Монастирське духовно-професійне училище імені преподобного Іоана Дамаскіна

Монастирське духовно-професійне училище імені преподобного Іоана Дамаскіна

Конспект-лекція з дисципліни

«Основи правових знань»

Перший курс

Кількість годин – 17

ПОУРОЧНО – ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

З ПРЕДМЕТА «ОНОВИ ПРАВОВИХ ЗНАНЬ»

Перший курс

ТЕМА 1. Право-соціальна цінності, складова частина загальнолюдської культури

Основи теорії держави

План

1. Основні теорії походження держави.

2. Поняття держави та її ознаки.

3. Поняття та види функцій держави, форми та методи їх здійснення.

4. Поняття та елементи форми держави.

5. Поняття механізму держави та державного апарату.

Поняття держави та її ознаки.

Держава — це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується: суверенною владою; політичним і публічним характером; реалізацією своїх повноважень на певній території за допомогою діяльності спеціально створених органів: наданням своїм рішенням обов'язкового характеру: встановленням податків.

До основних ознак держави відносять:

а) суверенітет – це можливість держави самостійно розв’язувати всі питання свого внутрішнього життя у зовнішніх відносинах, здійснювати владу й правосуддя на своїй території;

б) територіальне розселення населення країни; територія – відокремлена кордонами частинами земної кулі;

в) наявність апарату управління та примусу; апарат управління — система державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління; апарат легального примусу – збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки – держава забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території.

ґ) єдина грошова система;

д) офіційна система оподаткування і фінансового контролю;

Е) формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

За формою державного правління Україна є республікою, що визначено у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Україна за формою державного правління, починаючи з часу власної незалежності, є змішаною республікою.

Форми державного Правління незалежної України:

1) парламентська республіка: від прийняття Декларації про державний суверенітет з 16.07.1990 до всенародного референдуму в 1991 р.;

2) президентсько-парламентська республіко - з 1991 р. до 31 грудня 2005 р.;

3) парламентсько-президентська республіка - з 1 січня 2006 р. до 30 вересня 2010 р.;

4) президентсько-парламентська республіка - з 1 жовтня 2010 р. до початку революції гідності;

Основи теорії права

План

1. Право – особливий вид соціальних норм.

2. Поняття права та його ознаки. Функції права.

3. Джерела (форми) права.

4. Система права.

1. Право – особливий вид соціальних норм

Регулювання соціальних (суспільних) відносин здійснюється за допомогою соціальних норм — загальних правил поведінки людей.

Основна особливість соціальних норм полягає саме в тому, що вони є загальними правилами поведінки людей. Ці правила ма­ють значення зразків і розповсюджуються на невизначений ряд випадків.

За способом встановлення виділяють такі види соціальних норм :

Специфічні ознаки права

1. Встановлюється або санкціонується державою. Вираження норм в законах, інших визнаних державою офіційних джерелах (законах, судових прецедентах, санкціонованих звичаях, актах недержавних організацій, санкціонованих державою, тощо).

2. Система норм. Право існує як система норм — загальних пра­вил, моделей поведінки.

3. Загальнообов′язковий характер. Обов′язкове для виконання всіма, а за порушення – покарання.

4. Формальна визначеність. Норма права отримує зовнішнє словесне закріплення в статтях нормативних актів, чітко фіксує вид і міру можливої, належної або забороненої поведінки.).

5. Загальний характер. Поширюється на всіх учасників суспільних відносин, незалежно від їх волі і бажання.

6. Охороняється державою. Загальні правила, які визнаються дер­жавою як правові, підтримуються державною владою.

Правові відносини

План

1. Нормативно-правові акти та їх види.

2. Правовідносини: поняття, суб'єкти, об'єкти, зміст

1. Нормативно-правові акти та їх види.

Право знаходить свій зовнішній прояв у нормативно-правовому акті.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом держави та встановлює, змінює чи скасовує правові норми.

Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні нормативні акти.

Закон — це нормативний акт вищого представницького органу державної влади або безпосередньо самого народу, що регулює найважливіші сфери суспільних відносин і має вищу юридичну силу.

Види законів:

1. Конституція (основний закон) - основний закон громадянського суспільства і держави, який має найвищу юридичну силу, прийнятий народом шляхом референдуму або від його імені парламентом, що регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян, визначає межі здійснення державної влади і слугує юридичною базою всіх національних форм права.

Конституція є гарантом демократії (свободи і справедливості). Конституція — закон прямої дії: всі органи, посадові особи і громадяни при розгляді правових суперечок і конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції. Приймається Конституція більшістю складу законодавчого органу.

В Україні прийняття законів є виключно компетенцією Верховної Ради України. Законотворчий процес регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України, іншими законодавчими актами. Охорона Конституції забезпечується Конституційним Судом України.

2. Конституційні закони України - законодавчі акти, які виходять із конституції і мають за мету конкретизувати основні конституцій ні положення шляхом регулювання найбільш важливих суспільних відносин або внести до неї (конституції) зміни та володіють стосовно інших нормативних актів, окрім конституції, вищою юридичною силою.

3. Звичайні закони — акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори і наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу парламенту і підписуються главою держави.

Розрізняють також закони як систематизовані акти (у формі кодексів, Основ законодавства) і закони прийняті з окремих питань.

Закони за терміном дії:

1) постійні - діють без обмеження строку (наприклад, закони про захист економічної конкуренції, транспорт, розвідувальні органи країни та ін.);

2) тимчасові - діють з обмеженням строку (наприклад, закони про оподаткування, бюджет, випуск державних позик на певний строк та т. п.). До цієї категорії слід віднести "строковий закон" - він негайно вступає в дію, проте його дія обмежена в часі (строкові закони передбачені ст. 165 Конституції Швейцарії);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) - ухвалюються у певних, передбачених конституцією ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, закон про введення воєнного стану припиняє дію трудового кодексу.

Усі інші нормативні акти приймаються на основі і на виконання законів і тому називаються підзаконними. Найбільш важливими підзаконними нормативними актами є: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, прийняті в межах їх компетенції; рішення органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади тощо.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це документ компетентного органу держави, що приймається в межах його повноважень на основі та відповідно до закону.

Систематизація нормативно-правових актів — це упорядкування діючих нормативно-правових актів, приведення юридичних норм до єдиної узгодженої системи.

2. Правовідносини: поняття, суб'єкти, об'єкти, зміст

Правовідносини відіграють величезну роль у нашому житті. Саме через них виявляється головне призначення права — регулювати, упорядковувати суспільні відносини.

Правовідносини – це врегульовані нормою права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, які забезпечуються державою.

Суб'єкти правовідносин — це учасники (сторони), які відповідно до законодавства можуть виступати як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

До них належать громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства (індивідуальні суб'єкти); державні організації, суспільні об'єднання, приватні фірми тощо; колективні суб'єкти; ор­гани держави.

Учасники правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю (правоздатністю та дієздатністю).

Правоздатність – здатність громадянина бути суб'єктом права, мати права і обов'язки. Вона виникає у момент народження і припиняється смертю.

Дієздатність — здатність індивіда своїми діями здійснювати права і обов'язки. Дієздатність виникає в повному обсязі із настанням повноліття, тобто з досягненням 18 років. До досягнення цього віку громадяни володіють частковою (до 14р.), неповною (до 18р.) дієздатністю.

Дієздатність = права + обов’язок + відповідальність

Таблиця

“Дієздатність”

Суд може обмежити цивільну дієздатність, якщо особа:

- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім´ю у скрутне становище;

Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-який правочин. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою, несе опікун.

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років включає правочини малолітньої особи, а також:

- право самостійно розпоряджатися своєю зарплатою або стипендією,

- здійснювати авторські або винахідницькі права;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб;

- самостійно вносити гроші на банківський рахунок, та розпоряджатися ним.

- право укладати інші правочини за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників.

Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, заподіяну іншим особам.

Об'єкти правовідносин — це те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, те з приводу чого виникають правовідносини.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

— речі (предмети матеріального світу);

— поведінка (дія, бездіяльність, а також їх результати);

— продукти духовної творчості (твори науки, літератури, мистецтва і тощо);

— особисті немайнові блага (ім'я, честь, гідність).

Поняття кримінального права

План

1. Загальна характеристика Кримінального кодексу України.

2. Поняття і ознаки злочину.

3. Співучасть у вчиненні злочину.

4. Кримінальна відповідальність та види покарань

1. Загальна характеристика Кримінального кодексу України.

Кримінальне право як одна з галузей права загалом охоплює два основні інститути: злочин і покарання. Його назва походить від латинського слова "сriminal" — злочин.

Завданням кримінального законодавства є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Особливістю кримінального законодавства є те, що воно спрямоване переважно на захист громадян та держави від учинення злочинів, а інші галузі законодавства орієнтуються на регулювання суспільних відносин, які виникають у повсякденному житті.

Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Новий Кримінальний кодекс України є базою для прийняття нового Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України

Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особливу частини. Загальна частина передбачає норми узагальненого характеру, в яких відображаються завдання КК України, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі; поняття злочину та його види; співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів тощо. Особлива частина передбачає конкретизовані норми про відповідальність за окремі злочини і зазначені покарання щодо осіб, які їх вчинили. Ці норми передбачають, зокрема, відповідальність за злочини проти особи, її конституційних прав і свобод; власності; за злочини у сфері господарської діяльності; у сфері охорони довкілля; проти громадської безпеки, безпеки виробництва та транспорту; проти здоров'я населення, громадського порядку й моральності; авторитету органів державної влади та органів місцевого самоврядування; у сфері службової діяльності; проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру та міжнародного правопорядку тощо.

Загальна й Особлива частини КК України поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК України складається з 15 розділів: Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами споріднених суспільних відносин.

У КК України застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Поняття і ознаки злочину.

Злочином признається передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що робить замах на правопорядок.

Ознаки:

· суспільна небезпека,

· протиправність і

· винність діяння.

· караність діяння.

Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних елементів, що дозволяють розглядати конкретне суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину - це логічна модель, що закріплює типові ознаки злочинного діяння.

Елементами складу злочину є:

1. Об'єкт злочину - це ті суспільні відносини і блага, які захищаються кримінальним законом від злочинних посягань.

2. Об'єктивна сторона злочину - ця зовнішня поведінка людини, яка виявляється в діянні, тобто дії (активній поведінці) або бездіяльності (пасивній поведінці). Абсолютна більшість злочинів скоюється шляхом дій. Проте в деяких випадках злочином визнається бездіяльність (халатність посадовців, ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу і т.п.).

3. Суб'єкт злочину - ця особа, що вчинила злочин, який відповідає певним ознакам, що мають кримінально-правове значення. Суб'єктом злочину може бути тільки осудна особа, що досягла певного віку. За деякими видами злочинів суб'єктом можуть бути тільки окремі категорії населення (військовослужбовці, посадовці, раніше судимі і т.п.).

Кримінальна відповідальність за загальним правилом наступає з 16-річного віку, а за найтяжчі злочини - з 14 років (за вбивство, умисне нанесення тілесних пошкоджень, що заподіяли розлад здоров'я, зґвалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне і особливо злісне хуліганство і т.п.). По деяких видах злочинів кримінальна відповідальність наступає з 18 років (військові злочини і ін.).

Не підлягають кримінальній відповідальності особи, які під час здійснення суспільно небезпечного діяння знаходилися в стані неосудності, тобто не могли віддавати собі звіт в своїх діях або керувати ними унаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану.

Здійснення злочину в стані сп'яніння не звільняє особу від кримінальної відповідальності, а навпаки є обставиною, обтяжливою відповідальність.

4. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішнє, психічне відношення особи до скоюваного суспільно небезпечного діяння (тобто вина).

Вина виражається в двох формах:

1) у формі наміру (прямого або непрямого)

2) необережності (злочинної легковажності або злочинної недбалості).

Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що його зробила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачало його суспільно небезпечні наслідки і бажало їх настання (прямий намір) або свідомо допускало настання цих наслідків (непрямий намір). Прикладом непрямого наміру є стрільба на вулиці п'яного хулігана, внаслідок чого убитий випадковий перехожий громадянин.

Злочин визнається вчиненим по необережності, якщо особа, що його зробила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але самовпевнено і легковажно розраховувало на їх запобігання (злочинна легковажність) або не передбачало можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати (злочинна недбалість). Прикладом злочинної легковажності є перевищення водієм допустимої швидкості, внаслідок чого він скоює наїзд на пішохода. А прикладом злочинної недбалості є помилкове введення лікарем не тих ліків, внаслідок чого наступили важкі наслідки для пацієнта.

Від вини необхідно відрізняти невинне спричинення шкоди (казус, випадок), коли особа не передбачала і за обставинами справи не повинна (або не могла) була передбачати настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. В цьому випадку кримінальна відповідальність виключається. Наприклад, громадянин послизнувся на дорозі і, падаючи, повалив іншого громадянина, внаслідок чого той одержав тілесні пошкодження

Види злочинів по об'єктах злочинних посягань:

ü злочини проти держави;

ü злочини проти державної і колективної власності;

ü злочину проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи;

ü злочини проти політичних і трудових прав громадян;

ü злочини проти індивідуальної власності громадян;

ü господарські злочини;

ü посадові злочини;

ü злочини проти правосуддя;

ü злочини проти порядку управління;

ü злочину проти суспільної безпеки, громадського порядку і народного здоров'я;

ü військові злочини.

В більш загальному види злочину можна розділити на три види:

· проти інтересів держави,

· проти інтересів суспільства і

· проти інтересів окремих громадян.

Види злочинів за ступенем суспільної небезпеки виділяються:

ü особливо тяжкі злочини;

ü тяжкі злочини;

ü менш тяжкі злочини;

ü злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

Стадії здійснення злочину:

· приготування до злочину;

· замах на злочин;

· закінчений злочин.

Закінченим злочин є тоді, коли злочинний намір повністю реалізований і досконале діяння містить в собі всі ознаки складу злочину.

Право громадян на освіту.

План

1. Право громадян на освіту.

2. Професійно-технічна освіта.

3. Права учня, слухача професійно-технічного навчального закладу.

1. Право громадян на освіту

Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин.

Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів навчальних закладів, де вони навчаються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах.

Для одержання документа про освіту громадяни мають право на державну атестацію.

Іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають освіту в навчальних закладах України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів.

Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Основними принципами освіти в Україні є:

· доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

· рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

· гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

· органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

· незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

· науковий, світський характер освіти;

· інтеграція з наукою і виробництвом;

· взаємозв'язок з освітою інших країн;

· гнучкість і прогностичність системи освіти;

· єдність і наступність системи освіти;

· безперервність і різноманітність освіти;

· поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

До державних органів управління освітою в Україні належать:

Ø Міністерство освіти України;

Ø Міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади;

Ø Вища атестаційна комісія України;

Ø місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Структура освіти включає:

¨ дошкільну освіту;

¨ загальну середню освіту;

¨ позашкільну освіту;

¨ професійно-технічну освіту;

¨ вищу освіту;

¨ післядипломну освіту;

¨ аспірантуру;

¨ докторантуру;

¨ самоосвіту.

Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні

1. В Україні встановлюються такі освітні рівні:

початкова загальна освіта;

базова загальна середня освіта;

повна загальна середня освіта;

професійно-технічна освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта.

2. В Україні встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні:

кваліфікований робітник;

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст, магістр.

Положення про освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) затверджується Кабінетом Міністрів України.

2. Професійно-технічна освіта

Професійно-технічне навчання передбачає формування у громадян професійних умінь і навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт, і може здійснюватися у професійно-технічних навчальних закладах, а також шляхом індивідуального чи курсового навчання на виробництві, у сфері послуг.

Завдання Закону України "Про професійно-технічну освіту" є регулювання суспільних відносин в галузі професійно-технічної освіти з метою:

забезпечення громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення кваліфікації;

задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках;

сприяння в реалізації державної політики зайнятості населення;

забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах за денною, вечірньою (змінною), очно-заочною, дистанційною, екстернатною формами навчання, з відривом і без відриву від виробництва та за індивідуальними навчальними планами.

Кожний кваліфікаційний ступінь навчання у професійно-технічному навчальному закладі має теоретичну і практичну завершеність і підтверджується присвоєнням випускникам (учням) освітньо-кваліфікаційних рівнів "кваліфікований робітник", "молодший спеціаліст" згідно з набутими професійними знаннями, уміннями і навичками.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Сьогодні в Україні діє 16 міністерств.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один з віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державну службу) очолює його голова. Нині в Україні діють 5 державних комітетів і служб (наприклад, Державний комітет статистики України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України та ін).

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України. Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи.

Виконавчу владу в областях, районах, у містах Києві здійснюють обласна, районна та Київська міська державна адміністрації (узагальнено вони носять назву «місцеві державні адміністрації» або місцеві органи виконавчої влади). Їх правовий статус визначено у ст.ст.118, 119 Конституції та у Законі України «Про місцеві державні адміністрації» від 04.09.99. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови, в свою чергу, безпосередньо формують склад адміністрацій.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — програми їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Система місцевого самоврядування включає:

ü територіальну громаду;

ü сільську, селищну, міську раду;

ü сільського, селищного, міського голову;

ü виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

ü районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

ü органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи й обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громадасела, селища, міста. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову. Добровільні територіальні громади об'єднуються за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна. Вихід зі складу сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади. У містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб'єкти права власності.

Сільські, селищні, міські ради

12345678910Следующая ⇒

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

---

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: