудрович, С. Гогоцький, П. Юркевич). З матеріалістичних позицій пояснювали світ і людину Й. Ланге, І. Тимковський, І. Ризький. Проблеми суспільного життя і реформування суспільства розглядали В. Каразін, Т. Степанов, О. Духнович, найбільш радикальними серед них виявилися представники декабризму (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін), які розробляли революційну програму боротьби проти самодержавства і національного гноблення.

Ідея об’єднання на рівноправних засадах усіх слов’янських народів ствла провідною у програмі Кирило-Мефодіївського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко). Вони закликали до ліквідації самодержавства і кріпосництва, релігійного і національного гноблення, вимагали створення належних умов для розвитку кожної національної культури і мови.

У др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. відбувається активне зближення філософії та конкретних наук, що знайшло свої відображення у працях В. Лесевича, О. Потебні, І. Мечникова, М. Зібера, М. Туган-Барановського.

У творчості видатних письменників і діячів української культури І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, С. Подолинського, М. Драгоманова зокрема, під впливом марксизму, знаходять відображення ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі.

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складному механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявом людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.

Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності божественного і демонічного, звертає увагу не тільки на розумність і доброту як «природні» властивості людини, але й на темні, ірраціональні сторони її душі. Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, - всезахоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.

Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова тощо. Особливістю українського романтизму стає його зв'язок з «філософією на­ціональної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати ан­тропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства.

“Філософією серця”- істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними та моральними прагненнями людини. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.
41.Соціально-політичні погляди Т.Шевченка.

Характерною ознакою політико-правових поглядів Т.Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку сам поет назвав комедією, він із нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі, в творі "Юродивий" називає його "фельдфебелем на троні", верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. За умов жорстокої реакції Т.Г. Шевченко сміливо поставив питання "чи довго ще на сім світі панам панувати?". В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі "Царі" поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає "мучителем", різко викриває гнобительську політику Петра І, їдко засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам'ятник Петру І з написом "Первому - Вторая", цим самим підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

До цього слід додати, що ненависть і рішуче політичне неприйняття в Т.Г. Шевченка було не лише до російського царизму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета - таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про "неньку Україну", про її "долю-волю", а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом "деруть шкуру" з селян, "праведную кров із ребер, як водицю, точать".

Поряд із різко критичним ставленням Т.Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої "челяді", кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.

У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам 18 ст., які проголосили гасло "Свобода, рівність і братерство", в тому, що вони "почали" та не закінчили ліквідацію "батогів, престолів і корон".

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали "пророком", пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів.

В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю. Говорячи про ці погляди Т. Шевченка та інших демократів, тодішніх і пізніших, слід мати на увазі одну характерну особливість тогочасного суспільного розвитку.

Перехід від феодально-кріпосницьких основ економічного життя до буржуазних пов'язаний зі зміною форм власності, а відповідно й мотивації праці, себто відмову від позаекономічного примусу й впровадження натомість економічного стимулу.

Рабовласницька й феодально-кріпосницька форми виробництва базувалися на позаекономічному примусі, тоді як буржуазний лад мав і має економічні методи залучення до праці, а отже - право приватної власності.

Т.Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає". Його ідеалом була трудова демократична республіка.

Говорячи про політичний ідеал Т.Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т.Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий екслуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т.Г. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т.Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Уся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу. У вірші "Чи ми ще зійдемося знову?", написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників:

Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть.

Отже, у творчості Т.Г. Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України. Його творчість справила великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Філософія і наука.

Відносини між філософією і наукою складні і суперечливі. Для з'ясування їх глибини і своєрідності можна користуватися виразами від і до або ще ні і вже ні. Інакше кажучи, відділити їх так складно, як визначити межі, в рамках яких філософія - уже не релігія, але ще не наука. Філософія прокладає шлях від релігії до науки, несучи образ і подібність того й іншого. Філософія, як наука, щось вивчає, будучи спорідненою з релігією - вчить. Філософія має дескриптивний (описовий, пояснювальний) характер і нормативний (розпорядчий). Вислови: від і до, ще ні і вже ні мають два розуміння: логічний та історичний. Використовують їх у логічному розумінні, коли говорять, що людина вже не звір, але ще й не ангел. У просторовому розумінні вислови вживаються як характеристики перехідних станів: юнак уже не підліток, але ще й не муж (чоловік зрілого віку). Обидва розуміння застосовуються філософією. Перехід від релігії до філософії і від філософії до науки, якщо мати на увазі логічний аспект, є трансформацією основоположного початку, джерела, а саме: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, критиці, аналізі. Філософія, залишаючись ще на ґрунті неясних сподівань, інтуїтивних прозрінь і відкриттів, набуває вже логічної суворості, доказовості і можливості публічного (об'єктивного) розгляду.

В історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія передує науці. Та було б спрощеним логічне та історичне слідування розглядати як заміну і витіснення. Філософія своїм виникненням не заміняє релігію, а наука не витісняє філософію.

Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і профе­сійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретич­ному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями.У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських прин­ципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біо­логічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.

Проблема буття.

Проблема буття, реальності чого-небудь - це фундаментальна світоглядна і методологічна проблема. Проблема реальності має величезне значення для науки. По-перше, це відноситься до різноманітних «незвичайних явищ». Візьмемо, наприклад, екстрасенсорні феномени, пов'язані з випромінюванням живими системами енергії і інформації. Через свою крайню незвичність ці явища багатьом представляються загадковими, таємничими, навіть надприродними. Але ж, як показують численні досліди і спостереження, ці явища існують. Отже, вони природні в своєму реальному бутті. Тому можна сказати, що саме уявлення про надприродний характер цих явищ обумовлюється не суттю цих явищ, а помилковим розумінням їх суті. Взагалі, природним ми рахуємо (або схильні вважати) те, що існує і діє згідно відомим сучасній науці законам, тобто те, що вписується в наукову картину миру, що історично склалася на сьогоднішній день. Природне в такому сенсі не треба переоцінювати, а «надприродне» - відповідно недооцінювати. По-друге, відомо, що і реальність, і істина про цю реальність, і сенс навіть самих розвинених приватних наук є завжди приватні види і реальності, і істини і що все це доступно і навіть необхідне в межах деякої спеціальної області, але це здатне втратити і саму наочну область, і істинність, і свідомість за її межами. Спостерігаючи явища зростання і розпаду, з'єднання і розкладання, перші мислителі відмітили, що деякі властивості і стани речей у всіх перетвореннях зберігаються. Цю основу речей, що постійно зберігається, вони назвали першоматерією. Деякі фізики і філософи вважали, що матеріально лише те, що речовинний, що можна безпосередньо бачити, відчувати, нюхати. Раніше маса вважалася мірою кількості матерії. Відкриття непостійності маси, її зміни у зв'язку із зміною швидкості руху тіла тлумачило так, ніби матерія зникає і матеріалізм терпить крах.
44. Структура буття

Онтологія - вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаме­нтальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно іс­нує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, позірним існуванням. Тому є певні відтінки у поняттях «існування» і «буття». Кате­горія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філо­софія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покли­кана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, від­крити зв'язки, взаємозалежності між ними. Проблема буття - це пробле­ма сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як ціло­го.

Здавна філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттє­вому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плин­ність буття, всі речі з'являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища і речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Так виникає метафізика - вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостере­ження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємо­зв'язку. Метафізика стала основою філософської онтології.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі.

За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Вчення про матерію.

У всіх предметів і процесів зовнішнього світу є така ознака: вони існують зовні і незалежно від свідомості, відбиваючись прямо або побічно в наших відчуттях. Всі існуючі конкретні матеріальні утворення і є матерія в різних її формах, видах, властивостях, відносинах. Матерія - це не реальна можливість всіх форм, а дійсне їх буття.

Матерія має різноманітну, зернисту, переривисту будову. Вона складається з частин різної величини, якісної визначеності. Всі частинки незалежно від їх природи володіють хвильовими властивостями. Під структурною матерії розуміється внутрішньо розчленована цілісність, закономірний порядок зв'язку елементів у складі цілого. Впорядкованість матерії має свої рівні, кожний з яких характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм. Основні структурні рівні матерії такі. Субмікроелементарний рівень - гіпотетична форма існування матерії польової природи, з якої народжуються елементарні частинки (мікроелементарний рівень), далі утворюються ядра (ядерний рівень), з ядер і електронів виникають атоми (атомний рівень), а з них - молекули (молекулярний рівень), з молекул формуються агрегати - газоподібні, рідкі, тверді тіла (макроскопічний рівень). Поступове ускладнення молекул вуглецевих з'єднань вело до утворення органічних сполук (органічний рівень). Поступово утворювалися все більш складні органічні сполуки. Нарешті, виникло життя (біологічний рівень). Життя з'явилося необхідним підсумком розвитку всієї сукупності хімічних і геологічних процесів на поверхні Землі. Нарешті, ми бачимо самих себе, що стоять на найостаннішому ступені величних сходів поступального розвитку (соціальний рівень).

Різні структурні утворення матерії - це структурні утворення різних ступенів і ступенів складності.

Одним з атрибутів матері є її незнищеність, яка виявляється в сукупності конкретних законів збереження стійкості матерії в процесі її зміни. Принцип неунічтожімості і нестворимості матерії має велике методологічне значення.

Рух, як атрибут матерії.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'явля­ються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його струк­турну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаман­на своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до само­руху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відпо­відей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розви­ток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старо­го до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це само­рух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: