Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Проблематика «Місто». Образи Марійки і Зоськи





Надійка, що мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови. Надійка — це символ села. Степан відчував себе чужим у місті. Навіть в книжках зосереджувалось все чуже, всі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутись до села.
Мусінька (Тамара Василівна Гніда), що мешкає в кухні Гнідих. Починає знайомитись з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.
Зоська Голубовська, мешкає в кімната на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті.
Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната в великому будинкові десь в новому районі) Степан відчуває себе вже частиною міста. Він впевнений у собі. Прагне насолоджуватись всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». В стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору.
Кімната символізувала фізичне, утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки — це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, «вона була від села, що зблякло в ньому». А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас — це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала: «Жінки для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті його жертва... жінка є лише об'єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя... Для чоловіків це пошук самоствердження, а не кохання»
Самогубство Зоськи, яке змушує Степана переглянути все своє життя; творча криза, що полягала в нездатності написати «повість про людей» — Степан знаходиться у межовій ситуації, він знову відчуває ворожість міста, він вирішує залишити його і поїхати на село, стати там простим робітником. А Надійка в його спогадах була тією ниточкою, тим спогадом, що єднав його з селом, як «кличний дзвін із далечини»: «… назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч»

 

Образ М. Баглая «Собор»

Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси.

Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника.

Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті.

Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.

В суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя:І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:

У розмові з Єлькою він висміює «різні так звані колгоспні» та «робітничі» романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми й до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…"Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, "юшкоїдів", руйначів історичних пам'яток, "батькопродавців".Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.

У своїх почуттях до Єльки Микола - теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання "найсонячнішим" з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох "дон-кіхотів" свого часу. Лобода-молодший так висловився про нього. Образ народу в романі поданий через молодих героїв: красивого душею Миколу Баглая, знеславлену тупими вбивцями краси Єльку, Віруньку та Івана Баглая. Письменник уважний до молоді, він покладає на неї надії, вірить у її чесність і чистоту, вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії.
Микола Баглай постає перед нами як «чистий думками юнак». Він не вірить у те, що святості зникають з життя. Хлопець шукає спадщину віків, щоб пізнати невичерпну силу народу.
Баглай відчуває в соборі якусь невмирущу магічну силу. Собор для нього, для Віруньки і для професора Яворницького - це жива істота. Вона привертає дб себе красою витвору людських рук і мозку.
Спрямований угору силует собору видно здалеку. Герої роману, в тому числі й Микола Баглай, повертаючись додому, зразу ж помічають цей витвір козацького зодчества.

 

Образ Многогрішного «Тигролови»

Автор не випадково обирає герою прізвище Многогрішний. Воно є контрастом до тих злочинів, які вчинили по відношенню до свого народу представники влади. А єдиним гріхом Григорія було те, що у хвилини нелюдського голоду пограбував бурундучка.

А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного "Тигролови" — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі.

На початку роману Григорій Многогрішний — один із тисяч в'язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон — ешелон смерті. Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі.
Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом став для них символом "непокірної і гордої молодості", символом "волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни.
Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди.

Григорій мав своє життєве кредо: «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи».Я думаю, що назва «Тигролови» може бути трактована у двох аспектах. По-перше, це буквальне її значення: від полювання на тигрів, яким займається родина українців у цьому далекому поселенні. Але тигроловами є й працівники НКВД, зокрема майор Медвин. Тільки в іншому розумінні: він є ловцем людських душ, який намагається зловити їх у лещата системи, зламати, понівечити назавжди. На щастя, із Григорієм Многогрішним йому це не вдається, Григорій мститься Медвинові.

 

Образ Марусі Чурай

Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».
Справжній митець, Маруся, на ділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.
Маруся Чурай Ліни Костенко не має нічого спільного із помстою, злочином. Вона — митець. її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту — ні. Отруту героїня роману приготувала для себе, бо не могла більше складати пісні, душа боліла, покривджена Грицевою зрадою. Німий поет вже не поет. Маруся хотіла отруїти себе, а Гриць випив отруту випадково.
Маруся Чурай є втіленням моральної краси й таланту українського народу. Але на зміну пронозі обов'язково прийде талант, і щоб не казали, душа Марусі Чурай завжди буде жити, бо Маруся «в серці мала те, що не вмирає», а значить, і вічно буде жити душа українського народу, бо втіленням її краси, таланту є образ Марусі Чурай? Тільки «над її піснями плакала Полтава», тільки з її піснями козаки вирушали в похід, тільки їх ми співаємо зараз, тільки її душа «сягала неба — була зразком тієї висоти, до якої повинен прагнути кожен талант, і тому «митую не треба нагород, його судьба нагородила». А мій народ є таким митцем. І його талант не знищити, не витравити, не здолати.

 

Образ Степана Радченка

Найбільш відомий твір автора — роман «Місто», який він у 1928 році друкує в місті Харкові. В основі сюжету — історія людської душі (можливо, з автобіографічними елементами).

Головний герой — Степан Радченко. Виходець із села, він приходить до міста і вступає до вищого навчального закладу. Через певні обставини не закінчує вузу, влаштовується на роботу в журналі і одночасно починає займатись літературною творчістю. У Степана багато друзів. їх об’єднує літературне життя.

Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. А місто, яке так гостинно зустріло його, він хоче підтоптати, покласти собі під ноги.У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди.

Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. їх родичі… і так вглиб міста. Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого «я» йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з’ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.

На перший погляд, це звичайний тип інтелігента перших пожовтневих років. Та то тільки так здається. В. Підмогильний, майстер психологічного аналізу людської душі, створив образ неоднозначний і, можна сказати, складний. Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди, через свою безпринципність герой не може визначити, що ж головніше для нього в цьому двобої.
Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. їх родичі... і так вглиб міста. Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого «я» йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з'ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.

Образ Єльки «Собор»

Елька (Олена) Чечіль - кохана Миколи Баглая - цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці.

Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Йому сподобалася Єлька і він захотів зав'язати з нею розмову, проте дівчина подумки казала:

Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. Його добре характеризує лист, написаний дівчині з армії:

У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира - винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в місті в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець.Образ сільської дівчини Єльки - велике творче досягнення автора.

 







ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2023 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.