Боротьба за владу наступників Діоклетіана

1 травня 305 р. Діоклетіан, згідно з заздалегідь ухваленим рішенням, склав з себе повноваження, а Галерій і Констанцій зайняли їх пости. Призначення нових Цезарів провів Галерій. Ними стали на Заході Флавій Валерій Север, а на Сході — Валерій Максимін Даза. Саме таке рішення послужило причиною краху всієї влади тетрархів, оскільки при цьому виявилися обійденими сини Максиміана і Констанція — відповідно Максенцій і Константин. Коли літом 306 р. в Британії помер Констанцій Хлор, по всій імперії запалала громадянська війна. Війська негайно проголосили Августом Константина, Галерій визнав його в цій якості, в Римі спалахнуло повстання, в результаті якого Цезарем був проголошений Максенцій, а Максиміан повернувся до влади, оголосивши себе Августом. Галерій у відповідь на це призначив Августом і головнокомандуючим у війні з Максенцієм Севера, а після загибелі останнього — Валерія Ліциніана Ліцинія.

Отже, в результаті зречення Діоклетіана імперія опинилася охопленою відразу декількома громадянськими війнами. Колишній імператор спробував виправити це положення, повернувшись до влади. Очевидно, його спроби встановити мир в імперії виявилися безуспішними, і в 313 р. він наклав на себе руки, переживши крах всієї своєї реформаторської діяльності.

Ліциній після смерті Галерія в 311 р. став старшим Августом і уклав угоду з Константином про сумісну боротьбу з узурпаторами. Аналогічні угоди уклали і їх супротивники — Максенцій і Максимін Даза. Константин вступив до Італії, рушив на Рим і розгромив у вирішальній битві біля Мільвієва моста 28 жовтня 312 р. Максенція. Останній під час втечі потонув в Тібрі. Ліциній, у свою чергу, в 313 р. переміг Максиміна Дазу. Отже, всі імператори, окрім Костянтина і Ліцинія, були мертві, і наближалася сутичка між ними за єдинодержавну владу.В ході ряду воєн в 314—316 рр. Костянтин відняв у Ліцинія велику частину Балканського півострова. У битві при Адріанополі в 324 р. Ліциній потерпів вирішальну поразку, здався на милість переможця, був засланий у Фессалоніки і через рік страчений.

Костянтин і Ліциній, прийшовши до влади, видали в 313 р. знаменитий Міланський едикт, згідно з якому християнство зрівнювалося в правах з державною язичницькою релігією. Визнання такого рівноправ'я фактично відкривало перед християнством величезні можливості, адже церква володіла міцною організаційною структурою і тому мала значну перевагу перед своїми суперниками. Константин Великий активно брав участь в справах церкви, хоча сам майже до смерті залишався язичником і у результаті прийняв хрещення у аріан. У 325 р. для врегулювання догматичних суперечок за його ініціативою був скликаний Нікейський собор, де вирішувалися богословські питання. Таким чином, християнство при Костянтині отримало рішучу перемогу.

В підсумку жорсткої громадянської війни Константин Великий став одноосібним правителем держави, а своїми наступниками і співправителями призначив власних дітей. У 324—326 рр. він проголосив Цезарями своїх чотирьох синів. Флавій Юлій Крісп (син від першого шлюбу) став правити Галлією, але в 326 р. був страчений унаслідок інтриг своєї мачухи Фаусти, яка також незабаром була страчена. Константину молодшому, майбутньому Константину II, було доручено управляти Іспанією, Галлією і Британією, Константу — Італією, Ілліріком і Африкою, а Констанцію — Азією і Єгиптом. Собі Костянтин залишив Балканський півострів.

У 337 р. імператор помер в розпал приготувань до війни з персами, і знов почалась боротьба між його наступниками. Констанцій жорстоко розправився зі всіма своїми родичами і став одноосібним повелителем Сходу, знищивши двох братів Константина і сім його племінників. Язичницька релігія при Констанції опинилася фактично під забороною. Закривались, руйнувалися і перебудовувалося під потреби церкви все більше храмів, а майно останніх вилучалося на користь держави.

На Заході тим часом почалася війна між Константом і Константином II. Останній був розбитий в 340 р. в битві при Аквілєї і загинув. Отже, до 340 р. імперія виявилася розділеною на дві частини: на Сході правив Констанцій II, а на Заході — Констант. Єдиними вцілілими родичами Константина були його племінники Галл і Юліан, згодом імператор Юліан Відступник.

Проте боротьба на цьому не закінчилася. Франк Флавій Магненцій, що пройшов в римській армії всі посади від простого солдата до коміта, в 350 р. був проголошений військами імператором на Заході і наказав убити Константа. Почалася тривала війна, в ході якої Магненцій потерпів вирішальну поразку від Констанція в битві при Мурсі в 351 р., а в 353 р., залишений всіма своїми соратниками, наклав на себе руки. Таким чином, в 353 р. Констанцій II став одноосібним повелителем всієї імперії в ранзі Августа.

Християнство проникло навіть в будівлю римського сенату, звідки по велінню імператора Граціана (375—383 рр.) були винесені статуя і вівтар Перемоги, що стояли там з незапам'ятних часів. Будь-які нешкідливі і раніше широко поширені магічні дії, наприклад, ворожіння, стали служити причиною для звинувачення в «чаклунстві», а покарання за нього було одне — страта. Спроба язичницької реакції на те, що відбувалося мала місце єдиний раз, коли на чолі імперії встав Юліан, що прозвав Відступником (361—363 рр.).

В кінці IV в. імператор Феодосії видав укази, що забороняють всяке, — публічне і приватне — відправлення язичницьких культів. Храми були зруйновані, їх майно конфісковане; земельні володіння храмів були передані християнським церквам.

Особого рода конфликты порождались принадлежностью христиан к войску. В первом периоде о них речи быть не могло: так как христиане считались евреями, а евреи были освобождены от военной службы, то мы и христиан в войске почти не встречаем (говорим: «почти», так как обращения солдат были возможны и тогда). Но теперь иудейская личина была снята, христиане были римскими подданными наравне с прочими и подлежали набору; рождался вопрос о совместимости X. с военной службой. Поскольку этот вопрос интересовал высшие военные власти, о нем речь будет ниже; сами же христиане к нему относились двояко. Строгие решали его отрицательно, ссылаясь а) на обязанность солдата проливать кровь, б) на языческий характер воинской присяги, и в) на то, что сам Спаситель разоружил ап. Петра. Но были и более примирительные толкования, опиравшиеся на обращение Предтечи к воинам, на сотника капернаумского и на сотника под крестом. Единого решения не было; воины-мученики встречались во все времена, но наряду с этим число христиан в войске, особенно в его восточных легионах, росло и росло.

Характерно, что христианские высказывания об императорах отличались двойным стандартом: в книгах, обращенных к язычникам, о них говорилось с подчеркнутым уважением, в литературе же, предназначенной “для внутреннего пользования”, всем им без исключения предрекались “рыдания в безднах ада”. Сравни, напр., «Апологию» Тертуллиана (гл. 30—35, 39) с его же трактатом «О зрелищах» (гл. 30)."

[1] У своєму Посланні до Коринтян Климент поміщає молитву про здоров'я і процвітання правителів Римської імперії. Прикметним є той факт, що послання було написане незабаром після початку гоніння Доміциана. «Дай нам, Господи, підкоритися імені Твоєму всемогутньому, і пресвятому, а також і тим, хто править і керує нами в світі цьому. Бо це Ти, Господи, чудовою і невимовною силою Своєю дарував їм владу, щоб ми, знаючи, що від Тебе зримі нами слава і доблесть їх, зовсім не подумуючи опиратися волі Твоїй, підкорялися їм. Дай їм, Господи, здоров'я, миру і згоди, щоб безперешкодно могли нести вони тягар довіреної Тобою влади»

[2] У основі терміну лежить легенда про Едіпа і його розпусний шлюб з матір'ю. Підставою для звинувачення християн в цьому злочині були їхні вечері любові. Відтак християн підозрювали, що на своїх зібраннях вони вдаються до страшної розпусти.

[3] Цей вираз походить з легендою про царя Тієста, який, бажаючи випробувати всезнання Юпітера, запропонував йому зарізати власного сина. Таким було простонародне уявлення про християнське таїнство євхаристії. Побутувала думка, що християни вживають у їжу якоюсь кров'ю, отже, для цього вони вбивають немовлят.

[4] Про це писали Тертулліан (160–220 рр.): «декому з вас примарилося, що наш Бог — осляча голова» (Апологія, XVI, 1); і Мінуций Фелікс (III ст.) вустами Цецилія: «говорять, що вони (християни), не знаю на яке безглузде переконання, шанували голову найнижчої тварини — голову осла» (Октавій, 9). Тертулліан докладно описує такий випадок в творі «До народів»: «Вже розповсюджується і інша чутка про нашого Бога. А саме, зовсім недавно якийсь запеклий пройдисвіт в цьому місті, а також зрадник власної релігії, юдей тільки по тому, що він не має крайньої плоті, а також, як можна припустити, покусаний звірами, доглядати за якими він наймається, і з цієї причини позбавлений шкіри і прямо-таки довкруги обрізаний; так от, юдей цей виставив проти нас картину з наступним написом: Onocoetes. Зображений на ній має кінські вуха, одягнений в тогу, [у руках] у нього книга і на одній нозі — копито. І повірила чернь юдеєві! Що це як не новий спосіб поширювати усіляку мерзоту про нас. І ось вже всі в місті говорять про Onocoetes’е».

У 1857 році при розкопках одного з солдатських приміщень Палатінського пагорба в Римі було виявлено граффіті, що відноситься приблизно до III ст. На стіні приміщення надряпана картинка, що зображає хлопця, який звертається з молитвою до розіп’ятої на хресті фігури — людини з ослячою головою. Вирізаний нижче грецький напис свідчить: «Алексамен поклоняється богові». Зрозуміло, хто саме зображений розіп’ятим на хресті, як і те, що Алексамен — християнин. Ця та інші знахідки підтверджують розповіді Тертулліана і Мінуція Фелікса, і примушують думати, що подібний погляд був вельми поширений. Історики раннього християнства зазвичай пояснюють подібне уявлення знущальним відношенням до християн з боку ворожого натовпу, бо в народних оповідях і байках осел втілював дурість, упертість, хтивість і вважався нечистою твариною. До появи християнства поклоніння ослу приписувалося юдеям.

[5] Таким чином тлумачилися в народі церковні розповіді про зцілення хворих, воскресіння мертвих, вигнання демонів та інші чуда. Відособленість християн від зовнішнього світу, закритість і таємничість їх обрядів породжували всілякі підозри. На думку сучасників християн, так поводилися люди, що володіли якимсь таємним знанням; останнє ж в масовій свідомості було нерозривно пов’язано з магією і окультизмом.

[6] Тертуліан у творі “До народів” писав: “Якщо Тибр вийшов з берегів, а Ніл не розлився, якщо не було дощу, якщо трапився землетрус, якщо земля розорена, якщо наступив голод, негайно всі кричать: справа християн”.

[7] Імператор Септимій Север (193—211 рр.) різко обмежив права преторіанців і намагався провести ряд реформ, метою яких було створення жорсткої військовою монархії, стабілізація економіки і впорядкування всього життя імперії. Реформи вдалися, проте правління династії Северів стало останнім відносно спокійним періодом в історії Римської імперії.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: