Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Становлення судової системи у незалежній Україні





Отже, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який було підтверджено народом України на всеукраїнському референдумі 1 грудня того ж року. З того часу ведеться відлік незалежності Української держави.

Вже 28 квітня 1992 року Верховною Радою України схвалено Концепцію судово-правової реформи в Україні, якою визначено основні напрямки реформування судової системи. Головною метою реформи і формування незалежної судової влади Концепцією визначено перебудову судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. У ході реформи визнано за необхідне гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади шляхом ефективного розмежування повноважень; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Концепція як програмний документ відіграла важливу роль, хоч реальні заходи щодо судової реформи суттєво відрізнялися від передбачуваних. Чимало ідей Концепції залишаються актуальними і сьогодні. Серед них – ідеї про запровадження адміністративного судочинства, створення системи адміністративних судів (що на сьогодні вже активно розпочали свою діяльність) і подальшу спеціалізацію судів, про обмеження юрисдикції військових і звільнення їх від військового командування судів (на сьогодні – ліквідовані), про право потерпілого підтримувати обвинувачення і створення державного фонду для відшкодування шкоди потерпілим від злочинів, про незалежність судової експертизи від органів кримінального переслідування тощо.



За період від схвалення Концепції судово-правової реформи до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України була налагоджена робота спеціалізованих арбітражних (нині – господарських) та адміністративних судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, запроваджено суддівське самоврядування, створено окрім Вищого господарського суду, ще й Вищий адміністративний суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суттєво змінено статус Верховного Суду України, визначено порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

Серед основних законів, ухвалених на першому етапі судово-правової реформи, слід виділити Закон України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року (не діяв, на заміну йому в 1996 році було прийнято новий закон),Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року (втратив чинність у 2010 році), Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року, Закони України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» і «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 року (втратили чинність у 2002 році),Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року.

У 1995 році Україна набула членства у Раді Європи, взявши на себе низку зобов‘язань, насамперед у сфері захисту прав людини і правосуддя. Відповідно до висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року №190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи, Україна серед іншого зобов‘язалась прийняти рамкові документи про правову політику щодо захисту прав людини, про правову та судову реформи, нові кримінальний та цивільний процесуальні кодекси. Більша частина зобов‘язань не втратила своєї актуальності й досі.

28 червня 1996 року після дуже важкого і тривалого «виношування» Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України, в якій окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства. За історію судової реформи в Україні Конституція стала найрадикальнішим документом у цій галузі.

Юрисдикцію судів було поширено на всі правовідносини, що виникають у державі. Принципами побудови системи судів загальної юрисдикції визнано територіальність і спеціалізацію. Визначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів – відповідні вищі суди. У системі судів загальної юрисдикції також передбачені апеляційні та місцеві суди.

Встановлено було, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються вперше строком на п‘ять років. У визначених законом випадках, окрім професійних суддів, правосуддя повинно здійснюватися також народними засідателями і присяжними.

16 жовтня 1996 року прийнято Закон України «Про Конституційний Суд України». Новоутворений Конституційний Суд почав здійснювати свої повноваження з 1 січня 1997 року. Наступного року після ухвалення парламентом відповідного закону утворено Вищу раду юстиції.

11 вересня 1997 року для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Це означало, що держава взяла на себе зобов‘язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

Прикінцевими положеннями Конституції України встановлено, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства до сформування системи судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції України, але не довше ніж п‘ять років. Проте протягом п‘яти років Верховна Рада України так і не прийняла нового закону про судоустрій.

Свого часу на розгляд парламенту було подано аж шість законопроектів. За домінування лівих настроїв у Верховній Раді України 7 квітня 1999 року ухвалено дивовижне рішення — прийняти у першому читанні два законопроекти (проект Закону України “Про судовий устрій”, розроблений робочою групою Верховного Суду і внесений народним депутатом В. Сіренком, і проект Закону України “Про державний судовий устрій”, внесений народним депутатом В. Шишкіним) і доручити Комітету з питань правової політики підготувати до другого читання на їхній основі один проект закону про судоустрій. Дивовижність полягала у тому, що ці два проекти принципово були несумісні. Степан Гавриш (який, до речі, будучи першим заступником Голови Верховної Ради України, ініціював «малу судову реформу») зазначав, що рівень демократичності одного з них був настільки низький, наскільки другий законопроект був глибоко деталізований — аж до опису окремих процедур судочинства. Цей конфлікт — між старою судовою системою, монолітністю корпоративної частини Верховного Суду України і максимально високою демократичністю норм облаштування і функціонування пропонованої системи — створював по суті тупикову ситуацію. Навіть окремі ідеї неможливо було б використати, не зруйнувавши тканину правової логіки, пише С.Б. Гавриш. Варіанти судової системи, які лягли в основу двох альтернативних законопроектів, розкололи парламент надвоє, а тому жоден з проектів так і не здобув підтримки більшості.

Перед збігом п’ятирічного терміну дії перехідних положень Конституції України у Верховній Раді України в пожежному порядку паралельно відпрацьовувалися два варіанти судової реформи. Перший полягав в ухваленні нового закону про судоустрій, який би у перехідних положеннях передбачив мінімум того, що вимагала Конституція України, - утворення до 28 червня 2001 року Вищого господарського суду України на базі Вищого арбітражного суду України, Вищого цивільного суду України та Вищого кримінального суду України, а також реорганізацію Верховного Суду України. Подальше здійснення судової реформи могло відбуватися поступово протягом більш тривалого часу.

Однак було реалізовано другий варіант – 21 червня 2001 року, ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Ці зміни отримали назву «малої судової реформи» і пов‘язані насамперед з утворенням єдиної системи судів загальної юрисдикції шляхом включення до неї арбітражних судів, які були перейменовані на господарські. Запроваджувалися нові демократичні процедури оскарження судових рішень (апеляція і касація), санкціонування судом арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворено апеляційні господарські суди.

Знайшло законодавче вирішення питання про призначення голів судів загальної юрисдикції (до малої судової реформи це повноваження всупереч Конституції України перебрав на себе Президент України). Отож голів та заступників голів місцевих судів став затверджувати Міністр юстиції України за поданням Ради суддів України, а голови та заступники голів апеляційних та вищих судів почали обиратися загальними зборами суддів.

Президії судів обласного рівня у зв‘язку з відмовою від наглядового порядку перегляду судових рішень втратили повноваження щодо здійснення судочинства. Вони почали функціонувати як консультативно-дорадчі органи при голові відповідного суду.

Мала судова реформа привела національну судову систему у відповідність до вимог Конституції України і створила необхідні передумови для прийняття нового закону про судоустрій.

Наступний Закон України «Про судоустрій України» було прийнято 7 лютого 2002 року на заміну Законів України «Про судоустрій України» 1981 року, «Про господарські суди», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про органи суддівського самоврядування», які, незважаючи на неодноразові зміни й доповнення, частково застаріли і не забезпечували повноту законодавчого регулювання значного обсягу відносин у галузі судоустрою.

Закон про судоустрій передбачив у системі судів загальної юрисдикції нові судові ланки – Касаційний суд України як суд касаційної інстанції у системі загальних судів, і Апеляційний суд України як суд апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції. Закон також встановив трирічний строк для створення адміністративних судів.

Повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів передані новій системі – державній судовій адміністрації, утвореній у структурі виконавчої влади спеціально для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона підзвітна вищим органам суддівського самоврядування. Державну судову адміністрацію України як центральний орган у системі органів державної судової адміністрації утворено Указом Президента України від 29 серпня 2002 року «Про Державну судову адміністрацію України». Вона почала виконувати свої функції з 1 січня 2003 року.

Низка положень Закону погіршила гарантії незалежності суддів. Територіальна юрисдикція загальних судів (як і повноваження місцевих органів виконавчої влади, прокуратури) жорстко прив‘язана до адміністративно-територіального устрою. Законом всупереч Конституції України розширено повноваження Президента України щодо судової гілки влади. Так, Законом Президент України наділений повноваженням призначати голів та заступників голів судів (крім Верховного Суду України) та звільняти їх з посад, переводити суддів з одного суду до іншого, присвоювати суддям військових судів усі військові звання (а не тільки вищі, як зазначено в Основному Законі України), визначати кількісний склад Верховного Суду України.

Адміністративні повноваження голів судів та їхніх заступників розширено, що збільшило можливості щодо впливу на суддів відповідних судів під час розгляду ними справ. Збережено за головами судів і чимало дрібних адміністративних функцій.

Законом урегульовано низку питань, які стосуються статусу суддів, - встановлено вимоги до претендента на посаду судді, порядок добору суддів, призначення на посаду, переведення суддів, кваліфікаційної атестації, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Водночас він містить низку посилань на Закон України «Про статус суддів». На жаль, пропозиція врегулювати питання судоустрою і статусу суддів в одному законі не була підтримана. Новий Закон України «Про судоустрій України» став вагомим, але не завершальним кроком до утворення нової, доступної для населення системи правосуддя, яка б забезпечувала справедливий, якісний і своєчасний судовий розгляд. Його прийняття, а також ухвалення нових Кримінального, Цивільного, Сімейного кодексів України та інших кодифікованих актів матеріального права дало можливість перейти до наступного етапу правової і судової реформ – оновлення процесуального законодавства. Першою ластівкою цього етапу стало прийняття 18 березня 2004 року нового Цивільного процесуального кодексу України і 6 липня 2006 року Кодексу адміністративного судочинства України. У 2005 році, задекларовано проведення глибокої судової реформи одним із пріоритетних напрямків державної політики і 10 травня 2006 року було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.

Для удосконалення судового устрою у Концепції було запропоновано забезпечити більш логічну побудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності. Для зміцнення незалежності суддів та підвищення їхнього статусу Концепцією передбачено обмежити адміністративні повноваження голови суду, зокрема тих, що можуть слугувати важелем впливу на суддю. Голову суду мають призначати самі судді, а не Президент України. Передбачено запровадити прозорий відбір суддів на конкурсній основі. Передбачено запровадити навчання кандидатів на посаду судді (теоретичні курси та стажування у суді) і суддів, вперше призначених на посаду, а також регулярні курси підвищення кваліфікації суддів в Академії суддів України. Визнано за необхідне створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, а також службу судових інспекторів для перевірки відомостей щодо невиконання суддями їхніх обов’язків.

Повністю реалізувати Концепцію було заплановано приблизно за десять років. Проведення основних заходів реформи передбачено починаючи з 2008 року, для чого у 2006-2007 роках повинні бути створені законодавчі передумови. Зокрема, Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права 11 серпня 2006 року схвалено проекти нової редакції Законів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», що спрямовані на забезпечення першочергових заходів щодо реалізації Концепції удосконалення судівництва, і передано їх Президенту України для внесення до парламенту.

Аналіз судової реформи у незалежній Україні у часовому розрізі дозволяє побачити непослідовність законодавця у проведенні реформування судової системи, яка особливо очевидно проявилася у 2001-2002 роках, коли схвалення у парламенті отримали абсолютно протилежні ідеї. Головні причини цієї непослідовності можна вбачати у політичному протистоянні та відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Згодом, у 2010 році, було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який, як вже видно з його назви, об’єднав у собі і питання судоустрою, і судочинства, у зв’язку з чим, попередній Закон про судоустрій 2002 року та Закон «Про статус суддів» 1992 року втратили чинність. Новий закон вніс суттєві зміни до судоустрою та статусу суддів. Зокрема, було закріплено, окрім принципів територіальності та спеціалізації, ще й принцип інстанційності. До речі, з цього приводу виникла суперечка у депутатському корпусі, внаслідок чого до Конституційного Суду України було направлене відповідне подання, яким було підтверджено конституційність закріплення інстанційності в Законі України 2010 року "Про судоустрій і статус суддів". Було запроваджено новий судовий орган – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позбавлено Верховний Суд України права суду касаційної інстанції та права давати роз’яснення з приводу застосування законодавства, змінено порядок призначення голів судів та їх заступників, ліквідовано кваліфікаційні комісії суддів, а замість них створено Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Відбулися зміни і в статусі Державної судової адміністрації, оскільки вона перестала належати до виконавчої гілки влади. В той же час, на сьогодні відстоюється позиція, що головна мета подальшої судової реформи повинна полягати вже не в створенні (принаймні, поки що) нових судових органів, в подальшому удосконаленні існуючої судової системи, у забезпеченні реальної незалежності суддів, у покращенні організаційного забезпечення діяльності судів, вдосконалення процесуальної основи діяльності судів тощо

У розумінні стратегії судової реформи в подальшому можна чітко простежити два основні напрямки – поміркований і радикальний. Суть першого полягає у пристосуванні нових судових процедур до існуючої системи судів. Другий зводиться до визнання необхідності глибокої реорганізації існуючої системи судів з метою підвищення гарантій судового захисту.

Прихильниками першого підходу негативно сприймаються пропозиції щодо ліквідації та реорганізації судів, створення нових судів, оскільки це розглядається як ламання існуючої судової системи, що може привести до її дезорганізації. Представники другого підходу переконані, що Україна має унікальну можливість створити якісно нову судову систему, яка б у повній мірі забезпечувала реалізацію демократичних стандартів судочинства. На їхній погляд, стверджує В. Шишкін, не організація судоустрою має визначати побудову судочинства, а навпаки – концепція судочинства повинна визначати судоустрій. Організаційна структура судової влади повинна відображати нові підходи до судово-процесуальної ієрархії і галузеву спеціалізацію у функціональній діяльності судів. Другий підхід, який визначив В. Шишкін, співзвучний зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на держави-учасниці обов‘язок організовувати свою судову систему таким чином, щоб їхні суди задовольняли кожну вимогу цієї статті.

Тому за період 2014 -2915 років будо розроблено і прийнято на законодавчому рівні низку нормативно-правових актів: Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України"; Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд"; Закон України "Про очищення влади"; Закон України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні".

2.06.2016 року було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який набув чинності 30.09.2016 року разом із Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.