Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Значення, сутнісна характеристика та види цін на продукцію підприємства.





За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя на­селення, є ціна. В умовах переходу економіки України до ринкових відносин ціна як економічний елемент у системі ринкового механізму набуває все більшого значення.

У загальному виразі ціна – це кількість грошей, за яку продавець бажає продати товар, а покупець – купити його.

Процес встановлення і розробки ціни називається ціноутворенням. Ринкове ціноутворення базується на загальних об’єктивних і суб’єктивних законах, що діють у суспільстві. Головними з них є закони вартості, попиту і пропозиції, товарно-грошового обігу, корисності благ.

Правильно встановлена ціна в умовах ринку забезпечує:

1. Збільшення номенклатури продукції та підвищення її якості.

2. Визначення ефективної структури виробництва та повсякденних

методів роботи.

3. Сегментацію ринку та формування взаємовигідних відносин зі

споживачами продукції.

4. Економічну стійкість у конкурентній боротьбі на ринку.

5. Фінансову стабільність підприємства та її здатність іти на фінансовий

ризик.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують чотири основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу, стимулюючу та балансуючу.

Об­ліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво ок­ремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

Розпо­дільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання та населення.

Балансуюча функція ціни виявляється в тому, що за допомо­гою цін здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, досягається рівновага між попитом і пропозицією. Вище вже за­значалось, що попит і пропозиція вирівнюють ціну. Але на цей процес можна подивитись і з іншого боку – ціна є інструментом забезпечення рівноваги між попитом і пропозицією. Відомо, що між ринковою ціною та кількістю товарів, яка пропонується для продажу, існує обернена залежність. Так, зі збільшенням ціни кількість придбаних товарів зменшується, а при зниженні ціни обсяг продажу зростає. Навпаки, пропозиція характеризується прямою залежністю між ціною та кількістю запропонованих до продажу товарів. Зі збільшенням ціни обсяг зростає, а зі зменшенням – падає. Таким чином, ціна, стимулюючи виробництво при дефіциті продукції і стримуючи його при надлишку товарів, забезпечує динамічний баланс між попитом і пропозицією.



У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками.

Всю систему цін слід поділити на ціни внутрішнього та світового ринків. Різниця між такими цінами досить суттєва. Якщо в основі світових цін лежить інтернаціональна вартість, то ціни внутрішнього ринку спира­ються на величину національної вартості товарів. Остання зале­жить від трьох чинників: рівня продуктивності праці в країні, структури національного виробництва і рівня інфляції.

Внутрішні ціни можна класифікувати за рядом ознак: рівнем свободи, сферою обігу, стадіями товаропросування, територіаль­ним поширенням, видами франко та ін.

Залежно від рівня свободи (лібералізації) розрізняють фіксовані, регульовані та вільні ціни. Фіксовані -- це ціни, які встановлюються державою через систему органів влади та управління (наприклад, управліннями цінової політики обласних державних адміністрації). Та­кі ціни встановлюються шляхом введення державних прейскуран­тів, тобто офіційних збірників цін і тарифів на товари та послу­ги, що затверджуються відповідними державними органами. Фік­совані ціни встановлюються на окремі види продукції базових галузей (вугілля, електроенергія) та на деякі найважливіші товари та послуги, які мають важливе значення для життєзабезпечення населення (квартирна плата, сітьовий газ, тарифи на міський елек­тротранспорт). Такі ціни, як правило, вводяться на невизначений термін і можуть бути скасовані тільки спеціальним розпоря­дженням.

До регульованих належать ціни, межі змін яких прямо встанов­лює держава, або опосередкованими методами робить невигід­ним для продавця їхнє надмірне зростання. Такі ціни встановлю­ються на продукцію монопольних підприємств або у випадках, коли необхідно тимчасово стримати зростання цін на дефіцит­ні товари. Виходячи з політики у сфері цін, держава визначає перелік товарів та послуг, на які встановлюються регульовані ціни.

Вільні ціни визначаються підприємствами самостійно з ураху­ванням своїх витрат і співвідношення попиту та пропозиції. Вони можуть збільшуватись або зменшуватись будь-коли і в будь-яких межах, як того потребує ринок. Різновидом вільних цін є договір­ні ціни, які формуються на підставі домовленості між покупцем і продавцем. Вони закріплюються в договорах на постачання про­дукції, як правило, великими партіями і є незмінними на термін дії угоди.

Залежно від сфери обігу або галузевої форми продукції розріз­няють:

- оптові ціни на продукцію промисловості;

- закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію;

- ціни на продукцію будівництва;

- тарифи на транспорті та у сфері послуг;

- роздрібні ціни.

За оптовими цінами продукція здійснює обіг між промисло­вими підприємствами, або між ними і підприємствами, фірмами та організаціями інших галузей (транспорт, сільське господар­ство, торгівля) незалежно від форм власності, при цьому продук­ція продається і купується великими (оптовими) партіями.

Закупівельні ціни – це ціни, за якими сільськогосподарська продукція великими партіями реалізується державними, коопера­тивними та фермерськими господарствами для подальшої пере­робки.

Ціна на продукцію будівництва, як правило, виступає у формі кошторисної вартості, тобто ціни будівництва (будівельно-мон­тажних робіт) конкретного об’єкта. Крім того, у цій сфері діють ціни, які визначають середню кошторисну вартість одиниці буді­вельних робіт (1 кв. м загальної площі, 1 куб. м кладки цегли тощо).

Тарифами називаються ціни на послуги вантажного і паса­жирського транспорту, а також на послуги, що надаються насе­ленню підприємствами побутових та комунальних служб. До остан­ніх належать тарифи на послуги перукарень, хімчисток, прокату, з пошиття та ремонту одягу, а також плата за квартиру, телефон, водопостачання та ін.

Роздрібними називаються ціни, за якими споживчі товари че­рез роздрібну торговельну мережу реалізуються населенню. Вони є цінами кінцевої реалізації товарів.

За стадіями товаропросування продукції ціни можна поділити на два види: ціну підприємства та ціну реалізації. На підставі ці­ни підприємства виробники визначають вартісні результати своєї безпосередньої роботи. Основна функція такої ціни – це від­шкодування витрат та отримання певного прибутку.

Різновидом оптової ціни підприємства є трансфертна ціна. Вона застосовується всередині підприємства при здійсненні опе­рацій між його підрозділами. Трансфертні ціни можуть встанов­люватись як на сировину, напівфабрикати, готові вироби, так і на послуги (роботи), зокрема управлінського характеру.

Ціна реалізації — це ціна, за якою продукція надходить до по­купців. Така ціна, крім витрат та прибутку, містить у собі товарні податки та надбавки. Ціна реалізації, за якою продукція надхо­дить до виробничого споживача (крім населення), називається відпускною.

Залежно від територіального поширення ціни поділяються на загальнодержавні, місцеві та зональні.

Загальнодержавні — це ціни, які встановлюються однаковими на всій території країни і можуть бути змінені тільки спеціальни­ми постановами уряду. Таких цін небагато і до них, зокрема, на­лежать квартирна плата за один квадратний метр загальної площі; тарифи на електроенергію, що відпускається населенню на комунально-побутові потреби; тарифи на послуги поштово-теле­графного зв'язку та деякі інші.

До місцевих належать ціни, встановлення яких входить до компетенції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних та міських рад. Такі ціни встановлюються з урахуванням ви­трат виробництва і реалізації у відповідному регіоні (області, місті) і є єдиними на його території. До них, зокрема, відносять ціни на окремі види хлібобулочних виробів, тарифи для населення на послуги з постачання води і теплової енергії, тарифи на переве­зення пасажирів та вартість проїзних квитків у міському електро­транспорті тощо.

Особливим різновидом територіальних цін є зональні ціни, які можна поділити на два види. До першого належать ціни, що встановлюються на деякі види продукції добувних галузей про­мисловості (наприклад, вугільної), їхнє застосування зумовлене значною диференціацією витрат на виробництво аналогічної про­дукції в окремих регіонах, яка, у свою чергу, викликана різними природними умовами її добування. Другий вид охоплює єдині ціни, за якими постачальник реалізує продукцію всім спожива­чам певної території (географічної зони). До ціни конкретної зо­ни транспортні витрати включаються за усередненою ставкою, але для кожної зони такі ціни є різними.

Залежно від частки витрат на доставку продукції (навантажу­вально-розвантажувальні роботи, транспортні, страхування), які включаються до ціни, вони поділяються за різними видами франко. Термін «франко» (від італійського fгапсо) буквально означає «віль­ний», а стосовно комерційної діяльності трактується як «вільний від оплати». Тому той чи інший вид франко, наданий ціні, вказує, до якого пункту на шляху просування товару до споживача транспорт­ні витрати несе постачальник. Ці витрати щодо просування товару, до вказаного місця входять до складу ціни і будуть компенсовані постачальнику покупцем після оплати вартості придбаної продукції.

Франкування цін широко використовується як у внутрішній, так і в міжнародній торгівлі. Урахування транспортного чинника в зовнішньоторговельних цінах закріплено певними міжнарод­ними правилами, які будуть розглянуті в розділі 5. У практиці вітчизняного ціноутворення найбільшого поширення франкування цін набуло на залізничному транспорті. У цій галузі діють такі види франко: «франко – склад постачальника», «франко – стан­ція відправлення», «франко – вагон станція відправлення», «фран­ко – вагон станція призначення», «франко – станція призна­чення» і «франко – склад споживача». Так, якщо виробник реа­лізує свою продукцію безпосередньо зі складу, то надана їй ціна «франко — склад постачальника» означає, що всі витрати на до­ставку продукції бере на себе покупець. Ціна «франко – станція відправлення» свідчить, що витрати на доставку продукції до станції відправлення несе постачальник, а за умови сплати ним і вартості завантаження цієї продукції у вагони, ціна буде називатися «франко – вагон станція відправлення». При ціні «франко – станція призначення» продавець бере на себе також витрати зі спла­ти транспортного тарифу. Якщо застосовується ціна «франко – склад споживача», то всі витрати на транспортування і наванта­жувально-розвантажувальні роботи до самого складу покупця не­се постачальник.

Залежно від інших видів транспортних засобів, що використо­вуються для перевезення продукції, застосовуються різновиди франко: на морському транспорті – «франко – порт», на річко­вому – «франко – пристань», на автомобільному – «франко – кар'єр» та ін.

Уся сукупність чинників, що так чи так впливає на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи:

загальні та специфічні.

Загальними чинниками, що визначають ціни на товари (продук­цію, послуги), переважно є:

- гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту, і навпаки;

- високі технічні параметри та низька вартість експлуа­тації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;

- орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенцій­них покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впли­вають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслугову­вання, ціна;

- можливість надати готовому виробу більшої привабли­вості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з по­казниками якості товару, є привабливішими для потенційних по­купців.

Об'єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на ос­новні види продукції виробничо-технічного призначення (сирови­ну, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування), їх варто розглянути детальніше.

Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її викори­стання чи транспортування або приводить її у відповідність із чин­ними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу.

Основні матеріали, як правило, купують відповідно до спе­цифікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чин­ником ціноутворення на основні матеріали.

Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприє­мствах майже однакові функції і у зв'язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існу­ючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.

У зв'язку з природним прагненням покупців максимально об­межити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні зви­чайно купують безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки (типороз­міри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за вигідною для них ціною.

У цінах на основне устаткування враховується його універ­сальність або навпаки – спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основ­ного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаю­чи продаж на виплат та лізинг. Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання об­сягів виробництва і збуту такого устаткування з'являється мож­ливість дальшого зниження ціни.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.