Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Визначення історії медицини як предмету.





Визначення історії медицини як предмету.

 

Історія медицини (IМ) – джерело медичних знань, “сховище” славних традицій, які створюються та передаються із покоління в покоління. Як наука і предмет викладання вона відіграє велику роль у системі підготовки лікаря та медичних сестер: вихованні в нього почуття патріотизму, національної гідності, історико-діалектичного мислення, попередженні помилок минулого, формуванні прогресивного наукового світогляду та активної соціально-політичної позиції, підвищенні рівня загальної і професійної культури, моральності, біоетичних принципів, поглибленні спеціальних медичних знань. Для інтерпретування розвитку медицини в історичній ретроспективі, трактування основних історико-медичних подій особливе значення має знайомство з історичним методом, який є основним при проведенні історико-медичного дослідження та обов’язковим спеціальним у групі методів сучасних медичних досліджень, а також розуміння необхідності при вивченні ІМ акцентувати увагу на залежність рівня і характеру світової, вітчизняної та регіональної медицини, системи охорони здоров’я (ОЗ), суспільного здоров’я від соціально-політичних і матеріальних умов, світогляду, рівня розвитку культури і науки конкретних історичних періодів.

Історія медицини: наука та предмет викладання.ІМ – це наука, яка вивчає розвиток медичної діяльності, та медичних знань у зв’язку з розвитком і зміною суспільно економічних формацій, у нерозривному зв’язку із загальною історією культури народів. При розкритті питання – ІМ як наука – треба охарактеризувати теоретичні основи IМ, об’єкти та методи їх дослідження(історичний, експериментальний, графічних зображень, інтерв’ювання та ін.), суб’єкти дослідження, матеріально-технічну наукову базу. ІМ – наука про виникнення, розвиток і сучасний стан медицини, яка спроможна прогнозувати майбутнє. Вона складається з двох частин: загальної та спеціальної ІМ. Загальні питання історичного розвитку медицини, виявлення характерних особливостей, закономірностей цього розвитку, головних проблем, складають предмет загальної ІМ, яка вивчається в окремому курсі на кафедрах соціально-медичного профілю. Спеціальні питання історії окремих медичних дисциплін, історико-медичні відомості, які належать до окремих галузей медицини, вивчаються у відповідних курсах: анатомії та фізіології, терапії та хірургії, очних хвороб, невропатології та ін.



 

 

Джерела вивчення медицини та лікознавства.

Джерела вивчення історії медицини можна розподілити по таких групах.

 

1. Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

 

2. Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

 

3. Етнографічні джерела. Це — явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування).

 

4. Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

 

5. Фото- та кінодокументи.

 

6. Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.

 

 

Загальновизнаною є така періодизація історії медицини, яка співпадає із загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

 

1. Медицина первісних часів. Обіймає період орієнтовно від трьох мільйонів до п’яти тисяч років до нашої ери.

 

2. Медицина стародавнього світу. Обіймає період від п’яти тисяч років до нашої ери до V століття нашої ери, коли впала Римська імперія.

 

3. Медицина доби середньовіччя (V–XVII ст.).

 

4. Медицина XVIII сторіччя.

 

5. Медицина XIX сторіччя.

 

6. Медицина XX сторіччя.

 

Кожен з цих періодів поділяється на підперіоди, наприклад, доба середньовіччя — на раннє (V–X ст.), середнє середньовіччя (XI–XV ст.), епоху Відродження (XVI–XVII ст.).

 

Історія застосування лікарських засобів є такою ж стародавньою, як і історія людства. Джерелами лікарських засобів для первісної людини були рослини, мінерали і харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад тих лікарських засобів. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави вважати, що неандертальці мали деякі медичні навички. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.

Історики вважають, що в цей період у зв'язку із зародженням нових культур з'явилися перші ворожбити й чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну галузь. Стародавні медики залишили нащадкам чимало рукописних праць, що тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Цілителями стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описано лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження.

Чималі знання про лікарські засоби були накопичені у Стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його у 1873 р. під час розкопок у Фівах. Цей папірус датовано приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи лікування хворих, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки лікарської, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха - рицини та ін.). З речовин рослинного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин - сірку, селітру, сполуки стибію (сурми), натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного походження - молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу і риб'ячу жовч, мед.

Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфісу. На 21 сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів.

Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Стародавньої Індії є Аюрведа («Знання життя», «Наука життя») - додаток до священних книг індусів - вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарі Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, ймовірно, в IX - III ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано велику кількість захворювань і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тести-кули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, арсен -миш'як, стибій - сурма).

 

 

Основи вчення Гіпократа.

 

На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і нездоров’я в природних умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими силами організму і шкідливими природними причинами — розміщенням ґрунтових вод, станом повітря, кліматом, станом харчування, способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе підвищення цілющих властивостей організму. Для збереження здоров’я слід було користуватись правилом: подібне подібним (simplicia simpliciis).

 

Великого значення надавалось гігієнічним заходам — індивідуальним і громадським. Культивувався дух мудреця в тілі атлета. До нас дійшли довершені скульптури давньогрецьких дискоболів, списометальників, бігунів. В містах створюються системи водопостачання та видалення нечистот. У відтворенні людності, з одного боку, висувається ідея (Платон, 427–347 до н.е.) про підбір шлюбних пар із заохоченням до розмноження сильних і здорових, з іншого, допускається полігамія.

 

До наших днів дійшов «Кодекс Гіппократа», який складається із 15 книг з внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: санґвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе — дискразію.

 

Здобутки Гіпократа.

 

Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.

 

Гіппократ вважав, що лікар повинен володіти методами обстеження хворого, розглядати людський організм в нерозривному зв’язку з природою, розуміти, що хвороба є результатом зміни матеріального субстрату людини, а діагностика, лікування та прогноз мають індивідуальне вираження через постійне спостереження за хворим.

 

Терапія захворювань ґрунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати протилежним (сontraria contrariis) — переповнення спорожненням, працю відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати засоби, які б підсилювали цілющі сили природи — Vis medicatrix naturae.

 

Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому — Primum non nocere.

 

Являють великий історичний інтерес афоризми Гіппократа, наведемо деякі з них:

 

1. «Безпричинна втома віщує хворобу».

 

2. «Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі — хороша ознака, протилежне — погана».

 

3. «Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими».

 

Гіпократ проводив також хірургічні втручання, лікував травматологічних хворих.

 

 

Епідемії в середні віки.

 

Епідемії безпосередньобули пов'язані з голодом, із вживанням скверною їжі. Сприяло безперешкодномупоширенню епідемій і тодішній стан міст, що не мали канав і мостових,де будинки були не більше, ніж протікають нетрями, а вулиці - клоаками. У Парижі,в В«найпрекраснішому з містВ», городяни ховали небіжчиків на рівнині Шампо: цвинтарне було обгороджене, перехожі перетинали його у всіх напрямках, і на ньому ж влаштовувалисябазари. У дощову пору місце упокоєння ставало Смердящей болотом. Лише в1187 король Пилип Август оточив його кам'яною стіною, та й то більше з повагидо мертвих, ніж заради суспільного здоров'я. двома роками раніше король зваживсяна спробу мощення доріг, але лише великих, провідних до міських воріт. Іншеж залишалося трясовиною, благодатним грунтом для поширення епідемій. [7]

Найбільшу небезпекупредставляли масові епідемічні захворювання. Перш за все, це епідемії В«гарячкиВ»,яку як нині вважається, викликало вживання у їжу зерна, зіпсованого грибкомріжків - ця хвороба з'явилася в країні в Європі в кінці X ст. Уявлення про цюстрашної хвороби може дати В«ХронікаВ» Сігеберта Жамблузского, в якій говорилося,що В«1090 був роком епідемії, особливо в Західній Лотарингії. Багато гнилі заживопід дією В«священного вогнюВ», який пожирав їх нутро, а спалені члени ставаличорними як вугілля. Люди вмирали жалюгідною смертю, а ті, кого вона пощадила, були приреченіна ще більш жалюгідне життя з ампутованими руками і ногами В», від яких виходилосморід В». [8]

Саме гарячковахвороба лежала в основі появи особливого культу, який привів до основи новогочернечого ордену і до появи, тим самим, нового типу орденів -госпітальєрів. Рух відлюдництва XI в. ввело шанування св.Антонія. Відлюдники Дофіне (область Франції) заявили в 1070г., Що вони нібито отримализ Константинополя мощі святого. У Дофіне в цей час лютувала лихоманка. Виниклопереконання, що мощі святого можуть її вилікувати, і В«священний вогоньВ» був названий В«АнтоноваВ».Абатство, в якому зберігалися мощі, стало називатися Сент - Антуан - ан -Вьеннуа, а його філіали були навіть в Угорщині і Святій землі.

Антоніти (абоАнтоніни) приймали в своїх абатствах-госпіталях хворих, а госпіталь в Сент -Антуан - ан - Вьеннуа отримав назву госпіталю В«калікВ». Легендарним засновникомордена став проповідник Фульк з Нейі, що прославився своїми гнівними викриттямилихварів, що скуповують продовольство в голодний час. Примітно також, щонайбільш фанатичними учасниками першого хрестового походу 1096 від епідеміїВ«Священного вогнюВ» - Німеччини, рейнських областей і східної Франції.

Звичайно ж тутслід враховувати і методи лікування хворих. У гарячці бачили В«священний вогоньВ» (ignis sacer, ignis infernalis), кару згори. Снідати жаромхворих пользовали завжди одними й тими ж засобами: хресними ходами, молебнями,проповідями в церквах, молитвами, зверненими до святих цілителів і т.п.

На рубежі XI - XII ст. епідемія лихоманки поступовозійшла нанівець, що було пов'язано з досягненнями аграрної революції, зокрема -із збільшенням періоду продовольчого передбачення і зниженням небезпеки вживанняв їжу сурогатів і отруйних трав і коріння. Крім того, з 1150 по 1300 рр..відбувалося потепління клімату, що сприяло розвитку сільського господарства.

Однак на змінугарячковому хвороби прийшла не менш страшна епідемія іншої хвороби - прокази (аболепри), причиною появи якої в Європі вважається почалося в результаті хрестовихпоходів спілкування з вогнищами інфекції на Сході.

Наслідком поширенняпрокази стала поява спеціальних ізоляторів для хворих - лепрозоріїв, організованихспеціально заснованим католицькою церквою для піклування прокажених орденом св.Лазаря (звідси - лазарети). Всього в Західній Європі в XIII в. нараховувалося не менше19 тис. лепрозоріїв для хворих на проказу. [9]

Ставлення до калікам,прокаженим, взагалі до потерпілих від усіляких хвороб людям виявлялося вкрайнеоднозначним, двоїстим, що включав найрізноманітніші почуття - від жаху дозамилування. Християнський світ раннього та класичного середньовіччя не був особливомилосердний і чоловіколюбний.

Середньовічнесуспільство потребувало цих людях: В«їх придушували, оскільки вони становили небезпеку,але одночасно не випускали з поля зору; навіть у проявляти турботу відчувалосяусвідомлене прагнення містично перенести на них все те зло, від якого суспільствомарно намагалося позбутися. Лепрозорії влаштовувалися хоча і за межами міськоїстіни, але недалеко від неї В». [10]

Таким чином,до цих знедоленим суспільство відчувало ті ж почуття, що й до Христа - потягі страх. Не випадково Франциск Ассизький, що побажав жити, як Христос, змішавсяз натовпом прокажених, щоб перетворитися, як він сам себе називав, в В«скоморохаГоспода В».

У середині XIV в. в Європу прийшла щебільш страшна епідемічна хвороба, яка поставила західний світ на грань життя ісмерті, - чума. Епідемія 1348 р., наприклад, за різними оцінками, забрала життя від чвертідо третини населення (близько 50 млн. чоловік). Європа обезлюділа, припинилися війни,так як нікому стало воювати. У великих європейських містах (Відень, Прага, Лондон,Париж, Марсель, Амстердам і ін) вимерло тоді від половини до 90 відсотків населення. [11]

Епідеміїчуми, періодично повторюється впродовж півтора століть (аж до початкуXVI в.) Стимулювали галюцинуєпроцесії. Навіть ведучи напівголодну життя, люди були схильні до блуканнямрозуму: галюцинацій, видінь. Їм могли з'явитися диявол, ангели, святі і сам Бог.В літературі і живопису міцно закріпився сюжет В«бенкет під час чумиВ» - суспільство вперіод великих і жорстоких потрясінь.

Епідемії чумипоклали також початок становленню санітарного законодавства та міської санітарії.У зв'язку з завданням попередження епідемій проводилися деякі общесанітарние заходи- Видалення падали і нечистот, забезпечення міст доброякісною водою.

 

Визначення історії медицини як предмету.

 

Історія медицини (IМ) – джерело медичних знань, “сховище” славних традицій, які створюються та передаються із покоління в покоління. Як наука і предмет викладання вона відіграє велику роль у системі підготовки лікаря та медичних сестер: вихованні в нього почуття патріотизму, національної гідності, історико-діалектичного мислення, попередженні помилок минулого, формуванні прогресивного наукового світогляду та активної соціально-політичної позиції, підвищенні рівня загальної і професійної культури, моральності, біоетичних принципів, поглибленні спеціальних медичних знань. Для інтерпретування розвитку медицини в історичній ретроспективі, трактування основних історико-медичних подій особливе значення має знайомство з історичним методом, який є основним при проведенні історико-медичного дослідження та обов’язковим спеціальним у групі методів сучасних медичних досліджень, а також розуміння необхідності при вивченні ІМ акцентувати увагу на залежність рівня і характеру світової, вітчизняної та регіональної медицини, системи охорони здоров’я (ОЗ), суспільного здоров’я від соціально-політичних і матеріальних умов, світогляду, рівня розвитку культури і науки конкретних історичних періодів.

Історія медицини: наука та предмет викладання.ІМ – це наука, яка вивчає розвиток медичної діяльності, та медичних знань у зв’язку з розвитком і зміною суспільно економічних формацій, у нерозривному зв’язку із загальною історією культури народів. При розкритті питання – ІМ як наука – треба охарактеризувати теоретичні основи IМ, об’єкти та методи їх дослідження(історичний, експериментальний, графічних зображень, інтерв’ювання та ін.), суб’єкти дослідження, матеріально-технічну наукову базу. ІМ – наука про виникнення, розвиток і сучасний стан медицини, яка спроможна прогнозувати майбутнє. Вона складається з двох частин: загальної та спеціальної ІМ. Загальні питання історичного розвитку медицини, виявлення характерних особливостей, закономірностей цього розвитку, головних проблем, складають предмет загальної ІМ, яка вивчається в окремому курсі на кафедрах соціально-медичного профілю. Спеціальні питання історії окремих медичних дисциплін, історико-медичні відомості, які належать до окремих галузей медицини, вивчаються у відповідних курсах: анатомії та фізіології, терапії та хірургії, очних хвороб, невропатології та ін.

 

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.