Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА І ПОНЯТТЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ





ТЕМА 3

ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА І ПОНЯТТЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ»

Поняття судової системи України.

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість.

Систе́ма (від дав.-гр. σύστημα — «сполучення», «ціле», «з'єднання») — множина взаємопов'язаних елементів, що взаємодіє з середовищем, як єдине ціле і відокремлена від нього.

Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, — віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.

Відмітна риса судової системи України полягає в тому, що вона є системою унітарної держави, котра, на відміну від федеративних держав, де існує система як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакою приналежності до різних внутрішньодержавних утворень.

Другою відмінністю судової системи України є існування двох судоустройної системи, що очолюється Верховним Судом.

З двох моделей функціонування інституту судової охорони Конституції —американської, коли вказану функцію здійснюють суди загальної юрисдикції. З 2016 року КСУ за європейською моделлю для вирішення вказаного завдання утворюється спеціалізований орган, — Україна конституційно закріпила утворення Конституційного Суду України і за діючим законодавством КСУ - органу конституційної юрисдикції.



Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції. На відміну від дуоценризму, що існував понад десять років, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) — рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України, то тепер і підсистему загальних, і підсистему спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України. Отже, судову систему України утворюють суди загальної юрисдикції. А в Україні існує судоустрій на система, очьолювальна Верховним Судом.

Формування судової системи і регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення і характер котрих обумовлюють той чи інший її вигляд. Для опанування знання ми щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд; склад суду, судові інстанції; гілка судової системи; рівень (ланка) судової системи.

Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Між тим воно має декілька значень, тому що зміст його обумовлений тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права(законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити лише у контексті. Так, в загальній теорії права та у конституційному праві термін «суд» являє собою переважно узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади — судової. Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення — який, де, з якою компетенцією тощо.

У другому значенні суд — це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (районний — міський, загальний — спеціалізований, місцевий — апеляційний).

У третьому значенні поняття «суд» є ідентичним процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя у судових стадіях і судових провадженнях.

Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють як суд. Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.

Судова система України - сукупність всіх судів держави, що мають спільні завдання, пов'язаних між собою відносинами по здійсненню правосуддя. Кожна з ланок судової системи являє собою сукупність судів однакової компетенції.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» виділяє принципи побудови судової системи і виділяє єдність судової системи,

Єдність судової системи України забезпечується:

1) єдиними засадами організації та діяльності судів;

2) єдиним статусом суддів;

3) обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

4) єдністю судової практики;

5) обов’язковістю виконання на території України судових рішень;

6) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

7) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

8) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Будова судової системи базується на принципах:

а) простоти;

б) доступності;

в) ступінчастості;

г) єдності.

Принцип територіальності

Принцип територіальності побудови судової системи отримав своє конституційне закріплення. У частині 1 ст. 125 Основного Закону зазначено, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом терито-ріальності. Але, визначивши термінологічно, Конституція не визначила ні змі-сту, ні критеріїв визначення території дії судів загальної юрисдикції.

Деталізацію цей принцип отримав у Законі України 2002 року «Про судоустрій України» (далі - Закон). Так, у ч. 1 ст. 18 Закону встановлювалося, що одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції є принцип територіальності, а в ч. 2 ст. 20 Закону законодавець чітко зазначив, що під принципом територіальності розуміється визначення статусу й місце розташування суду відповідно до адміністративно-територіального устрою країни. Зміна адміністративно-територіального устрою є і підставою для утворення чи ліквідації суду (ч. 3 ст. 20 Закону).

Далі в новому Законі при визначенні місцезнаходження судів завжди враховується цей принцип. Відповідно до ст. 21 Закону місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом.

Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду.У такий же спосіб межами адміністративно-територіальних одиниць ви-значається територіальна юрисдикція вищестоящих судів. Так, відповідно до ст. 26 Закону апеляційними судами є: апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються відповідно в апеляційних округах. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються відповідно в апеляційних округах. Територія апеляційного округу так само визначається існуючими адміністративно-територіальними межами й відповідає декільком областям. Наприклад, Харківський апеляційний господарський суд поширює свої повноваження на територію Харківської й Сумської областей .

Що стосується всіх видів апеляційних судів, то Закон однаково визначає порядок створення - вони створюються в округах відповідно до закону ст. 19 і ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Тобто всі апеляційні суди є окружними.

Крім місцевих і апеляційних у системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди й Верховний Суд. Вказані суди є судами першої судової інстанції та судами касаційними і їх юрисдикція поширюється на всю територію України.

У свій час за Законом України від 2002 року «Про судоустрій України» принцип територіальності мав певні винятки. Йдеться про військові суди, що входили до складу судів загальної юрисдикції. Всі військові суди утворювалися при військових формуваннях Збройних Сил України, і місцезнаходження та їх статус визначалися дислокацією відповідних військових під-розділів, а не адміністративно- територіальним поділом країни. Місцеві війсь-кові суди утворювалися при військових гарнізонах. Військовими апеляційни-ми судами були Військовий апеляційний суд Центрального регіону та військо-вий апеляційний суд Військово-Морських Сил України .

Безпосередньо адміністративно-територіальний устрій України також має закріплення на рівні Основного Закону країни. Згідно із ст. 133 Конститції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим (тимчасово окупований), області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції України). Такий поділ має на меті забезпечити збалансованість у соціально-економічному розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, геогра-фічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132 Конституції України). Місцезнаходження судів відповідно до такого поділу також сприяє досягненню зазначених завдань: суди діють практично у всіх адміністративно-територіальних одиницях, за винятком селищ і сіл.

Кожний суд як носій судової влади має право здійснювати свою компетенцію тільки на певній території. Відповідно існує кілька ; підходів до визна-чення такої території.

Принцип територіальності встановлює правила формування судових територій (районів, округів, дільниць) - тобто певного територіального простору, на який поширюється юрисдикція конкретного суду. Даний принцип повинен забезпечити здійснення судової влади на всій території країни. Ще одне завдання цього принципу - обмежити можливість органів місцевого самовря-дування й органів влади на місцях впливати на суд і суддів при винесенні рішень. Для досягнення зазначеного завдання бажано, щоб межі судових тери-торій не збігалися з межами адміністративно-територіальних утворень країни. Як виняток можна розглядати тільки діяльність вищого (верховного) суду країни, юрисдикція якого поширюється на всю територію держави, тобто збі-гається із загальнонаціональними кордонами. Або якщо йдеться про федера-тивну державу, то судовий округ вищого суду суб'єкта федерації може збіга-тися з кордонами відповідного суб'єкта федерації.

Нині в Україні в кожній адміністративно-територіальній одиниці створюються відповідні суди, які поширюють свою юрисдикцію у її межах (за ви-нятком сіл і селищ). Даний підхід реалізований / чинному Законі. За таким принципом створювалася й діяла судова система в Радянському Союзі. Судо-ва система СРСР повністю відповідала принципам побудови командно-адміністративної системи держави. У її основі лежали партійно-адміністративні структури районного, обласного й республіканського рівня. З появою нових адміністративно-територіальних утворень відповідні суди за-сновувалися автоматично, як і райкоми, обкоми КПРС.

Але існує й інший підхід до визначення принципу територіальності, від-повідно до якого акцент необхідно робити на наближеності суду э населення й відповідно межі судового округу повинні визначатися, наприклад, кількістю населення, що проживає на певній території.

Зазначені підходи мають як своїх прихильників, так і тих, хто поділяє їх, і принцип територіальності є предметом, що викликає інтерес як практиків, так і представників юридичної науки. Так, . В. Сібільова вважає, що принцип те-риторіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежу-вання компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу . На наш погляд, таке визначення є переконливим, оскільки акцент робиться не на адміністративно-територіальні одиниці країни, а на судові округи, межі яких можуть не збігатися з адміністративним поділом країни.

І. Є. Марочкін вважає, що значення принципу територіальності полягає: (а) у відсутності територій, на які не поширювалася б юрисдикція суду, (б) у територіально зручному розміщені судів, (в) в існуванні достатньої кількості судів і судців на території держави .

Р. О. Куйбіда розглядає територіальність як децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної-). Таким чи-ном, кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдик-цію (підсудність), тобто поширення компетенції суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Завданням організації судів за прин-ципом територіальності, на його думку, є забезпечення наближеності місцевих та апеляційних судів до людей .

О. С. Захарова та В. В. Молдован територіальність як принцип не розг-лядають, а пристосованість судової системи України до адміністративно-територіального устрою країни вважають ознакою судової системи .

Д. П. Фіолевський висловлює думку, що принцип територіальності означає, що в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни - районі, місті (крім міст районного підпорядкування), районі в місті, кількох районах чи у районі та місті створюються місцеві суди, яким підвідомчі всі справи, що виникають у межах цієї території. В. С. Стефанюк бачить головний сенс принципу територіальності в тому, щоб місцеві суди були територіально на-ближені до юге думку, існуюча система судів, що побудована за адміністрати-вно-територіальним поділом, відповідає, оскільки охоплює усі регіони Украї-ни, забезпечені необхідним транспортом, зв'язком тощо'.

У свою чергу В. І. Шишкін переконаний, що територіальна юрисдикція судів за світовою практикою може бути відокремленою від адміністративно-територіального поділу країни навіть у державах з федеративним устроєм, не кажучи вже про унітарні країни, щоб захистити суди від будь-якого впливу адміністрації .

На можливість визначення території судового округу без прив’язки до адміністративно-територіального устрою вказував В. Д. Бринцев. Так, на його думку, доцільно на першому рівні удової системи створити дільничні суди. При цьому дільничний суд повинен створюватися й поширювати свою юрис-дикцію на територію із кількістю населення до 10000 чоловік .

Незважаючи на те, що цілком очевидним є загальне «ідеальне» правило про незалежність меж судового округу від адміністративно-територіального поділу країни, таке правило надзвичайно важко ідеалізувати. Тому найчастіше не лише вищий суд країни, але й суди іншого рівня можуть мати судові окру-ги, що збігаються з однією бо декількома адміністративно-територіальними одиницями країни. Щоб визначити, як може бути вирішена зазначена пробле-ма, має сенс звернутися до закордонної практики.

В Італії територія країни поділяється на області, провінції й комуни, які є автономними утвореннями. При цьому апеляційні суди кримінальних спра-вах поширюють свою юрисдикцію на територію провінції, а обласні адмініст-ративні трибунали розташовуються в кожному головному місті області й роз-глядають справи, що судової системи Республіки.

В Австрії судовий округ дільничного суду (вид суду першої інстанції) являє собою географічно компактну територію, що включає одну або кілька комун. Судові округи дільничних судів охоплюють всю територію країни. Судовий округ кожного районного суду (інший вид суду першої інстанції") включає територію декількох округів дільничних судів. Округи різних апеля-ційних судів - територію двох або більше округів судів першої інстанції. Компетенція Верховного суду поширюється на всю територію країни .

В Угорщині згідно із ч. 1 ст. 18 Закону Угорщини «Про систему судочинства та судову адміністрацію» територіальність суду як правило збігається з межами адміністративної території, на якій він знаходиться, але закон може встановити інше . Країна розділена на області, міста й муніципалітети. Сто-лиця Угорщини ділиться на округи. Відповідно до такого адміністративно-територіального поділу діють місцеві суди (суди першої інстанції"), суди прю-домів (із трудових спорів), окружні і регіональні суди й Верховний суд Угор-щини. Конституція країни передбачає також створення апеляційних судів.

У Данії юрисдикція судів територіально чітко не прив'язується до адмі-ністративно-територіального поділу й поширюється на певні судові округи. Королівство Данія складається з 14 амтів (областей), які, у свою чергу, діляться на комуни (нижчі територіально- адміністративні одиниці). На першому рівні судової системи королівства - окружні суди. Їх налічується 82, у той час як. комун - 275. Тобто кожний окружний суд діє на території декількох комун. На другому рівні судової системи - суди земель. їх два: Суд східних земель і Суд західних земель, юрисдикція яких поширюється на сілька амтів .

Територія Республіки Польща складається з 16 воєводств, що ціляються на 308 повітів, а останні - на 2489 гмін (основні одиниці територіального са-моврядування). Районні суди (перша інстанція у системі судів загальної юрис-дикції) здійснюють правосуддя території однієї або декількох гмін. Окружні, або воєводські, суди розглядають справи як суди першої або другої інстанції та створюйся на території, яка щонайменше охоплює два районні суди , Апе-ляційні суди є судами третьої інстанції у системі судів загальної юрисдикції , їх юрисдикція поширюється на територію, на якій діє менше двох окружних судів.

Судову систему Румунії згідно із ст. 10 Закону Румунії «Про організа-цію судочинства» становлять суди першої інстанції, трибунали, апеляційні су-ди й Верховний суд Республіки , що приблизно відповідає адміністративному поділу країни на комуни, міста й поти. Територіальна юрисдикція судів комун установлюється розрядженням уряду за рекомендацією міністра юстиції. Су-довий округ трибуналу становлять судові округи всіх судів першої інстанції, що перебувають на території даної адміністративної одиниці (повіту). Терито-ріальна юрисдикція апеляційного суду поширюється і на судові округи декі-лькох трибуналів.

Конституція Фінляндії закріплює дволанкову систему адміністративного устрою - губернії й комуни (статті 121, 122 Конституції Фінляндії"). Після проведення реформи адміністративного устрою раїна розділена на шість гу-берній і на більш ніж 400 комун, у тому числі більше 100 міських комун. Для організації державного управління на місцях у судовій системі утворені також проміжні ланки - повіти . Вищим судовим органом є Верховний суд, юрисди-кція якого поширюється на всю територію країни. Апеляційні суди діють у шести великих містах у різних частинах країни. Низова ланка судової системи - окружні й міські суди. Окружні суди (їх близько 150) функціонують у сільсь-кій місцевості й у населених пунктах, що одержали статус міста після 1959 р. Юрисдикція окружних судів поширюється на судові округи, які можуть істот-но відрізнятися між собою розмірами і кількістю населення. Міські суди (їх 10) - це такі ж окружні суди, які діють у так званих старих містах.

Територія Франції розділена на 95 департаментів, департаменти - на ко-муни. Система загальних судів у Франції включає Касаційний суд, апеляційні суди й суди, що розглядають різні категорії справ по першій інстанції. Каса-ційний суд очолює систему загальних судів і його юрисдикція поширюється на всю територію країни.

Нині у Франції налічується 30 апеляційних судів на континенті й п'ять апеляційних судів, що діють у заморських територіях. Територіальна юрисди-кція апеляційних судів не збігається з адміністративним поділом країни, оскі-льки юрисдикція кожного суду поширюється на І територію декількох депар-таментів (від двох до чотирьох). Кожний it апеляційний суд іменується за на-звою міста, де він розташований.

Суди першої інстанції, що розглядають цивільні справи, діляться на трибунали великого й трибунали малого процесу, а ті, що розглядають кри-мінальні справи, - на суди присяжних, виправні трибунали й поліцейські три-бунали. Трибунали великого процесу І (після реформи 1983 р. їх налічується 181) діють як мінімум по одному в кожному з 95 департаментів Франції. Три-бунали малого І процесу (після реформи 1983 р. їх 470) були засновані в 1958 р. замість мирових суддів, що обиралися населенням кожного кантону І й іс-нували у Франції з 1790 р. Вони розташовані в головних містах І всіх депар-таментів і всіх округів, а також у деяких великих кантонах. І Суди присяжних, до виключної компетенції яких входить розгляд f кримінальних справ про тя-жкі злочини, засідають у Парижі й у І кожному департаменті (і мають відпові-дні назви). У Чеській Республіці побудова судової системи практично повніс-тю відповідає адміністративно-територіальному поділу країни.

Це унітарна держава, територія якої поділяється на краї (області), райо-ни й комуни. Судову ж систему становлять Верховний суд, Верховний адміні-стративний суд, вищі суди, крайові й районні, які є судами загальної юрисди-кції. Територіальна юрисдикція районних і крайових судів повністю збігається з межами відповідних територіально-адміністративних одиниць. Водночас слід зазначити, до на рівні краю органів державного керування немає, що мі-німізує можливість впливу на відповідні суди з боку органів виконавчої влади й місцевого самоврядування. Прага, столиця країни, територіально ділиться на 10 районів. Відповідно є один міський суд (прирівняний до крайового) і 10 районних міських судів1.

Швеція належить до тих країн, у яких територіальна юрисдикція удів визначається межами адміністративно-територіальних одиниць, але при цьому кожний судовий округ включає кілька адміністративно-територіальних оди-ниць. Так, згідно із ст. 7 глави 1 Конституції Швеції територія країни склада-ється з первинних) комун (міста й села) і ландстингкомун, які становлять тери-торію сругів (льонів). Округів у Швеції 24. Судових же округів налічується близько 100 і їхня кількість не збігається з кількістю ні комун, ландстингко-мун. На території кожного судового округу діє окружний суд (суд першого рівня, що розглядає справи по суті). Апеляційних судів шість, судові округи їх так само охоплюють всю територію країни. Очолює судову систему Верхов-ний суд, юрисдикція якого поширюється, природно, на всю територію країни. Отже, як бачимо, єдиної моделі визначення територіальної юрисдикції судів у країнах Європи немає, і це питання вирішується певною мірою з урахуванням національних правових особливості, історичних традицій поділу країни на адміністративно- територіальні одиниці, рівнів судової системи й судів у кож-ному з них, наявності (або відсутності) органів місцевого самоврядування. Уникнути повного збігу територій судових округів з межами адміністративних одиниць у країнах Європи не вдалося практично нікому. Але це компенсуєть-ся тим, що практично у всіх країнах територіальна юрисдикція більшості су-дів поширюється на територію декількох адміністративних одиниць, або тим, що не у всіх адміністративних одиницях, на території яких діють суди, діють органи місцевого самоврядування.

В Україні незважаючи на настійну критику побудови судової системи відповідно до адміністративно-територіального устрою країни безперечних аргументів стосовно необхідності зміни цього принципу немає. Головний до-кір щодо існуючої практики в тім, що суди потрапляють у певну залежність від органів місцевого самоврядування й місцевих адміністрацій, на території яких вони діють. Наприклад, В. І. Шишкін вважає, що відокремленість тери-торіальної юрисдикції судів від адміністративно-територіального поділу має зменшити можливості впливу адміністрації (виконавчої влади, місцевого само-врядування) на суди і стати однією з умов незалежності суддів від місцевої влади .

Але якщо говорити про наявність такого впливу, то цю проблему можна вирішити й іншим, більш простим шляхом. Варто визначити важелі впливу органів управління на місцях і органів місцевого самоврядування на відповід-ні суди й через зміни у законодавстві усунути таку можливість. Якщо йдеться про те, що місцеві органи державної виконавчої влади повинні надавати суд-дям, що мають потребу у поліпшенні житлових умов, квартиру, як це перед-бачає Закон України «Про судоустрій і статус суддів», і це може бути викори-стане як важіль впливу на суддівський корпус, то вирішення питань такого ха-рактеру можна передати органам суддівського самоврядування з гарантова-ним фінансуванням з Державного бюджету й проблема значною мірою буде вирішена. Цілком реально проаналізувати наявну ситуацію у взаєминах між судами й місцевими органами влади й забезпечити незалежність судів при здійсненні правосуддя виключно шляхом надання більшої самостійності орга-нам суддівського самоврядування. Тим більше, що проста зміна територіаль-ної юрисдикції судів жодним чином не виведе їх з поля впливу органів держа-вної влади на місцях без зміни самого характеру їхньої взаємодії.

 

Принцип інстанційності

Інстанція, інстанційність — це процесуальні поняття, за допомогою яких у процесуальних кодифікованих актах визначається порядок розгляду (перег-ляду) судових справ. Але значення й зміст цих термінів є настільки важливими при визначенні структури судової системи, що необхідно говорити про існу-вання принципу інстанційності як одного з організаційних принципів судової влади й розглядати його у взаємодії з іншими принципами побудови судової системи.

Стаття 14 Закону передбачає право учасників судового процесу та ін-ших осіб у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, оскар-жувати судові рішення в апеляційному та касаційному порядку, а також на перегляд справи Верховним Судом України. Відповідно до ст. 12 Закону для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстан-цій. Ця норма свідчить про розуміння законодавцем судової інстанції як від-повідного суду. Слід зауважити, що це не безперечна позиція й існують різні точки зору з приводу того, що слід розуміти під термінами «інстанційність» і «судова інстанція».

Так, В. І. Шишкін вважає, що інстанційність є одним із принципів орга-нізації судового устрою і в переважній більшості країн судові системи органі-зовані таким чином, що для кожної стадії судового провадження (інстанції) створені судові установи, до функціональної діяльності яких віднесено лише один з видів проходження справи (Італія, Франція, Австрія, Великобританія, Данія та інші) .

І. Є. Марочкін під інстанційністю розуміє організацію судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом ви-щого рівня та зазначає, що інстанційна система є гарантією високої якості су-дочинства та забезпечує конституційне право на перегляд судового рішення .

Н. В. Сібільова вважає, що інстанційність - це поняття процесуальне і означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової спра-ви. Як обов'язкові умови для появи такого принципу вона називає: право уча-сників судового процесу на скаргу до вищестоящої судової інстанції та зако-нодавче визначення наявності різних повноважень суду під час розгляду або перегляду однієї і тієї самої справи . О. С. Захарова та В. В. Молдован судо-ву інстанцію розглядають також як явище процесуальне та визначають її як стадію розгляду справи в суді з певною компетенцією .

Р. О. Куйбіда вказує на дві вимоги, для досягнення яких використову-ється принцип інстанційності:

а) забезпечення правосудності судового рішення;

б) забезпечення доступності і своєчасності судового рішення .

Основне призначення інстанційності, на думку С. В. Ромашкина, -забезпечення законності й обґрунтованості прийнятих рішень, усунення по-рушень закону, що допускаються, відновлення справедливості. При цьому на-уковець підкреслює, що інстанційний взаємозв'язок судів не містить підпоряд-кованості нижчестоящих судів вищестоящим і не повинен допускати можливо-сті здійснення впливу судів апеляційної й касаційної інстанцій на внутрішнє переконання судів першої інстанції .

Н. С. Юзікова судову інстанцію розглядає як судовий орган, що наділе-ний відповідними процесуальними повноваженнями, які залежать від стадії судового процесу щодо розгляду, вирішення або перегляду цивільних, кримі-нальних, господарських та інших справ .

Аналіз окремих норм чинного законодавства України й точок зору представників юридичної науки й практики свідчить про необхідність провес-ти чітке розмежування між принципами інстанційності й ступінчастості в по-будові судової системи. У багатьох випадках між зазначеними принципами ставлять знак рівності, або, характеризуючи принцип інстанційності, беруться до опису рівнів судової системи. Така позиція здається не обґрунтованою, оскільки тісний взаємозв'язок цих принципів не робить їх ідентичними.

Як уже зазначалося, принцип інстанційності - це більше процесуальне поняття, ніж організаційне. І говорячи про судову інстанцію, в першу чергу слід уявляти стадію розгляду справи в суді: слухається справа по суті чи вона переглядається в порядку апеляції або касації. Нині як в Україні, так і в біль-шості зарубіжних країн рідко один судовий орган виступає як одна судова ін-станція. В основному це характерно для судів першого рівня, що розглядають справи по суті. Якщо говорити про суди другого рівня (в Україні це апеляцій-ні), то багато з них можуть переглядати справи не тільки в порядку апеляції, але й у ряді випадків виступати як перша інстанція, розглядаючи справи по суті (п. 2, ч. 1 ст. 26 Закону), а також касаційної інстанції (підпункт 2 п. 3 роз. VII Закону). Верховний Суд України, як і багато вищих судових органів зару-біжних країн, так само має можливість переглядати справи не лише в порядку касації, але й у порядку інших інстанцій. Тому, якщо розглядати судову інста-нцію як сукупність судів, що мають певні повноваження, то відносно як пер-шої, так і другої інстанції доведеться перелічити більшу частину судової сис-теми країни. Таке розуміння поняття «інстанційність» лише ускладнює його й не сприяє конкретизації.

Отож, припустимо користуватися термінами - суд першої інстанції або суд другої, третьої інстанції. Але таке поняття може визначати не суд як пос-тійну структурну складову судової системи, а як склад суду або судовий ор-ган, що розглядає конкретну справу в певний час. Оскільки той же склад або суд іншу справу може слухати як суд іншої інстанції. Завданням же принципу інстанційності слід вважати побудову судової системи з урахуванням забезпе-чення права громадян на доступний і якісний перегляд судового рішення в порядку апеляції й касації.

Міжнародні договори, які розглядатимуться далі, передбачають необ-хідність наявності в кожній національній судовій системі не менше двох судо-вих інстанцій, але, як правило, створюються й використовуються три судових інстанції. Розгляд справи по суті називається першою судовою інстанцією. Другою інстанцією зазвичай виступає апеляційна інстанція, у рамках якої мо-жливий повторний розгляд справи по суті в повному обсязі з постановлениям нового рішення. Третьою інстанцією найчастіше виступає касаційна інстанція, завдання якої полягає в перевірці не суті справи, а дотримання юридичної процедури розгляду справи й усунення допущених порушень закону.

Слід зазначити, що законодавство і правова наука країн Європи мають певні відмінності в розумінні способів оскарження судових рішень, його за-вдань, перевірочних повноважень судів. Наприклад, у Німеччині пануючою є точка зору, відповідно до якої оскарження судового рішення розглядається як спосіб ухвалення нового рішення з розглянутої у попередній інстанції справі для підвищення гарантій правильності спочатку тільки попереднього, тимча-сового рішення нижчестоящого суду. Відповідно до іншої точки зору оскарження розглядається як запобіжний засіб для перевірки й виправлення невигі-дних судових рішень у разі встановлення вищестоящим судом неправильності результату .

Розбіжності в розумінні суті перегляду судових рішень призводять до того, що друга й третя інстанції в різних країнах можуть іменуватися по-різному. Наприклад, в Австрії й Німеччині перегляд судом третьої інстанції рішення суду другої інстанції здійснюється за допомогою ревізії. В Англії ка-сації немає й перегляд можливий двічі в порядку апеляції. На другій інстанції - перша апеляція (може бути перевірена й фактична і юридична сторона рішен-ня, прийнятого судом першої інстанції), третя інстанція переглядає судові рі-шення в порядку другої апеляції (перевіряється виключно юридичний бік рі-шення).

У конституції Польщі було продубльовано положення міжнародних до-говорів і зафіксована необхідність здійснення судочинства як мінімум у двох інстанціях (ч. 1 ст. 176 Конституції Польщі) . На практиці це було реалізова-но таким чином, що існують значні обмеження у зверненні до суду касаційної інстанції (Верховний суд) як за характером спору, так і за сумою позовних вимог і за суб'єктом звернення. Але, між тим, можна говорити про наявність трьох судових інстанцій.

У Франції є три судових інстанції, але існують свої особливості. Так, майнове обмеження діє вже при поданні апеляції. Не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку й переглянуті вищестоящим судом судові рішення із ціною позову до 4 тис. євро. Щоправда, такі рішення можуть бути оскаржені в касаційному порядку, але в такому разі вони підлягають перегляду лише один раз.

У Данії можливість оскарження судових рішень у багатьох випадках за-лежить від розсуду спеціального органу - Комісії із процедурних питань. Так, апеляційні скарги у цивільних справах на суму менше 10 тис. датських крон приймаються до розгляду апеляційною інстанцією тільки за згодою зазначеної Комісії. Всі рішення, розглянуті в порядку апеляції, можуть бути оскаржені у Верховний суд країни для перегляду в касаційному порядку тільки з особли-вої згоди Комісії із процедурних питань і тільки у випадках, що торкаються принципових питань.

Мабуть, одна з найбільш простих судових систем серед країн Європи діє в Ісландії. Сама структура судової системи уможливлює наявність лише двох інстанцій. Як у першій інстанції судові справи слухаються окружними судами, єдиним апеляційним судом у країні, що переглядає справи в апеляційному по-рядку, є Верховний суд. Касаційний порядок перегляду справ не передбачено.

Нідерландам немає чіткого дотримання правила: один суд - одна інстан-ція. Так само як і в ряді інших країн Європи, перший рівень судової системи Нідерландів складається із двох видів судів, один із яких має право бути як апеляційна інстанція стосовно іншого, при цьому маючи право розглядати справи й по суті. Апеляційні суди слухають справи тільки в порядку апеляцій-ної інстанції, а Верховний суд в основному розглядає касаційні скарги, але при цьому законодавство передбачає, що деякі категорії справ розглядаються Верховним судом як першою або апеляційною інстанцією1.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.