Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Розвиток клінічних дисциплін у XVIII – ХІХ ст.





Ще Вільям Гарвей та Френсіс Бекон висловлювали думку про необхідність поєднання явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Цей напрямок розвитку медицини започаткував талановитий професор-анатом Падуанського університету Джованні Морґаньї (1682–1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Узагальнивши матеріали 700 розтинів, Дж. Морґаньї в 1761 р. видає 12-томну працю «Про місце знаходження та причини хвороб».

 

Подальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого М. Біша (1771–1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах.

Він описав 21 тканину і в 1800 р. видав працю під назвою «Трактат про мембрану». Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в тканинах.

У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

 

У XVIII ст. здійснено поступ у боротьбі із моровими (епідемічними) хворобами, хоча цей поступ носить ще емпіричний характер. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Вживались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоні Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

Наприкінці XVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар Леопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став загальноприйнятим.



У цей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі вважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що була відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету університету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо протестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв король. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням ран обмежували діапазон хірургічних втручань.

Знаменна подія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту в Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. Це було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на хворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

У ХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та досягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

Поширення досліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило зробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній порядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної політики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні людності.

 

Диференціація та інтеграція наук в ХХ ст.

 

Диференціація (від лат. differentia - різниця, відмінність) означає поділ, розчленування цілого на різні частини й форми. Диференціація наук полягає в появі кількох наук, що вивчають детальніше й глибше коло явищ, яке до цього було предметом дослідження однієї науки (наприклад, виникнення великої групи біологічних наук - цитології, генетики, екології та ін.). В гносеологічному плані диференціація пов'язана з аналітичними тенденціями у пізнавальному процесі і відображає багатоманітність сторін та властивостей досліджуваних об'єктів. В соціологічному плані диференціації відповідає розподіл праці, спеціалізація у виробничій діяльності. Диференціація знаходить своє втілення в системі професійної підготовки, в освіті (збільшення професій вузького профілю, наявність мережі спеціалізованих навчальних закладів різних рівнів тощо).

Виникнення диференціації значною мірою зумовлене необхідністю відображення багатогранності матеріального світу, розрізненням об'єктів пізнання. Тобто диференціація передбачає розчленування цілісної наукової системи знань на окремі галузі - самостійні і автономні. Необхідність у диференціації з'явилася в період бурхливого розвитку природознавства, що було характерним для XVI століття. Аналітичне вивчення природних явищ відбувалося не тільки в окремих, ізольованих одна від одної галузях, а й усередині них. Як наслідок, та чи інша наука в дослідженні властивого їй об'єкта відкривала такі явища чи закономірності, які потребували спеціального вивчення. Це приводило до формування наук усередині певних галузей з подальшим їх відокремленням у цілком самостійні. Так з фізики виділилась механіка, оптика, електрика, акустика і т.ін. Але пізніше поглиблення диференційних процесів стало гальмом для наукового пізнання. У нових галузях знань, кількість яких безперервно зростала (особливо у XIX ст.), запроваджувалась своя термінологія, свої методи обробки досліджуваного матеріалу, свої прийоми мислення. Потреба у комплексному осмисленні світу, пошук більш глибоких зв'язків між окремими явищами об'єктивної дійсності привів до взаємодії та взаємопроникнення наук, тобто до інтеграції наукового пізнання. Отже, диференціація неминуче приводить до інтеграції. І це закономірне явище, тому що процес наукового мислення полягає стільки ж у розкладанні предметів та явищ на їх елементи, скільки і в об'єднанні пов'язаних один з одним елементів в єдність.

 

Військова медицина в ХХ ст.

Отже, до початку XX ст. чітко визначилися три напрями збереження та зміцнення здоров’я людності: через державні заходи, які акумулювались у розробці та утвердженні медико-санітарних законів; через громадські заходи, що знаходили своє втілення у виникненні та розбудові медико-санітарних закладів різного призначення і спрямування; через медичне страхування громадян, яке виникло як різновид соціального страхування і стало ефективним засобом залучення кожної людини до справи здоровоохорони.

У ХIХ ст. з’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватися ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

Фармацевтична та фармакологічна науки зосереджувалися на відповідних кафедрах. З 1809 р. кафедрою фармації Петербурзької медико-хірургічної академії завідував О. Нелюбін. Його праці були енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття слугували керівництвом для аптек. О. Нелюбін визначив шляхи подальшого розвитку фармації та її завдання. Він стверджував, що «фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання — складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)». Напрямки фармації, визначені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп (1814–1908). Він був автором першої військової та цивільної фармакопеї, виданої російською та іншими мовами.

На початку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». Засновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тинктур з рослинних ліків змішували з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші з 99 краплями спирту складали друге розведення і так далі. З отриманих розведень готували дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих аптек існує і понині.

Вдосконалювалася регламентація фармацевтичної справи. Так, в Росії в 1789 і 1836 рр. були прийняті аптекарські статути.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях, в яких хворі забезпечувалися найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувалися фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалося це тим, що за монопольним правом їх відкривали лише за наявності провізора. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялося відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів.

Чільну роль у розвитку земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які відбувалися кожних два роки. У їхній програмі постійно стояли питання аптечної справи. Через економічну відсталість Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилося з-за кордону. Поступово виготовлення медикаментів в аптеках стало невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX ст. майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків.

 

15. Нові лікарські засоби і методи діагностики, лікування і профілактики захворювань.

 

Суттєві зміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань. Цьому сприяли:

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де проводячи досліди на тваринах, фахівці відкривали механізми перебігу хвороб та обґрунтовували дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема крові та сечі.

У цей період удосконалювалися перкусія та аускультація.

Завдяки досягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення — лікувати не хворобу, а хворого.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.