Програма “Партнерство заради миру” та угоди “Берлін-плюс” як організаційні засади політики партнерства НАТО у Європі

У грудні 1991 року було започатковано Раду північноатлантичного співробітництва, членами якої стали країни НАТО та дев’ять країн Центральної та Східної Європи. До наступного року до неї приєдналися усі пострадянські країни. Ця рада повинна була стати форумом між НАТО та його східними партнерами.

У 1994 році була запущена програма “Партнерство заради миру”, яка стала головним інструментом кооперації між альянсом та його східними сусідами. Це була програма двохстороннього співробітництва між цими країнами та країнами блоку, яка дозволяла їм вибудовувати відносини у пріоритетних для них сферах.

Рамковий документ був підписаний на саміті у Брюсселі у січні 1994 року. Він складається з восьми пунктів. У ньому визначаються наступні цілі «Партнерства»:

- поглиблення політичних та військових зв’язків та сприяння посиленню безпеки в Євроатлантичній зоні; (п.1)

- збереження демократичного суспільства, захист та сприяння правам людини та основним свободам, справедливості та миру, забезпечення свободи від примусу та залякувань та дотримання принципів міжнародного права; (п.2)

- сприяння відкритості у формуванні та плануванні державної оборони та військового бюджету; (п.3)

- забезпечення демократичного контролю над збройними силами; (п.3)

- підтримка здатності та готовності взяти участь у операціях ООН та НБСЄ; (п.3)

- розвиток співпраці у військовій сфері з НАТО з метою спільного планування, військової підготовки та маневрів для посилення здатності брати участь у миротворчих та гуманітарних операціях, операціях пошуку та порятунку і т.д.; (п.3)

- розвиток збройних сил, які зможуть краще діяти разом зі збройними силами Північноатлантичного альянсу. (п.4)

Держави-учасниці «Партнерства» кожна будуть розвивати з НАТО окрему програму співпраці. Вони надають керівництву НАТО документи, у яких містяться заплановані ними заходи в рамках програми, а також ресурси, які вони можуть задіяти. НАТО пропонує загальну програму заходів та, у випадку необхідності, надає допомогу державам у формуванні та виконанні їхніх індивідуальних програм. Індивідуальні програми партнерства та співпраці розробляються та узгоджуються з НАТО та кожною країною-партнером. Програми розраховані на два роки і включають в себе низку видів діяльності (з 2010 року Список партнерства та співпраці включає 1600 таких видів), які кожна держава-учасниця обирає відповідно до своїх потреб.[9]

Держави самостійно фінансують свою участь у програмі, а також спільно фінансують маневри, у яких вони приймають участь. Вони можуть заснувати власне представництво при штаб-квартирі НАТО у Бельгії та направити постійного представника у Групу з питань координації партнерства для спільного планування в рамках партнерства. Передбачається обмін інформацією щодо розвитку відкритості у плануванні оборони та демократичного контролю над збройними силами.

У випадку загрози територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці одного з активних партнерів, НАТО проводитиме з ним відповідні консультації. [31]

У 1996 році ряд партнерів по програмі взяли участь у миротворчій операції в Боснії та Герцеговині.

У 1997 році на Мадридському саміті НАТО підвищився статус «Партнерства», а його учасники Польща, Угорщина та Чехія були запрошені стати учасниками альянсу. Була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору та створена Комісія Україна-НАТО.

У 1999 році деякі країни партнери розмістили миротворчі сили у Косово. На Вашингтонському саміті у квітні програма партнерства розширилася, а її практична роль посилилася через запровадження концепції оперативного потенціалу для покращення взаємодії сил альянсу та його партнерів у операціях під егідою НАТО, військово-політичної програми для участі партнерів у політичних консультаціях та прийнятті рішень, програми покращення військової підготовки та навчань для посилення оперативного потенціалу країн-партнерів.

У 2002 році на Празькому саміті запроваджено План дій партнерства проти тероризму, який сприяє розширенню обміну інформацією та досвідом у таких сферах як створення оборонних сил проти терористичних нападів та ліквідація їх наслідків, підготовка та навчання, безпека на кордонах.

У 2004 відбувається друге розширення НАТО за рахунок держав-партнерів: Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія та країни Балтії.

Протягом наступного десятиліття приймаються подальші рішення для покращення роботи партнерства: створюється План дій партнерства з розбудови оборонних інститутів (Стамбульський саміт, 2004), розглядається питання участі жінок у вирішенні конфліктів (Бухарестський саміт, 2008), переглядається військово-політична програма партнерства (Лісабонський саміт, 2010). У 2006 році Боснія та Герцеговина, Чорногорія і Сербія приєднуються до партнерства, а Мальта повертається до нього. У 2009 році ще дві держави-партнера – Албанія та Хорватія – стають членами НАТО. [30]

Учасниками партнерства наразі є двадцять дві країни – це колишні республіки СРСР, Югославії та європейські країни не-члени НАТО.

У січні 2014 року Програмі “Партнерство заради миру” виповнилося двадцять років. За цей період часу розроблено велику кількість планів та проведено ряд операцій, прийнято низку нових документів з метою підвищення обороноздатності членів партнерства та збереження миру. Для дванадцяти країн Центральної та Східної Європи і пострадянського простору програма партнерства стала шляхом до членства в альянсі. Інші країни продовжують співпрацювати з НАТО в рамках програми або ж поглиблюють співпрацю в рамках інших програм. Програма партнерства виконувала і продовжує виконувати роль основного зв’язку альянсу з країнами Східної Європи – одне з завдань, яке постало перед НАТО після розпаду СРСР. [18; 44]

Іншим питанням була взаємодія в самому альянсі між його атлантичною та європейською складовими. Через декілька років після розпаду Радянського Союзу Європейський Союз постав як консолідований гравець, і його члени мали платформу для спільних дій у різних сферах, в тому числі в сфері оборони.

Західноєвропейський Союз все ще існував з 1954 року, незважаючи на те, що його цілі і мета багато в чому збігалися з цілями НАТО, більш численної та потужної організації. Але на відміну від альянсу, колективна військова оборона союзників ЗЭС була обов’язковою для держав, що підписали Брюссельський пакт.

У 1992 році Рада ЗЄС прийняла так звані Петерсберзькі завдання – документ, який наразі визначає політику ЄС в сфері безпеки та оборони. Завдання включають список видів військової діяльності гуманітарного та миротворчого характеру, які ЄС (ЗЄС) уповноважений виконувати. Вони поділяються на три підгрупи: гуманітарні та рятувальні операції, миротворчі операції, антикризове управління та підтримання миру. [32]

На зустрічі міністрів держав НАТО у Берліні у 1996 році було вирішено задіяти ЗЄС у створенні Європейської політики безпеки та оборони[10] в рамках альянсу. Таке рішення було покликане з одного боку унезалежнити європейські держави-члени у прийнятті військових рішень, а з іншого – перекласти частину фінансового тягаря США від утримання військових баз у Європі ще з часів холодної війни. [27]

На Амстердамському саміті Європейської ради у 1997 році Петерсберзька декларація була інкорпорована в Маастрихтський договір, ставши змістовною частиною Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. При цьому завдання стали спільними для ЄС та ЗЄС, але вже починаючи з 1999 року структури та функції останнього почали переміщатися до Європейського Союзу в рамках його спільної безпекової та оборонної політики. Традиційне небажання підкорити ці сфери союзу, створеному насамперед для вирішення економічних питань, завершилося з появою Декларації Сен-Мало, проголошеної Ж.Шираком та Т.Блером. У ній пропонувалося якнайшвидше виконати Амстердамський договір з тим, щоб наділити ЄС здатністю діяти автономно, маючи реальні збройні сили, повноваження приймати рішення щодо їх використання та готовність застосувати їх для припинення міжнародних криз. [26, п.2]

У червні 1999 року на Кельнській сесії Європейська рада прийняла рішення про включення ЗЄС в Європейський союз, та згодом припинення його функцій як окремої міжнародної організації. Х.Солана, Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки, був призначений Генеральним секретарем ЗЄС, що дозволило йому здійснити злиття організацій. Таким чином, основні інституції ЗЄС – Інститут ЗЄС досліджень безпеки та Супутниковий центр ЗЄС – стали однойменними агенціями ЄС. Європейський парламент перебрав на себе функції парламентської асамблеї ЗЄС.

У тому ж році були започатковані так звані Хельсінські цілі (Helsinki Headline Goal) – план виконання Петерсберзьких завдань. Створювався каталог військових сил держав-членів, які могли б бути задіяні у операціях (що створило помилкове враження про появу європейської армії у пресі). Метою перших цілей було створення Європейських сил швидкого реагування. Але засновані у 2001 році для виконання Плану дій європейських можливостей групи експертів постановили, що це завдання не є легкодосяжним. Однак, роки, що пройшли з тих пір не були використані марно, і згодом ЄС поставив собі нові цілі – комплексний підхід до вирішення міжнародних криз.

У світлі такої активної діяльності з боку європейської «колони» Північноатлантичного альянсу, роль останнього стала дещо невизначеною. У відповідь на декларацію Сен-Мало держсекретар США М.Олбрайт проголосила принципи співпраці НАТО та ЄС як їх бачать Штати:

- не повторювати те, що вже успішно виконано в рамках НАТО;

- не від’єднуватися від США і НАТО;

- не дискримінувати у безпековому сенсі держави-члени НАТО, які не є членами ЄС. [33, с.10-12]

Ще більшої актуальності питання трансатлантичної співпраці набуло після терористичних атак 11 вересня.

У 2002 році була проголошена спільна декларація НАТО та ЄС, шість принципів якої пізніше лягли в основу угод “Берлін-плюс”. Самі угоди були підписані 17 березня 2003 року Х.Соланою та Генеральним секретарем НАТО Дж.Робертсоном.

Їхній зміст полягає у наступному:

1) укладається Угода безпеки між НАТО та ЄС, за якою відбувається взаємний обмін секретною інформацією;

2) гарантується доступ до можливостей стратегічного планування та інших ресурсів НАТО при антикризових операціях під егідою ЄС;

3) передбачається подальша адаптація системи НАТО, щоб спростити ЄС доступ до таких ресурсів;

4) відбувається моніторинг, повернення і відкликання засобів НАТО;

5) погоджуються умови консультацій з Головнокомандувачем сил НАТО в Європі;

6) відбуваються консультації в контексті використання Європейським Союзом можливостей та ресурсів НАТО при проведенні антикризових операцій.

Тобто угоди дозволяють ЄС задіювати ресурси НАТО у проведенні військових операцій, у яких сам НАТО участі не бере. Такий тип відносин військових сил двох організацій описують як «віддільні, але не окремі». ЄС здобув право діяти військовим чином у разі, якщо НАТО проголосує проти цього, використовуючи при цьому базу НАТО. Альянс зберігає за собою право утриматися від участі у військових операціях, які може проводити ЄС (право першого вибору). [39; 40]

До сьогоднішнього дня ЄС провів дві операції за допомогою НАТО. Перша – «Конкордія» – була проведена у 2003 році у Македонії. Операція «Алтея» у Боснії та Герцеговині мала на меті забезпечення виконання Дейтонських угод та збереження миру і була розпочата після рішення НАТО вивести свій контингент до кінця 2004 року.

До Лісабонського договору ЄС перейшло останнє суттєве питання Брюссельського пакту – положення про безпеку та оборону. У 2009 договір вступив у силу, а наступного року Велика Британія та Німеччина оголосили про намір вийти з ЗЄС. У тому ж році було прийняте рішення про ліквідацію організації. 30 червня 2011 Західноєвропейський союз припинив існування.

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: