|
Світська медицина : спеціалізація ремісників, методи і засоби лікування.Перша світська лікарня відкрита в Україні у Львові в XIII ст. В міських актах Львова за 1377 р. знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». У 1447 р. в міських актах згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп (600) грошів. Львівське братство влаштувало в 1522 р. при Онуфріївському монастирі притулок для бідних і немічних та утримувало його матеріально. У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус з платнею 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безкоштовно.
В середні віки основний люд обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, що їх у нас називали, як і в європейських країнах, цирульниками. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.
За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна – Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція України – Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв’язки України – Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу. Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг. З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, й перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша). «…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми»,—додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично. Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і представників влади. У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин. У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера. Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”. Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія – зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів”. Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі. Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю – Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст. Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань були вози – влітку та сани – взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік. На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228 року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів. Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди середньовіччя шукали засобів боротьби з нею. Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях. Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів. Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів. У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски – для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя – як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб – цибулі, часнику, хрону, редьки. З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом. Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської. Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антагонізму, то була єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана спільною християнською релігією, спільним ідеалом — служінням ближньому. Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України – Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.
Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право... Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом... Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)... Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|