Соціальна робота: в 3-х ч. — к.: вид. дім «києво-могилянська академія», 2004.

Соціальна робота: в 3-х ч. — к.: вид. дім «києво-могилянська академія», 2004.— 166 с.

Старість і старіння як соціальні феномени

Старіння є невід'ємним елементом розвитку особистості. В онтогенезі людини виділяють періоди дитинства, юності, зрілості та старості. Межа між періодом зрілості та початком старості майже невловима, що обумовлює розбіжності у визначенні віку, з якого починається старість.

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), осіб у віці від 60 до 74 років відносять до категорії людей похилого віку, від 75 до 89 років - до старих людей, а від 90 років і старших - до довгожителів [1]. Деякі американські фахівці пропонують іншу класифікацію, у якій розрізняють людей старшого віку як «молодих літніх» -65-74 років, старих - віком 75-84 і дуже старих - 85 років і старших [2].

Поняття «людина похилого віку» в Україні стійко асоціюється з віком виходу особи на пенсію, який згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення» становить 55 років Для жінок і 60 - для чоловіків.

Заслуговує на увагу думка відомого українського геронтолога Володимира Фролькіса, який вважав, що навіть ^при розгляді старіння як найуніверсальнішого явища природи спостерігаються парадокси: кожний легко визначає різницю між молодою та старою людиною, але ніхто не може дати вичерпну наукову характеристику сутності старіння ^та механізмів його розвитку [3]. Тоді як російський вчений-геронтолог Іполит Давидовський категорично заявляв, що жодних точних календарних дат настання старості взагалі не існує [4].

З біологічної точки зору старіння пов'язується зі змінами, що відбуваються на всіх рівнях організації живої матерії -молекулярному, клітинному, системному; на рівні цілісного організму [5]. В цьому контексті старіння розглядається як згубний процес, що настає в результаті наростаючої з віком руйнівної дії зовнішніх та внутрішніх факторів та призводить до недостатності функцій організму [6].

Для об'єктивнішого розуміння старіння його можна розглядати як процес, що складається з трьох компонентів:

- біологічне старіння - зростання вразливості організму і підвищена ймовірність смерті;

- соціальне старіння - зміна патернів поведінки, статусів, ролей;

- психологічне старіння - вибір способу адаптації до процесів старіння, нових стратегій подолання труднощів [7].

Представники холістичного підходу пропонують при розгляді процесу старіння враховувати більше аспектів, а саме: календарний (хронологічний); біологічний; сексуальний; психологічний; соціальний; духовний [8].

Отже, однозначної думки щодо віку, з якого починається старість, немає, адже старіння - це процес, і саме в цьому контексті необхідно розглядати феномен старості.

У житті старої людини зазвичай відбуваються зміни, що зачіпають усі сфери життя: виробничу, сімейну, громадську, особисту. Часто різнопланові проблеми людей похилого віку об'єднують у три великі групи: 1) здоров'я і медична допомога; 2) матеріальне становище; 3) інтеграція в суспільство [9]. Старість пов'язана з розвитком вікової патології, зміною фізіологічних функцій, втратами (які часто не помічаються самою людиною). Такі втрати можуть стосуватися фізіологічних і біологічних обмежень, погіршення здоров'я, зниження соціальної активності, зміни соціальної ролі і самоідентичності, втрати безпеки [10].

Одним із головних актуальних завдань сучасного суспільства є створення умов гідного життя літнім людям, які становлять нині п'яту частину населення України. За прогнозами фахівців, передбачається інтенсивне старіння населення на початку XXI сторіччя, а також збільшення середньої очікуваної тривалості життя. Тобто процес старіння супроводжуватиметься значним зростанням кількості осіб старечого віку (старших 75 років) у загальній кількості людей літнього віку, які входять у групу ризику більшої потреби у медичній та соціально-побутовій допомозі.

Паралельно з процесами старіння населення відбувається трансформація сучасної сім'ї та відокремлення її поколінь за місцем проживання. За даними Міністерства праці і соціальної політики, в Україні окремо від дітей проживає близько 2 млн подружніх пар у віці 60 років і старше і понад 2 млн громадян похилого віку, що мешкають самотньо. Серед них 754 тис. потребують різних видів побутової допомоги, у тому числі у віці 75-80 років - понад 300 тис. осіб. Проблеми людей похилого віку, особливо самотніх, на тлі низьких пенсійних виплат загострюються ще й за умов існування дефіциту дешевих товарів вітчизняного виробництва, зростання цін на комунальні послуги і продовольчі товари, нерозвинутої сфери побуту, незадовільної медичної допомоги, втрати суспільством почуття милосердя. Зазначені труднощі доповнює відсутність грошових заощаджень, фінансова неспроможність ремонту власного житла, недостатнє харчування тощо. Подолати все це літні люди самостійно не можуть. Частина з них змушена переїздити до спеціалізованих стаціонарних соціальних закладів, потребує постійної сторонньої допомоги, обслуговування на дому.

Загалом, щороку кількість літніх на планеті збільшується на 2,4 %. За прогнозами, до 2020 року кількість літніх людей може зрости до одного мільярда осіб. Демографічне старіння як глобальна тенденція розвитку сучасної цивілізації привертає увагу до становища людей похилого віку в сучасному світі. Ця демографічна ситуація обумовлює не лише формування нових потреб літніх людей, а й відмову від уявлень про старість як про інволюцію.

Нині люди похилого віку становлять гетерогенну популяцію кількох поколінь, чимало з них можуть вести самостійний спосіб життя. Однак у суспільстві все ще домінують стереотипи про старість як про «напівіснування», а про людей похилого віку - як про утриманців. Варто звернути увагу на ту обставину, що професіонали також підтримують негативні стереотипи. Так, наприклад, за даними дослідження, проведеного у Великобританії, майбутні медичні сестри не очікували задоволення від сестринської роботи в геріатричних закладах; а багато з тих, хто вже працював у таких закладах, вважали свою роботу «нудною» і такою, що «виснажує» [11].

Перехід на нові принципи розвитку, перегляд системи цінностей, притаманних сучасному суспільству, вносять корективи в життя всіх поколінь, зокрема й старшого. Зміна соціального статусу старої людини, зумовлена насамперед припиненням або обмеженням трудової діяльності, трансформацією ціннісних орієнтирів, самого способу життя та спілкування, а також виникнення різноманітних утруднень як у соціально-побутовій, так і в психологічній адаптації до нових умов, диктує необхідність відпрацювання та реалізації специфічних підходів, форм і методів соціальної роботи з людьми похилого віку.

Тому завданням соціальної роботи з літніми людьми є не тільки організація довготривалого догляду, а й надання цим людям можливостей реалізовувати свої здібності, брати участь у громадській діяльності; сприяння адаптації особистості до нових умов, відшукуючи незадіяні на попередніх етапах життєвого шляху ресурси, тощо.

Традиційно в українській літературі основні форми соціальної роботи з людьми похилого віку зводять до реабілітації (медичної та соціальної, яку часто надають у великих стаціонарних закладах) та соціальної допомоги. При цьому соціальна допомога людям похилого віку досить часто спрямована на задоволення потреб у самообслуговуванні, здійснення якого неможливе або ускладнене внаслідок втрати чи обмеження тих або інших функцій. У свою чергу загальні форми допомоги повинні орієнтуватися переважно на запобігання втрати здатності до самообслуговування або обмеження негативних наслідків цього. Надання особам старших вікових груп засобів малої механізації і спеціальної побутової техніки, спеціальне облаштування житла сприяє продовженню періоду їх самостійності [17]. Для оцінки порушень та проявів, пов'язаних з інвалідністю та обмеженнями в соціальній діяльності, і визначення рівня незалежності людини в основних видах повсякденної діяльності Всесвітня організація охорони здоров'я пропонує використовувати такі характеристики: регуляція функцій сечовиділення і дефекації, мобільність та деякі прості дії з самообслуговування - такі як умивання, одягання, приймання їжі й здатність дістатися до туалету. Також враховуються інструментальні види повсякденної діяльності: здатність робити закупки, готувати, прати, користуватися телефоном та розпоряджатися грішми. В практиці професіоналів, що працюють з людьми похилого віку, для оцінки діяльності в повсякденному житті поширеним є використання стандартизованої оціночної шкали - індексу Бартель (ВагіЬеІ), який дозволяє швидко скласти уявлення про стан клієнта на основі використання інформації про здатність виконувати ту чи іншу діяльність самостійно або з допомогою інших, або цілком залежно від допомоги [18].

З боку професіоналів часто демонструється підхід до різних людей тільки «як до людей похилого віку, які є безпомічними жертвами і не в змозі змінити своє невдале життя». Тоді соціальним працівникам може здаватися, ніби вони вже знають про все, що турбує людей похилого віку, і вони впевнені в тому, що знають, як саме допомогти клієнту, й що всі їхні дії відповідають інтересам клієнта. При цьому ігнорується життєвий досвід, оточення, звички, уміння та навички, тобто індивідуальність та потреби клієнтів. Але саме ці знання можуть допомогти в спілкуванні та визначенні потреб людей похилого віку. Особливо це стосується соціальних працівників молодшого віку, яким не завжди легко буває зрозуміти людей похилого віку, котрі пережили чимало потрясінь, що супроводжувалися значними травмами, зумовленими війною, тоталітарним режимом, наслідками процесу перебудови.

Досвід, ставлення, розуміння, цінності та очікування обов'язково мають обговорюватися клієнтом і соціальним працівником. Варто дізнатися, якою є думка користувачів про те, що саме є метою надання послуг, якими є очікувані результати.

Отже, надаючи допомогу людині похилого віку, соціальні працівники мають дотримуватись певних правил. По-перше, слід оцінювати потреби клієнта в контексті всього життя та досвіду, але це не означає, що потрібно занадто глибоко чи необдумано втручатися в його чи її особисте життя. Також необхідно уникати впливу упередженого ставлення і не розглядати людей похилого віку як жертв. Навпаки, слід визнавати їхній статус як людей, що дожили до поважного віку, людей, відповідальних за свої вчинки. І ще одне правило - важливо починати роботу зі з'ясування суб'єктивного бачення особою похилого віку її оточення, хоча це не означає, що професіонал не несе відповідальності за свої судження, які випливають з досвіду та знань, і має в усьому погоджуватися зі старою людиною.

У процесі індивідуальної роботи спеціалісти повинні:

- не дозволяти людям похилого віку втягуватися в негативний процес старіння, допомагати їм зрозуміти, що найчастіше їхні проблеми породжені ситуацією, а не ними самими;

- заохочувати та підтримувати прагнення брати на себе відповідальність за своє життя там, де це можливо;

- стимулювати у людей похилого віку діяльність, яка підтримує відчуття інтеграції та цілісності їхнього життя.

Надаючи соціальні послуги, представники соціальної служби мають звертати увагу на психологічний стан людини. Інколи люди похилого віку стають пригніченими, втрачають сенс життя. Це може, зокрема, трапитися через втрату життєвих цінностей. І тут у пригоді може стати так званий метод біографічного інтерв'ювання або стимуляції спогадів, який допоможе людині похилого віку усвідомити, що «життя не минуло марно». Його можна використовувати у роботі як з одним клієнтом, так і з групою. Джерелами спогадів можуть стати фотографії, старі платівки з піснями чи музикою, якісь сувеніри чи старі поштівки, відвідування музеїв, спогади про ті чи інші знаменні події життя: навчання в школі, одруження, народження дітей, відпочинок на морі, подорожі тощо.

Втім, для соціальних працівників буває нелегко застосувати цей метод, оскільки розповіді можуть повторюватися, історії можуть бути перебільшеними та вигаданими. Тому практики повинні інтенсивно готуватися до роботи, що включає підготовку користувача і самого практика. Так, у тому разі, коли клієнт розповідає про неприємний чи тяжкий досвід у своєму житті, бажано уникати припущень, адже автобіографія та огляд життя залучають аналіз почуттів, а не тільки фактів. Також слід бути обережним, виявляючи почуття клієнта, які той переживає в даний момент. Наприклад, припущення, що рання смерть батька спричинила горе і нещастя, може зробити неможливим для старої жінки виявити відчуте нею полегшення, коли смерть її батька поклала край довготривалому насильству, яке той чинив у сім'ї.

Натомість бажано звертатися до позитивних спогадів, які підтверджують позитивні якості, демонструють здатність та силу індивіда в подоланні труднощів і вирішенні складних життєвих ситуацій.

Ще одним з ефективних засобів соціальної реабілітації людей похилого віку є їхня трудова та громадська зайнятість. Літня людииа, яка залишає свою професійну діяльність, часто зазнає стресу. На жаль, сучасне суспільство не може повністю задовольнити потребу в робочих місцях не лише означеній категорії громадян, а навіть і людям працездатного віку. Проте деякі перспективи тут можливі у сфері малого та середнього бізнесу, фермерських господарствах, на присадибних ділянках. Пенсіонер повинен розуміти, що перехід на відпочинок - не фізична та розумова бездіяльність. Літня людина повинна залишатися в центрі інтересів родини, відчувати себе повноправним громадянином, цікавитися громадським життям. Корисним досвідом у цьому плані є створення так званих клубів за інтересами для людей похилого віку, де вони можуть спілкуватися, виконувати певні громадські функції, займатися спільною діяльністю. Або волонтерська діяльність самих пенсіонерів, котрі допомагають доглядати інших [19].

Соціальні працівники багатьох країн особливу увагу звертають на стан людей, котрі щойно вийшли на пенсію, розуміючи складнощі цього періоду. Соціальні працівники мають усвідомлювати, що «пенсія» - це не стільки вид грошового забезпечення в старості (формальне визначення поняття), скільки процес і соціальна роль, яка вимагає пристосування.

Соціальні працівники мають також брати до уваги, що соціальна реабілітація може, зокрема, бути спрямована на отримання нових знань та навичок, необхідних для самообслуговування, або відновлення тих, що були раніше. Особливо це стосується людей похилого віку, які втратили певну частину функцій через захворювання (наприклад, після інсульту). Так, у соціальних службах Великобританії вчать куховарити лівою рукою тих, у кого права рука перестала функціонувати, або чоловіків, котрі за життя дружини не готували їсти і після смерті дружини опинилися в скрутній ситуації.

У багатьох країнах важливу роль у роботі з людьми похилого віку відводять трудотерапевту, який допомагає клієнтові пристосуватися до змін у його функціональних можливостях. Він може спланувати та розробити зміни у домашньому побуті, що полягають у виготовленні спеціальних меблів, відповідного обладнання (пристосування туалету для зручного користування, спеціальні пристосування для вимикачів газової плити, кранів у ванній кімнаті, спеціальне начиння для їжі), встановлення спеціального освітлювального обладнання, модифікування одягу (спеціальні застібки). Також це може бути створення піднятих над землею грядок чи клумб, щоб людина в інвалідному візку могла доглядати свої квіти чи город.

Особливу увагу слід звернути на людей похилого віку, які переживають втрату близької людини. І тут у пригоді мають стати відповідні методи соціальної роботи. Одним і найкращим з них є терапевтична короткотривала група. Можливість прийти до групи «Тяжка втрата» надзвичайно важлива для людини похилого віку, яка втратила подружжя. Вона переживає почуття смутку, відчаю або навіть безпорадності й намагається знайти відповіді на запитання «Чому це сталося?», «Що робити далі?». Підтримка з боку родичів та друзів є інтенсивною впродовж трьох чи чотирьох тижнів, а потім слабшає, і людина ще більше відчуває свою самотність. Вона може відчувати, що інші не розуміють її тяжких переживань, коли хтось радить перебороти горе і припинити плакати. Тоді саме група може стати місцем, де можна висловити власні горе і смуток, не боячись осуду з боку інших, та звільнитися від тяжких переживань [20, 21].

Ще один напрям роботи - сприяння соціальних працівників у створенні груп самодопомоги, груп соціальних дій, самокерованих груп, які дають змогу як розв'язувати індивідуальні проблеми, так і проводити кампанії за ті чи інші соціальні зміни в захисті своїх інтересів і прав.

У роботі з людьми похилого віку особливе місце посідає груповий догляд, тобто соціальна робота в установах, які здійснюють денний чи резидентний (стаціонарний, інтернатний) догляд. Денний догляд, в якому забезпечують надання соціальної та психологічної допомоги у денний час і за певним розкладом, є прогресивнішим, оскільки він дозволяє не відривати людину від звичного середовища. Резидентний догляд забезпечує тимчасовий або довготривалий притулок, цілодобову допомогу або догляд у тому разі, коли людина неспроможна обслуговувати себе самостійно, а також спеціальну реабілітацію [22].

Люди похилого віку, визнані недієздатними, або такі, що мають обмежену мобільність, можуть потребувати здійснення соціальними працівниками представництва - захисту їхніх прав, а в деяких випадках - захисту від насильства у родині, з боку сусідів, знайомих, добровільних доглядальників тощо.

Таким чином, серед ключових напрямів соціальної роботи з людьми похилого віку можна назвати виявлення осіб, які потребують соціального піклування вдома і в спеціальних установах, створення умов для виявлення активності у мікросоціумі, адаптації до старості й задоволення їхніх інтересів, роз'яснювальну роботу з близькими людей похилого віку.

1. У сучасному світі в складі населення більшості країн зростає частка людей похилого віку, що пов'язують з подовженням середньої тривалості життя. Тому старіння як процес вимагає до себе особливої уваги, адже перехід людини в групу людей похилого віку суттєво змінює її взаємини з суспільством, стиль життя, вимагає пристосування до можливих втрат.

2. Завданням соціальної роботи з літніми людьми є не тільки організація довготривалого догляду, а й надання цим людям можливостей реалізовувати свої здібності, брати участь у громадській діяльності, сприяння адаптації особистості до нових умов, пошук не задіяних на попередніх етапах життєвого шляху ресуост тощо.

3. У роботі з людьми похилого віку використовують такі форми роботи, як медико-соціальна реабілітація, надання короткотермінового та довготермінового догляду, консультування та групова робота, зокрема організація груп тяжкої втрати, груп взаємодопомоги, а також сприяння трудовій і громадській зайнятості, допомога в захисті прав і захисті від різних форм насильства.

4. Важливу роль у соціальній роботі з людьми похилого віку відіграє груповий догляд, який може здійснюватися в денних та резидентних закладах, де можливе отримання різноманітних послуг, спрямованих на забезпечення належної якості життя.

1. Опишіть особливості процесу старіння. Які чинники, на вашу думку, найбільше впливають на цей процес?

2. Яких принципів необхідно дотримуватися при організації соціальної підтримки людей похилого віку?

3. На що має бути спрямована соціальна робота з людьми похилого віку?

4. У чому полягає соціальна реабілітація людей похилого віку?

5. Які форми організації громадської активності для людей похилого віку вам відомі?

6. Які форми групової роботи використовують у наданні допомоги людям похилого віку?

7. У чому, на вашу думку, полягають переваги та недоліки різних форм групового догляду?

8. Які заклади для людей похилого віку доцільно було б розвивати в Україні?

Вибір практичних методів роботи з дітьми-сиротами залежить від:

2) форми виховання дітей (колективної, групової, індивідуальної), що здійснюється в межах: інституційних закладів (будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати тощо); дитячих будинків сімейного типу; прийомних сімей; сімей опікунів та усиновителів;

3) осіб та організацій, які працюють з цією групою дітей. Методи роботи із запобігання дитячій бездоглядності та інституціоналізації дітей спираються на ідею надання допомоги за місцем проживання як дітям, так і їхнім батькам. Серед цих методів можна відзначити такі, як:

планування родини - статеве виховання, роз'яснювальна та просвітницька робота серед молоді щодо запобігання небажаній вагітності;

запобігання відмові від дітей та відправленню їх у державні заклади - підтримка та підготовка молодих батьків, матеріальна підтримка батьків, кампанії щодо боротьби зі зловживанням алкоголем, просвітництво, спрямоване на прийняття дітей з особливими потребами та надання послуг дітям з фізичними і психічними вадами;

реінтеграція кровної/біологічної родини - надання послуг щодо возз'єднання та реабілітації сім'ї [17].

Важливим напрямом соціальної роботи з дітьми, які залишилися без піклування батьків, є участь соціальних працівників у підтримці сімейних форм опіки, зокрема, залучення потенційних прийомних батьків, їх підготовка та навчання, допомога в оформленні документів, соціальний супровід прийомних сімей [18], а також дитячих будинків сімейного типу. Такий супровід може включати: методичну підтримку у вихованні дітей, психологічну підтримку прийомних батьків та батьків-вихователів, сприяння у створенні груп взаємодопомоги таких батьків, у деяких випадках - забезпечення юридичного консультування, організацію задоволення побутових потреб тощо [19].

Соціальні працівники мають також підготувати дитину до переходу в нову родину, спостерігати її адаптацію до нової родини, у крайньому разі - порушувати питання про вилучення дитини з такої родини, де вона зазнає насильства або недбалого ставлення, перебуває в постійному конфлікті з прийомними батьками.

Оскільки в нашій країні значна кількість таких дітей потрапляє до державних закладів опіки, виділимо низку методів роботи з вихованцями інтернатних закладів. Так, у роботі з дітьми молодшого шкільного віку, які залишилися без піклування, одним з важливих методів роботи є ігрова терапія, тобто вільна чи керована гра, яка справляє терапевтичний вплив на дитину, оскільки:

- гра є природним середовищем для самовираження дитини;

- те, що дитина програє, символізує її емоції і страхи;

- несвідомо дитина виражає емоціями у грі те, що згодом може усвідомити; вона краще розуміє свої емоції та справляється з ними;

- гра допомагає налагоджувати добрі стосунки між дитиною та дорослим;

- гра допомагає фахівцю більше дізнатися про історію життя дитини [20].

Ще одним важливим методом роботи є казкотерапія, під час якої дітям пропонується вигадати та зіграти власну казку, що активізує уяву дітей, допомагає виявляти думки та почуття.

Арт-терапія як метод роботи передбачає здійснення ко-рекційного впливу на дитину шляхом використання мистецтва як символічної діяльності.

Робота за моделлю «Старший брат/старша сестра» - індивідуальна робота з вихованцями інтернатних закладів, спрямована передусім на реалізацію індивідуальних потреб конкретної дитини у спілкуванні зі старшим товаришем. За моделлю пропонуються такі завдання, як сприяння розвитку пізнавальної активності, поліпшення комунікативних навичок дитини, навичок поведінки у громадських місцях, ознайомлення з роботою різних закладів, підтримка творчих ухилів дитини. Можливі форми роботи у рамках цієї моделі: прогулянка, читання та обговорення літератури, відвідання закладу (театру, музею, кінотеатру, кафе, магазину, пошти), ігрова діяльність, заняття з рукоділля, бесіда (наприклад, правила етикету за столом, як вибрати подарунок, правила особистої гігієни, як звернутися на вулиці по інформацію, як організувати святкування свого дня народження). Для реалізації цієї моделі добре залучити волонтерів, проте така робота потребує від виконавця значних часових та емоційних затрат, тому необхідно чітко визначати мету й завдання застосування моделі, цінності, якими має керуватися особа, що займається такою роботою, а також регулярно надавати їй інформаційну та супервізійну підтрим-ку [21].

Індивідуальна підтримка залежить від того, де перебуває дитина-сирота. Вона виходить з оцінювання соціальним працівником або командою фахівців потреб конкретної дитини, надання підтримки та відстеження змін.

Ще одна форма роботи - «дозвілля вихідного дня» полягає у формуванні уявлень дітей про пізнавальні об'єкти, які існують за межами інтернату, шляхом організації тематичних прогулянок, екскурсій, розваг. Цю діяльність можна здійснювати силами залучених волонтерів під керівництвом соціальних працівників [22].

Серед інших форм роботи можна назвати: телефон довіри, оформлення дитини до прийомної сім'ї, оформлення до дитячого будинку сімейного типу.

Моделі роботи з дітьми-сиротами старшого шкільного віку, передовсім тими, що перебувають у державних закладах:

- практичні заняття з вирішення побутових проблем, ведення домашнього господарства;

- оформлення у прийомні сім'ї на тимчасове перебування;

Зупинімося детальніше на таких формах роботи, як тренінг та соціальний супровід.

Тренінгова робота має на меті здійснення впливу на поліпшення практичних навичок, пов'язаних з життям старшокласників за межами інтернату. Вона може включати такі етапи:

- інформаційно-мотиваційну зустріч із старшокласниками та відповідальними працівниками (ознайомлення з програмою, заохочення, формування групи);

- первинне попереднє оцінювання потреб у набутті знань та навичок, визначення рівня компетентності (анкетування);

- первинне індивідуальне інформаційно-мотиваційне консультування (надання інформації про форми роботи, з'ясування психологічного стану, зокрема можливих переживань щодо участі у тренінгах, визначення соціальних проблем, пов'язаних з тематикою тренінгів, з'ясування побажань щодо тренінгів;

- повторне індивідуальне консультування (обговорення проблем, які виникають під час тренінгів, та власних здобутків);

- кінцеве оцінювання впливу програми на підвищення рівня компетентності старшокласників (фокус-група, опитування старшокласників та працівників школи-інтер-нату) [23].

По завершенні програми варто забезпечити старшокласників інформаційними посібниками, які містять витяги з тренінгових занять, та проінформувати їх про можливості отримання підтримки по вибутті з інтернатного закладу.

За Законом України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» соціальний супровід - це «робота, спрямована на здійснення соціальних опіки, допомоги та патронажу соціально незахищених категорій дітей та молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу» [24].

Соціальні працівники, вдаючись до такої форми роботи, можуть виконувати різні ролі, а саме:

- брокерів соціальних послуг (створення інформаційного банку даних про фактичні й потенційні можливості різноманітних державних та недержавних установ, соціальних служб; визначення потреб випускника інтернату і надання йому допомоги у пошуку необхідних сервісних служб; забезпечення контактів випускника з різними підрозділами системи надання соціальних послуг);

- керуючих справами клієнта (складання плану посередницьких послуг; створення та підтримка зв'язків між випускником та системою соціальних послуг; контроль за якістю і своєчасністю надання послуг випускнику);

- захисників прав та інтересів (зацікавлене посередництво від імені клієнта чи групи під час відстоювання їхніх прав на одержання послуг, ресурсів, допомоги у відповідних державних або інших установах).

Однак слід зауважити, що модель індивідуального супроводу є для України порівняно новою. У кращому разі функції представлення та захисту інтересів вихованців інтернатних закладів виконують працівники цих закладів.

Що стосується методів роботи з дітьми вулиці (безпритульними дітьми), то вони залежать від того, який підхід застосовують: авторитарний, що передбачає негайне й примусове вилучення дітей з вулиці, чи ліберальний, у рамках якого можливе надання широкого спектра різних видів допомоги безпосередньо в умовах вулиці, як-от:

- забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

- створення банків одягу і взуття, забезпечення безпритульних дітей необхідним одягом;

- надання медичної допомоги стаціонарними та мобільними (виїзними) амбулаторіями;

- проведення виховних бесід, спрямованих на підвищення мотивації до соціально прийнятної поведінки;

- надання моральної та психологічної допомоги;

- проведення просвітницької роботи, зокрема інформування щодо ризику різних захворювань та засобів їх профілактики, щодо прав дитини та організацій, які можуть надати допомогу дитині;

- створення, кризових та реабілітаційних центрів, центрів денного перебування, де дитина могла б харчуватися, отримувати медичну допомогу, навчатися тощо [25-27].

Усі запропоновані моделі мають поєднуватися задля досягнення визначеної мети та виконуватися фахівцями на основі мультидисциплінарного підходу.

Індивідуальна робота з клієнтом передбачає процес безперервної підтримки з використанням прямих методів впливу: індивідуального консультування, роботи з сім'єю, групової роботи. Безперервна підтримка здійснюється шляхом навичок емпатії та супроводжується співчуттям клієнту; дослідженням реакцій, які породжує становище, в якому він перебуває; допомогою клієнту тримати зв'язок з реальністю шляхом,розвитку стратегій контролю над симптомами.

Практика соціальної роботи з людьми, що страждають на психічні розлади, зосереджується на двох аспектах:

1) прямому впливі: індивідуальне консультування, робота з сім'єю, групова робота, використання груп людей зі схожими проблемами;

2) процесі безперервної підтримки, яка включає: інтерес і турботу; емпатійне слухання; прийняття клієнта таким, який він є; роботу з неушкодженою частиною особистості; реалістичне заспокоювання, реалістичні очікування; наснаження і допомогу клієнтам у використанні ресурсів соціальних служб.

Дерек Тілбарі представив своє бачення здійснення прямого впливу та підтримки у вигляді кількох робочих аксіом, які можна розглядати як напрямки роботи та пояснення причин втручання соціальних працівників.

По-перше, щоб працювати ефективно, соціальні працівники мають співчувати реальності клієнта і реакціям, які вона породжує, а також досліджувати реальність клієнта (це перша аксіома).

Клієнти з психічними розладами до певної міри втрачають контакт із зовнішньою реальністю, тоді як їх внутрішня реальність виходить на перший план. Багато людей, що пережили психоз, описали власний досвід, що дало змогу краще розуміти стан психічно хворих, який зазвичай ускладнюється через відсутність розуміння та підтримки.

Так, приміром, депресія є глибоко проникною і руйнує здатність функціонувати в різних сферах життя. Крім того, вона супроводжується також відчуттям швидкої загибелі, що пояснює постійний ризик суїциду. Тоді як повний хаос гострого епізоду шизофренії супроводжується візуальними галюцинаціями, що втілюють у собі найбільш проникливі й таємні жахи, і це може призвести до безладної активності або повної нерухомості; люди з параноїдальними галюцинаціями почуваються постійно переслідуваними. Вони не можуть бути впевненими ні в кому: навіть близьких людей підозрюють у намірах отруїти їжу або відкрити газ, коли вони сплять. Слухові галюцинації сприймаються як безперервна розмова безтілесних людей, що супроводжується відчуттям того, що всі навколо можуть чути, про що думає людина. Можливо, єдиним винятком за своїм емоційним забарвленням серед психозів є манія, яка характеризується як почуття цілковитого благополуччя. Зрозуміло, що клієнта не можна переконати в його хворобі, аж поки він фактично не падає від виснаження внаслідок шаленої, несамовитої активності й хронічного недосипання.

Для розуміння реальності клієнта найчастіше використовуються навички емпатії. Оскільки у своїй основі емпатія містить слухання і надання зворотного зв'язку, клієнту треба дати зрозуміти, що все, що він хотів сказати, соціальний працівник вислухав і зрозумів, проявивши здатність емоційно сприймати душевний стан клієнта. Емпатія допомагає встановити робочі стосунки з клієнтом. До того ж вона може мати терапевтичний ефект сама по собі, тому що створює клімат, в якому клієнт може почуватися захищеним, відчувати полегшення від своїх страждань.

Необхідно зауважити, що афекти людей, які страждають на психічні розлади, можуть бути надто негативними, і це викликає відповідну реакцію. І тоді соціальні працівники можуть краще зрозуміти, що відчуває клієнт, і обрати шлях допомоги, базуючись на щирому, а не на шаблонному співчутті. Намагання збагнути внутрішній стан клієнта допоможе пояснити його поведінку іншим людям, досягти толерантності у ставленні до нього, зняти напруження (наприклад, у стосунках клієнта з родичами) і визначити, які ресурси використовувати [17].

По-друге, соціальні працівники повинні допомогти клієнту тримати зв'язок з реальністю (це ще одна аксіома).

Вживання ліків допомагає клієнту посилити контроль над симптоматикою та обмежити прояви психозу. Однак ресурси клієнта потребують допомоги, супроводження для зберігання процесу відновлення його соціального функціонування. Йдеться про розвиток стратегій для контролю над симптомами. Найкращий спосіб допомогти клієнту -навчити його ефективніше керувати своїми симптомами. Чимало клієнтів можуть розвинути стратегії самі й потребують небагато від соціальних працівників - лише звичайного розуміння, підтримки, наснаження. Часто клієнти можуть самі розпізнати, коли в них починається епізод прояву хвороби, щоб самостійно вирішити, коли настав час звернутися до ліків. Вони можуть експериментувати з різними стратегіями, щоб побачити, які саме є найбільш ефективними для них. Наприклад, під час розвитку стратегій боротьби зі слуховими галюцинаціями соціальні працівники допомагають клієнту прийняти існування голосів, працювати над визначенням рамок голосів, спробувати зрозуміти значення голосів, побудувати схему контакту з ними, яка фокусується на позитивному спрямуванні і визначає обмеження часу і простору для звертання уваги на них.

У такі моменти можуть також допомагати релаксація, відвернення уваги, фізичні вправи. Обмін інформацією може містити цінн

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: