Римська імперія і християнська церква.

Римська імперія і християнська церква.

1. Церква і язичницьке суспільство у І-ІІІ ст. Ставлення язичницького світу до християнства. Проблема гонінь: їх справжній масштаб і значення. Суспільні, релігійні і політичні причини переслідування християн у Римській імперії.

2. Ставлення влади до християнської церкви у І - сер. ІІІ ст.

3. Стосунки Римської імперії та церкви у другій пол. ІІІ – на поч. IV ст.

4. Медіоланський едикт та релігійна політика Константина Великого. Легалізація християнської церкви та зміна її статусу. Позитивні і негативні сторони одержавлення церкви.

5. Зміцнення суспільних позицій церкви у період пізньої імперії. Спроба язичницької реставрації при імператорі Юліані. Падіння Західної Римської імперії та значення цієї події для розвитку християнства у середньовіччі.

Література

1. Деревенский Б. Представление о христианах в античном обществе СПб, 2004

2. Штерн М. Греческие и римские авторы о евреях и иудаизме. Пер с англ. Под ред. Н. В. Брагинской. Т. I–II (I, II). Москва-Иерусалим, 2000.

3. Федосик В.А. Церковь и государство. - Минск, 1988

4. Федосик В.А. Киприан и античное христианство.- Минск, 1992

5. Казаков М. М. Епископ и империя: Амвросий Медиоланский и Римская империя в IV веке. - Смоленск, 1995. - 334 с.

Церква і язичницьке суспільство у І-ІІІ ст. Ставлення язичницького світу до християнства. Проблема гонінь: їх справжній масштаб і значення. Суспільні, релігійні і політичні причини переслідування християн у Римській імперії.

У історії церкви перших трьох століть понад усе привертає увагу боротьба церкви за завоювання положення у світі. Римське суспільство загалом неприхильно ставилося до християн, керуючись лозунгом “ non licet vos esse” (ви не повині існувати). Тому перемога, яку отримало християнство спочатку над юдейством, а потім і поганством та найсильнішою державою давнього світу – це переконливий доказ його Божественного походження. Однак ця перемога була досягнута дорогою ціною: недаремно перший період історії церкви називають добою мучеників і апологетів. Ідейне значення мучеництва виражено у слові мартус – свідок; представників язичницького суспільства вражало не стільки свідчення християн про віру, скільки їх готовність іти на страждання за неї аж до втрати життя. Натомість християни бачили у мучениках борців за віру, активних діячів, своєрідне продовження апостольського служіння у світі, завдання якого полягало у тому, щоб пробудити заснулу релігійну совість поганства, змусити його серйозніше глянути на власні релігійні обов’язки, своїм власним прикладом високої самопожертви показати світу, що релігія може бути настільки важливою справою, що іноді краще пожертвувати за неї життям, ніж поступитися.

Як відомо, багато християн вважали за краще швидше зазнати муки і страту, ніж зробити те, що, на їх думку, було гріхом перед Богом. При читанні творів античної літератури і, насамперед, життєписів мучеників створюється враження, що останні набагато впевненіше відчувають себе в конфліктній ситуації, ніж римська влада, що їм протистояла: чимало християн прагнули померти мученицькою смертю, вони навіть зумисне провокували магістрати, які застосовують до них традиційні і малоефективні заходи. Невипадково в язичницькому середовищі готовність християн до мученицької смерті інтерпретувалася як бажання християн досягти вічного життя. Якщо християни звинувачували своїх ворогів в несправедливих гоніннях на церкву, то ті, у свою чергу, приписують опонентам прагнення до самогубства.

Такого роду міркування вважалися гріхом в очах церкви. Тим не менш, як показують дослідження, бажання через мучеництво досягти злиття з Богом було імперативом поведінки багатьох християн II–III століть. Твори Отців Церкви повні закликів до єдиновірців бути наполегливими у вірі, але не прагнути до мучеництва в гонитві за славою або райським блаженством. Необхідність такого роду настанов вже сама по собі підтверджує, що схильність до самопожертвування була достатньо поширеною серед християн. Приклади подібних настроїв дають апологети, багато з яких одночасно були християнськими мучениками. “Ми називаємо мучеництво досконалістю, — говорить Климент Олександрійський, — [і] бачимо в ньому прояв найдосконалішої любові до Бога”.

Церква і римське суспільство

“Погани і християни чужі один одному”

Тертулліан.

Причини суперечливих стосунків християнської церкви і римської держави частково криються у подвійному осмисленні християнами власного місця у земному бутті: з одного боку, церква наголошувала на своїй належності до “небесного” світопорядку, а з другого – визнавала себе учасником “земного” суспільно-державного буття. З самого початку свого існування християни усвідомлювали себе не стільки як носія якогось інтелектуального вчення, скільки як общину – особливого роду спільноту, що постійно зростає, і ставить собі за мету залучити до себе якомога більше людей без жодних расових, станових чи етнічних обмежень. Тісна, нерозривна єдність християн, вища від соціальних і навіть сімейних зв’язків, мислилась ними не як результат якихось суспільних взаємин, а містично – як спільна приналежність до “вибраного роду”, за влучним висловом Павла, до “Тіла Христового”. Як єдина “отара Христа”, християни вважали себе на землі чужинцями і мандрівниками, які тимчасово відсутні у своїй справжній батьківщині – небесному місті, архітектором і будівничим якого є сам Бог. Спочатку це відчуття належності до “небесної колонії” посилювалося інтенсивними апокаліптичними очікуваннями, та навіть згодом, коли церква перейшла у більш стабільний період, воно неминуче вело до відособлення церкви від язичницького суспільства, охопленого марнотою і гординею.

Невідомий автор “Послання до Діогнета”, написаного, ймовірно, на початку II століття, розвиває цю тему. Християни не населяють якихось особливих міст, не відрізняються від інших жителів мовою або звичаями. “Але, мешкаючи в еллінських і варварських містах, де кому дісталося, вони представляють дивовижний і справді неймовірний спосіб життя... Для них будь-яка чужа країна — вітчизна, а будь-яка вітчизна — чужа країна. Знаходяться на землі, але суть громадяни небесні”. У цьому підході немає недоброзичливості і втечі від повсякденного життя, проте, яскраво звучить ідея духовного відчуження, яка поєднується з відчуттям відповідальності за те суспільство, в яке помістив їх Бог. Тому християни повинні залишатися в своїх рідних містах, виконуючи повсякденні обов'язки, але вони не можуть бути до кінця вірними жодній державі “світу цього”, бо знаходилися в підпорядкуванні у Церкви. “Ніщо нам так не чуже, як суспільні справи”, — сповістив Тертулліан, — (Apologeticum, 38, 3). Прагнення відособитися від суспільства, добровільно перебувати поза його межами, усвідомлення себе genus tertium - “третім народом” (ані еллінами, ні євреями) давало ґрунт для звинувачень у “ненависті до людського роду” і підозр у підготовці політичних заколотів та моральних відхиленнях.

Ці підозри і звинувачення не мали реальних підстав, оскільки християни не вважали себе ворогами Римської імперії. Згадаймо, як апостол Павло без вагань застосував для захисту свого життя римське громадянство. Загалом християни визнавали цінність і корисність римської держави: вони декларували в судах свою до неї лояльність, щиро молилися за існуючу владу[1]. Тертулліан в "Апології" писав, що християни моляться "про імператорів, про їх міністрів, про всі власті". Проте, критика з боку християн, направлена проти традиційних цінностей і звичаїв, без яких, як здавалося, не може існувати держава, затуляла від властей ті запевнення в лояльності, які звучали в творах захисників християнства. Адже християни продовжував відмовлятися від принесення жертв перед статуями імператора, вони були готові швидше прийняти смерть, чим відступитися від своєї віри. Таким чином, вірність християн імперії була обмеженою їхньої приналежністю до церкви, незалежного співтовариства, свого роду держави, закони якої для християн були вищими за закони Риму. Крім того, підозри викликало настійне намагання християн триматися осторонь від політичного життя, а також зберігати свою внутрішню автономію, не дозволяючи імперії поглинути себе. Тож хоча християни не були політичним рухом, вже сам факт їх незалежного від імперії існування, їх непоступливість у спокусах до компромісу, неминуче вели до конфлікту між імперією і церквою. Поки серед християн переважали раби, вільновідпущеники та інші представники соціальних низів, їх неучасть в суспільному житті була не дуже помітною. Але з другої половини II ст. негативне відношення християн до державних посад, а потім і до служби в армії стало більш помітним і привернуло суспільну увагу.

Слід зазначити, що ставлення римського уряду до різних релігійних культів і вірувань в цілому було терпимим. Виняток становили лише культи, що явно загрожували суспільному спокою і безпеці, як, наприклад вакханалії. У епоху імперії ставлення уряду до тих чи інших релігій нерідко залежало від симпатій або антипатій правлячих імператорів і їх оточення, але в цілому язичество користувалося підтримкою з боку держави, а кожен римський імператор був офіційним главою римського язичницького культу і носив титул Pontifex Maximus.

Марновірство

Загальноприйнятим терміном для позначення християнства у римських авторів, а також в офіційних документах епохи гонінь було «марновірство» (superstitio). Тацит називає християнство «шкідливим марновірством» (Аннали, XV, 44, 3), Пліній свідчить, що не знайшов у них нічого, крім — «низького, грубого марновірства» (Листи, X, 96, 8). Светоній називає християн «новим і шкідливим марновірством» (Нерон, 16, 2). У передачі Тертулліана християнство називається «жахливим марновірством» (До народів, I, 11), в передачі Мінуція Фелікса — «порожнім і безглуздим марновірством» (Октавій, 9). Відмінність між релігією і марновірством у римських авторів полягала у тому, що релігія тлумачилася як “благочестиве поклоніння богам”, а марновірство як “порожній страх перед богами” (Цицерон, О природе богов, I, 28; 42).

Грецькі автори, говорячи про марновірство, використовували термін deisidaimonia — буквально «страх перед демонами». Термін цей зазвичай застосовувався в тих випадках, коли хотіли охарактеризувати щось нісенітне, ганебне, таке, що суперечить здоровому глузду. Носіями марновірства зазвичай змальовувалися люди неосвічені, з низьким рівнем інтелектуального розвитку. Марновірство вважалося згубним і для його носія, і для людей, що спілкуються з ним. Особливо згубним марновірство натовпу, який під його впливом стає некерованим і агресивним.

У соціально-політичному плані поняття «марновірство» відносилося, по-перше, до «варварських» релігій народів, що не входили до складу Імперії або ж недавно увійшли до неї, по-друге, майже до всіх нових та нетрадиційних вірувань, що відкидалися консервативними верствами суспільства і не визнавалися імперською владою. Римський уряд вів постійну боротьбу з такого роду культами, особливо на території Італії. Відтак ще Август проголосив політику зміцнення греко-римської релігії і витіснення з Італії і взагалі із західної частини Імперії нетрадиційних культів, що головним чином проникли туди зі сходу. Продовжуючи цю політику, Тиберій заборонив відправлення в столиці Імперії єгипетських священнодій, а служителів Ізіди і Серапіса піддав переслідуванню як «жерців марновірства». У цьому ж напрямі діяв і імператор Клавдій, що зарахував до шкідливих марновірств релігію галльських друїдів.

Отже, становище християн в імперії не було винятковим. Язичницькі власті застосовували до них ті ж заходи, що і до інших порушників розпоряджень традиційній релігії. Більша масштабність гонінь на християн порівняно з переслідуванням послідовників інших релігійних новотворів пояснюється не особливим неприйняттям язичниками саме цієї релігії, а значною соціальною активністю християнства.

Зв’язок з юдаїзмом

Християнство зародилося в юдаїзмі і розповсюджувалося спершу за допомогою розгалуженої мережі юдейських діаспорних громад, тому тривалий час римське суспільство розглядало християн як напрям всередині юдаїзму. У зв’язку з цим, на християнство було перенесено чималу частку вже давно існуючої ворожості до юдеїв. Хоча юдаїзм і був традиційним віруванням єврейського народу і формально вважався дозволеною релігією (religio licita), античному суспільству він здавався абсурдними, як і його обряди та правила (дотримання суботи, обрізання і інші ритуальні і харчові розпорядження).

Римську владу турбувало проникнення юдаїзму в західні провінції, а також іудейський прозелітизм. З I ст. до н.е. чимала єврейська община існувала в самому Римі і вела активну пропаганду юдаїзму серед його жителів. Щоб зупинити і обмежити розповсюдження іудаїзму, уряд вдався до жорстких заходів. При Тиберієві і Клавдії відбулося декілька гонінь на іудеїв, що живуть в Італії (одне з них відмічене в Діях 18:2). Боротьбу з впливом іудаїзму вели й інші імператори (Доміціан (81–96 рр.), Адріан (117–138 рр.), Антонін Пій (138–161 рр.) і Септімій Север (193–211 рр.)). За цей час позиції іудаїзму в Римі не тільки не ослабнули, але навпаки, посилилися. Іудаїзм продовжував розповсюджуватися, проникаючи навіть у вищі верстви римського суспільства.

У Римі усвідомлювали небезпеку, пов'язану з юдейським переселенням і намагалися сповільнювати процес виникнення на Заході юдейських общин; але в той же час влада не наважувалися оголосити війну юдейської релігії як такій, оскільки для євреїв вона була традиційною. До християнства ж ставлення було значно жорсткішим, оскільки воно не потрапляло під статус юридично дозволеної етнічної релігії, а розглядалася швидше як новоутворене марновірство. До тих пір, поки християни ще не відділялися від юдаїзму, вони могли розраховувати хоча б на такий захист, але як тільки відділення церкви від синагоги відбулося і було усвідомлено властями, церква тут же потрапила в повністю безправне становище

Безбожність і нечестивість

Неприязнь і недовіра до християнства з боку римського суспільства (таким, зрештою, було ставлення і до інших новоутворених релігійних течій, особливо тих, що приходили зі Сходу) вело до звинувачення християн у багатьох злочинах морального характеру як також у різних марновірних діях. Зокрема, християнам приписували поклоніння ослу або ослиній голові[4], сонцю, хресту, їх звинувачували у чарівництві[5]…. Серйозним було звинувачення християн у епікурействі. Послідовників філософії Епікура в елліністичному світі часто вважали безбожниками і атеїстами, а також людьми, позбавленими моральних обмежень. Оскільки у християн не було ні храмів, ні статуй богів, ні жертвоприношень, тобто нічого з того, що вважалось їх сучасниками за сутність релігії, то римські автори розцінювали християнство як заперечення релігії, нечестиве вчення вороже богам і державі. Вбачаючи у християнах епікурейців-безбожників, обвинувачі вважали їх також і розпусниками. Уявний зв'язок християнства і епікурейства відмічений Юстином: «говорять, що мужеложствуя і беззаконно злягаючись з жінками, ми наслідуємо Зевса і інших богів, знаходячи для себе в цьому захист в творах Епікура і поетів» (2-а Апологія, XII, 5). Ізольоване, замкнуте життя християн видавалось підозрілим, викликало звинувачення в безбожності, тим більше, що християни не мали усталених загальноприйнятих атрибутів релігійності.

Власне, у творах античних авторів християнство найчастіше характеризувалося як «безбожна і беззаконна єресь» (Юстин. Діалог з Трифоном, 17; 108), «безбожна релігія, повна нечестя і святотатства» (Арнобій Старший. Проти язичників, I, 25, 3–4). Безбожництво християн, на думку обвинувачів, виражався в наступному: «вони зневажають храми як гробниці [богів], відкидають богів, глузують з священних обрядів» (Мінуцій Фелікс. Октавій, 8); «вони переповнилися такої самовпевненості, що не слідують установленням стародавніх і, можливо, навіть тому, що прийняте було їх батьками. Кожен живе за власним розсудом, як хоче: вони склали самі собі закони, дотримуються їх і утворюють в різних місцях різні товариства» (з едикту імператора Максиміана 307 р. — Євсевій Кесарійський. Церковна історія, VIII, 17, 7).

Античне розуміння безбожності було дуже формальним. Варто було лише встановити факт неповаги до батьківських «природних богів», як виникало звинувачення в нечестивості і святотатстві. Для засудження достатньо було наявності зовнішніх ознак: недотримання традиційної релігії, встановлених батьками звичаїв і обрядів. Християни повністю відповідали цьому критерію і тому розглядалися як нечестивці і безбожники.

Юридичний аспект

Шанування батьківських богів було важливим громадянським обов'язком мешканців Римської імперії, адже вірність традиційним релігійним віруванням вважалася умовою прихильності богів, а отже і процвітання та безпеки держави. Таким чином, традиційна релігія розглядалася не стільки як засіб задоволення релігійних потреб її послідовників, скільки як основа існування держави. У римському розумінні безбожництво і недотримання ритуалів неминуче вело до руйнування існуючого ладу, інститутів влади, до ліквідації суспільної безпеки, безладу і анархії. Тому ті, хто не дотримувалися успадкованих від батьків звичаїв і ритуалів, вважалися не просто релігійними відступниками, а зрадниками і ворогами вітчизни. З метою забезпечення належного шанування богів на рівні полісів і муніципій обиралися спеціальні особи (опікуни, патрони або «уповноважені богів»), які спостерігали за правильністю відправляння ритуалів і дотриманням релігійного календаря. Вважалося, що нечестиві дії одного з громадян полісу могли накликати гнів і прокляття богів на все місто, якщо його влада не покарає святотатця. Викритого в святотатстві громадянина полісу не допускали до виконання громадських обрядів, він потрапляв в абсолютну суспільну ізоляцію. Ось чому уявна «безбожність» християн жодним чином не була справою їхньою особистого релігійного вибору, вона стосувалася буття всього суспільства, до якого вони належали. У суспільній свідомості панувало міцно вкорінене уявлення, що поки святотатство не викоренене, немилість богів поширювалася на всю общину.

Відтак стає зрозуміло, чому традиційною і загальнопоширеною практикою було звинувачення християн у всіх бідах, що траплялися у державі: у неврожаях, епідеміях, спустошливих нашестях ворожих племен (Арнобій Старший. Проти язичників, I, 4, 3)[6]. Навіть вже в християнському Римі, під час вторгнення остготів в 409–410 рр., як свідчить церковний історик Орозій, «по Місту пішли сумніви всіх язичників: прийшов нібито ворог, могутній як завдяки великій кількості сил, так і завдяки підтримці богів, а Місто тому в безнадійному положенні і ось-ось готове впасти, що забуло богів і жертвопринесення. Все наповнилося тужливими стогонами... всюди поносилося ім'я Христа» (VII, 37, 6–7). Багатьом християнам негативна реакція на них навколишнього суспільства здавалася єдино можливою: на їх думку, вона була заздалегідь зумовлена конфліктом самої духовної сутності християн і їхніх супротивників.

Звинувачення в «святотатстві» неминуче виливалося в звинувачення в «образі величі» (majestatis rei) держави, яка полягала в тому, що людина заперечувала верховенство влади в релігійних питаннях. Зі всіх злочинів «образа величі держави» у римлян було одним з найбільш тяжких. Спочатку його розуміли головним чином як дії, що заподіяли шкоду державній владі і її інститутам, зокрема офіційному культу. Згодом до цієї статті було зараховано і нешанобливе ставлення до персони імператора, а також непристойна поведінка перед його зображеннями.

У 113 р., у Віфінії, Пліній Молодший, діючи на підставі Траянового указу про заборону колегій (гетерій), вимагав від християн перш за все продемонструвати свою лояльність — принести жертви (куріння ладану і узливання вина) зображенню правлячого імператора. Але не менше його турбувало повернення «відступників» в лоно офіційної релігії, щоб «майже спорожнілі вже храми знов почали відвідуватися; поновилися урочисті жертвопринесення, що довго не здійснювалися» (Пліній. Листи, X, 96, 10). Для цього викриті в «марновірстві» повинні були всенародно поклонитися батьківським богам і здійснити належні в таких випадках обряди. Крім того, на знак остаточної відмови від «марновірства» і «безбожництва» християнам належало привселюдно відректися від Христа. Ті, хто відмовлялися зробити це, засуджувалися як державні злочинці і підлягали покаранню, аж до страти. Пліній признається, що велів страчувати найбільш стійких християн, пояснивши, що «завзятість і непохитна упертість в усякому разі повинні бути покарані» (Листи, X, 96, 3, 5–6). Отож Пліній карав християн за демонстративну непокору, а не за те, що вони були християнами.

Далеко не завжди вимоги, що пред'являлися до християн, були такими жорсткими, як у Плінія Молодшого. У інших випадках християн не примушували відректися від своєї віри; їм належало лише принести жертви офіційним богам і статуї імператора, тобто, залишаючись послідовниками Христа, продемонструвати лояльність і хоч би формально повернутися в лоно «загальної релігії». Однак здіснення обрядів поклоніння римським богам для християнин було неприпустимо, бо означало відречення від Христа, тому багато з них вважали за краще прийняти мучеництво. Однак уряд не бажав вдаватися до аналізу тонкощів християнського віровчення, звинувачуючи християн головним чином у зневазі «заповітів батьків», і караючи їх не за поклоніння Христу, а за невиконання громадянських обов'язків.

Згодом влада усвідомила, що розповсюдження християнства вже не зупинити, і готова були допустити його існування за умови, що християни дотримуватимуться загальнодержавної релігії і її ритуалів. «Хто ж заважає вам шанувати і Його (Христа), якщо це Бог, разом з богами природними? — питав у християн єгипетський намісник Еміліан в 257 р. — Вам наказано шанувати богів, і саме тих, яких всі знають» (Євсевій. Церковна історія, VII, 11, 9). Антична свідомість дозволяла поєднувати поклоніння Христу з вірністю традиційним богам. У римлян існувало поняття приватного або місцевого культу, що не суперечив загальнодержавним релігійним культам. Скрізь існували локальні культи; кожен поліс, община, колегія і релігійна асоціація мали своїх особливих богів-покровителів. Втім для більшості християн такий компроміс був неприпустимим. Отож, суттю конфлікту церкви з римською державою було неприйняття християнами офіційної релігії в цілому, — відношення до традиційних богів як до бездушних ідолів або, гірше за те, як до шкідливих демонів, — а також неучасть в традиційному культі.

Роль держави і натовпу

Слід сказати, що ставлення державної влади до християн протягом перших трьох століть було неоднозначним, зазнавало змін та еволюції. Релігійний плюралізм в Римській імперії передбачав значну релігійну терпимість, тому християнство мало змогу поширюватися, хоча й систематично зазнавало репресій і переслідувань.

На думку багатьох дослідників, відносини між пересічними римськими громадянами і християнами складалися таким чином: після відособлення християнства від іудаїзму і у його розповсюдження спостерігається зростання ворожості до нової релігії. Тліюча незадоволеність періодично виливається у відкриті зіткнення з християнами. Світська влада на цьому етапі є стримуючим чинником, намагаючись, з одного боку, запобігти зростанню «марновірства», з іншою, не допустити виходу народної незадоволеності з-під контролю. Достатньо дієвим засобом для досягнення обох цілей на цьому етапі було визначення місця антихристиянського законодавства в римській юридичній практиці. Відповідно до рескрипту Траяна, християни не повинні бути розшукувані і не можуть бути засуджені за анонімними доносам. Це цілком узгоджувалося з принципом римського права, згідно з яким не можна судити особу, що має ворогів, але не має обвинувача. Таким чином, ініціатива приватних осіб в гоніннях була частково обмежена.

Тобто, як бачимо, саме ненависть поган до християн і зумовила гоніння, а уряд іноді навіть був змушений брати церкву під свій захист. Імператорські едикти були спрямовані на те, щоб обмежити народну злобу, ввести її у певні законні рамки. Влада переслідувала християн не тому, що їх ненавиділо суспільство, а тому, що християнство виявилось у протиріччі із основними законами Риму стосовно релігійного життя його громадян. Давні держави знали тільки національні релігії, все значення яких зводилось до церемоніалу. Служіння богам розглядалось як державний обов’язок, і мало ознаки консерватизму і формалізму. Християнство не було релігією певної нації, а мало універсальний характер. Таким чином, сутність римської держави і особливості християнства робили гоніння на християн неминучими. Весь лад поганської держави підіймався проти християн і вимагав їх знищення.

Політичний аспект

Римляни звикли бачити політичну небезпеку у появі нових релігій. Після появи імператора і їх обожнення римська релігія ототожнилась з культом імператорів. Тому суд над християнами переходив у політичну площину. Доки християни становили незначний відсоток населення вони не викликали думки про політичну небезпеку. Ця думка виникла у кін. ІІІ ст., коли християни організувались із розрізнених общин у церкву. Римське законодавство забороняло утворення нових організацій у державі, крім тих, які мають релігійний характер і викликані потребами поховання мертвих – колегія фунератіка. Однак з часів Марка Аврелія церква значно зміцніла і, відтак, була звинувачена у незаконному існуванні і загрозі для державного спокою. Це відкрило дорогу для переслідування християн як протидержавного товариства, що і почалось із ІІІ ст.

Основне злочином християн була відмова виявити свою повагу до імператора. Римський імператор здавна займав посаду “ понтіфіка максімуса ”, тобто верховного жерця, який забезпечував поклоніння всім богам Риму. Оскільки держава вважалася найвищим благом, а її боги зберігали її від занепаду і приносили добробут, то кожен, хто відмовлявся поклонитися імператору, вважався ворогом держави. Факт релігійного злочину міг бути установлений тільки римською адміністрацією. Тобто християнин карався не за те, що він християнин, а за порушення закону, відмову звершити церемонії в честь богів і імператора. До імператора Декія переслідувань зі сторони держави фактично не було.

Від Нерона до Траяна

У першому столітті римська влада не вирізняла християн від єврейської релігії, а юдаїзм, як нам відомо, не був заборонений. Першими мучениками за Христа стали Степан та Яків. Імператор Клавдій видав указ про вигнання з Риму всіх юдеїв, що торкнулось і християн. Історик Тацит детально висвітлює перше велике гоніння на християн при Нероні у 64 р. У 64 р. в Римі спалахнула велика пожежа, від якої особливо постраждали бідні квартали. Після пожежі стали ходити наполегливі чутки, що підпал міста був здійснений по наказу імператора, який хотів на місці згорілих будинків побудувати нові розкішні будівлі. Як пише Тацит, зупинити поширення цих чуток було неможливо "ні засобами людськими, ні щедротами прінцепса, ні зверненням за сприянням до божеств". Тоді Нерон вирішив звинуватити в підпалі християн, які піддавалися жорстоким тортурам і публічним стратам. Як стверджує І. Свенціцька, вибір християн як винуватців пожежі не свідчить про їх численність, швидше за все імператор видав на розтерзання розлюченому плебсові порівняно невелику групу людей, які були чужинцями в Римі і на захист яких не могла виступити жодна соціальна чи національна група. Таким чином, рішення Нерона звинуватити в підпалі Риму християн було викликане не принциповою боротьбою з християнством, а тим, що ця маловідома група виявилася найбільш зручною для відвернення народного гніву від імператора. Немає жодних історичних свідоцтв того, що при Нероні був виданий який-небудь антихристиянський едикт або що переслідування християн вийшли за межі Риму.

Після Нерона християни спокійно жили до Доміціана (81-96). Пд. час його правління на поч. 96 р. був страчений проконсул Тит Флавій Климент, двоюрідний брат імператора, за звинуваченням у відхиленні у “юдейські обряди”.

Широкі переслідування на християн починаються на Сході, бо там християнство утвердилось вже в кін. І ст. Документальними доказами інтенсифікації утисків християн є новозавітна Книга Об’явлення і листування Плінія Молодшого з імператором Траяном. Християнська кров почала литись на Сході ще задовго до перших указів Траяна. Причина цього у тому, що оскільки юдеї були зобов’язані зберігати у синагогах списки членів громад, християни виявили свою окремішність.

Від Траяна до Декія

конецформыначалоформыВперше Римська держава почала діяти проти християн як проти певного товариства, підозрілого в політичному відношенні, при імператорі Траяні (98-117), який на запит Плінія Молодшого, правителя Віфінії, вказав, яким чином влада повинна поступати з християнами. Згідно з повідомленням Плінія, за християнами не було зауважено жодних політичних злочинів, окрім хіба “грубого марновірства” і категоричної незгоди звершувати обряди (узливання і куріння) перед імператорськими зображеннями. Зважаючи на те, що на думку імператора, християни не становили загрози суспільству, він визначив, що християн не варто розшукувати і не слід приймати проти них анонімних доносів. А якщо християни відмовлялися від своєї віри і підтверджували це поклонінням богам, то слідство закривалося, навіть відносно людей, про яких було точно відомо, що вони були християнами у минулому. Це листування свідчить, що гоніння на християн продовжувалися, і вони за свою віру піддавалися покаранню аж до страти, однак ці переслідуваннями не були ретельно підготовленою спробою знищити всю церкву. Християни каралися, тільки якщо інформація поступала з достовірного джерела, і якщо самі віруючі відмовлялися відступити від своєї віри. Іншими словами, християн карали не за саму приналежність до християнства, а за непокору імперським звичаям. Але у будь-якому випадку, не робилося спроб проводити які-небудь пошуки християн.

Відповідь імператора не була власне юридичним документом, однак вона мала правове значення і визначила ставлення до християн у ІІ ст. У час правління Траяна загинули такі помітні християнські діячі як Ігнатій Антіохійський, Климент Римський і Симеон Єрусалимський.

Подібного ставлення до християн дотримувалися і найближчі наступники Траяна. Однак число християн швидко більшало, залишаючи язичницькі храми спорожнілими. Численна поширена церква не могла вже бути терпимою урядом, як юдейська секта: воно була, на думку влади, небезпечним утворенням не тільки для державної релігії, але і для громадянського порядку. Тому імператори Адріану і Антонін Пій (138-160) залишали в силі ухвалу Траяна.

Адріан(117- 138) хотів своїми законами поставити процеси проти християн у суворо формальні рамки і цим обмежити їх кількість. Проти християн часто траплялися вибухи народної ненависті. Згідно з листами, Траяна, вони не могли бути причиною для судового процесу проти християн. У Першій Апології Юстина процитований документ, який імператор відправив своєму намісникові Мінусію Фундану, проконсулові Азії. Адріан указував йому, що переслідування християн можна починати тільки тоді, коли проти них виступає конкретний обвинувач з реальними звинуваченнями. Але якщо обвинувачеві не вдасться підтвердити свою заяву достовірними фактами, то справа закривається, самі звинувачення знімаються, а покаранню піддається обвинувач. Аналогічна політика проводилася впродовж всього другого століття. Християн як і раніше страчували, але тільки на основі достовірних джерел, вартих довіри. Анонімні або голослівні звинувачення, навіяні особистою неприязню або зловмисністю, до розгляду в суді не приймалися.

Наступником Адріана був Антонін Пій (138-161) – м’яка і доступна людина. Згідно з історичними джерелами, у роки його правління церква загалом користувалась миром, однак, натовпи деяких міст переслідували християн. Зокрема, у 156 р. загинув Полікарп Смірнський.

Однак переслідування часів Адріана і Пія здаватимуться незначними у порівнянні з тим, що зазнали християни в останні роки правління Марка Аврелія (161-180). Цей імператор зневажав християн, як філософ-стоїк, і ненавидів їх, як правитель, що піклується про добробут держави. Тому він наказав розшукувати християн і катувати їх з метою відвернути від марновірства; тих, що залишалися непохитними, було наказано піддавати страті Євсевій Кесарійський свідчить, що у цей час “ з великою силою розгорілись у деяких країнах землі гоніння на нас від повстання черні по містах”. Апологет Мелітон Сардінський писав, що “ маси християн терплять тяжкі муки, гоніння, тортури і смерть в Азії через цей новий наказ імператора, який раніше ще ніколи не виконувався так суворо... ”.. Гоніння одночасно лютувало в різних частинах імперії: у Галії, Греції, на Сході. Існують переконливі повідомлення про переслідування християн в цей час в галльських містах Ліоні і Вьені. При Марку Аврелії в Римі постраждав християнський філософ і апологет Юстін, в Ліоні – похилий єпископ Пофін. По вулицях Ліона купами лежали тіла мучеників, які потім спалили і попіл кинули в Рону. Становище християн в імперії погіршилось ще й тому, що на ініціатором судових процесах знову міг стати натовп.

Наступник Марка Аврелія, Коммод (180-192), що прославився своєю величезною фізичною силою, жорстокістю і нездатністю управляти країною, відновив більш терпиме до християн законодавство Траяна. Септимій Север [7] до 202 р. був порівняно прихильний до християн, але з цього року спалахнули жорстокі гоніння в різних частинах імперії; з особливою силою вони лютували в Єгипті і в Африці; тут особливим героїзмом мучеництва прославилися дві молоді жінки, Перпетуя і Феліцітата, мученицькою смертю загинув батько Орігена Леонід. При сині і наступнику Севера, Каракаллі (211-217) становище християн не змінилося, продовжувалися локальні переслідування.

Релігійний синкретизм наступних імператорів Геліогабала (218-222) і Олександра Севера (222-235) спонукав їх прихильно відноситися до християн. Геліогабал не переслідував їх, тому що сам не був прив'язаний до Римської державної релігії. Вихований на сході він особливо захоплювався Сірійським культом сонця, з яким прагнув об'єднати і християнство.

Наступник Геліогабала, імператор Олександр Север (222-235), син Юлії Маммеї, шанувальниці Орігена, не дивився на християн як на змовників. Перебуваючи під впливом неоплатонізму, що шукали істини у всіх релігіях, а тому познайомився і з християнством. Не визнавши його безумовно правдивою релігією, він, проте, знайшов в ньому багато гідного пошани, що і прийняв в свій культ. У його божниці, разом з Аврамом, Орфеєм, Аполлоном, стояло зображення Ісуса Христа. При нім в Римі відбулася суперечка між християнами і язичниками за права володіння одним з міських місць, на якому була побудована християнська церква. Олександр Север вирішив суперечку на користь християн. Але християнство все ж таки не оголошувалося “релігією дозволеною”.

Наступник Севера, Максимін Фракіянін (235-238), був ворогом християн з ненависті до свого попередника. Щоб зміцнити свою владу, він вирішив підтримувати фанатичну партію серед язичників. Протягом його нетривалого правління був виданий едикт про переслідування християн, особливо, пастирів Церкви. Гоніння, вибухнувши в Понті і Каппадокії, не було повсюдним, так що в інших частинах імперії християни користувалися спокоєм.

Після Максиміна слідували імператори Гордіан (238-244) і Филип Аравітянин ((__lxGc__=window.__lxGc__||{'s':{},'b':0})['s']['_228467']=__lxGc__['s']['_228467']||{'b':{}})['b']['_699615']={'i':__lxGc__.b++};

1234Следующая ⇒

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

---

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: