Історія гонінь на християн у Римській державі.

Ще в творах ранньохристиянських письменників сформувала історіософська схема, конецформыначалоформыЩе вЩщо намагалася об'єднати кількість найбільш масштабних переслідувань до правління десяти імператорів (за аналогією 10 єгипетським кар або 10 рогів звіра з Книги Об’явлення). Однак ця схема немає під собою серйозних історичних підстав. Більш достовірною видається концепція, яки виділяє три основні періоди взаємостосунків християнства і Римської імперії. На першому етапі християни сприймалися римським суспільством і владою як течія у складі юдейської релігії і, як такі, не піддавалися урядовим переслідуванням. Це становище зазнало змін у роки правління імператора Траяна: після того як відокремлення християнства від юдаїзму не тільки відбулося, а й було зафіксоване органами влади, християнство набуло статусу недозволеною релігії, послідовники якої мали бути покарані. Однак в цей період ініціатива переслідування християн була надана державою самому суспільству. Нарешті, останній період гонінь розпочинається від імператора Декія і характеризується тим, що вже власне уряд виступає ініціатором і організатором переслідування християн, що набувають загальноімперського масштабу.

Від Нерона до Траяна

У першому столітті римська влада не вирізняла християн від єврейської релігії, а юдаїзм, як нам відомо, не був заборонений. Першими мучениками за Христа стали Степан та Яків. Імператор Клавдій видав указ про вигнання з Риму всіх юдеїв, що торкнулось і християн. Історик Тацит детально висвітлює перше велике гоніння на християн при Нероні у 64 р. У 64 р. в Римі спалахнула велика пожежа, від якої особливо постраждали бідні квартали. Після пожежі стали ходити наполегливі чутки, що підпал міста був здійснений по наказу імператора, який хотів на місці згорілих будинків побудувати нові розкішні будівлі. Як пише Тацит, зупинити поширення цих чуток було неможливо "ні засобами людськими, ні щедротами прінцепса, ні зверненням за сприянням до божеств". Тоді Нерон вирішив звинуватити в підпалі християн, які піддавалися жорстоким тортурам і публічним стратам. Як стверджує І. Свенціцька, вибір християн як винуватців пожежі не свідчить про їх численність, швидше за все імператор видав на розтерзання розлюченому плебсові порівняно невелику групу людей, які були чужинцями в Римі і на захист яких не могла виступити жодна соціальна чи національна група. Таким чином, рішення Нерона звинуватити в підпалі Риму християн було викликане не принциповою боротьбою з християнством, а тим, що ця маловідома група виявилася найбільш зручною для відвернення народного гніву від імператора. Немає жодних історичних свідоцтв того, що при Нероні був виданий який-небудь антихристиянський едикт або що переслідування християн вийшли за межі Риму.

Після Нерона християни спокійно жили до Доміціана (81-96). Пд. час його правління на поч. 96 р. був страчений проконсул Тит Флавій Климент, двоюрідний брат імператора, за звинуваченням у відхиленні у “юдейські обряди”.

Широкі переслідування на християн починаються на Сході, бо там християнство утвердилось вже в кін. І ст. Документальними доказами інтенсифікації утисків християн є новозавітна Книга Об’явлення і листування Плінія Молодшого з імператором Траяном. Християнська кров почала литись на Сході ще задовго до перших указів Траяна. Причина цього у тому, що оскільки юдеї були зобов’язані зберігати у синагогах списки членів громад, християни виявили свою окремішність.

Від Траяна до Декія

конецформыначалоформыВперше Римська держава почала діяти проти християн як проти певного товариства, підозрілого в політичному відношенні, при імператорі Траяні (98-117), який на запит Плінія Молодшого, правителя Віфінії, вказав, яким чином влада повинна поступати з християнами. Згідно з повідомленням Плінія, за християнами не було зауважено жодних політичних злочинів, окрім хіба “грубого марновірства” і категоричної незгоди звершувати обряди (узливання і куріння) перед імператорськими зображеннями. Зважаючи на те, що на думку імператора, християни не становили загрози суспільству, він визначив, що християн не варто розшукувати і не слід приймати проти них анонімних доносів. А якщо християни відмовлялися від своєї віри і підтверджували це поклонінням богам, то слідство закривалося, навіть відносно людей, про яких було точно відомо, що вони були християнами у минулому. Це листування свідчить, що гоніння на християн продовжувалися, і вони за свою віру піддавалися покаранню аж до страти, однак ці переслідуваннями не були ретельно підготовленою спробою знищити всю церкву. Християни каралися, тільки якщо інформація поступала з достовірного джерела, і якщо самі віруючі відмовлялися відступити від своєї віри. Іншими словами, християн карали не за саму приналежність до християнства, а за непокору імперським звичаям. Але у будь-якому випадку, не робилося спроб проводити які-небудь пошуки християн.

Відповідь імператора не була власне юридичним документом, однак вона мала правове значення і визначила ставлення до християн у ІІ ст. У час правління Траяна загинули такі помітні християнські діячі як Ігнатій Антіохійський, Климент Римський і Симеон Єрусалимський.

Подібного ставлення до християн дотримувалися і найближчі наступники Траяна. Однак число християн швидко більшало, залишаючи язичницькі храми спорожнілими. Численна поширена церква не могла вже бути терпимою урядом, як юдейська секта: воно була, на думку влади, небезпечним утворенням не тільки для державної релігії, але і для громадянського порядку. Тому імператори Адріану і Антонін Пій (138-160) залишали в силі ухвалу Траяна.

Адріан(117- 138) хотів своїми законами поставити процеси проти християн у суворо формальні рамки і цим обмежити їх кількість. Проти християн часто траплялися вибухи народної ненависті. Згідно з листами, Траяна, вони не могли бути причиною для судового процесу проти християн. У Першій Апології Юстина процитований документ, який імператор відправив своєму намісникові Мінусію Фундану, проконсулові Азії. Адріан указував йому, що переслідування християн можна починати тільки тоді, коли проти них виступає конкретний обвинувач з реальними звинуваченнями. Але якщо обвинувачеві не вдасться підтвердити свою заяву достовірними фактами, то справа закривається, самі звинувачення знімаються, а покаранню піддається обвинувач. Аналогічна політика проводилася впродовж всього другого століття. Християн як і раніше страчували, але тільки на основі достовірних джерел, вартих довіри. Анонімні або голослівні звинувачення, навіяні особистою неприязню або зловмисністю, до розгляду в суді не приймалися.

Наступником Адріана був Антонін Пій (138-161) – м’яка і доступна людина. Згідно з історичними джерелами, у роки його правління церква загалом користувалась миром, однак, натовпи деяких міст переслідували християн. Зокрема, у 156 р. загинув Полікарп Смірнський.

Однак переслідування часів Адріана і Пія здаватимуться незначними у порівнянні з тим, що зазнали християни в останні роки правління Марка Аврелія (161-180). Цей імператор зневажав християн, як філософ-стоїк, і ненавидів їх, як правитель, що піклується про добробут держави. Тому він наказав розшукувати християн і катувати їх з метою відвернути від марновірства; тих, що залишалися непохитними, було наказано піддавати страті Євсевій Кесарійський свідчить, що у цей час “ з великою силою розгорілись у деяких країнах землі гоніння на нас від повстання черні по містах”. Апологет Мелітон Сардінський писав, що “ маси християн терплять тяжкі муки, гоніння, тортури і смерть в Азії через цей новий наказ імператора, який раніше ще ніколи не виконувався так суворо... ”.. Гоніння одночасно лютувало в різних частинах імперії: у Галії, Греції, на Сході. Існують переконливі повідомлення про переслідування християн в цей час в галльських містах Ліоні і Вьені. При Марку Аврелії в Римі постраждав християнський філософ і апологет Юстін, в Ліоні – похилий єпископ Пофін. По вулицях Ліона купами лежали тіла мучеників, які потім спалили і попіл кинули в Рону. Становище християн в імперії погіршилось ще й тому, що на ініціатором судових процесах знову міг стати натовп.

Наступник Марка Аврелія, Коммод (180-192), що прославився своєю величезною фізичною силою, жорстокістю і нездатністю управляти країною, відновив більш терпиме до християн законодавство Траяна. Септимій Север [7] до 202 р. був порівняно прихильний до християн, але з цього року спалахнули жорстокі гоніння в різних частинах імперії; з особливою силою вони лютували в Єгипті і в Африці; тут особливим героїзмом мучеництва прославилися дві молоді жінки, Перпетуя і Феліцітата, мученицькою смертю загинув батько Орігена Леонід. При сині і наступнику Севера, Каракаллі (211-217) становище християн не змінилося, продовжувалися локальні переслідування.

Від Деція до Константина

Зважаючи на зростання кількості християн, і оформлення церковних структур християнство вже до початку III в. стало достатньо реальною силою, на яку держава не могло не звертати уваги. Втім, аж до середини III в. вона так і не виробила певної політики по відношенню до нової релігії, і окремі гоніння на християн проводилися не стільки з метою фізичного знищення християн і повного викорінювання нової релігії, скільки були викликані конкретними обставинами.

Третій період - з середини III ст. до початку IV ст. відносини церкви і держави набувають особливої гострити. Нові історичні умови (загальна криза Римської імперії) ставить перед християнством нові завдання, у той самий час нова політика гонінь, що проводиться імператорською владою, ставить на порядок денний питання про виживання нової релігії. Удари, нанесені християнству в період від Деція до Діоклетіана, були найсуворішим випробуванням за весь час його існування. Вже сам факт, що християнство не тільки вистояло в цю жорстоку епоху, не тільки зберегло церковну організацію і основні цінності віровчення, але і виросло, зміцніло і примножило кількість своїх прихильників, є доказом того, що процес християнізації Римської імперії став до початку IV в. незворотним. Розпочалася доба активного проникнення християнства у всі сфери життя римської держави і перетворення її на невід'ємний елемент римського суспільства.

Разом з тим слід зазначити, що значну частину даного періоду займає майже сорокалітній відрізок часу, коли християни користувалися відносним миром. Після жорстоких гонінь Деція і Валеріана в 261 р. імператор Галліен (253—268 рр.) видав едикт про терпимість, відповідно до якого переслідування християн припинялися і їм поверталася їх власність; єпископам дозволялося відправляти свої обов'язки і церкви поверталися під їх контроль; інший едикт дозволив відновлювати християнські кладовища. Євсевій повідомляє, що в цей час позиції християн зміцнилися, і багато хто з них навіть став намісниками провінцій. І хоча загальна чисельність християн до кінця III ст. все ще залишалася відносно невеликою, їх вплив в цей час значно зріс. Після вбивства Филипа в 249 р. остаточно зруйнувалася вся система управління імперією. Центральна влада втратила свою силу, і імператор Галліен, незважаючи на свої видатні військові і організаторські здібності, не зміг відновити її. Він перемагав узурпаторів, але на їх місці відразу ж виникали нові. Час Галлієна увійшов до анналів як пора «тридцяти тиранів».

Отож, у середині ІІІ ст. почався новий і останній період переслідування християн, ініціатором якого виступила римська влада, яка видавала спеціальні закони і наглядала за їх виконанням. Держава внесла у переслідування християн систематичність і зробила їх всезагальними. Початок цьому перевороту у стосунках між церквою і державою поклав імператор Децій (249-251), що був прихильником відновлення староримських звичаїв і релігійних приписів. У січні 250 р. він видав едикт, що вимагав, щоб християни відкрито відреклись від своєї віри. Всі громадяни Риму були зобов’язані принаймні раз у рік принесии жертву римським богам і імператору. Органами переслідування при Деції стали комісії з п’яти чоловік, які збирали дані про християн. Тим, хто виконував церемонії перед поганськими богами, видавались посвідчення – «libellus» («книжечка»), що гарантували захист від нових гонінь (збереглися багато фрагментів таких libellus з відповідним підписаним, завізованим і датованим підтвердженням). Але багато християн відмовлялися зробити те, що від них вимагали імператорські чиновники, і тоді їм загрожувала смерть. Християни втікали з міст, намагалися підкуповувати чиновників, аби уникнути обряду поклоніння чужим богам, а дехто з християн під страхом смерті погоджувався брати участь і поклонінні божеству імператора. Саме після гонінь Деція у церкві гостро постала проблема "відступників", тобто тих, хто відрікся від християнства. Але гоніння Деція продовжувалися недовго – у 251 р. імператор був убитий у війні з готами. Боротьба за імператорську владу після його смерті на якийсь час відвернула увагу від християн.

Наступну спробу підкорити християн державній релігійній політиці здійснив Валеріан (253-259). Спочатку він поривався знищити християнство без пролиття крові. Перший указ про гоніння, що вийшов в 257 році, забороняв християнське богослужіння. Цей крок, на думку його ініціаторів, мав зруйнувати церковну організацію. Далі, указ забороняв християнам збиратися разом і зобов'язував їх приносити жертви римським богам. Другий указ від 258 року вимагав “ єпископів, пресвітерів і дияконів забирати під сторожу і страчувати мечем; сенаторів і високопоставлених осіб позбавляти звання і, якщо вони після цього залишаться твердими в християнстві, відсікати голови ”. Іншими словами, згідно з цим едиктом встановлювалася обов'язкова смертна кара для християн, які відмовилися від жертвопринесення, і конфіскація майна християн, що займали високе становище в суспільстві. Жертвою цих репресій, що були спробою повністю знищити християнське духівництво. Тодішній історик писав: “ Муки вірних не можна було описати, а списки мучеників не можна було вмістити в звичайній книжці ”. У Римі єпископ Секстет II разом з дияконами був знайдений у катакомбах і вбитий на місці, диякон Лаврентій спечений живцем на розпеченій решітці, єпископу Кипріану Карфагенському відтято голову, а в Іспанії єпископа разом з дияконами спалено на палаючому кострі посеред амфітеатру. Однак в 260 році імператор Валеріан був убитий в битві з персами на східних кордонах імперії, після чого переслідування стихнули майже на півстоліття. Християнська церква швидко зростала числом, добробутом та організацією. По всіх великих містах будувалися церковні будинки, розповсюджувалися книги Писання. Однак кількісний ріст супроводжувався принесенням в церкву непереродженими людьми поганських звичаїв, обрядів, мислення і способу життя. Нестача дисципліни, розколи і єретичні вчення поставили церкву у скрутне духовне становище і вона виявилася неготовою до останнього переслідування.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: