Власність та економічна система.

У будь-якій економічній системі ресурси та створені життєві блага мають своїх власників, а процес виробництва є привласненням людиною предметів і сил природи. Характер та форми привласнення ресурсів і вироблених благ визначають соціально-економічну та політичну структуру суспільства.

Поняття “власність” складне за своїм змістом і має низку аспектів Власність – займає центральне місце в економічній системі, оскільки:

- зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва;

- визначає соціальну структуру суспільства;

- визначає характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Власність – сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів (як економічна категорія).

Власність як юридична категорія – це законодавчо закріплені економічні відносини між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування, розпорядження об’єктів власності через систему юридичних законів і норм.

Із практичного погляду, важливим є поділ власності на різні типи і форми,тобто класифікація власності. Її значною мірою визначають: суб’єкт права власності, об’єкт права власності, право власності.

Суб’єкт права власності – це фізична або юридична особа, держава – чи їх комбінації, що привласнюють певне благо й наділені правами володіння, користування і розпорядження щодо нього. Якщо суб’єктом права власності є індивід, то формується приватна власність. Суб’єкти державної власності – це урядові інституції, центральний банк, комунально-муніципальні служби тощо.

Об’єктом права власності є те, що привласнюють суб’єкти права власності: найрізноманітніші речі, економічні ресурси (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, капітальні блага, праця та результати її діяльності), інформація, технології; особисті здібності людини (фізичні або розумові можливості, з допомогою яких може бути надана якась послуга).

Права власності визначаються формальними правами, якими володіє той чи інший суб’єкт права власності стосовно об’єкта права власності. Права власності в економіці – це права на контроль за використанням ресурсів і розподілом витрат та вигід, що супроводжують це використання.

Власність охоплює відносини привласнення і відчуження. Привласнення благ означає, що окремий індивід, група людей або держава здобуває права на володіння, користування і розпорядження конкретними благами.

Володіння означає, що конкретний об’єкт власності належить конкретному суб’єктові необмежено в часі, тобто той має повний фізичний контроль над благом. Користування – використання у виробництві чи споживанні корисних властивостей об’єкта власності. Розпорядження – ухвалення управлінських рішень щодо функціонування і реалізації об’єкта власності, що його робить власник або інші економічні суб’єкти, яких він уповноважив.

Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб’єкта. Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

Історично сформувалися два підходи щодо юридичного та економічного аспектів власності: континентальна традиція і англосаксонська традиція.

У країнах континентальної Європи власність визначали як повну владу суб’єкта над річчю; тобто як абсолютне право. Власність визнавали необмеженою і неподільною, священною і недоторканою.Усі права власності на об’єкт було зосереджено в руках одного власника. Згодом таке тлумачення власності увійшло до конституцій більшості країн світу, оскільки найбільше відповідало потребам ринкової економіки.

Англосаксонська традиція тлумачить власність як систему, набір прав власності, як множину норм, що регулює доступ до ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися не тільки державою, але й традиціями, звичаями, релігійними заповідями, моральними настановами тощо. У другій половині ХХ ст. саме ця традиція виявилася відповіднішою до вимог життя, ніж цільний погляд на власність, властивий континентальній традиції.

Згідно з сучасним тлумаченням, власність – це сукупність прав, закріплених законом за суб’єктами права власності.

Господарська практика людей відбувається в умовах двох основних типів власності.

Типи власності: приватна, суспільна, змішана, комбіновані форми.

1). Приватна власність –це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватна власність: потужний фактор розвитку суспільства; стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства; надає економічну свободу вибору і право наслідування; утверджує реальну майнову відповідальність.

§ індивідуальна із застосуванням найманої праці

Індивідуально-трудова власність: фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності.

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних та юридичних осіб (з метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник зберігає свою частку у партнерській власності).

Корпоративна (акціонерна) власність –це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій:

- об’єктом власності АТ, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності;

- корпоративна власність поєднує риси приватної і суспільної власності: носіями відносин володіння є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди); відносини ж розпорядження й управління реалізуються власниками контрольного пакета акцій.

2). Суспільна власність – спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця.

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Загальнодержавна власність –це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні об’єкти.

Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Власність трудового колективу –спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства:

- якщо підприємство викуплене за рахунок нагромадженого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства;

- якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Кооперативна власність –це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу.

Власність громадських та релігійних об’єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна.

3). Змішана власність поєднує різні форми власності – приватну, державну, колективну, а також власність іноземних суб’єктів:

- спільна із залученням іноземного капіталу

4). Комбіновані форми власності: об’єднання підприємств різних форм власності за умов збереження кожною із них своєї базової якості (концерни,трести, холдинги, фінансово-промислові групи).

Кожний учасник такого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

- допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

З погляду панівного типу власності та способів координації господарського життя у межах товарного виробництва, виділяють три моделі економічної системи:

1. Ринкова економіка – це економічна система, яка ґрунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв’язання основних проблем економічної організації. Детально оосбливості ринкової економіки буде з’ясовано на наступній лекції, а зараз обмежимося лише декількома важливими штрихами.

Економіка вільної конкуренції (“laissez faire”) передбачає повне невтручання держави в економічне життя. Ця система у чистому вигляді не існує, її вивчають як ідеальну модель з метою пізнання законів життєдіяльності ринкової економіки. Для неї характерні приватна власність, конкуренція, а господарське життя координується за допомогою ринків і цін.

Сприятливі умови для функціонування чистої ринкової економіки сформувалися у період розвитку капіталістичної мануфактури кінця ХVIII– початку XIX ст. у країнах Європи, зокрема в Англії. Найпалкішим прихильником економічного лібералізму як основи ринкової економіки був Адам Сміт, котрий у своїй праці “Дослідження про причини і природу багатства народів” (1776 р.) описав її основні ознаки, зокрема:

2) мета виробництва – максимізація прибутку;

3) вільний ринок, базований на конкуренції та вільному ціноутворенні;

На думку А.Сміта, у цій системі існує певний порядок. Кожен індивід керується у своїх діях особистою вигодою, і це може виявитися оптимальним для всього суспільства. Сила, що спонукає індивіда сприяти суспільній вигоді – це “невидима рука”, якою є конкуренція. Звідси і випливає висновок про шкідливість будь-якого державного втручання у сферу вільної конкуренції.

Прихильники чистої ринкової економіки вважають, що ця система забезпечує ефективне використання ресурсів і високий рівень забезпечення потреб споживачів.

Протилежністю чистої ринкової економіки є адміністративно-командна система (інакше, командна, директивно-планова економіка).

2. Адміністративно-командна економіка – форма товарного виробництва, що базується на державній власності на матеріальні ресурси і виготовлені блага, а координатором поведінки господарських суб’єктів щодо питань виробництва, розподілу та споживання продукції є центральні державні планові органи. Держава стає власником усіх матеріальних ресурсів – природних багатств, засобів транспорту і зв’язку, банківської системи, усіх промислових і чималої кількості сільськогосподарських підприємств, усіх закладів торгівлі, більшості житлового фонду у містах тощо.

- одержавлення та монополізація народного господарства;

- централізоване директивне планування виробництва і розподіл ресурсів;

- відсутність конкуренції і вільного ціноутворення;

- зрівняльний розподіл результатів виробництва;

- відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці;

- хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання).

Адміністративно-командна економіка була створена свідомо, на основі марксистської ідеології та її цінностей. У цій системі не тільки матеріальні ресурси належали державі, але й різко обмежувалась економічна свобода людини. Одержавлення підприємств означало, що єдиним працедавцем ставала держава, яка повністю контролювала рух робочої сили. Також держава в особі міністерств та відомств вирішувала питання що?, як? і для кого? виробляти, тому часто потреби споживачів задовольнялися на низькому рівні через вузькість асортименту, дефіцит та погану якість товарів.

Директиви планових органів були обов’язковими для підприємств, тому їм вочевидь бракувало стимулів до підвищення ефективності праці та впровадження нововведень, які характерні для конкурентного середовища. Працівники підприємств не отримували жодної особистої вигоди від продуктивнішої праці; як наслідок, трудовий потенціал країни не використовувався повністю. Підприємництво як додаткове джерело підвищення доходів заборонялося, а держава прагнула зрівняти доходи населення з метою гарантування певного, зазвичай невисокого, рівня споживання. У такий спосіб в командній системі суспільству насаджувались ідеали колективізму, а особиста ініціатива пригальмовувалась.

Попри все, економіка радянського типу могла за короткий історичний час нагромаджувати великі ресурси, перерозподіляти їх у пріоритетні галузі, усунути безробіття, забезпечити освіту і медичне обслуговування населення. Проте вона виявилась неспроможною опанувати можливості та потреби постіндустріального суспільства.

Устрій сучасної економіки розвинених країн не можна описати у межах двох згаданих систем. З 30-х років ХХ ст., від часів “Великої депресії” 1929–1933 років, було теоретично обґрунтовано потребу активної участі держави у господарському житті та його регулюванні.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: