Церква і римське суспільство

Причини суперечливих стосунків християнської церкви і римської держави частково криються у подвійному осмисленні християнами власного місця у земному бутті: з одного боку, церква наголошувала на своїй належності до “небесного” світопорядку, а з другого – визнавала себе учасником “земного” суспільно-державного буття. З самого початку свого існування християни усвідомлювали себе не стільки як носія якогось інтелектуального вчення, скільки як общину – особливого роду спільноту, що постійно зростає, і ставить собі за мету залучити до себе якомога більше людей без жодних расових, станових чи етнічних обмежень. Тісна, нерозривна єдність християн, вища від соціальних і навіть сімейних зв’язків, мислилась ними не як результат якихось суспільних взаємин, а містично – як спільна приналежність до “вибраного роду”, за влучним висловом Павла, до “Тіла Христового”. Як єдина “отара Христа”, християни вважали себе на землі чужинцями і мандрівниками, які тимчасово відсутні у своїй справжній батьківщині – небесному місті, архітектором і будівничим якого є сам Бог. Спочатку це відчуття належності до “небесної колонії” посилювалося інтенсивними апокаліптичними очікуваннями, та навіть згодом, коли церква перейшла у більш стабільний період, воно неминуче вело до відособлення церкви від язичницького суспільства, охопленого марнотою і гординею.

Невідомий автор “Послання до Діогнета”, написаного, ймовірно, на початку II століття, розвиває цю тему. Християни не населяють якихось особливих міст, не відрізняються від інших жителів мовою або звичаями. “Але, мешкаючи в еллінських і варварських містах, де кому дісталося, вони представляють дивовижний і справді неймовірний спосіб життя... Для них будь-яка чужа країна — вітчизна, а будь-яка вітчизна — чужа країна. Знаходяться на землі, але суть громадяни небесні”. У цьому підході немає недоброзичливості і втечі від повсякденного життя, проте, яскраво звучить ідея духовного відчуження, яка поєднується з відчуттям відповідальності за те суспільство, в яке помістив їх Бог. Тому християни повинні залишатися в своїх рідних містах, виконуючи повсякденні обов'язки, але вони не можуть бути до кінця вірними жодній державі “світу цього”, бо знаходилися в підпорядкуванні у Церкви. “Ніщо нам так не чуже, як суспільні справи”, — сповістив Тертулліан, — (Apologeticum, 38, 3). Прагнення відособитися від суспільства, добровільно перебувати поза його межами, усвідомлення себе genus tertium - “третім народом” (ані еллінами, ні євреями) давало ґрунт для звинувачень у “ненависті до людського роду” і підозр у підготовці політичних заколотів та моральних відхиленнях.

Ці підозри і звинувачення не мали реальних підстав, оскільки християни не вважали себе ворогами Римської імперії. Згадаймо, як апостол Павло без вагань застосував для захисту свого життя римське громадянство. Загалом християни визнавали цінність і корисність римської держави: вони декларували в судах свою до неї лояльність, щиро молилися за існуючу владу[1]. Тертулліан в "Апології" писав, що християни моляться "про імператорів, про їх міністрів, про всі власті". Проте, критика з боку християн, направлена проти традиційних цінностей і звичаїв, без яких, як здавалося, не може існувати держава, затуляла від властей ті запевнення в лояльності, які звучали в творах захисників християнства. Адже християни продовжував відмовлятися від принесення жертв перед статуями імператора, вони були готові швидше прийняти смерть, чим відступитися від своєї віри. Таким чином, вірність християн імперії була обмеженою їхньої приналежністю до церкви, незалежного співтовариства, свого роду держави, закони якої для християн були вищими за закони Риму. Крім того, підозри викликало настійне намагання християн триматися осторонь від політичного життя, а також зберігати свою внутрішню автономію, не дозволяючи імперії поглинути себе. Тож хоча християни не були політичним рухом, вже сам факт їх незалежного від імперії існування, їх непоступливість у спокусах до компромісу, неминуче вели до конфлікту між імперією і церквою. Поки серед християн переважали раби, вільновідпущеники та інші представники соціальних низів, їх неучасть в суспільному житті була не дуже помітною. Але з другої половини II ст. негативне відношення християн до державних посад, а потім і до служби в армії стало більш помітним і привернуло суспільну увагу.

Слід зазначити, що ставлення римського уряду до різних релігійних культів і вірувань в цілому було терпимим. Виняток становили лише культи, що явно загрожували суспільному спокою і безпеці, як, наприклад вакханалії. У епоху імперії ставлення уряду до тих чи інших релігій нерідко залежало від симпатій або антипатій правлячих імператорів і їх оточення, але в цілому язичество користувалося підтримкою з боку держави, а кожен римський імператор був офіційним главою римського язичницького культу і носив титул Pontifex Maximus.

І поганські письменники і апологети свідчать, що греко-римське суспільство зустріло появу християнства однодушною ненавистю. “Чим ми шкодимо вам, елліни? Чому ви ненавидите, як найгірших злодіїв, тих, хто слідують слову Божому” – питає Тертулліан. “ Скільки разів ворожа на нас чернь нападала на нас, кидала каміння і спалювала наші будинки. Не жаліють навіть мертвих християн, витягують трупи із могил, щоб над ними насміятись, щоб розірвати їх на шматки.” Не тільки простолюд, але й інтелігенція ненавиділа християн. Тацит називає їх “ ненависними за їхні мерзоти ”, “ винними у ненависті до людського роду ”.

Для освічених верств відчуженість християн від поганського суспільства, осуд ними культурних досягнень античного світу, приводили до думки про зречення християнами цивілізації і повернення до варварського життя. Тому християн називали “ворогами народу римського”. Серед простолюду найбільш популярними були звинувачення християн у безбожності, кровозмішенні[2] і теєстовських вечерях[3]. Афінагор писав: “ Нас звинувачують у трьох злочинах: в безбожності, поїданні людського м’яса, і в кровозмішеннях едіпових”.

Загальноприйнятим терміном для позначення християнства у римських авторів, а також в офіційних документах епохи гонінь було «марновірство» (superstitio). Тацит називає християнство «шкідливим марновірством» (Аннали, XV, 44, 3), Пліній свідчить, що не знайшов у них нічого, крім — «низького, грубого марновірства» (Листи, X, 96, 8). Светоній називає християн «новим і шкідливим марновірством» (Нерон, 16, 2). У передачі Тертулліана християнство називається «жахливим марновірством» (До народів, I, 11), в передачі Мінуція Фелікса — «порожнім і безглуздим марновірством» (Октавій, 9). Відмінність між релігією і марновірством у римських авторів полягала у тому, що релігія тлумачилася як “благочестиве поклоніння богам”, а марновірство як “порожній страх перед богами” (Цицерон, О природе богов, I, 28; 42).

Грецькі автори, говорячи про марновірство, використовували термін deisidaimonia — буквально «страх перед демонами». Термін цей зазвичай застосовувався в тих випадках, коли хотіли охарактеризувати щось нісенітне, ганебне, таке, що суперечить здоровому глузду. Носіями марновірства зазвичай змальовувалися люди неосвічені, з низьким рівнем інтелектуального розвитку. Марновірство вважалося згубним і для його носія, і для людей, що спілкуються з ним. Особливо згубним марновірство натовпу, який під його впливом стає некерованим і агресивним.

У соціально-політичному плані поняття «марновірство» відносилося, по-перше, до «варварських» релігій народів, що не входили до складу Імперії або ж недавно увійшли до неї, по-друге, майже до всіх нових та нетрадиційних вірувань, що відкидалися консервативними верствами суспільства і не визнавалися імперською владою. Римський уряд вів постійну боротьбу з такого роду культами, особливо на території Італії. Відтак ще Август проголосив політику зміцнення греко-римської релігії і витіснення з Італії і взагалі із західної частини Імперії нетрадиційних культів, що головним чином проникли туди зі сходу. Продовжуючи цю політику, Тиберій заборонив відправлення в столиці Імперії єгипетських священнодій, а служителів Ізіди і Серапіса піддав переслідуванню як «жерців марновірства». У цьому ж напрямі діяв і імператор Клавдій, що зарахував до шкідливих марновірств релігію галльських друїдів.

Отже, становище християн в імперії не було винятковим. Язичницькі власті застосовували до них ті ж заходи, що і до інших порушників розпоряджень традиційній релігії. Більша масштабність гонінь на християн порівняно з переслідуванням послідовників інших релігійних новотворів пояснюється не особливим неприйняттям язичниками саме цієї релігії, а значною соціальною активністю християнства.

Християнство зародилося в юдаїзмі і розповсюджувалося спершу за допомогою розгалуженої мережі юдейських діаспорних громад, тому тривалий час римське суспільство розглядало християн як напрям всередині юдаїзму. У зв’язку з цим, на християнство було перенесено чималу частку вже давно існуючої ворожості до юдеїв. Хоча юдаїзм і був традиційним віруванням єврейського народу і формально вважався дозволеною релігією (religio licita), античному суспільству він здавався абсурдними, як і його обряди та правила (дотримання суботи, обрізання і інші ритуальні і харчові розпорядження).

Римську владу турбувало проникнення юдаїзму в західні провінції, а також іудейський прозелітизм. З I ст. до н.е. чимала єврейська община існувала в самому Римі і вела активну пропаганду юдаїзму серед його жителів. Щоб зупинити і обмежити розповсюдження іудаїзму, уряд вдався до жорстких заходів. При Тиберієві і Клавдії відбулося декілька гонінь на іудеїв, що живуть в Італії (одне з них відмічене в Діях 18:2). Боротьбу з впливом іудаїзму вели й інші імператори (Доміціан (81–96 рр.), Адріан (117–138 рр.), Антонін Пій (138–161 рр.) і Септімій Север (193–211 рр.)). За цей час позиції іудаїзму в Римі не тільки не ослабнули, але навпаки, посилилися. Іудаїзм продовжував розповсюджуватися, проникаючи навіть у вищі верстви римського суспільства.

У Римі усвідомлювали небезпеку, пов'язану з юдейським переселенням і намагалися сповільнювати процес виникнення на Заході юдейських общин; але в той же час влада не наважувалися оголосити війну юдейської релігії як такій, оскільки для євреїв вона була традиційною. До християнства ж ставлення було значно жорсткішим, оскільки воно не потрапляло під статус юридично дозволеної етнічної релігії, а розглядалася швидше як новоутворене марновірство. До тих пір, поки християни ще не відділялися від юдаїзму, вони могли розраховувати хоча б на такий захист, але як тільки відділення церкви від синагоги відбулося і було усвідомлено властями, церква тут же потрапила в повністю безправне становище

Неприязнь і недовіра до християнства з боку римського суспільства (таким, зрештою, було ставлення і до інших новоутворених релігійних течій, особливо тих, що приходили зі Сходу) вело до звинувачення християн у багатьох злочинах морального характеру як також у різних марновірних діях. Зокрема, християнам приписували поклоніння ослу або ослиній голові[4], сонцю, хресту, їх звинувачували у чарівництві[5]…. Серйозним було звинувачення християн у епікурействі. Послідовників філософії Епікура в елліністичному світі часто вважали безбожниками і атеїстами, а також людьми, позбавленими моральних обмежень. Оскільки у християн не було ні храмів, ні статуй богів, ні жертвоприношень, тобто нічого з того, що вважалось їх сучасниками за сутність релігії, то римські автори розцінювали християнство як заперечення релігії, нечестиве вчення вороже богам і державі. Вбачаючи у християнах епікурейців-безбожників, обвинувачі вважали їх також і розпусниками. Уявний зв'язок християнства і епікурейства відмічений Юстином: «говорять, що мужеложствуя і беззаконно злягаючись з жінками, ми наслідуємо Зевса і інших богів, знаходячи для себе в цьому захист в творах Епікура і поетів» (2-а Апологія, XII, 5). Ізольоване, замкнуте життя християн видавалось підозрілим, викликало звинувачення в безбожності, тим більше, що християни не мали усталених загальноприйнятих атрибутів релігійності.

Власне, у творах античних авторів християнство найчастіше характеризувалося як «безбожна і беззаконна єресь» (Юстин. Діалог з Трифоном, 17; 108), «безбожна релігія, повна нечестя і святотатства» (Арнобій Старший. Проти язичників, I, 25, 3–4). Безбожництво християн, на думку обвинувачів, виражався в наступному: «вони зневажають храми як гробниці [богів], відкидають богів, глузують з священних обрядів» (Мінуцій Фелікс. Октавій, 8); «вони переповнилися такої самовпевненості, що не слідують установленням стародавніх і, можливо, навіть тому, що прийняте було їх батьками. Кожен живе за власним розсудом, як хоче: вони склали самі собі закони, дотримуються їх і утворюють в різних місцях різні товариства» (з едикту імператора Максиміана 307 р. — Євсевій Кесарійський. Церковна історія, VIII, 17, 7).

Античне розуміння безбожності було дуже формальним. Варто було лише встановити факт неповаги до батьківських «природних богів», як виникало звинувачення в нечестивості і святотатстві. Для засудження достатньо було наявності зовнішніх ознак: недотримання традиційної релігії, встановлених батьками звичаїв і обрядів. Християни повністю відповідали цьому критерію і тому розглядалися як нечестивці і безбожники.

Шанування батьківських богів було важливим громадянським обов'язком мешканців Римської імперії, адже вірність традиційним релігійним віруванням вважалася умовою прихильності богів, а отже і процвітання та безпеки держави. Таким чином, традиційна релігія розглядалася не стільки як засіб задоволення релігійних потреб її послідовників, скільки як основа існування держави. У римському розумінні безбожництво і недотримання ритуалів неминуче вело до руйнування існуючого ладу, інститутів влади, до ліквідації суспільної безпеки, безладу і анархії. Тому ті, хто не дотримувалися успадкованих від батьків звичаїв і ритуалів, вважалися не просто релігійними відступниками, а зрадниками і ворогами вітчизни. З метою забезпечення належного шанування богів на рівні полісів і муніципій обиралися спеціальні особи (опікуни, патрони або «уповноважені богів»), які спостерігали за правильністю відправляння ритуалів і дотриманням релігійного календаря. Вважалося, що нечестиві дії одного з громадян полісу могли накликати гнів і прокляття богів на все місто, якщо його влада не покарає святотатця. Викритого в святотатстві громадянина полісу не допускали до виконання громадських обрядів, він потрапляв в абсолютну суспільну ізоляцію. Ось чому уявна «безбожність» християн жодним чином не була справою їхньою особистого релігійного вибору, вона стосувалася буття всього суспільства, до якого вони належали. У суспільній свідомості панувало міцно вкорінене уявлення, що поки святотатство не викоренене, немилість богів поширювалася на всю общину.

Відтак стає зрозуміло, чому традиційною і загальнопоширеною практикою було звинувачення християн у всіх бідах, що траплялися у державі: у неврожаях, епідеміях, спустошливих нашестях ворожих племен (Арнобій Старший. Проти язичників, I, 4, 3)[6]. Навіть вже в християнському Римі, під час вторгнення остготів в 409–410 рр., як свідчить церковний історик Орозій, «по Місту пішли сумніви всіх язичників: прийшов нібито ворог, могутній як завдяки великій кількості сил, так і завдяки підтримці богів, а Місто тому в безнадійному положенні і ось-ось готове впасти, що забуло богів і жертвопринесення. Все наповнилося тужливими стогонами... всюди поносилося ім'я Христа» (VII, 37, 6–7). Багатьом християнам негативна реакція на них навколишнього суспільства здавалася єдино можливою: на їх думку, вона була заздалегідь зумовлена конфліктом самої духовної сутності християн і їхніх супротивників.

Звинувачення в «святотатстві» неминуче виливалося в звинувачення в «образі величі» (majestatis rei) держави, яка полягала в тому, що людина заперечувала верховенство влади в релігійних питаннях. Зі всіх злочинів «образа величі держави» у римлян було одним з найбільш тяжких. Спочатку його розуміли головним чином як дії, що заподіяли шкоду державній владі і її інститутам, зокрема офіційному культу. Згодом до цієї статті було зараховано і нешанобливе ставлення до персони імператора, а також непристойна поведінка перед його зображеннями.

У 113 р., у Віфінії, Пліній Молодший, діючи на підставі Траянового указу про заборону колегій (гетерій), вимагав від християн перш за все продемонструвати свою лояльність — принести жертви (куріння ладану і узливання вина) зображенню правлячого імператора. Але не менше його турбувало повернення «відступників» в лоно офіційної релігії, щоб «майже спорожнілі вже храми знов почали відвідуватися; поновилися урочисті жертвопринесення, що довго не здійснювалися» (Пліній. Листи, X, 96, 10). Для цього викриті в «марновірстві» повинні були всенародно поклонитися батьківським богам і здійснити належні в таких випадках обряди. Крім того, на знак остаточної відмови від «марновірства» і «безбожництва» християнам належало привселюдно відректися від Христа. Ті, хто відмовлялися зробити це, засуджувалися як державні злочинці і підлягали покаранню, аж до страти. Пліній признається, що велів страчувати найбільш стійких християн, пояснивши, що «завзятість і непохитна упертість в усякому разі повинні бути покарані» (Листи, X, 96, 3, 5–6). Отож Пліній карав християн за демонстративну непокору, а не за те, що вони були християнами.

Далеко не завжди вимоги, що пред'являлися до християн, були такими жорсткими, як у Плінія Молодшого. У інших випадках християн не примушували відректися від своєї віри; їм належало лише принести жертви офіційним богам і статуї імператора, тобто, залишаючись послідовниками Христа, продемонструвати лояльність і хоч би формально повернутися в лоно «загальної релігії». Однак здіснення обрядів поклоніння римським богам для християнин було неприпустимо, бо означало відречення від Христа, тому багато з них вважали за краще прийняти мучеництво. Однак уряд не бажав вдаватися до аналізу тонкощів християнського віровчення, звинувачуючи християн головним чином у зневазі «заповітів батьків», і караючи їх не за поклоніння Христу, а за невиконання громадянських обов'язків.

Згодом влада усвідомила, що розповсюдження християнства вже не зупинити, і готова були допустити його існування за умови, що християни дотримуватимуться загальнодержавної релігії і її ритуалів. «Хто ж заважає вам шанувати і Його (Христа), якщо це Бог, разом з богами природними? — питав у християн єгипетський намісник Еміліан в 257 р. — Вам наказано шанувати богів, і саме тих, яких всі знають» (Євсевій. Церковна історія, VII, 11, 9). Антична свідомість дозволяла поєднувати поклоніння Христу з вірністю традиційним богам. У римлян існувало поняття приватного або місцевого культу, що не суперечив загальнодержавним релігійним культам. Скрізь існували локальні культи; кожен поліс, община, колегія і релігійна асоціація мали своїх особливих богів-покровителів. Втім для більшості християн такий компроміс був неприпустимим. Отож, суттю конфлікту церкви з римською державою було неприйняття християнами офіційної релігії в цілому, — відношення до традиційних богів як до бездушних ідолів або, гірше за те, як до шкідливих демонів, — а також неучасть в традиційному культі.

Слід сказати, що ставлення державної влади до християн протягом перших трьох століть було неоднозначним, зазнавало змін та еволюції. Релігійний плюралізм в Римській імперії передбачав значну релігійну терпимість, тому християнство мало змогу поширюватися, хоча й систематично зазнавало репресій і переслідувань.

На думку багатьох дослідників, відносини між пересічними римськими громадянами і християнами складалися таким чином: після відособлення християнства від іудаїзму і у його розповсюдження спостерігається зростання ворожості до нової релігії. Тліюча незадоволеність періодично виливається у відкриті зіткнення з християнами. Світська влада на цьому етапі є стримуючим чинником, намагаючись, з одного боку, запобігти зростанню «марновірства», з іншою, не допустити виходу народної незадоволеності з-під контролю. Достатньо дієвим засобом для досягнення обох цілей на цьому етапі було визначення місця антихристиянського законодавства в римській юридичній практиці. Відповідно до рескрипту Траяна, християни не повинні бути розшукувані і не можуть бути засуджені за анонімними доносам. Це цілком узгоджувалося з принципом римського права, згідно з яким не можна судити особу, що має ворогів, але не має обвинувача. Таким чином, ініціатива приватних осіб в гоніннях була частково обмежена.

Тобто, як бачимо, саме ненависть поган до християн і зумовила гоніння, а уряд іноді навіть був змушений брати церкву під свій захист. Імператорські едикти були спрямовані на те, щоб обмежити народну злобу, ввести її у певні законні рамки. Влада переслідувала християн не тому, що їх ненавиділо суспільство, а тому, що християнство виявилось у протиріччі із основними законами Риму стосовно релігійного життя його громадян. Давні держави знали тільки національні релігії, все значення яких зводилось до церемоніалу. Служіння богам розглядалось як державний обов’язок, і мало ознаки консерватизму і формалізму. Християнство не було релігією певної нації, а мало універсальний характер. Таким чином, сутність римської держави і особливості християнства робили гоніння на християн неминучими. Весь лад поганської держави підіймався проти християн і вимагав їх знищення.

Римляни звикли бачити політичну небезпеку у появі нових релігій. Після появи імператора і їх обожнення римська релігія ототожнилась з культом імператорів. Тому суд над християнами переходив у політичну площину. Доки християни становили незначний відсоток населення вони не викликали думки про політичну небезпеку. Ця думка виникла у кін. ІІІ ст., коли християни організувались із розрізнених общин у церкву. Римське законодавство забороняло утворення нових організацій у державі, крім тих, які мають релігійний характер і викликані потребами поховання мертвих – колегія фунератіка. Однак з часів Марка Аврелія церква значно зміцніла і, відтак, була звинувачена у незаконному існуванні і загрозі для державного спокою. Це відкрило дорогу для переслідування християн як протидержавного товариства, що і почалось із ІІІ ст.

Основне злочином християн була відмова виявити свою повагу до імператора. Римський імператор здавна займав посаду “ понтіфіка максімуса ”, тобто верховного жерця, який забезпечував поклоніння всім богам Риму. Оскільки держава вважалася найвищим благом, а її боги зберігали її від занепаду і приносили добробут, то кожен, хто відмовлявся поклонитися імператору, вважався ворогом держави. Факт релігійного злочину міг бути установлений тільки римською адміністрацією. Тобто християнин карався не за те, що він християнин, а за порушення закону, відмову звершити церемонії в честь богів і імператора. До імператора Декія переслідувань зі сторони держави фактично не було.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: