Проблематика Гончара «Собор»

Проблематика Гончара «Собор»

Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм.

Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньою і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі.

Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію.

З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душ», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги.

Собор, збудований запорізькими козаками,- архітектурний шедевр, що символізує вічний потяг людства до краси. Але занедбано собор, занедбано цвинтар, занедбано пам’ять про козацтво, про славну Запорізьку Січ, про національні святині. Зник дух України, а українська мова замінена безбарвним суржиком.

Олесь Гончар говорить про агресивну руйнівну силу зла, бо знає, що знищувати легше, ніж творити, зло - агресивне, добро виступає переважно в скромних строях. Зло ніколи не асоціюється з творінням, тоді як у самій природі добра закладена енергія життє-утвердження, прагнення вічності, натхнення та ідеал прекрасного. Тому провідним образом роману й водночас символом духовного начала, безперечно, є собор. Мовчазно судить собор сучасність з позицій національної, історичної пам’яті. Не випадково автор змальовує цю споруду як живу істоту («Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно…»)- Не випадкова й думка Миколи Баглая, що якби до землі наблизилися інопланетяни, то найперше, може, їх вразили б саме собори… «ідеальним суголоссям думки і матеріалу», «тайною своїх пропорцій…».
Протистоять у «Соборі» Лободі і «лободівщині» народ і історія. Це дуже важливо. Гончар, по суті, першим з українських письменників зумів так мудро поєднати два поняття: народ і історію. Доказом цього є голос козацького минулого в романі. Це відверте й пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки - Запорізьку Січ.

Образ народу в романі поданий через молодих героїв: красивого душею Миколу Баглая, знеславлену тупими вбивцями краси Єльку, Віруньку та Івана Баглая. Образ собору - символ краси людського духу, свідок історії народу, творіння людське.
Персонажі роману ставляться до собору так, як їм підказують душа, інтелект.

Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр.

Григір Тютюнник – майстр психологічної деталі

Проза Гр. Тютюнника багата гумористичними ресурсами, вона зіткана з іронічних, глузливих, хоч мало коли відсторонених, частіше співчутливих деталей, інтонацій, реплік, часто це колізії, про які в народі кажуть: «і сміх і гріх».
Художній світ Гр. Тютюнника — це і світ живого народного слова. І авторова літературна мова, і народнорозмовні монологи чи діалоги героїв не мають жодних ознак «літературності», вони напрочуд життєві.
Стиль Григора Тютюнника давно вже визначають як реалістично-психологічний, і це справді так, тільки сьогодні ми вже вирізняємо в ньому й посилений імпресіоністичний компонент, і безсумнівні екзистенціальні мотиви, й уникнення жорсткої детерміно-ваності в сюжетах і характерах, а подекуди і художницький інтерес до ірраціонального й непоясненого, химерного в людській природі до, на перший погляд, невмотивованих дій і почуттів тощо.
Надзвичайно доступна для сприйняття проза Григора Тютюнника. Основа художнього світу Гр. Тютюнника — нелегке життя в селі після війни. Григір Тютюнник писав тільки про те, що добре знав, що сам пережив, перестраждав. Загальновизнаний могутній ліризм його творів, тобто перепускання всіх почуттів героїв, кожної деталі через власне серце. У багатьох сюжетах, як-то мовиться, неозброєним оком видно цілі епізоди з життя автора.
Письменник зазирав так глибоко у душі своїм проникливим, безмежно добрим і людяним зором бачив так далеко, але нічого не програмував і не нав'язував своїх висновків, — залишав їх на розсуд читача, хоч і вміло підводив саме до них.
Митець для передачі внутрішнього світу героя, його емоційного стану використовує метафору типу «Рослина — людина».Таким чином, перенесення «Рослина — людина» є продуктивним типом метафоричного перенесення для творчості Гр. Тютюнника. Різні реалії рослинного світу переносяться на людину з метою змалювання її внутрішнього психічного стану.Іншим засобом передачі стану людської душі є використання різних атмосферних природних явищ на позначення внутрішнього світу людини. Гр. Тютюнник порівнює вітер з малою дитиною, послуговується словосполученнями з метафоричним змістом Метафоричним виразом «Вітер спав і спав на своїй круглій сіті павук»[567] письменник змальовує спокій душі, почуттів людини.
Гр. Тютюнник не добирає спеціально метафор, він просто мислить художніми образами. В основі кожної метафори письменника — прості слова, відомі всім з дитинства. Наприклад, часто в його творах зустрічаються такі побутові метафори: вітер хапає слова, вітер спав, сонце сідало, сходило сонце та інші.

Українське шістдесятництво

У 1953р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін.

Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука...

Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.
Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя
У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті.

Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова — Л. Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського, та І. Драча 1962р.

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:
- світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);
- українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);
- народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).
Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:
- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);
- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);
- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);
- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);
- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);
- космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);
- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;
- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).
До естетичних засад шістдесятників можна віднести:
- критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю;
- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;
- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;
- індивідуалізацію (посилення особистісного начала);
- інтелектуалізм, естетизм, елітарність.

Екзистенціалізм «Місто»

Говорячи про творчу спадщину письменника, треба відзначити, що вона надзвичайно строката і в жанровому і в проблемно-тематичному планах. Хоча Підмогильний прожив і не довге життя, проте у його доробку є аж два романи, повість, кільканадцятеро новел, і кожна річ по-своєму оригінальна, цікава і глибока. Та вершиною творчого генія митця все ж став роман «Місто» — твір, який викликав небувалий ажіотаж у 20-ті роки, а повернувшись у 80-ті, так само не міг залишати байдужим читачів. І причин тому декілька. Найперше, це високохудожній роман. По-друге, проблематика твору нова, точніше, спосіб бачення старих проблем своєрідний за своєю суттю і талановито втілений в образній системі. А ще роман «Місто» можна вважати одним із перших філософських романів в українській літературі, в якому органічно переплелися побут і психологія, мистецтво й філософія.
Не будемо продовжувати перелік, а лише ще раз подивуємося, як В. Підмогильний силою свого розуму й таланту зміг створити образ героя — Степана Радченка, погляди, світовідчуття, поведінка якого, за спостереженнями сучасних дослідників, повторюють філософські побудови французьких екзистенціалістів. Але, що найцікавіше, роман В. Підмогильного написаний набагато раніше, аніж: французькі мислителі зуміли повідати світу, що сучасна людина — самотній подорожній, закинутий у цей безглуздий світ, і все, що є у нього, це безмежна свобода, яку він має або спрямувати на творення гідного імені Людини життя, або ж гинути, не відаючи, що є вищі цілі і справжні істини, як-то любов, творчість. Саме ці надзавдання роблять із людини Людину, надаючи смисл її існуванню або екзистенції. Звичайно ж, буде перебільшенням говорити, що образ Степана Радченка — це суто екзистенційний образ. Ні, В. Підмогильний просто спостеріг людину свого часу і, проаналізувавши її життя, зробив певні висновки, і вони у свою чергу виявилися суголосні ідеям французьких екзистенціалістів. Наприклад, Радченко завойовує місто, жінок, намагається досягти якихось вершин в житті, але з кожним кроком, з усе збільшуваною кількістю вражень він починає усвідомлювати, що насправді його життя позбавлене глибинного смислу, що він усього-на-всього борсається у житті, точніше, життя грається ним. Усвідомлення цього факту відбувається не одразу: В. Підмогильний проводить свого героя через ряд випробувань: через розчарування власними силами, через смерть близької людини Зоськи, через трагедію Максима — усі ці точки на життєвому шляху Радченка врешті відкривають йому очі на власне безглузде існування. Герой знаходить спосіб реалізувати себе у цьому світі, надати своєму життю смислу — він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про людей, а може, і про себе, розповівши їм, що життя — це безмежна свобода, але цілеспрямована й осмислена самою людиною.
Окрім цікавих філософських пластів роману, які інколи глибоко приховані й зрозумілі або вузькому колу інтелектуалів, або ж тому, хто добре попорпається у творі, «Місто» дасть поживу і багатьом іншим своїм читачам: хто цікавиться психологією, любиться у спостереженні людини — порадіє тонко виписаній душі героя; кому до вподоби любовна проза, той також буде із захопленням спостерігати життєві перипетії Степана. І це не межа тем, ідей, мотивів роману «Місто». Так само як не був цей твір межею творчого польоту В. Підмогильного, на жаль, жорстоко обірваного свавільною рукою сталінської тиранії.

Поезія запорізького краю

Саме історія розвитку літературного руху на Запоріжжі стала об‘єктом дослідження Петра Ребра. Він ретельно вивчив і оприлюднив багато подій, фактів, які тією чи іншою мірою пов‘язані з літературно-мистецькою історією запорізького краю. З початку 50-х років і до сьогодні П.Ребро опублікував на сторінках преси і окремими виданнями понад 50 розвідок, повідомлень, нарисів з питань літературного краєзнавства, “Українська Мекка” – це серія книжок і брошур Петра Ребра про життєві та творчі зв‘язки видатних майстрів красного письменства із Запоріжжям.

Простежує контакти із Запоріжжям Шевченко,Тичини, Сосюри, Рильського, Довженко, Стельмаха «… і Запоріжжя».

Літературно-краєзнавчі нариси П.Ребра – це поєднання різних способів зображення, притаманних іншим жанрам: мемуарам, нарисові, літературно-критичному есе. Автор використовує в них архівні матеріали і спогади про особисті зустрічі. Образ тут настільки рельєфний, що відчувається його фізична присутність – голос, жести, інтонація, рух, хода. Та найважливіше те, що особа подається не ізольовано, а на фоні суспільних, етичних протиріч, які є тією основою, що формує думку, емоції, духовний світ людини. Нариси П.Ребра відзначаються різноманітністю композиційних прийомів (розповідь, риторичні запитання, ліричні відгуки). Усі форми оповіді, прийоми зумовлені прагненням дослідника досягти найбільшої дохідливості, простоти і наукової виваженості. А категорія часу є визначальною для оглядових статей. П.Ребро з позицій літературного краєзнавства висвітлює не тільки зв’язки видатних митців із Запоріжжям, а й глибинні зв’язки між традиціями минулого й сучасності.

Рекубрацький Анатолій Захарович народився 21 листопада 1945 року. Дитячі та юнацькі літа провів у Комиш Зорі. По закінченню школи вступив до Запорізького педінституту на український відділ філологічного факультету.
З третього курсу був призваний до лав армії, потім — знову навчання, а далі — робота журналіста. Працював у газеті “Комсомолець Запоріжжя”, потім — власним кореспондентом “Правди України” по Запорізькій області, а нині — політичний оглядач “Запорізької правди”
Закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. А. 3. Рекубрацький — член Спілки письменників України, лауреат премії Миколи Нагнибіди за книгу: “Люди моєї „пам'яті”.

Григорій Іванович Лютий народився в Гуляйполі на Запоріжжі 7 лютого 1949 року в сім'ї вчителів. Освіта-вища філологічна. Друкуватись у періодиці почав із 1964 року.
Видав поетичні книги "Крилатий корінь", "Крона вічності", "Червона літера вогню", "Хліб любові", "Я воду пив з твого лиця", "Гуляйполе", дитячу збірку "Світлана" та разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком - пісенник "Пісні гуляйпільського краю".
Представляв українську поезію на багатьох всеукраїнських і міжнародних форумах. В тому числі був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році.
Нині живе в Запоріжжі, очолює Запорізьке відділення Національної Спілки письменників України.

Біблійні образи

Образ Марії набуває символічного значення. Він одночасно є і збірним образом українських жінок-матерів, і викликає асоціацію з духовною суттю Діви Марії.Зміст Біблії — життя в ім'я любові. Принаймні так я його розумію. І саме так жила Самчукова героїня.

І все б нічого, та раптом— революції, бунти, безконечні переміни влади, хаос, розбій і смерть. І на цьому кривавому фоні повторився ще один біблійний сюжет: історія Каїна й Авеля. У повісті їм відповідають образи Максима і Лавріна, синів Марії.

Смерть Марії - це засторога автора, попередження про можливе випробування для українського народу, це заклик дбати про долю свого народу, піклуватися про майбутнє своєї держави. Твір «Марія» — це пересторога нам, сьогоднішнім. Колективізація була не першим і не останнім випробуванням для України. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як "воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi.

Сюжет «Сад Гетсиманський»

У основу сюжету покладено форму діалогів між катом і жертвою, за зразком Понтій Пілат — Ісус Христос. Слідчі міняються, мов у калейдоскопі і у кожного своя метода «робити ганчірку» з «піддослідного». Андрій Чумак залишається нескореним. Він не боїться один раз померти, він боїться вмерти двічі — духовно, а потім фізично.

Болiсно розмiрковує Андрiй про зраду. Вiн впевнений, що нi брати, нi сестра, нi наречена Катря не могли сотворити це. Душевнi муки героя не можуть убити його вiри в рiдних.
Письменник переконаний, що сильна особистiсть може обiйтися без помсти, приглушивши в собi всi незлiченнi кривди i образи. Вивчивши "правила гри", Андрiй робить так, що кат i жертва опиняються в однiй в'язницi, та це не перемога, бо на змiну цьому катовi може прийти ще бiльш жорстокий i пiдступний.
Отож, у романi "Сад Гетсиманський", який звеличує вiдважних i чесних, Iван Багряний бачить Україну, побудовану не "тюрмою i кулею", а гармонiєю, правдою i добром.

Мотиви лірики В. Стуса

Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть - завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. Україна - це трунок, що п'янить поета і надихає -його, це трутизна, що вбиває його тіло й веде до загибелі.
У вірші В. Стуса "Як добре те, що смерті не боюсь я" окреслено його страдницький життєвий шлях. Хрест, який випало нести поетові, - це Україна. Невід'ємною часткою його життя було служіння словом знедоленій своїй Вітчизні. Поет незламний у своїй боротьбі, не схиляється перед суддями.

Однак В. Стус вважав покликання поета другорядною справою. Першочергова - бути людиною: "Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни".
У найтяжчі роки свого життя, перебуваючи на засланні, у всьому Василеві Стусу ввижалася Україна. Ось поет вгледів на колимськім морозі калину. Та цвіте вона на чужині рудими слізьми. І одразу ж - яскравий спалах споминів:
Собором вимальовується йому Батьківщина на сірих, мертвих тюремних стінах. Дзвони, сонце, радість, свято. Собор... Святе, високе, прекрасне, богоподібне в людському житті. Та замість того навкруги безгоміння, безлюддя, сніг...
У цьому ведмежому барлозі згасне зірка життя пристрасного борця за свободу України. На чужій землі зійшлися кінці й початки. З кожним віршем В. Стуса тема України поглиблюється. Жахливі часи історії України, коли торгували рабами-українцями у ясир, знайшли своє відображення в поезії "За літописами Самовидця". Навіть коли поет пише свої рядки, присвячені коханій, то й тут йому бачиться рідна земля: "запарувала духом твоїм земля". Так, його поезія була жива однією любов'ю - любов'ю до України.

В ряде стихов В. Стус размышляет над сущностью человеческого существования, над поисками путей в жизни, в борьбе за всечеловеческую правду. Мое внимание привлек к себе стих «Как хорошо то, что смерти не боюсь я…» Произведение это небольшое по размерам, но чрезвычайно густо насыщенное мысленным взором, в нем будто сконцентрировано жизненное кредо поэта, видим иссеченный в граните его портрет, главные черты характера, подчеркнут трагический, страдающий жизненный путь. Из скупых, сдержанных строк возникает образ мужественного человека, патриота, борца, который верит в свою правоту и ее грядущую победу. В. Стус предчувствует, что ему судились недоля и неволя. Он не боится их. Смело идет им навстречу. Моральную силу выстоять, не упасть, поэту дает убежденность в том, что правда - за ним, что он жил так, как надо, как достойный человек.

Относительно интимной лирики В. Стуса, то она большей частью написана в годы неволи. Воспоминания о наиболее дорогих людях - жене, сыне, матери, или обращения к ним, воспоминания о самом сокровенном, найинтимнейшем в его жизни - радостях любви, отдельных наиболее дорогих эпизодах, которые память бережет в самых сокровенных закоулках души, словно видны через призму пасмурной неволи, затененные мучительным чувством того, что лирический герой принес дорогим людям боль и страдание. Но и среди страданий и смертей, среди издевательств, в неволе, сохранил он, как огонек свечки в бурю, тепло и нежность чувств. Язык поэзии В. Стуса отмечается богатством красок, оригинальностью, смелым обращением с установленными нормами.

Гончар «Собор»: критика

Критика спочатку зустріла новий роман Олеся Гончара кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Зокрема прихильниками були С. Шаховський, Леонід Новиченко, М. Малиновська.

Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком — першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно.

О. Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».

Згодом у дніпропетровській газеті «Зоря» з'являється стаття кандидата філософських наук І. Мороза «Собор, революція та ідейність» (1968, 7 квітня), у якій автор продовжує ганьбити роман. Були організовані численні виступи студентів, робітників, колгоспників, службовців.

У «Радянській Україні» 26 квітня 1968 року було опубліковано статтю невідомих авторів, які сховалися під псевдонімами Юрчук та Лебедченко «Перед лицем дійсності», де була висловлена негативна оцінка творові.

Роман офіційна критика вважала творчою невдачею автора, зважаючи на його літературний авторитет.Свою позицію також висловив і директор інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка М. Шамота у своїй статті під назвою «Реалізм і почуття історії» («Радянська Україна», 1968, 16 травня). 31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору».

Таку різку критику певною мірою можна пояснити також й тим, що на 28-ому з'їзді КПРС було проголошено: «Життя — це діалектичний рух, внутрішня боротьба старої й нової якості». Хоча бажане комуністичною партією і не стало дійсним, літератори були змушені описувати лише позитивні явища у житті тогочасного суспільства. Роман «Собор» не можна було віднести до творів такої категорії.

Проте уже з початком горбачовської відлиги про твір починають з'являтися позитивні статті літературних критиків. Зокрема Є. Сверстюк назвав твір «далеко не пересічним, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні „середнього читача“».

Мушкетик «Яса» проблематика

Книга повністю присвячена рідній історії, головним героєм виступає знаменитий І. Сірко - кошовий Запорізької Січі. Сюжет роману розгалужений, у ньому багато подій і осіб - і тих, що ввійшли в історію, 1 тих, що створені уявою-автора.

Матеріалом художнього аналізу виступає найскладніша доба в історії нашої землі, так звана Руїна, коли Україна роздиралася у взаємознищувальній боротьбі і яка відкинула й далеко назад у культурному і державному становленні.

З одного боку, гетьман Правобережної України II. Дорошенко, одержимий нестримним владолюбством, складає окроплені кров'ю угоди то з польським королем, то з кримським ханом, доки не стає, зрештою, підданцем турецького султана, напустивши на Ук­раїну його грабіжницькі орди. З другого боку, гетьман Лівобережної України І. Самойлович, який у своїх стосунках з царем був лише найслухнянішим васалом.

Самолюбивим гетьманам у романі протиставляється Запорізька Січ. Відомо, що з часу свого виникнення (XVI ст.) вона відігра­ла значну роль в історії українського нагоду, була могутнім щи­том проти нападів татарських і турецьких завойовників. Уромані автор описує дійсний історичний факт - похід на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу та інші міста, визволив багато невільників.

Ішли ті, хто шукав правди і волі. Проте Мушкетик не іде­алізує "козацьку вольницю", говорячи, що не з самих беззасте­режних лицарів складався тутешній люд - траплялися серед ко­заків і пронизливі та хитрі, користолюбиві і зрадники. Були і людці, які прийшли на Січ не рідну землю захищати, а погуляти. І так прогайновували життя. Догулювали до старості, помирали, не залишивши по собі ніякої пам'яті, ніякої слави.

Активну роль у політичному житті України Сірко почав відігравати лише у другій половині 50-х рр.ХVІІ ст., будучи вже вінницьким полковником. Брав участі, у козацьких походах на Крим.Як отаман відчував себе Сірко відповідальним за все січо­ве братство.

Своєрідним антиподом Сірка виступає гетьман Лівобережної України Самойлович. Мушкетик змальовує їх як двох неприми­ренних ворогів. Надто круто сходилися і розходилися в житті їхні дороги. Проте, всі суперечності між ними не були супереч­ностями двох різних за характером людей. У романі автор описує Самойловича як людину замкнену, пох­муру, яка за все життя не відкрила нікому ні душі, ні по­мислів.

Розкривається в романі і проблема розмежування в стані ко­заків: ще недавно йшли вони в одній лаві, разом билися, ряту­вали один одного, ділилися їжею і одягом. А тепер маєтків од­них "не об'їдеш за три дні конем", а інші залишилися бідняка­ми, від яких вимагали платити димове і скарбне, давати на військові потреби.

Важливою є і проблема яничарства. Автор описує, яквідірвані силоміць від роду-племені багато людей потрапляє у полон до чорного і незвичного їм світу. Попавши в чужу землю, ці люди опинялися під опікою досвідчених вихователів, які вит­равлювали з них саму пам'ять про батьківщину, про рідних, їх віру, насаджували ненависть до них і прищеплювали войовничий ісламський дух.

Автор показує, що саме таким людям, як Марко Ногаєць, лег­ко прижитися під чужим сонцем, в чужій країні, він уже зрадив друга, товариство, Січ, а тепер і свою землю. Свої, зради вип­равдовував бажанням жити: "як же він любив себе! Дорожив сво­їм життям, у думці вивищувався над іншими людьми, хоч розум підказував, що направді він дрібний і нікчемний. Ним одмалечку володів страза, диктував всі вчинки". Цей страх за власне життя і приводить Марка до зради, морального падіння і Фізичної смерті. І навпаки, дорога Лавріна до загибелі була шляхом до перемоги, сходженням на вершину. Хоч ця гора - своя Голгофа.

Лаврін помирає на турецькому гаку як легендарний Байда, втілення козацької, мужності і непохитності, а Марко в останні години з жахом згадує міфологічного Марка Проклятого, осудже­ного каратися за свої гріхи.

Яничари - це люди, які намагаються перекреслити своє мину­ле і тому не мають майбутнього."Тому хто відцурався вітчизни, немає місця на землі, - го­ворить Сірко. - Немає двох сонць, немає двох богів, немає двох неньок".

Мотиви лірики Павличко

Дмитро Павличко - наш сучасник, поет, перекладач, громадсько-політичний діяч. Творчість його має дві сторони: Павличко водночас тонкий лірик, що вміє розтривожити людську душу й серце, і поет-філософ, здатний зробити об'єктивний зріз часу, історії, проблем нації й особистості.
Збірка Дмитра Павличка "Таємниця твого обличчя" - одна з перлин української літератури. Мені вона нагадує іншу відому книгу - "Зів'яле листя" Івана Франка. Споріднює ці збірки глибина подачі інтимних почуттів людини, щирість, витончена форма. Серце і душа ліричного героя сповнені ніжним почуттям великого кохання. Закохана людина починає інакше дивитися на світ, бачить у ньому нове, прекрасне, чого раніше не помічала, серце наповнюється світлом, тремтить у передчутті незнаного, але такого очікуваного щастя:
Кохана поета - це жінка прекрасна, як природа, нерозгадана, як людська доля, вічно юна і сповнена життєвою мудрістю, свята ("Моя любове, ти - як Бог...") і грішна ("Твоя краса - як усміх сатани"). Вона - втілення вічної таємниці жіночості, ніжності, добра. Втілення таємниці життя. Закохані тонко відчувають почуття одне одного, розуміються з півслова:
Але у творчому доробку поета не тільки інтимна лірика. Павличка турбують загальнолюдські проблеми у їх суперечностях. Митець-філософ розмірковує про добро і зло, любов і ненависть, вічне і минуле, осмислює, втілює у вишуканих образах. Так, у сонеті "Погляд у криницю" поет надає світлу всеохоплюючого значення:
Тобто все на Землі, в космосі, в людській душі - має життєдайну силу світла. "А що ж таке темнота?"- запитує ліричний герой. Це печаль самотності, заздрощі, злість. Але вони мусять існувати, бо ж "Без темряви свою снагу не може сяйво людям об'явити". І так вони йдуть у парі - світло й темрява, радість і горе, червоне і чорне.
Ця тема присутня й у відомій поезії "Два кольори", що стала славнозвісною піснею. Сорочка, вишита матір'ю, стає уособленням людської долі. Як червоний візерунок переплітається з чорним, так і в житті поруч прямують радість і горе, любов і ненависть, звершення й поразки:
Сьогодні Дмитро Павличко виступає в незвичній для письменника ролі: політик, державний діяч, що пристрасно відстоює інтереси нашої Батьківщини, її народу. Чи добре це? Думаю, що в будь-якій галузі громадського життя не буде зайвою людина духовно багата, яка вміє бачити й тонко відчувати красу.

Образ М. Баглая «Собор»

Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси.

Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника.

Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті.

Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.

В суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя:І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:

У розмові з Єлькою він висміює «різні так звані колгоспні» та «робітничі» романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми й до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…"Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, "юшкоїдів", руйначів історичних пам'яток, "батькопродавців".Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.

У своїх почуттях до Єльки Микола - теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання "найсонячнішим" з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох "дон-кіхотів" свого часу. Лобода-молодший так висловився про нього. Образ народу в романі поданий через молодих героїв: красивого душею Миколу Баглая, знеславлену тупими вбивцями краси Єльку, Віруньку та Івана Баглая. Письменник уважний до молоді, він покладає на неї надії, вірить у її чесність і чистоту, вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії.
Микола Баглай постає перед нами як «чистий думками юнак». Він не вірить у те, що святості зникають з життя. Хлопець шукає спадщину віків, щоб пізнати невичерпну силу народу.
Баглай відчуває в соборі якусь невмирущу магічну силу. Собор для нього, для Віруньки і для професора Яворницького - це жива істота. Вона привертає дб себе красою витвору людських рук і мозку.
Спрямований угору силует собору видно здалеку. Герої роману, в тому числі й Микола Баглай, повертаючись додому, зразу ж помічають цей витвір козацького зодчества.

Автор не випадково обирає герою прізвище Многогрішний. Воно є контрастом до тих злочинів, які вчинили по відношенню до свого народу пр

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: